Всіх люблю.

Во-первых: я вылечилась. Да-да, именно вылечилась от зависимости. Что было раньше? Раньше я вставала рано утром, отправляла своих мужичков и бежала в i.ua, чтоб увидеть последние новости, почитать любимые блоги, ну или иногда написать что-то о себе красивой и умной. Теперь я знаю, что жизнь без этого сайта существует. С чем бы сравнить? Ну представьте, что вы очень сильно кого-то любите... так сильно, что начинаете жить его жизнью. Но в какой-то момент понимаете, что ему наплевать на вас. Вы пытаетесь достучаться, а в ответ тишина и безразличие. В душе обрывается незримая ниточка и одну секунду уже вам становится начхать на всё, что происходит у него.

i-ua, я тебя любила. Чесслово любила. Я делала всё, чтоб украсить твою жизнь, но тебе было на это наплевать.

Во-вторых: я поняла сколько чудесных людей есть на этом сайте и это, пожалуй, самое главное. Мы вместе. Мы можем объединяться и быть солидарными. Я так люблю этих людей, что наверное и дальше буду находиться тут, но если эти замечательные люди вдруг когда-то уйдут, то и я уйду вместе с ними. Пусть даже в нелюбимый мною ФБ. 

Не сайт делает нас, а мы делаем сайт. Наши админы забывают об этом и уже давно рубят сук, на котором сидят.

Я буду заходить сюда, буду писать камы... и возможно даже заметки. Но это уже будет как секс без страсти.

Наверное я дура, что так реагирую, но я такая. Если я люблю, то люблю безмерно.... если перестаю, то это навсегда.

                                                                                                             

                                                                                                                                                                         03.03.2018 

                                                                                                                                                                         Ваша Муха

Он улетел... он обещал вернуться... 

ЧАСТИНА 7. 

Одного разу сиділи ми з моїми дітками за столом на дворі. Хлопці грали у дурня на репани, дівчата малювали плакат на конкурс, я намагалась одночасно малювати з дівчатами і слідкувати, щоб гравці не махлювали, бо перші ...надцять репанів отримав Мала Каністра і з разу десятого він зрозумів, що щось таки в цій грі не так. Не знаю з якого переляку, але мова зайшла за татухи. В 5 сек. знайшлася чорна ручка і перше тіло вже лежало на столі і давало мені вказівки щодо малюнку.

 Замовники міняли один одного без перерви на перекур, так всім хотілося набити намалювати щось круте. Побажання були різні. хтось побажав мати на грудях голову тигра або дракона, хтось руни на руках, хтось зірки на колінах і купола на спині. Як тільки один клієнт вставав, то на стіл одразу вкладалося наступне тіло і так аж до вечірньої лінійки.

На лінійку мої красавці єстєствєнно пішли з голими торсами. Шквал позитивних емоцій отримали найменші гноменята. Вони роздивлялись цих розмальованих авторитетів, як картинки у книжках. Директорка, що прийшла на лінійку, теж подивилася, посміялася, але наказала перед сном змити ту неймовірну красу, щоб не забруднити білі простирадла.

Ввечері я знову спостерігала картину з рушниками на стегнах.  Коли компанія виходила з бані, я почула тихий голос Малої Каністри:

-Чо ви ржете?...він нормальний....просто вода холодна була.

Знаєте, є таке, коли серед крутих хлопців є пацан, що наче як прибився зі сторони. Він старається всіма силами заслужити авторитет, постійно розказує якісь анекдоти і бігає за цигарками або пивом. Його наче і приймають у компанію, але він ніколи не стає одним зі зграї. Таким був і Мала Каністра. Він був ростом 1,50м, не мав круті шузи і не курив молдовський LM, він курив Дойну і бігав всю зміну в одних і тих самих шортах. Каністра пробув всього одну зміну, на відміну від багатьох інших, яким батьки оплатили всі три. Скоріше всього йому путівка дісталася, як дитині з багатодітної родини, або щось типу того.

Якось ми сиділи з ним на лавці. Він смішив мене дурними історіями і травив анекдоти, а я все намагалася культурно злиняти. 

- Дякую, Сонечко. Я піду вже спати.

- А знаєш, Олька, мене Сонечком ніхто ніколи не називав.

- А мама?

- А мама бухає....

Я пам'ятаю, що довго не могла заснути і думала, як загладити свою вину перед Каністрою (я тепер навть не можу згадати, як насправді його звали). Я почувалася винною, що не посиділа з ним довше і не поговорила. І я придумала! Хлопець дуже любив збирати гриби. Він не просто шукав їх, а наче відчував де вони ростуть. Рано-вранці, за пару годин до підйому, я тихо зайшла до кімнати хлопців і розбудила Малу Каністру для спецзавдання. 

Коли табір почав просинатись, ми вже сиділи і чистили білі гриби. По правилах і по здравому смислу гриби у таких місцях заборонені, але я домовлялась з директоркою під свою відповідальність самій готувати на кухні смаколики для своєї ватаги. Картоплі на кухні було повно, а білих грибів було повно у лісі. На обід ми з Каністрою начистили і нажарили молодої картоплі з запашними грибами. Я таким чином вибачилась перед хлопцем, а він здобув уважуху від пациків аж на цілий день.

Не знаю, як склалася доля Малої Каністри. Хочу вірити, що він закінчив бурсу, одружився, не бухає і працює десь будівельником.... дуже хочу в це вірити.

