24 жовтня 2016 р. після тривалої хвороби, на 63 році життя упокоївся відомий археолог і історик середньовічної та ранньомодерної України, кандидат історичних наук, Володимир Петрович Коваленко.

Він народився 10 квітня 1954 р. в м. Семенівці Чернігівської обл. У 1986-2011 рр. завідував кафедрою історії та археології України Чернігівського національного педагогічного університету. Заслужений працівник освіти України, талановитий викладач, організатор і провідник, В.П. Коваленко підготував кілька поколінь учнів та студентів, розбудував регіональну школу археології Чернігівщини, значно активізував там польові досліди і розвиток краєзнавства.

Керував археологічними експедиціями у Чернігові, Новгороді-Сіверському, Любечі та інших стародавніх містах Чернігово-Сіверщини, відкрив і обстежив понад 500 археологічних пам’яток Подесення. Автор 554 академічних і науково-популярних публікацій та співавтор кількох колективних монографій з історії та матеріальної культури Київської Русі й козацької держави. Брав участь у численних наукових міжнародних конференціях в Україні, Білорусі, Литві, Польщі, Румунії, Німеччині, Франції, Італії, Швеції та інших європейських країнах. 2003 р. Верховна рада України нагородила В.П. Коваленка почесною грамотою «За особливі заслуги перед українським народом», а наступного року Чернігівська обласна державна адміністрація – почесною грамотою «За сумлінну працю в ім’я незалежної України».

У 1995 р. В.П. Коваленко розпочав щолітні розкопки в Батурині й 11 років керував українсько-канадською археологічною експедицією, що досліджує залишки гетьманської столиці. З 2001 р. цей проект спонсорують Програма Дослідження Східної України ім. Ковальських при Канадському Інституті Українських Студій (КІУС) Альбертського університету, Понтифікальний Інститут Середньовічних Студій Торонтського університету та Дослідний Інститут «Україніка» у м. Торонто в Канаді. Головою Програми ім. Ковальських є директор КІУС проф. Володимир Кравченко. Попередній директор КІУС та цієї програми, провідний історик Гетьманщини, проф. Зенон Когут є академічним дорадником Батуринського проекту. Президентом Дослідного Інституту «Україніка» є голова Крайової Управи Ліги Українців Канади магістр Орест Стеців.

В.П. Коваленко був ініціатором і основним консультантом-археологом масштабних натурних реконструкцій державним коштом фортечної цитаделі, гетьманських палаців, скарбниці та церков Батурина XVII-XIX ст., створення там сучасного археологічного музею і заходів для відзначення 2008 р. на загальнонаціональному рівні 300-ліття зруйнування цього міста російською армією у 1708 р. За успішне вивчення й збереження історичної спадщини Батурина Президент України нагородив вченого орденом «За заслуги» ІІІ ступеня в 2009 р.

Статті В.П. Коваленка з історико-археологічних досліджень середньовічного й ранньомодерного Батурина, особливо праці про нищівне розорення твердині гетьмана Івана Мазепи, вигублення її козацької залоги та усіх мешканців, про розкопані археологами поховання жертв московської навали та його критика сучасних російських фальсифікаторів Батуринської трагедії 1708 р. українською і англійською мовою, знайшли широке визнання серед науковців та громадськості. Вони опубліковані в авторитетних академічних журналах, збірниках наукових праць, матеріалах конференцій та інтернетних виданнях України, Італії, Канади і Америки, зокрема Українського Наукового Інституту Гарвардського університету.

В.П. Коваленко зробив вагомий внесок у вивчення старожитностей гетьманського Батурина та реконструкції зруйнованих споруд міста і допоміг архітекторам-реставраторам науково відтворити образ столиці козацької України. Його українські та канадські колеги й учні прагнуть гідно продовжити історико-археологічні та архітектурно-мистецькі студії Батурина і розуміють їх важливе наукове, культурне і патріотичне значення.

Додаткову інформацію про академічну діяльність Володимира Петровича Коваленка див. у Вікіпедії та за лінком: http://svoboda.fm/crime/events/248898.html.

Володимир Мезенцев, к.і.н.

КІУС, Торонто, Канада

Ці діти ростуть поруч з війною на Донбасі. Вивчають живопис і гарно малюють!

Покровська районна школа мистецтв Донецької області неподалік від фронту. Місцевим учням вже не треба розповідати, що таке війна – тракторів на дорогах менше ніж військової техніки…

Працює місцевий музей, всі заклади освіти. Діточок вчать малювати і виходить у них чудово! Більше того, постійно організовуються свята, фестивалі, мистецькі акції!

-Ми робимо все, аби діти Донеччини росли і формувалися в нормальних умовах, могли доторкнутися до світу прекрасного, зрозуміли його, творили добро, не зважаючи на те, що лінія розмежування поруч! – сказала начальник Управління культури Донецької ОДА Аліна Певна, під час нещодавних святкувань у Покровську.

Покровськ уже вкотре відвідала Музейна експедиція часопису “Музеї України” на чолі з шеф-редактором Наталкою Іванченко.

-Підтримали виставково музей, допомогли з організацією масових заходів. Взяли участь в художньому проекті школярки Лілії Дорошенко, яка разом з ровесниками всієї України створює масштабне полотно просто на символічних обрисах країни. – розповіла Н.Іванченко, – Готуємо дві виставки дітей Покровська у Києві і Київській області. Вдячні Міністерству культури України, Управлінню культури і туризму Донецької ОДА, Київській ОДА, Покровській міськраді за підтримку! Попри нюанси прифронтової зони, творче життя у місті кипить!

Варто зазначити, що картини юної Лілії Дорошенко і малюнки покровських дітей вже експонуються на базі платформи “Нова країна” у самому серці Києва, трохи нижче Адміністрації Президента України, що для донеччан є безсумнівним визнанням!

