В кіно, як взагалі і в літературі, дуже важливою є проблема діалогів.
Здавалось би, а що такого: спостигай життя, підслуховуй розмови й бери – записуй їх.
Так, справді, записуй діалоги з життя: хтось обронив одну фразу в одному місці, інший іншу у іншому – драматург був присутній при цих розмовах і поєднав їх - так і склалась розмова його персонажів у сценарії, а режисер знайшов акторів, що відповідають типажам цього діалогу і талановито сфільмував епізод.
Саме так, на мою думку, народжуються неперебутні діалоги у фільмах:
Наприклад, сценарні діалоги Е. Брагинського і Е.Рязанова – «не надо меня ронять» чи « живенько, оно, конечно лучше» чи «пусть все будут здоровенькие… какой хороший тост»…
(Про створення діалогів у сценаріях своїх фільмів саме таким чином, запозичуючи із життя, писав Е.Рязанов у книгах)
Думаю, саме тому фрази із фільмів Е.Рязанова й прижились в народі.
Бо вони взяті із життя.
Так би мовити, відбувся природний колообіг: життя-мистецтво-життя!
У цьому контексті ще приходить на думку робота таких сценаристів, як Ю.Дунский і В.Фрид.
Наприклад, у фільмі А. Митти «Екіпаж», де Майстри були сценаристами, пригадуються діалог лікаря і медсестри у напівзруйнованому літаку, що долає повітряний шлях в екстремальних умовах:
Медсестра (пафосно): Если бы я закончила мединститут, то не летела бы здесь…
Лікар (філософськи, знижаючи хибний пафос): А я вот закончил, и тоже лечу…
Чи коли наприкінці фільму герої, прогулюючись засніженим парком, бачать присипані порошею горобинові ягоди і А. Яковлева, що грає стюардесу, захоплено каже:
- Как капельки крови…
І Г.Жженов, що грає капітана, урівнює це захоплення до звичайної розмови, відповідає:
- Прилетят снегери, склюют.
Саме такий-от урівноважено-конкретний і цілком відповідаючий життю діалог має бути на увазі у підході драматурга в створенні сценаріїв чи драматичних творів.
Ну, і звісно, - талант!
А це вже від Бога…
На вечорі Андрія Вознесенського
