хочу сюди!
 

Анна

50 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «вернігор»

"Реальна" камера Володимира Вернигора

Тетяна РИЖЕНКО

 

Зазвичай, коли говорять про фільм, приділяють увагу роботі режисера, акторів, зрідка сценариста, і тільки мимохідь згадують про оператора. Хоч, якщо вдуматися, то саме оператор несе відповідальність за відеоряд картини, який і визначає її успіх на екрані.

У зв’язку з цим хотілося б відзначити серіал «Сьогодні і завжди» кіностудії МВС України (режисер Олександр Колесников), який демонстрував Перший Національний канал. Сюжет картини досить простий. Чотири товариші закінчили міліцейське училище. Розкидала їх доля у різці сторони. Двоє залишилися служити в київському карному розшуку, один вирушив на далекі океанські острови з місією ООН, а четвертий, Олег Кравчина (головний герой фільму), — до Косова. Спілкуються тепер старі друзі електронною поштою. Фільм пожвавлює лінія кохання Олега Кравчини і журналістки Оксани.

Власне кажучи, нічого особливого в картині немає. І, мабуть, залишилася б вона непоміченою в загальному потоці схожих міліцейських серіалів, якби не її образотворче рішення. Велика заслуга в цьому оператора Володимира Вернигора. Завдяки методам його зйомки у фільмі стало можливим пластичне поєднання ігрових і документальних кадрів, створених немов в органічній єдності. Винахідлива техніка строго підпорядкована хронікальному відображенню дійсності. Ігрові епізоди знято лаконічно, чітко окреслено, в стилі документа. Особливо вражають зйомки безпосередніх подій. Таких, як миротворчі операції в Косово з обеззброєння банд, які тероризують мирне населення. Камера Вернигора повністю віддана реальності, вона неупереджено фіксує гірську місцевість, спокій якої порушують бої.

Багато військових операцій, зображених у фільмі, знято взимку. Сніг — головний компонент кадрів, він визначає колірне рішення цих епізодів, нібито вказуючи кольори війни — чорний і білий. Жодного нюансу. Це тільки життя і смерть, добро і зло. Символічно постає епізод, де грають діти на цьому природному білому фоні. Рішення цього епізоду емоційно підкреслює завдання миротворчих місій.

А ось коли з’являється тема кохання лейтенанта Кравчини і журналістки Оксани, камера намагається показати почуття. Емоції персонажа і зовнішній простір трактовано в єдиному ритмі. На вулицях Косова панує передноворічна атмосфера; прикрашенні ялинки, різнокольорові іграшки, блискуча мішура створюють ліричний настрій. На цьому тлі більш контрастно і протверезливо виглядає чорно-білий епізод бою, коли Олег рятує Оксані життя. Взагалі, найбільше у цій роботі Вернигора вражає пристрасть камери до правди в зображенні «гарячих» точок. Безумовно, це наслідок копіткої роботи оператора в документальному й ігровому кіно, де він удосконалював свою майстерність. Нагадаємо, що Володимир був оператором багатьох стрічок. Таких, як документальні фільми «Сон» режисера В. Сперкача про творчість Т. Г. Шевченка (Державна премія ім. Т. Г. Шевченка); «Катерина Білокур», режисера М. Саченка про творчість відомої народної художниці; художній фільм «Голос трави» режисера М. Мотузки, знятий за однойменним циклом оповідань В. Шевчука. І коли сьогодні говорять про кризу в українському кіно, хочеться пригадати фільми молодих кінематографістів, таких, як оператор Володимир Вернигор, котрий шукає нові шляхи для розкриття авторського задуму.

"Реальна" камера Володимира Вернигора

 

Тетяна РИЖЕНКО

 

Зазвичай, коли говорять про фільм, приділяють увагу роботі режисера, акторів, зрідка сценариста, і тільки мимохідь згадують про оператора. Хоч, якщо вдуматися, то саме оператор несе відповідальність за відеоряд картини, який і визначає її успіх на екрані.

У зв’язку з цим хотілося б відзначити серіал «Сьогодні і завжди» кіностудії МВС України (режисер Олександр Колесников), який демонстрував Перший Національний канал. Сюжет картини досить простий. Чотири товариші закінчили міліцейське училище. Розкидала їх доля у різці сторони. Двоє залишилися служити в київському карному розшуку, один вирушив на далекі океанські острови з місією ООН, а четвертий, Олег Кравчина (головний герой фільму), — до Косова. Спілкуються тепер старі друзі електронною поштою. Фільм пожвавлює лінія кохання Олега Кравчини і журналістки Оксани.

Власне кажучи, нічого особливого в картині немає. І, мабуть, залишилася б вона непоміченою в загальному потоці схожих міліцейських серіалів, якби не її образотворче рішення. Велика заслуга в цьому оператора Володимира Вернигора. Завдяки методам його зйомки у фільмі стало можливим пластичне поєднання ігрових і документальних кадрів, створених немов в органічній єдності. Винахідлива техніка строго підпорядкована хронікальному відображенню дійсності. Ігрові епізоди знято лаконічно, чітко окреслено, в стилі документа. Особливо вражають зйомки безпосередніх подій. Таких, як миротворчі операції в Косово з обеззброєння банд, які тероризують мирне населення. Камера Вернигора повністю віддана реальності, вона неупереджено фіксує гірську місцевість, спокій якої порушують бої.

Багато військових операцій, зображених у фільмі, знято взимку. Сніг — головний компонент кадрів, він визначає колірне рішення цих епізодів, нібито вказуючи кольори війни — чорний і білий. Жодного нюансу. Це тільки життя і смерть, добро і зло. Символічно постає епізод, де грають діти на цьому природному білому фоні. Рішення цього епізоду емоційно підкреслює завдання миротворчих місій.

А ось коли з’являється тема кохання лейтенанта Кравчини і журналістки Оксани, камера намагається показати почуття. Емоції персонажа і зовнішній простір трактовано в єдиному ритмі. На вулицях Косова панує передноворічна атмосфера; прикрашенні ялинки, різнокольорові іграшки, блискуча мішура створюють ліричний настрій. На цьому тлі більш контрастно і протверезливо виглядає чорно-білий епізод бою, коли Олег рятує Оксані життя. Взагалі, найбільше у цій роботі Вернигора вражає пристрасть камери до правди в зображенні «гарячих» точок. Безумовно, це наслідок копіткої роботи оператора в документальному й ігровому кіно, де він удосконалював свою майстерність. Нагадаємо, що Володимир був оператором багатьох стрічок. Таких, як документальні фільми «Сон» режисера В. Сперкача про творчість Т. Г. Шевченка (Державна премія ім. Т. Г. Шевченка); «Катерина Білокур», режисера М. Саченка про творчість відомої народної художниці; художній фільм «Голос трави» режисера М. Мотузки, знятий за однойменним циклом оповідань В. Шевчука. І коли сьогодні говорять про кризу в українському кіно, хочеться пригадати фільми молодих кінематографістів, таких, як оператор Володимир Вернигор, котрий шукає нові шляхи для розкриття авторського задуму.