Люди! Слухайте Петра Наліча! Це - справжній народний співак! Цілковитий феномен Інтернету! Закинувши на музичний сайт композицію Gittar, відразу ж став улюбленцем мільйонів. Із уст в уста передаються слова захоплення про цього талановитого музиканта. Кожен хто хоч раз почув Наліча, назавжди стає його прихильником!

http://www.youtube.com/watch?v=qmABk2nzBq8

Коротко про П.Наліча:

Народився 198! року в Москві.

Закінчив Московський архітектурний інститут.

Розлучений, має сина.

Зараз навчається у музичному училищі при Московській консерваторії на відділенні вокалу.

З-поміж усіх тих, хто пропагує позитивні погляди на життя, Дж. Кехо мені імпонує найбільше. Надзвичайно подобається мені ідея відповідно роздумів. Наприклад, у тебе виникає реальна проблема. Ти не знаєш, що тобі робити, тоді ти береш цю проблему і починаєш її обдумувати, вивертаючи на всі боки,  щораз запитуючи себе, що це за проблема, як вона виглядає, що вона означає, як би ти поступив, якби у тебе не було цієї проблеми, яким би чином повівся, вирішуючи цю роблему, хтось інший? І врешті, роздивившись свою поблему зусібіч, ти розумієш, що вона вже не така й значна, її можна вирішити без зайвих клопотів, а сам ти також уже не такий і поганий, якщо подивитися на тебе збоку.

Дуже цікаву систему поглядів на світ подає американський психолог Джон Кехо. Він стверджує, що наш Всесвіт – це величезна голограма, і наш мозок також є частиною цієї всесвітньої голографічної системи. Так само, як у голограмі, кожен шматок  відтворює ціле,  наш мозок моделює усі порухи Всесвіту.Тому кожна людина не тільки несе у собі всі знання світу, а й знає усі його таємниці.

 Крім того, Кехо будує свою уяву про Світ на тому, що Всесвіт – це згусток енергії, пучки якої спрямовані увсібіч. Так, усвідомивши це, кожен може скерувати поток своїх думок у потрібному напрямку і змоделювати свою дійсність відповідно до власної уяви.

Дж. Кехо пропонує такі методи, як візуалізація бажаної ситуаціі, тобто уява бажаного; усвідомлення своїх дій і думок; концентрація думок на певній ідеї; аффірмації тощо.

Для того, щоб отримати бажаний результат, наприклад, здобути упевненість у собі, потрібно:       а) уявити себе упевненим; б) усвідомити те, що ти упевнений у собі, тобто згадати випадки із власного життя, коли ти був упевненим у собі, або поводитись так, начебто ти вже упевнений у власних діях;            в) концентрувати думки щодо упевненності. Наприклад, поставити собі запитання: що таке упевненість? Як виглядають упевнені люди? Як би ти себе почував, будучи упевненим у собі? і т.д.;            г) скласти аффірмації, які щораз повторювати. Наприклад, "я упевнений у собі" або "я почуваюся упевненим"…

Усі ці методи, якщо їх застосовувати щодня, допоможуть подолати кожному безліч проблем, разом з тим - нестатки, пошук роботи, налагодження нормального життя.

Зазначені ідеї я взяла з книги Д.Кехо «Подсознание может все».

Народ, прочитайте Луїзу Хей, вона учить жити і мислити позитивно. Треба лише для початку, подивитися на себе в дзеркало і сказати: Я люблю тебе, незнайомцю! І як це не дивно, світ зміниться, ти вперше відчуєш, що небайдужий до себе. І ше одне -як це не дивно - найважче вперше ось так глянути собі у вічі і зізнатися собі у любові до себе.  Тому що наша уява про себе грунтується на думках тих, хто нас оточує. Але насправді - це лише криві свічада реальності, в якій ми мешкаємо. Тому перший , і основний, закон позитивного мислення - ПОЛЮБИ СЕБЕ, стань собі другом, зрозумій себе, і ти побачиш, як зміниться світ!

    Безумовно, для телебачення найголовнішою є інформаційна функція. Саме тому набуває величезного суспільного значення високий професійний підхід до подачі новин в ефір. Отож, розглянемо їхню демонстрацію на українських каналах. Перш за все зазначимо, що більшість національної аудиторії може спостерігати трансляцію тільки двох-трьох каналів. Оскільки у невеликих містах нашої країни кабельне телебачення є лише в деяких мікрорайонах і не так поширене, як у столиці. А по селах такої практики не існує взагалі. Сателітну ж антену в умовах суспільної економічної кризи не кожен здатен собі дозволити. Тому основний комунікаційний простір подачі “гарячих” новин заповнює Перший Національний канал, “1+1” та “Інтер”, включаючи місцеві ТРК, які виходять на УТ-1.