Однак, вирішили продовжити виставку у Національному музеї-заповіднику “Битва за Київ у 1943 році” (Київська область, Вишгородський район, село Нові Петрівці).

-Поруч з нами базуються наші підшефні з Першої бригади Національної гвардії України, які звільняли Донбас, у тому числі тодішній Красноармійськ, Курахове, Красногорівку! – повідомив директор музею Іван Вікован, – Це наші славні бійці добровольчих батальйонів, які відстояли Україну у 2014, і нині боронять нашу землю на Сході. Для нас принципова виставка школярів з прифронтової зони! Запросимо добровольців, аби вони теж оглянули роботи і побачили, що діти Покровська ростуть справжніми патріотами!

Культурологічні волонтери, які часто бувають у прифронтовій зоні, знають, яке велике значення мають мистецькі акції поруч з війною. Як тепло приймають донбасівці дитячі виставки, сучасних художників з різних регіонів, вистави, концертні програми! Вони нарешті відчувають себе частиною України, попри агресивну пропаганду путіністів. І добре, що твори донеччан можуть побачити в Києві, Львові, Ужгороді… Особливо це важливо для дітей!

Наша команда вже провела чимало акцій у всіх основних музеях прифронтової зони, забезпечили їх комплектами патріотичного плакату Юрія Неросліка, організували виставки сучасних художників як в зоні АТО, так і в багатьох інших містах. Лише в Києві були заходи в Музеї Гончара, Музеї гетьманства, центрі КУН, Нова країна, Музеї Н.Петрівців… Всі ці проекти будуть продовжені! Зрозуміло, з урахуванням специфіки фронту…

Наближаються дні святкування визволення Києва від фашистів. Саме тоді і відкриємо виставку дитячих малюнків зі звільненого від рашистів Покровська…

А потім – знову в АТО…

Віктор Тригуб, редактор журналу “Музеї України”, куратор виставки

Президент України Петро Олексійович Порошенко повинен якось відзначити хмельницького художника Георгія Ключника. Кращого літописця і піарника діяльності вищих органів державної влади більше не знайдете! Мінімум – Заслужений художник!

А якщо серйозно, Президент і К давно стали творчою музою Жори Ключника! Вірніше, героями ядучих карикатур. Таких колоритних персонажів, реальних політичних сюжетів, дивних заяв, епатажу більше нійде не знайдете!

Жора – художник президентського рівня. Намалював мало не всіх головних діячів світової політики – очільників Франції, США,  Німеччини, Англії, Польщі, Білорусі, Італії, ЄС, НАТО…

Дуже багато часу і карикатур приділив генію всіх часів і народів сонцесяйному В.В.Путіну. Тепер до передової країни, якою за переконаннями тамтешніх телепропагандонів є Рашка, йому категорично не можна! Ще щось станеться… Як і іншим ентузіастам Музею плакату і журналу “Музеї України”, де Жору Ключника вважають талантом і художнім директором.

Вечорами Жора любить дивитися новини. Майже щодня вони його так вражають, що кидає все і після якогось особливо яскравого сюжету створює черговий карикатурний шедевр.

В його колекції чи не всі топові депутати, міністри, громадські і партійні діячі. Політик не може вважатися відомим, якщо не потрапив на карикатуру Жори Ключника!

Петра Олексійовича Порошенка Жора Ключник вважає королем міжнародної карикатури. Жоден український Президент до нього не потрапляв “під олівець” скількох карикатуристів з багатьох країн! Це – серйозне геополітичне досягнення! Хоч тут… І це РАДУЄ! Після карикатур легше дають кредити, бо розуміють, кому, куди і навіщо вони підуть. А тих, хто ті кредити буде віддавати, ще не намальовано…

Взагалі, Жора дуже чітко і лаконічно подає світову закулісну політику. Починають розуміти свої ролі навіть безпосередні учасники…

На малюнках Жори, всі українські політики гарно вдягнені, причепурені, красиві і карикатурогенічні.

Особливо ретельно вимальований улюблений Петро Олексійович. Адже, саме йому доводиться мати справу з отим строкатим політичним оточенням, вже не згадуючи абстрагованого Обаму, ображеного Путіна, здивованого Оланда, брутальну Меркель.

На їх фоні наш Президент, у карикатурах Жори Ключника, виглядає дуже достойно! Що викликає законну гордість за нашу велику європейську державу без безвізу, презирство до Рашки і щире бажання дати Жорі орден За заслуги ІІІ ступеню!

Не менш красиво у Жори зображені наші доблесні депутати, урядовці, менти, прокурори, судді, олігархи, висококласні повії та інші справжні герої нашого такого бурхливого і несподіваного часу. Істині трударі-державотворці, кризові менеджери. Жаль, що нам не пощастило народитися і жити саме у цю неймовірну епоху. А може пощастило…

Кого б тоді малював Жора Ключник?

Що не кажіть, а певний рівень демократії і свободи слова у нас є.

Існуючи в Україні, Жора спокійно пародіює десяток лідерів великих країн. Включаючи власного Президента. І йому за це нічого не було! Навіть гонорару!

Погодьтеся, що це є великим досягненням! Перемогою, проривом! Мінімум гарною новиною.

Головне, аби Жора Ключник не надумав створити серію помпезних академічних портретів видатних діячів сучасності. Тоді справді не зрозуміють…

Звертаємося до прес-секретаря Президента України С.Цеголка - а чи можна розмістити десь в чисельних коридорах АП виставку карикатур Г.Ключника?

Віктор Тригуб, директор Музею плакату при журналі “Музеї України”

Більше робіт на сайті http://jjoriki.com/

Відомий дослідник Жора Ключник системно вивчає образ таваріща Путіна. Зробив чимало особистих відкриттів, якими постійно ділиться з громадськістю. Просто поширюючи власні карикатури.

