Каміно. День третій.

Продовження подорожі. Початок тут https://blog.i.ua/user/729788/2435599/

Спокій, неосяжні поля, безлюдна тиша та перегони з негодою. 

Сьогодні прогнозують грозу, яка має початись біля 13:00. Якщо чесно, в звичайному житті я не стежу за прогнозами погоди, бо не вірю їм  Але звичайне життя то одне, а життя равлика з рюкзаком посеред степу широкого то інша справа  То ж не хотілось потрапити під зливу і краще було перестрахуватись. По карті я розрахувала, що йти мені біля 17-18 кілометрів, отже пройти я зможу їх за 6 годин. Я йду не швидко, роздивляюсь навколо і насолоджуюсь весною. Отже вихід мій був, майже як і запланувала о 6:45

Прощавай Жмеринка. В супроводі по Жмеринці у мене був песик, який ув'язався від готельчику і досить довгенько, десь з кілометр біг біля мене.

 Ранок був похмурий, повітря вогке з присмаком недалекого дощику, і я боялась якби дощ не почався прямо вранці, але ні , все було нормально, а ця похмурість тільки допомагала, бо йти було не жарко і це прискорювало темп.

Першим після Жмеринки було село Рів. Назва така сама як і річки, яка тут протікає.

Цього дня я краще зрозуміла як орієнтуватись картою, бо коли я пройшла село Рів, побачила попереду серпантини доріг, що звивались не тільки вправо і вліво, а ще і спадали вниз і піднімались вгору. Отже я відкрила карту і відмітила, що там видно ці перепади.   Як же мені подобається робити ось такі цікаві, нові відкриття. Звісно, ви можете сказати, що можна було почитати ще до подорожі як користуватись картами – ну так, можна було, але ж ось так цікавіше

Якщо ви поглянете на фото, то ввеху відніються частинки дороги, на яку я мала прийти, спустившись і піднявшись серпантинчиком  На першоому фото правіше - куди я йду, на другому лівіше - звідки прийшла.

 Це було так чудово, бо трохи нагадувало Крим. 

І в селі Рів, і тут понад дорогою росли яблуні, Вінниччина це яблуневий край. Як же гарно яблуньки обстрижені і уквітчані весняним квітом.

І ось начеб то серпантини скінчились і попереду вже видніється  село Межирів з чудовим плесом, де зустрічається річка Рів з річкою Думка.

Ось намагалась по-різному налаштувати фото, але, на жаль, воно не передає того, що бачать очі

Звісно хотілось би, щоб день був не такий похмурий і небо блакитне, бо такі місця хочеться бачити у всій красі. Ну як є так є. І саме сумне, що коли я наблизилась до цього гарного місця, небо ще більше насупилось, ніби лякаючи мене і нагадуючи прогноз погоди 

Йду далі, вуличками роздивляюсь цікаві хатки села Межирів

Перехожу місток, любуюсь річкою Рів, і за черговим поворотом на мене зверху виглядають руїни безіменного костелу. Звісно, колись у нього була назва, в ньому було життя, але тепер він сумно стоїть при дорозі 

Тут я трохи перепочила, перекусила, поспілкувалась з місцевою собанькою, яка радісно вибігла до мене і намагалась йти зі мною в подорож.

І далі мій шлях пролягав між полями до села Сербинівці, де я мала зупинитись на ніч. Ну що сказати, я весь час поглядала на небо і з острахом чекала зливу, але коли я доходила до краю Межирова, хмари розійшлись, вийшло сонце і вже так собі стало тепленько    Йти мені залишалось 5 кілометрів.

Я йшла і думала: Сьогодні день абсолютного спокою, тиші і насолоди весною. Навколо — ні душі, лише простір, де серце відпочиває від війни. Шлях через села Рів та Межирів пролягав посеред диких подільських полів. Я як ота Міс Марпл робила логічні висновки : Під ногами рілля від трактора , але дуже давня, значить люди тут бувають не часто. От навесні засіяли поля і поїхали. Може коли не коли заїдуть поглянуть і до збору врожаю тут так і пануватиме недоторкана тиша.

І тут щось «Вжууух», тріскіт гілок, в мене серце в пяти , піт на лобі…. Фух, заєць пробіг як зляканий, він злякався мене, я – його   Ну заєць то таке, головне, щоб слідом не бігла лисиця, ото вже не дуже приємненько

Час від часу поглядаю на карту, рахую посадки, через дві посадки має бути цвинтар і вже там село Сербинівці.

От як я не вірила в прогнози погоди, так і підтвердилась сьогодні. Дякувати Богу, в прогнозований час дощ не пішов, між 13-тою і 14-тою годинами я вже була на місці. Отже у мене цілих пів дня і ніч відпочинку. Як раз те, що треба після трьох днів мандрівки.

Є місця, де нічого не треба доводити. Де ніхто не питає, ким ти працюєш, скільки заробляєш і чого ще не досяг. Там просто тихо сходить вечір, птахи співають своє, а всередині щось потроху стає на місце. Саме таким місцем була ця зелена садиба. І вже відпочиваючи тут, я зрозуміла кайф Шляху.

А злива таки влупила. Влупила так гучно з акомпанементом, разом з усім набором і блискавкою, і громом. Так солодко засинати під лязкіт дощу. Хоча були думки – а що завтра?   Як я буду швендяти розмитими польовими дорогами? Але завтра буде видно….