У цьому зв’язку слід зазначити, що передачі головних новин дня програмно у часі розташовані так, що не заперечують одні одних. ТСН на “1+1” виходить о 19.30, “Інтер” пропонує “Подробиці” о 20.00, Перший Національний о 21.00. Так, що зацікавлений у об’єктивній інформації глядач без проблем задовільнить свою цікавість, отримавши від новин усі доступні точки зору. Хоча сьогодні поняття об’єктивності набуває відносного характеру. Адже в стратегії привернення глядача до перегляду важко обійтись без особливого погляду та  критичного аналізу в новинах, що зумовлює оригінальність їх подачі.

Якщо вже говорити про точку зору, то Перший Національний, як і слід державному каналу, не відхиляється від думки, близької офіційним колам. Це було яскраво помітно під час Парламентської кризи восени-взимку 2002 року. Коли в “Новинах” на УТ-1 всі репортажі з Верховної Ради, інтерв’ю народних депутатів, розмови з Президентом України трактувались у світлі парламентської “більшості”. А опозиційна “меншість” строго критикувалась. Такий підхід в ключі офіційних джерел впливає і на творчий процес формування сюжетів. Тому вони страждають сухістю і безликістю, не відходять від традицій радянського періоду, коли панувала спекуляція у створенні образу бутафорної дійсності. В традиційному стилі ведуться і репортажі з місць важливих подій. Взяти хоча б звіти про офіційний візит Президента України Леоніда Кучми до Ель-Кувейту, котрі проводила Ольга Скотникова. В них строго велось лише про офіційні зустрічі. Ніяких емоційних підтекстів, особливих думок, і не дай боже, поганого слова про візит. Чи хоча б камера ненароком сковзнула деінде, а не в той бік, куди не ступала нога першої особи держави, або його прибічників. Ця позиція Першого Національного щодо подачі інформації цілком оправдує державне фінансування.

Всупереч вищесказаному поступають творці Телевізійної служби новин на “1+1”. Починаючи з роботи у студії, коли відкриваються позакадрові таємниці ефіру. Відверта демонстрація телекамер, моніторів, освітлювальних приборів вказує на подачу “гарячих” новин у прямий ефір безпосередньо до глядача, підтверджуючи їх цьогочасність та спробу спіймати “мить зненацька”. А монітори в глибині кадру, які працюють за склом в операторській кабіні, остаточно заповнюють телепростір та розширюють межі сприйняття. Це позитивно впливає на подачу новин, які завжди забарвлені особливою думкою та чіткою журналістською позицією. В них часто поєднуються приватні факти. Наприклад, такий, як у Харкові бурулька вбила на вулиці студентку Унівенситету. Разом з подіями державного масштабу. Як то, прийняття Верховною Радою важливих законів, або офіційний візит Президента України до сусідньої держави. Отже, коли мова ведеться від окремого факту до узагальнення, то робить інформацію об’ємною і вагомою. Вказує на те, що вона йде на взаємний контакт з глядачем.

Спілкування з аудиторією підтримується і тоді, коли ТСН практикує прямі включення ведучих у студії з місцем безпосередніх подій, де знаходиться кореспондентська група. Наприклад, в драматичній ситуації з Московськими заложниками, коли кожна хвилина несла тривожну інформацію про події, що розвивались зі швидкістю вітру, і несла непередбачені зміни. Завдяки прямим включенням, глядачі могли максимально наблизитись до того, що відбувалось насправді і особисто пережити побачене. Схожа ситуація була продемонстрована під час трагедії на Скнирівському аеродромі. Тоді крім прямих включень у студію були запрошені фахівці високих рангів для коментування подій на Львівщині. Тобто новини документально деталізувались і запевняли глядача у правдивості інформації, йшли на зустріч його потребам. Це відбувалось так само професійно і досконало, як кожного дня. Коли в прямий ефір виходить команда ведучих. Таких як, Олесь Терещенко, Алла Мазур, Людмила Добровольська. Котрі, очевидно, подобаються глядачам і завдяки котрим глядач дивиться Телевізійну службу новин.