Ефект вражаючий!

Кількість поширень через соціальні мережі, публікації на сайтах, в пресі, на телебаченні вже неможливо порахувати. Якось стрімко і непомітно Георгій Ключник відбувся як справжній народний художник. Працює на аудиторію у кілька десятків мільйонів читачів!

І ніякого офіційного визнання. Лише скромний статус художнього директора журналу “Музеї України” і маленького Музею плакату.

Нам вдалося організувати лише одну виставку карикатур Жори Ключника у вже розгромленому Музеї української пропаганди на столичній Троєщині. Кілька разів намагалися провести виставки в державних музеях – не дозволили. Повезли у прифронтові музеї Донбасу – категорично заборонили – вищий рівень терористичної загрози.

Отож, хмельниччанин Жора так і залишається на власному сайті, в соцмережах і на скромних ресурсах, що гуртуються довкола журналу “Музеї України”. І тут цілком вистачає уваги журналістів, народної підтримки, міжнародного резонансу.

Критики визнають, що художній образ Владіміра Владіміравіча у Жори вийшов особливо вдалим. Щось таке глибинне підмітив…

У будь-якому разі, Путін Жори Ключника вже перетворився на мистецтво. Став частиною світової історії. Інша справа, в якій трактовці…

Жорин Путін не викликає ні страху, ні огиди. Швидше жаль. Співчуваємо його хворобливим комплексам і сумуємо за сотнями тисяч людей, до смерті яких він причетний.

Українцям цей образ зрозумілий. Скоро три роки, як йде війна. І чеченам, грузинам, сірійцям…

А от росіянам варто відволіктися від телевізора і гарненько придивитися до характерних рис свого Вождя, які так талановито підмітив Георгій Ключник. І зробити правильні рішучі висновки. Бажано, найближчим часом…

Марна справа очікувати відкриття офіційної виставки Жори Ключника – забанять. Але, є принтери. Роздрукуйте, сформуйте міні-виставку, розмістіть десь в коридорах офісів. А краще партійних. Тоді про політичне спрямування вашої політсили і говорити нічого не треба…

Жорі – творчих успіхів!

Віктор Тригуб, директор Музею плакату при журналі “Музеї України”

http://jjoriki.com/

Трагікомедія в кількох частинах

Частина перша. Пирогівська консервація.

Коли я чую мантри про недофінансування українських науки і культури, мені чомусь на пам’ять приходять безсмертні слова Осі Бендера: «Шура, скільки вам потрібно грошей для повного щастя?»…

Я не хочу образити видатних вітчизняних науковців, які присвятили своє життя науці, обравши аскетичний спосіб життя заради самовідданих занять улюбленою справою. Але… при більш ніж скромному фінансуванні цих високодуховних галузей має місце досі недостатньо вивчений феномен дірявого мішка – мільйони гривень розкрадаються, або використовуються неефективно та не за призначенням.

Почнемо з музею архітектури та побуту у Пирогові – свого часу він був поодиноким острівцем українства у сірому морі совка. На сьогодні він перетворився на свою повну протилежність – острів законсервованого совка у різнобарвному морі українства. Ще не так давно єдиною територією, де можна було, хоч неглибоко, але зануритись в життя традиційного українського села, відсвяткувати Масляну, Купайла, послухати українську музику та попоїсти вареників, був Національний музей архітектури та побуту України, в народі більш вживана назва – Музей у Пирогові.

На сьогодні пирогівський скансен чимось нагадує філію Гідропарку кінця 90-х років, які сьогодні чомусь називають «лихими». Співоче поле (є в музеї така територія) суцільно заставлене ятками з «традиційними» українськими стравами – шашликами, люля-кебабами та солодкою ватою. Можна ще випити самогону невідомого походження. Звучить шансон…

В той час, як у найвіддаленіших селах та найменших ОСББ взимку відроджуються традиції відзначання Масляної, влітку Купайла, інших автентичних звичаїв, музейні аніматори показують інші архітектуру та побут України. Наприклад, влітку тут запрацював атракціон  з надувних гірок, на яких любителі автентики могли в плавках та купальниках вволю поковзатись між древніми вітряками та похлюпатись у воді серед дерев’яних будиночків з солом’яними стріхами. Що й казати, традиційні українські забави!

Але ви не подумайте, що все так просто! Це не так, що хто що захотів, те й утнув! Адже в музеї більшість робітників – працівники наукових відділів. Усі заходи проходять через науково-методичну, вчену та ще безліч наукових рад! Вчений секретар, наукові відділи, заступник директора з наукової роботи! Така кількість науковців повинна видавати на гора щомісяця томи наукових праць! Але це – в теорії. А на практиці… На практиці ми маємо майже півсотні працівників, які створюють ілюзію бурхливої діяльності, але займаються чим завгодно, крім наукових досліджень.

До того ж, в Музеї архітектури та побуту немає жодного архітектора (!), мало хто з наукових працівників здатен продемонструвати традиційні ремесла (двох ковалів, що працюють на пів ставки я не беру до уваги). За останні двадцять років жоден з працівників наукових відділів не захистив вчену ступінь на базі музейних досліджень.

Очолює наукову частину колективу цілий кандидат наук Ігор Паньків. Щоправда, тема його кандидатської жодного відношення ні до музею, ні до музейної тематики не має, але це – не виключення. Теми інших науковців взагалі десятки років переписуються без змін. Зайве говорити, що музейна наука робить шалені «успіхи». Задля «галочки» «науковці» беруть участь у будь-яких доступних їм конференціях. Трапляються анекдотичні ситуації. Так, у науковій конференції «Дерев’яна архітектура у культурному ландшафті» були задіяні чи не всі працівники наукових відділів. До власних тем було дописано «… в культурному ландшафті» – і – поїхали! Виступів та публікацій на ці гібридні теми не було, були просто записи в буклеті. Зате був фуршет на десятки тисяч і розпил грошей міжнародного гранту. Наскільки відомо, музей після проведення такої конференції випав з учасників міжнародного грантового проекту.