ДАЛІ БУДЕ.

ЧАСТИНА 5. 

Головною забавою для футболістів у таборі, крім куріння у ліжку і биття жаб на шашлик, був звісно футбол. Майже щодня я водила своє стадо молодих баранів   команду майбутніх зірок на стадіон і була головною уболівальницею і шанувальницею цього дійства. Скажу правду, що завдяки цьому я мала респект і уважуху з їхнього боку, бо ніхто більше не мав бажання сидіти або на пеклі. або в дощ на стадіоні 2 години. Мої спортсмени чомусь більше любили грати у дощ. У мене було, як в тому анекдоті з котами "ви не любите котів? та ви не вмієте їх готувати!", так і я любила футбол не зовсім за футбол. Дівчата мене зрозуміють. Уявіть, 20 накачаних молодих тіл, що бігає в одних трусах по полю, ті тіла падають, брудняться, волосся мокне і отак стряхується назад. Повірте, в 16-17 ті тіла вже виглядають непогано... та і мені було всього 25. Один недолік гарного чоловічого тіла у 17 років - це прищі, але здалеку і у постійному русі їх було не помітно. 

Після футболу вони всі йшли до душу і виходили в одних рушниках на стегнах, а я сиділа на лавці перед будиночком з довольною пикою, на якій було написано: "Мої жеребці!!!" Іноді я приглашала на виставу дівчат-вожатих з інших отрядів, вони томно видихали табачний димок і тихо заздрили, що таку виставу я бачу щодня.

Спати вожатим у таборі було за велике щастя, а мені то взагалі не положено, бо треба було постійно стояти на посту і можлива помста Совка теж нехреново тримала у тонусі. На  всяк випадок я взяла книжку і от лежу у вільні 2 хвилини читаю. Просто лежати і читати теж не виходило, одразу прибігали дівчата і всім кортіло поговорити, позаплітати колоски, пофарбувати нігті і ще щось зробити дівочого, про що я вже тепер забула.

- А що ви читаєте?

- Книгу.

- А про що?

- Про собаку?

- А як називається?

- "Куджо".

- А хто написав?

  - Стівєн Кінг.

- Про кохання?

- Ага.

- А почитайте вголос.

Ну ОК, це якраз я люблю. Є у мене така фішка читати виразно вголос. Починаю книгу спочатку....

Через декілька хвилин підтягуються інші дівчата. Починаю книгу спочатку.....

У вікно заглядає мала Каністра і біжить у бік хлопців. Приходять всі. Починаю книгу спочатку.

Хто читав Кінга і є його шанувальником, той знає, що відірватися просто не можливо. Весь день я читаю, а аудиторія навколо лежить на кроватях і слухає. Іноді ми робимо перерви на обід і на перекур, бо у дітей без курива починають пухнути вуха. Іноді мій любчик Совок починає хропіти і пускати слину на груди своєї дами серця, його роздрюхують і він вимагає повторити з того місця, де він заснув. 

Відбій. А Ну його той відбій! Читаємо до пабєдного! 

Зранку заходжу будити на зарядку і бачу, що біля ліжок бутилки з характерною жовтою рідиною. Кажу:

- Ви що зовсім афігєлі? Ви ще тут туалет зробіть!

- Та не кричи ти зранку. Ми після твого Куджо всі боялися на двір виходити. Не могла з собою якусь іншу книгу взяти?

Де Помадка? Де Йолка? 

Що трапилося?

Ви хоч у приват напишіть, що всі живі та здорові родичі гарбузові.

А це вам для настрою. Може баян, але смішно.

ЧАСТИНА 3. 

Хтось дивиться Лігу Сміху? Там є команда Загорецька Людмила Степанівна. Хто в курсі, той зможе уявити картинку краще. У мене в отряді був один такий, він наче говорив все серйозно, а гнав таке, що пузо лопало, звали Віталя.

Одного разу стою я і чекаю свого вожатого, щоб сходити на обід, бачу, Віталя крутить уявного руля і явно "їде" до мене. Глушить біля мене уявну машину, відкриває уявне вікно і пропонує підвезти до їдальні. Я теж вирішую приколотися і погоджуюся. Водій виходить, йде на мій бік, відкриває уявні двері, бере мене за ручку і приглашає зайти. Я заходжу і чекаю, поки він знову піде до руля і заведе мотор. Віталя голосно каже "дир-дир-дир", потім типу глохне... знову "дир-дир-дир" і ми рушаємо. На це все дивиться мій вожатий і кричить, що якщо я на машині, то на мені роздача їжі... я ж типу раніше приїду. По путі водій вмикає радіо і співає пісню. Далі ми поїли, виходимо з їдальні і я бачу, що Вєталь шукає, як би злиняти на перекур. Я кажу, що чекаю і ногами не піду, а він каже, що бухнув компоту і не може їхати. Я тоді кажу, щоб кидав ключі, я поведу. Він кидає, я ловлю. Приколісту нема куди діватись, він сідає на пасажирське і вже я його везу.

Цей ритуал ми проводили майже щодня. А одного разу за мною приїхали на автобусі. Уявіть, весь отряд людей 40 і дівчата і хлопці стали, як сидіння в автобусі і "приїхали" за мною і за моїм вожатим. Мій напарник був чувак гордий і не сів у автобус, а я поїхала. Як ми добирались, дивились майже всі. Ну а чого? Нехай сміются, нам не жалко, ми ж звьозди.