В цьому контексті хочеться звернути увагу на здорову конкуренцію, яка ведеться між “1+1” та “Інтером”. Вона особливо помітна у трансляції новин. “Інтер” також намагається розімкнути простори звичайного показу в студії. Для більшого доказу подачу “свіжих” новин в кадрі поряд з ведучим розташований екран, який вказує дату дня, або демонструє черговий репортаж, як підтвердження до сказаних слів. А на столі ведучого знаходиться “Note-book”, як атрибут нашого часу. Наголосимо, що “Інтер” викладає новини російською мовою, тому й залучає до ефіру російськомовну аудиторію. Присутність якої в Україні не слід зневажати. Камертоном трансляції інтерівських новин слід вважати назву передачу – “Подробиці”. Тому кожна подія тут трактується докладно, з оглядом на вивірену і докладну думку. Наприклад, для того, щоб розтлумачити складні політичні стосунки між Америкою і Україною, які склалися останнім часом, в студію був запрошений Посол США в Україні Карлос Паскуаль, і виказав офіційну думку своєї держави щодо нашої. Такий виклад подій надає інформації певної хронології і документалізації. В документальному аспекті подаються і сюжети “Подробиць”. Для підтвердження цього звернемось до репортажів Андрія Онопрієнка та Олега Писанко. Їх робота в документальному кіно принесла вагомий відбиток у створенні телесюжетів, допомагає глядачам відчути точність поточного моменту. Згадаємо репортаж Олега Писанко щодо реалізації реформаторського Закону про прописку в Україні. Чітко-означені кадри візуально доказують, що насправді ніякої реформи в інституції прописки сьогодні не відбулось. Така яскрава ілюстрація журналістської думки підтверджує творчу позицію оператора і узагальнює інформацію.

Взагалі, одна із особливостей українського телебачення в тому, що до нього прийшли професіонали з кіно, у зв’язку із занепадом останнього. І тому “поштарі”1 за влучним означенням Жан-Люка Годара, не встигли захопити всі місця. Насамперед це стосується кінематографістів неігрових студій. Які переважно працюють у редакціях інформації. Це вселяє надію на те, що новини на українському телебаченні розвиватимуться надалі в творчому і професійному плані досить стабільно.

Стало звичним лаяти «мильні опери» за їхню здатність відвертати глядача від повсякденних турбот. Це має неабиякі підстави. Але неможливо уявити нинішній телевізійний ефір без присутності декількох серіалів у програмі дня, які бодай на 40-50 хвилин заманюють людину (переважно домогосподарку) в тенета неправдивих колізій, дуже часто насаджуючи ідеї, далекі від реальності. Не є винятком і мелодраматична постановка «Пристрасті по-італійськи». В ній режисери Алесандро і Томазо Кане та Леонардо Кастелані застосували здобуті за десятки років існування кліше «мильної опери». Починаючи з того, що кожна ситуація розглядається на всі лади, обговорюється в колі постійних дійових осіб, пов’язаних між собою родинними узами, дружніми стосунками та почуттями любові та ненависті. Всі вони існують в рамках зазначеного простору, в даному випадку клініки «Life», і ведуть себе згідно з правилами заданої гри. Персонажі вільно мігрують від одної ситуації до іншої у міру того, як змінюються драматургічні акценти та їхні ролі згідно з обставинами: сьогодні — головна, завтра — другорядна. Інтриги надалі продовжують плестись, вдовольняючи глядацьку любов до пліткарства та неймовірних ситуацій. Однак хоча б якою б неймовірною і фантастичною була ситуація, вона завжди виправдана з погляду драматургії, у будь-якому разі, глядач вірить у реальність дії. Взяти хоча б лінію однієї героїні, коли посеред дії ні з того ні з сього у неї з’являється дочка, яку вона, виявляється, надійно ховала від очей рідних і глядачів. Чи з’ясування в один із кульмінаційних моментів, хто справжній батько іншої героїні. Але актори це вдало обігрують, посилаючись на аналогії із життя. Кожна серія починається з тієї точки, на якій завершилась попередня.

Те, що «мильна опера» не ставить високих завдань щодо показу дійсності, переносить її у другорядні масові видовища і робить нездатною конкурувати з великим кінематографом. Але хоч що б там говорили, саме «мильні опери» внесли в розвиток телемовлення нові здобутки, які стосуються трансформації часу на екран. Тільки в серіалах час майже тотожний часу реальному, і екранна дія прирівнюється до життя.