Але – «розпилюються» не лише міжнародні гроші. Так, перевіркою Рахункової палати України в 2013 році було вказано, що більше 27 мільйонів гривень, виділених на наукові дослідження, витрачені неефективно та нецільово. І – що? А – нічого! Наукові відділи на чолі з Паньківим й надалі займаються невідомо чим, але роблять це надзвичайно активно. Як у казці – «Сонце ще не зійшло, а в Країні Дурнів щосили кипіла робота». А результат? – результат – плачевний.

На території сумно догнивають чотирнадцять заскладованих об’єктів, які свого часу привезли з різних куточків України. На деякі з них втрачена документація. Зі встановлених майже 300 експонатів велика частина знаходиться в аварійному стані. Ні розробити реставраційну документацію, ні написати методики їх збереження сучасна музейна «наука» неспроможна. Катастрофічна ситуація з дерев’яними експонатами, які займають цілий ангар. Вони просто повільно вмирають. Велика кількість експонатів не оформлена належним чином. Миколаївська садиба експозиції «село 60-70-х років» перетворена на «чайну» для наукових співробітників, в якому відбуваються регулярні пиятики (про що є навіть відповідний акт міністерської перевірки). Експонати з цієї садиби зникли у невідомому напрямку (про що навіть немає відповідних актів). Що говорити – на території музею навіть не виділені експозиційні зони, не оформлена земля та відсутній бодай план перспективного розвитку (я вже не кажу про Генеральний план!).

То чим же займається наукова частина музею, що налічує майже сто чоловік? А – чим завгодно! Вони, наприклад, створили художню раду, яка на власний розсуд регулює продаж  народними майстрами власних виробів на території музею. Також за допомогою цієї худради заступник директора та помічники отримують від майстрів «подарунки» для музею… Виникають питання куди потрапляють кошти від зйомки фільмів які відбуваються на території музею. За право підписувати дозвіл на зйомки у музеї йдуть справжні «війни». Але головне заняття музейних співробітників – інтриги. Музейний побут спонукає підтримувати народні традиції. Плітками та інтригами займаються активно та з натхненням. Група людей, яка не здатна щось створити або організувати (вже кілька десятків років нових об’єктів в музеї не встановлювалось, якщо не брати до уваги торгові МАФи), всі свої зусилля зосередили на перешкоджанні іншим.

Останній випадок – встановлення церкви з Чернігівської області. Уся наукова частина проявила дивну солідарність та енергію, яка достойна кращого застосування. Боролися завзято, нищили розмітку – об’єкт встановлювали «не там» і «не так». Але де правильне місце – ніхто сказати не спромігся. Нема ні генерального плану, ні плану розвитку музею. Сваряться, а розробити нікому і ніколи. Йде війна за директорське крісло. Музейники сваряться – об’єкти горять.

Цього разу підпалили унікальну хату-пастирку з Рахівського району Закарпатської області. Підпал був показовий. Хата згоріла в лічені хвилини. Це вже треття архітектурна спадщина, яка горить в музеї за останні 4 роки. Привід один – прибрати директора. Сподіваюсь, цього разу слідчі і Міністерство культури розберуться в причинах підпалу і знайдуть винних.  Директори змінюються, а почерк залишається незмінним.-пише linadov

Ми вже писали про випадкове призначення генерального директора  – Юрія Бойка в найбільший в Європі скансен. Такою ж випадковою людиною там виявився заступник директора з науки Ігор Паньків. Основні «досягнення» за сім років роботи цього «науковця» – повний розвал наукового напрямку діяльності Музею. Але він вміє домовлятися з міністерством – навіть працевлаштував Оксану Фещак, яка одночасно працювала директором Державної агенції промоції культури Ураїни  і була науковим співробітником музею. Зараз ця пані й досі числиться в музеї, хоча очолює один із державних закладів при Міністерстві культури. Корупційна дія, яку чомусь не помічають в міністерстві. Про моральні та фахові здібності Паньківа можуть розказати наукові співробітники Переяславського заповідника та  Національного історичного музею – свого часу він був «палицею» для приборкання бунтівних колективів. Паньків всі роки мріє про крісло директора і використовує для цього  різні засоби.

Для порятунку музею потрібні негайні кадрові зміни та конкурсне призначення.

Відповіддю на історичну фразу Остапа Бендера: «Шура, скільки вам потрібно грошей для повного щастя?» – була названа сума шість тисяч триста рублів. Скільки треба музейним пирогівцям, щоб вони почали працювати?

Далі буде.

Вадим Логвінов

Вже якось і незручно писати про таких баришень. У них все є, а вони чомусь тупо пруть у директори знакових музеїв! На інше натяків на інтелект не вистачає. Ну не можна їм туди - там же діти! А вони лізуть, поживши з кримінальними авторитетами, чи знявшись в стріп-сесії журналу Плейбой.

Це про Владу Л. Ще є Натаха З. І ціла зграя олігархічних "падруг", яких вдалося відшити від музейної справи на значну відстань. Доводиться охороняти консервативну музейну галузь як мангуст від кобр. Чи як Ван Хельсинг від нечисті... Світло і тінь. Дим і вогонь. Тут чіткий розділ. І все не так весело, бо сумно. Моралі вже нема.

Офіційно: Засідання конкурсної комісії з проведення з добору кандидатів на посаду директора Літературно-меморіального музею-квартири П.Г.Тичини в м.Києві відбудеться 01 листопада 2016 року о 10.00 за адресою:

м. Київ, бульв. Шевченка 3, каб. 309.

Три претенденти - студентка(!), яка за браком підготовлених кадрів є в.о. директора музею, секс-поетеса і майданівець-історик, що відомий волонтерством та акціями в АТО. Пішла типо інтрига, провокації, наїзди. А команда часопису "Музеї України" з таких ситуацій просто так не виходить. Особливо, коли нас на такому примітивному рівні тролять... І хто!!! І ми тут дотиснемо! Принципово! Вже є питання до Департаменту культури КМДА, який ми якось і не зачіпали...

Про студентку не будемо...

Виникла  сексуальна приколістка. Кандидат еротичних наук - справжній! Поетеса. В принципі, класна чувіха, що пише українською мовою, балансуючи в трикутнику секс- кокаїн- еротичні фантазії. І начхать! Такі діячки знаходяться на передовій святої боротьби з  фундаменталізмом, затято обстоючи права жінок - і це правильно! Більше того, нам всім доведеться дуже скоро їх підтримувати, бо загроза реальна. Може навіть  кудись транслювати банальні порнофільми, як пропаганду незашореного релігією життя.

Тому, вже улюблена нами Леся Мудрак чітко зараховується у кадровий резерв - будемо висувати її у Гендиректори Київської Лаври. На противагу стриптизерші Владі Литовченко, яка теж, як кажуть, готується очолити базу резидентури ФСБ після керування Вишгородським заповідником. (Аплодисменти, регіт у студії).

А от класика української літератури Павла Тичину чомусь жаль.

Хоча, варто нагадати молоді про цього Українця.

Павло Григорович Тичина народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Сім'я була багатодітна (народилося 13, зіп'ялося на ноги 9 дітей), жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування.

У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому ці вірші залишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П. Г. Тичину справили М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), Максим Горький. За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г. Тичини зіставляють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.)- Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, МикалоюсЧурльоніс та Мартирос Сар’ян.

 

З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мамуровим муром…)

Пливуть тужіння угорі.
(Вернися з сміхом-дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі —
(Кучерявим дзвоном…)

Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром…)

Самотня ти, самотній я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя —
(Вранішняя вишня…)

1917

І цитата з ймовірної директорки музею П.Тичини у відкритій пресі:

Це був оргазм когнітивний. Без перебільшень. Думаю, наступного року, якщо допустять – то щось придумати в ролях…

– Заздрощів вистачає. І категоричного несприйняття Вашої персони…

– Авжеж! Такі міти творять. Такі анекдоти вигадують! Жах! Колись почула: Фонд культури. Поетичний вечір при свічках. Заходить Мудрак. Примусила вимкнути світло, лягла на стіл, підняла ногу…повернула голову і запитала: «Ну, як?!».

Уявіть, що щось нове і те, що не натягується на вуха, чуєш про себе дуже часто… Так і живу!

–  А як Ваш чоловік, відомий професор, Юрій Ковалів, ставиться до Класика сучасної еротичної лірики? У вас же різниця понад тридцять років!

–  (Усміхаючись) Чудово! У нас «збіжність горизонтів розуміння» і довіри. А це для сімейного життя – головне. Ми підживлюємо любов еротичними віршами (іронічно)… І маленька Даринка тішиться…

http://vsiknygy.net.ua/interview/21346/

Взагалі, потенційному директору Музею Тичини, краще вірші не писати... Особливо такі...
Байдужість і відчай — кардіоцентричні…

Язичкова аорта намуляла сонну точку сердечної дулі.

Що у серця — і скепсис, і коклюш… доле, запхнися…коком…

У столичний вгорнися кокон,

щоб з кокаїном – в акваріум — в якому вже мертва риба!

Відбитки води — бестіарій.

А риб’яче серце — дримба…

…Я виверну лоно ідишу — Вмонтую в звізду два кола…

…Ніч бісектрисою ділить кути…

Де — сама…. І — ГОЛА…

Гола… Гола…

ГООООООООЛЛЛЛ!

Це кандидатка, причому ОСНОВНА, на директорство в Музеї Тичини!

Після цього, в мене питають, чому я їх винищую. Бо музей - то храм. А не кокон з кокаїном в акваріумі!

Якщо у вас є діти-школярі, Ви поведете їх до Вишгородського заповідника, де стриптезерка Влада Литовченко буде щось їм розказувати про мораль і духовність, а еротично-кокаїнова Мудрак втиратиме про любовну лірику? В Музеї Тичини.

Такі кадри на чолі таких музеїв є ганебним падінням всієї системи виховання і культури.

І тут виникає інформація про власницю кількох нічних клубів з стриптизом, де до речі, мало не відкрито торгують наркотою, яка очолює що?... Кажуть, один такий заклад у будинку, де живе ХТО?...

Не будемо про сумне. Нині на кону Музей Тичини. Саме від міської влади Києва залежить, як люди будуть сприймати цей, колись поважний заклад культури. Чи еротичних фантазій? Різниця є...

Голові Київської міської державної адміністрації Кличку В.В.

Шановний пане Голово!

Журнал "Музеї України" засвідчує свою повагу, бажає мудрості!

Звертаємо Вашу увагу на тривожну ситуацію, що склалася довкола конкурсного відбору директорів музейних закладів Києва. Підкреслимо, директори музеїв - то знакові керівники, які формують морально-етичну ауру столиці України.

Тому просимо Вас особисто, як людину, що сповідує загальнолюдські принципи, проконтролювати перебіг засідання конкурсної комісії з проведення з добору кандидатів на посаду директора Літературно-меморіального музею-квартири П.Г.Тичини.