Кожна ситуація відбувається рівно стільки, скільки часу вона б зайняла в дійсності. Персонажі говорять тільки ті репліки, які вони звичайно кажуть в подібних ситуаціях. Можливо, для критеріїв високого мистецтва занадто діяти з позиції простого обивателя. Але для того й існують «мильні опери», щоб середній глядач міг розслабитись.

Український глядач дивиться переважно «мильні опери» зарубіжного виробництва. Складається враження, що подібні довгі (на один-два роки) серіали не можуть «розвиватись» повноцінно у нас. Очевидно, традиції радянського кіно, коли все робиться професійно та по-справжньому, впливають негативно на розвиток подібної продукції. Можливо, наш творчий менталітет не пристосований опуститись до банальних переливань із пустого в порожнє та перемивання кісточок сусідів, що живуть за стіною. А, можливо, у нас просто немає справжніх професіоналів, що володіють тими кліше, які так полюбляють пародіювати учасники КВК і які так надійно беруть у полон глядацьку увагу?

Тетяна РИЖЕНКО

Зазвичай, коли говорять про фільм, приділяють увагу роботі режисера, акторів, зрідка сценариста, і тільки мимохідь згадують про оператора. Хоч, якщо вдуматися, то саме оператор несе відповідальність за відеоряд картини, який і визначає її успіх на екрані.

У зв’язку з цим хотілося б відзначити серіал «Сьогодні і завжди» кіностудії МВС України (режисер Олександр Колесников), який демонстрував Перший Національний канал. Сюжет картини досить простий. Чотири товариші закінчили міліцейське училище. Розкидала їх доля у різці сторони. Двоє залишилися служити в київському карному розшуку, один вирушив на далекі океанські острови з місією ООН, а четвертий, Олег Кравчина (головний герой фільму), — до Косова. Спілкуються тепер старі друзі електронною поштою. Фільм пожвавлює лінія кохання Олега Кравчини і журналістки Оксани.

Власне кажучи, нічого особливого в картині немає. І, мабуть, залишилася б вона непоміченою в загальному потоці схожих міліцейських серіалів, якби не її образотворче рішення. Велика заслуга в цьому оператора Володимира Вернигора. Завдяки методам його зйомки у фільмі стало можливим пластичне поєднання ігрових і документальних кадрів, створених немов в органічній єдності. Винахідлива техніка строго підпорядкована хронікальному відображенню дійсності. Ігрові епізоди знято лаконічно, чітко окреслено, в стилі документа. Особливо вражають зйомки безпосередніх подій. Таких, як миротворчі операції в Косово з обеззброєння банд, які тероризують мирне населення. Камера Вернигора повністю віддана реальності, вона неупереджено фіксує гірську місцевість, спокій якої порушують бої.

Багато військових операцій, зображених у фільмі, знято взимку. Сніг — головний компонент кадрів, він визначає колірне рішення цих епізодів, нібито вказуючи кольори війни — чорний і білий. Жодного нюансу. Це тільки життя і смерть, добро і зло. Символічно постає епізод, де грають діти на цьому природному білому фоні. Рішення цього епізоду емоційно підкреслює завдання миротворчих місій.

А ось коли з’являється тема кохання лейтенанта Кравчини і журналістки Оксани, камера намагається показати почуття. Емоції персонажа і зовнішній простір трактовано в єдиному ритмі. На вулицях Косова панує передноворічна атмосфера; прикрашенні ялинки, різнокольорові іграшки, блискуча мішура створюють ліричний настрій. На цьому тлі більш контрастно і протверезливо виглядає чорно-білий епізод бою, коли Олег рятує Оксані життя. Взагалі, найбільше у цій роботі Вернигора вражає пристрасть камери до правди в зображенні «гарячих» точок. Безумовно, це наслідок копіткої роботи оператора в документальному й ігровому кіно, де він удосконалював свою майстерність. Нагадаємо, що Володимир був оператором багатьох стрічок. Таких, як документальні фільми «Сон» режисера В. Сперкача про творчість Т. Г. Шевченка (Державна премія ім. Т. Г. Шевченка); «Катерина Білокур», режисера М. Саченка про творчість відомої народної художниці; художній фільм «Голос трави» режисера М. Мотузки, знятий за однойменним циклом оповідань В. Шевчука. І коли сьогодні говорять про кризу в українському кіно, хочеться пригадати фільми молодих кінематографістів, таких, як оператор Володимир Вернигор, котрий шукає нові шляхи для розкриття авторського задуму.