Культурологічний Київ може отримати аж занадто гучний скандал, що спаплюжить творчість класика української літератури П.Г.Тичини, ліричну лірику якого, за нашою інформацією, Ви любите...

За Вашою згодою, команда журналу "Музеї України" готова розпочати громадський моніторинг конкурсних призначень директорів закладів культури Києва.

Бажаємо Вам всіляких успіхів і гараздів!

З повагою,

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Німеччина. Штутгарт. Акція протесту проти дій Путіна. Зібралося кілька десятків українців, німці, які співчувають нашій боротьбі. В руках прапори, гасла і плакати.

Прикметно, що одним з символів протесту, українці Німеччини обрали вже легендарний плакат Наталки Шуст-Цимбалюк зі Львова. Часів Майдану.

Ми, свого часу багато писали і про Наталку, і про її роботи. Думали, що той пласт майданівської народної творчості став частиною історії. Але, поки триває окупація Криму, війна на Донбасі, путлерівські провокації міжнародного масштабу, Майдан не закінчився.

І всі ті плакати актуалізуються, перетворюючись на графічні символи протестів в десятках країн. Проти війни і насильства.

Згадується наша давня публікація про Наталку.

Яскрава художниця Майдану. Талант. Патріот. Наталка Шуст-Цимбалюк. Саме її робота – дівчина у віночку в респіраторі, стала неформальним жіночим графічним символом Майдану і візитівкою Музею плакату України.
Майдан переміг. Прийшла нова влада. Втратили Крим. АТО… Життя продовжується…
Команда Музею плакату і журналу “Музеї України” вирішила не випускати з поля зору художників, які під час драматичних моментів, не зважаючи на загрозу арешту за пропаганду екстремізму, відкрито і яскраво підтримали свій народ. Можете на нас розраховувати!
Наталка Шуст-Цимбалюк. Народилась у 1984р. м. Прилуки на Чернігівщині. 1999-2005р. – навчалась у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша.

2007р. – закінчила Львівську національну академію мистецтв і отримала кваліфікацію магістр (кафедра художньго текстилю). Того ж року стала учасником стипендільної програми Міністра Культури Польщі «Gaude Polonia». Програму реалізовувала у творчих майстернях академії мистецтв м.Лодзь.
З 2005 року учасник багатьх всеукраїнських та міжнародних виставок. Роботи знаходяться в Україні, Польщі, Канаді, Америці.
Живе та працює у Львові.

Кілька робіт Наталки стали дизайнерськими розробками, прикрашають футболки.

А тепер плакат “Молитва за Україну” перетворюється і в символ протестних акцій в Німеччині. З чим молоду художницю можна лише вітати.

Зрозуміло, після цієї публікації, українська діаспора з багатьох країн світу теж згадає роботи Наталки. Можна лише прогнозувати на якому саме мітингу і в якій столиці світу, з яким написом, якою мовою піднімуть плакат Наталки Шуст-Цимбалюк.

Головне, аби то були українські руки…

Плакати України крокують світом.
Віктор Тригуб, директор Музею плакату України, редактор журналу “Музеї України”

Робота Наталки в Музею плакату в Пирогові

Перемога?!

Що ще раз привертає увагу до діяльності, чи до свідомого саботажу великої групи високопоставлених співробітників центрального апарату СБУ, названих у пресі “друзями Гіркіна”.

Вже навіть не хочеться згадувати трирічну (!) боротьбу команди журналу “Музеї України” зі ставлениками зрадників України екс-міністра оборони Лебедева і екс-шефа Гуманітарного департаменту МОУ О.Селіванова (нині терориста “МВД ЛНР”, що вбиває наших солдат на Луганщині), які нині впевнено керують департаментом МОУ і Національним військово-історичним музеєм України! Друзі Гіркіна в центральному апараті СБУ свідомо закривають очі на діяльність ймовірної агентурної ячейки ФСБ в Міноборони. Є наказ з Кремля? І розгромні публікації в пресі онуків залізного Фелікса не обходять?

Тут залишається чекати лише гучних відставок і арештів… Сподіваємося, патріотично налаштованим офіцерам СБУ вдасться подолати спротив замаскованої агентури Путлера і очистити відомство. Чого ми всі спрагло чекаємо!

І поширюємо розкішну інформаційну технологію від Олександра Ягольника, якому вдалося засвітити ватного директора Національного палацу “Україна” (підпорядкований ДУС АП) і закрити надовго тури продажної путлеровської ватниці Натахі Каральовой (Поривай).

До речі, чи збирається ДУС АП розірвати контракт і звільнити ТАКОГО Гендиректора символічного палацу “Україна”? Тут вже щось дуже схоже на кримінальний злочин з серйозним покаранням…

Все дуже просто! Якщо СБУ не спить…

Зізнаюся, після багатьох постів патріотичних активістів та після неодноразових пікетів головного офісу держустанови на Володимирській, куди громадянські активісти (зокрема, “Відсічі”) носили свої матеріали щодо артистів-рашистів в Криму, я щиро вважав, що в українському СБУ немає людей, які б опікувалися захистом національного культурного простору. Ну, як в нас буває: нестача фінансування, немає людей, багато роботи, війна і все таке… Аж ні.

Опосередковано, щоправда, але гендиректор Палацу “Україна” Роман Недзельський на телеканалі “Рада” підтвердив вельми цікаву річ: виявляється, в Службі безпеки України таки є люди, яким можна зробити запит (наприклад, щодо гастролей Віллі Токарєва в Криму) і оперативно отримати інформацію. Тобто – фактично такі люди є. Можливо, так само не-ефективно працюють, як на думку Романа Недзельського український гуманітарний віце-прем’єр та не для всіх пересічних громадян вони відкриті для спілкування – але тішить сам факт того, що вони в нас все ж таки є.

Тоді виникають до них публічні питання.

Чи ті ж самі люди, з якими Недзельський контактує в СБУ і які йому, на заздрість іншим, доволі швидко відповідають, зовсім не бачили новорічний вогник 2015-2016 року з Наташею Корольовою і “Кроліками”? Чи, може, вони так щиро просміялися від тої “шаловливой” пісеньки, що геть забули, хто підписав указ, з якого трійця на радість всьому “руському міру” насміхалася й кепкувала? І невже зовсім не знають і не чули, що вся партія “Единая Россия”, членом якої з 2003 року є Наташа Корольова, одноголосно підтримує агресивну політику хазяїна Кремля?

Далі. Чи відомо тим загадковим і таємничим українським профі, що поки в українського СБУ геть не доходять руки до спілкування з українськими громадськими діячами і патріоти з відчаю вже навіть публікують зібрані дані у відкритих джерелах і у Фейсбуці, їхніми напрацюваннями вправно користується російське ФСБ? І воно, треба визнати, “не дремлет” – де має вплив, старанно видаляє весь компромат.

Наприклад, у зв’язку з гастролями в МЦКМ “Жовтневий” постановки “Сублимация любви” з Маратом Башаровим 17 жовтня я звернув увагу, що з 4 посилань кримської активності Марата Башарова – 2-х посилань на місцеві медіа-джерела вже немає. Чи, може, у випадку саме з цією виставою хлопців вводить в оману те, що 19 листопада ця ж вистава йде у Палаці культури СБУ (де її перевірили)? Якщо гуманітаріям в СБУ так важко розібратися, щоб зекономити час – я допоможу: в листопаді в Києві в ПК СБУ вельми популярну класичну виставу Альдо де Бенедетті грає український склад (Ольга Сумська, Віталій Борисюк та Євген Паперний) і наша “Сублімація кохання” не має жодного відношення до жовтневої російської театральної антрепризи, яка відкаталася в Криму ще торік.

І останнє. Позицію щодо моральності гендиректорів ПК “Україна”, МЦКМ “Жовтневий”, інших приватних концертних залів та організаторів концертів, які не гребують везти в роки війни артистів-рашистів, суспільство вже знає. Так само, як і відверто втомилося від того, що всі вони прилюдно переводять стрілки на СБУ – “а в ответ тишина”. Хотілося б хоч раз почути, чи розуміють у держустанові на Володимирській, що бездіяльність в гуманітарній сфері – це вкрай хибно і небезпечно, і що далеко не всі кияни вважають гроші важливішим за честь і будуть мовчки і байдуже спостерігати, як російські агенти культурного впливу, чи, як їх нещодавна назвала письменниця Оксана Забужко, “солдати інформаційної війни Кремля” окуповують ауру величного Києва.

Щоб в СБУ все ж захотілося над цим замислилися, дещо нагадаю. Один із відомих філософських постулатів Леніна: жити в суспільстві і бути вільним від суспільства – неможливо. Тому Кремль, прекрасно розуміючи, наскільки культурне підґрунтя важливе для творчої української нації, зачищав культуру під себе, зовсім не церемонячись: в грудні 1930 в урочищі Козача Лопань НКВДисти розстріляли делегатів харківського з’їзду кобзарів та лірників, в листопаді 1937 року в урочищі Сандормох – фізично знищили практично весь цвіт і тогочасну еліту української інтелігенції: письменників, поетів, сценаристів, художників, скульпторів, вчених, режисерів, істориків, яких згодом назвали “Розстріляне Відродження”.

Їх “вина” полягала лише у тому, що вони були українцями та творили українською мовою, виступаючи носіями української ментальності. Все робилося для того, щоб зробити домінуючим мистецтво “made in Moscow”, почати русифікацію культурного простору всього великого СРСР і нав`язати теорію “старшого російського брата і молодших”.

Чи не час в 2016 році покласти цьому край тими важелями впливу, які є в СБУ?

Александр Ягольник

http://obozrevatel.com/blogs/02384-au-sbu.htm

СБУ услышало и наконец отреагировало на протест прогрессивного патриотического общества, запретив гражданке Российской Федерации Н. Порывай въезд в Украину сроком на 5 лет. Лучше поздно, чем никогда.

Спасибо народному депутату Оксане Корчинской, которая расшевелила 1-е лицо госслужбы на публичный ответ и запоздалую реакцию. Именно она захотела и сумела убедить В.Грицака, насколько культурная гигиена важна для современного украинского общества, и прекрасно зная, что организатором злополучного концерта является кум президента и гендиректор ДК “Украина” Роман Недзельский, тот нашел в себе силы определиться.

Это маленькая, но победа еще одного здравого смысла в жизни новой Украины.

Случай с гастролями Наташи Королевой, любимицей Путина и партии “Единая Россия” – конечно, был самым вопиющим случаем культурной жизни Киева, особенно если учесть, что гендиректор ДК “Украина” Роман Недзельский, госслужащий, долгое время скрывал, что организатором 2-х концертов Наташи Королевой был он сам.

Одним простым решением СБУ, как минимум, спасло репутацию Гендиректора ДК “Украины” от очевидного позора, а как максимум – уберегло Киев от не меньших беспорядков, чем были перед концертами Лорак в 2014. В свете грядущего Евровидения – это было бы так некстати…

Русский шоу-бизнес должен понимать, что в Украине – нема дурних і ще не вмерли патріоти. Патриоты никогда не будут мириться с солдатами информационной войны на своей территории. Сказками made in Moscow нас не проведешь.

http://obozrevatel.com/blogs/65173-50-ukrainskogo-shou-biznesa-kontserta-natashi-korolevoj-ne-budet.htm

Шеф-редактор журналу “Музеї України” Наталка Іванченко продовжує поїздки прифронтовою зоною  і прилеглими до зони АТО областями.

Реалізується кілька культурологічних патріотичних проектів під егідою Мінмолодьспорту, Мінкульту, Донецької ВЦА і Запорізькою ОДА.

Лише у жовтні було дві поїздки Донеччиною і вже друга на Запоріжжя.

Цього разу акції проходять у стратегічно важливому Мелітополі, який через важливе географічне розташування, опиняється на вістрі ймовірного військового удару путіністів як з Криму, так і від Маріуполя… Не забуваємо, що Кремль так і не відмовився офіційно від планів пробити “коридор” до Криму, особливо активізувавшись перед виборами Президента США…

Тому посилення патріотичної роботи на півдні Запорізької області, організація етнографічних фестів, яскравих виставок, театральних вистав, пожвавлення культурного життя громад, утвердження української мови теж є стратегічним завданням!

-Лише кілька днів тому, разом з керівником Департаменту культури Запорізької ОДА Владиславом Мороко і начальником Управління культури Донецької ОДА Аліною Певною, ми відкривали патріотичні акції у Краматорську, між областями підписано меморандум про співпрацю. – розповіла шеф-редактор журналу “Музеї України”, куратор акцій довкола зони АТО Наталка Іванченко, – Перед тим презентували історію українських прапорів в музеї Запоріжжя. Нині дісталися Мелітополя, де відбувається справжнє українське свято! Треба думати про поширення подібних ініціатив саме на Сході і Півдні України!

-Повернення до духовних джерел, розвиток української мови, традицій, історії, патріотичне виховання молоді є нашим пріорітетом! – заявив директор Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА Владислав Мороко, – Прекрасно, що на рівні Мінкульту, Мінмолодьспорту, інших відомств, розпочато дієві культурологічні програми, які дуже стимулюють активність і розвиток місцевих державних структур, громадських організацій, освітніх закладів! І масштабні заходи в Мелітополі є тому прикладом!

Культурологічна діяльність на Сході і Півдні продовжується!

Команда часопису “Музеї України”, за підтримки державних і громадських структур готується до нових, не завжди безпечних, але захоплюючих подорожей!

Чергова ганьба в Національному музеї народної архітектури і побуту України. Згорів цінний експонат – споруда Пастирки (зимарки) з Рахова у відділі Карпати, сектор Гуцульщина.

Унікальна будівля ХІХ століття. Фактично, подібних не збереглося…

Поки не зрозуміло – то цілеспрямований підпал, чи випадкове багаття змерзлих бомжів – споруда стоїть практично без нагляду охорони, біля лісу, тож сумнівних та випадкових осіб там чимало.

Чомусь дирекція не дбає про те, щоб забезпечити повноцінну охорону скансену – завжди чогось не вистачає. Не то грошей, не то розуму, не то чесності. Як кажуть, треба менше красти…

Обурює, що за роки директорства попа-комерсанта Бойка, було жорстко розігнано власну пожежну охорону – зекономили… А подаровані спонсорами сучасні пожежні автомобілі розкомплектовано, розкрадено і виведено з ладу. Як символи безпорадності нинішньої управлінської команди найбільшого музею Європи.

Кадри незабутнього Славіка Кириленка продовжують добивати знакові культурні заклади.

Не зрозуміло, чому абстрагується керівництво Міністерства культури, у підпорядкуванні якого знаходиться Нацмузей? Адже, весь негатив з Пирогіва, що на вістрі суспільної уваги, в результаті особисто йде  на Міністра Є.Нищука!

Давно пора винести пару доган, розірвати контракт і оголосити конкурс на заміщення вакантної посади! Нарешті знайти адекватного директора.

І про втрату:

“Пастирка  – типовий пам’ятник народного зодчества, характерний для високогірної зони Закарпаття. Споруда має ще одну регіональну назву  – «зимарка», так як використовувалася і взимку. Щоб не возити сіно до садиби, багаті господарі будували зимарки. Влітку косили сіно і жили весь період в пастирці, а взимку виганяли сюди худобу і зимували з нею аж поки не закінчиться сіно. Пастирки були різних типів, але обов’язково в плані мали хату та стайню”.

Офіційне повідомлення від пожежників: “21 жовтня о 9:31 до оперативно-координаційного центру Головного управління ДСНС України у м. Києві надійшло повідомлення про загоряння  на території  Національного музею народної архітектури та побуту України, що у Голосіївському районі.

На місце події було направлено чергові відділення 26-ї та 6-ї Державних пожежно-рятувальних частин. По прибуттю було встановлено, що горить одна із дерев’яних експозицій господарчої споруди розміром 48 м кв. Попередньо будівля не являється пам’яткою архітектури, відноситься до категорії виставкового експонату.

О 10:07 пожежу було локалізовано, а вже о 10:10 – ліквідовано.

На місці події працювало  2 одиниці основної пожежно-рятувальної техніки та близько 15 чоловік особового складу ГУ ДСНС України у м. Києві.

ГУ ДСНС України у м. Києві”

Не помічати хаосу, корупції, безгосподарності, непрофесіоналізму дирекції Національного музею народної архітектури і побуту України, вже не можна. Музей терміново треба оздоровити, рішуче замінивши менеджерів-невдах, які є до того ж, повними невігласами у музейній справі. Не можна продовжити розгром такого святого для кожного українця місця, як Музей у Пирогові!

Вимагаємо рішучих дій! Сподіваємося на особисте втручання і допомогу В.Гройсмана…

Музей у Пирогові вже вкотре доводиться рятувати…

Таке враження, що музей спалять, а землю продадуть… Ну хоч у таких планетарних закладах можна навести порядок?!

Віктор Тригуб, редактор журналу “Музеї України”