Мій старший синок Максим дуже любить копати, але не на городі, як би мені хотілося, а у полі-лузі-лісі. Бере металошукач, сідає на свій пепелац (мотоцикл типу ІЖ 19засраного року випуску) і мчить за горизонти. З тих пошуків толку не так багато, бо знайти сундук з золотом шансів майже нуль, але дитина при ділі і то добре.
З самого цінного, що нарив, це звісно старовинні монети. Синок їх складає в баночку від дитячого харчування і іноді дбайливо беребирає і радіє своїм скарбам.
Пару днів тому ми поїхали в село, ну металошукач, звісно, з нами. Ну що вам сказати... викопувати з землі монети, яким 100-200 і більше років це цікаво, але набагато цікавіше отримувати послання з минулого.
Отже..
Приніс ввечері одного дня Маким свої знахідки, вивалив їх на стіл і став перебирати. Монети, пряжка, патрони...
Ееее,- каже синок,- Цей патрон цікавий, в ньому щось є, там щось тарахкотить!
Максим обережно розколупав старе залізо і звідти показався краєчок жовтого паперу. Він тихенько витягнув шматочок старої бумаги, який від часу розвалився на купу маленьких шматочків, а потім на руку випали два металевих шарика, типу дробі. Ми то сподівалися, що випадуть два брильянти! Але цінність була не в тому, що тарахкотіло в патроні, а саме в папірці.
Я обережно стала складати бумагу до купи. Першим склався заголовок статті, яку хтось вирізав з газети. ..РВЫЕ ПЕР...ВОРЫ О М...

Тиждень збиралися речі. Ввечері перед виїздом ми вирішили, що треба встати в 5:00 і швидко проїхати Київ з його грьобаними заторами. Встали. Посиділи на доріжку. Перехрестили хату і пса, що залишався на сусіда. Виїхали.
Їдем. Малий Степан вже через 5 хвилин починає питати: " Скоро буде море?" Спокійно реагуємо. Він у нас не перший.
Їдемо.
Заїхали за Умань. Заправка. Всі виходимо пісяти.
- Бачите мою сумку з документами і грошима?- питає тато
- Ні!- відповідаємо ми.
- Ясний хер ні, бо я її забув.
Щось забути для нашого тата це приблизно, як знайти
життя на Марсі - здається, що не можливо! Але вчені таки знайшли там якусь живу клітину, от і наш тато нарешті щось забув. Мовчки ідем на розворот і їдем на Бровари. Фігня. Море ніхто не відміняв.
Заходимо в хату. Їмо морозиво, що було в морозілці. Берем папину сумочку.
Їдемо.
Заїхали за Умань. Заправка. Всі виходимо пісяти. В колесі щось стріляє. Лопнув сосок. Я дізнаюся, що і у машин є соски. Ставимо запаску. Шиномонтаж. Міняємо сосок. Ставимо нормальне колесо.
Їдемо.
В те, що ми сьогодні побачимо море вірить тільки Степан. Він вже разів 560 спитав:" Коли буде море?" Нарешті з'являється Хаджибейський ліман. Ми дружно брешемо, що це море. Степан затихає і мовчки радіє морю.
Приїхали. Умови гарні. Море гарне. Купаємось. Лягаємо спати.
Ранок.
Ідем до машини брати надувні круги і матраси. Тато помічає, що зникли з колес ковпачки. Через 5 хвилин з'ясовується, що ковпачки зникли у всіх, у кого вони були фірмові. Я пояснюю чоловіку, хто такі тік-токери і що таке челендж. Не подумайте, що він у мене дурачок. Навпаки.
Ідем на море. Море гарне. Купаємось. Старші діти весь час на рибалці.
По берегу туди-сюди ходять молоді мамаші і виглядають у морі своїх чад.
- Глєбушка!
- Мєланія!
- Сєрафім! (це ім'я мене найбільше вкурвило)
- Амєлія!
І тут я:
- Степаааан!
Відчуваю на собі одразу 33 здивованих ока. Одна з мамаш косувата, одне її око дивиться на мене, а інше на дельфінів на горизонті. Стає трохи соромно, що ми з чоловіком маємо таку хренову фантазію і не назвали дитину, ну хоча би, Любомир чи Ізяслав.
Тиждень пролетів непомітно.
Їдемо додому.
Без пригод. Дома.
Пес з сусідом зустрічають нас веселим лаєм.
P.S. Тік-токери тепер головні татові вороги. За його словами світ помре саме через них.

Не моє. Написав фейсбучний френд.

"...Буває, що людина ну така вже вихована, витончена, возвишена й інтеліґентна, аж починаєш припускати, що, навіть коли в неї гази, й ті перетворюються на аромат троянди.
Але якось раз помічаєш, що вона висякує носа у светр, наприклад. Або викидає сміття з вікна машини, програє гроші на автоматах, дивиться низькопробні серіали, чи скуповує усяке неякісне дірьмо по вигідній акції. І так тоді хочеться тую людину обійняти, пригорнути, і зі сльозами радості промовити "ти ж моя рагулина йобана".

Ти народився у батьків пізно? Ти молодший з дітей? Вітаю! Ти щасливчик.
Всі вже розслабились і почали планувати свої тихі вечори і відпустки раз на рік...а тут тидищ! Дві полоски. 
Всі свої амбіції, експерименти у вихованні і нерви батьки витратили на старших дітей. Тебе не дуже і чекали, якщо чесно. Але тобі були раді.
Отже, в чому плюси... Ти не хочеш їсти - не їж, ти хочеш їсти котячий корм - їж, ти не хочеш спати - не спи, ти захотів спати на підлозі - спи, ти захворів і потекли шмарклі - ніхто не потягне тебе до лікаря, ти знайшов мамину косметичку - не біда, ти знайшов у тата шурупи і змішав їх з пластиліном - біда, але вигребе мама. Навіть коти розуміють, що ти в сім'ї головний і коли ти одночасно обох тягнеш за їхні хвости, то вони, зціпивши зуби і загнавши в палас кігті, тихо приймають свою долю.
Тобі і з садочком пощастило. Коли прийшов час туди йти, то на Землю звалився коронавірус і твій садочок відклався на пів року. Зараз ти вже майже пішов у садочок, але поки на пів дня, бо не вистачає ліжечок і шафок, а це означає, що спати в обід тобі знову не треба.

Продовжую писати про своїх дітей.

Найтяжче серед трьох дітей бути середнім. Тільки ти перестав бути для старшого брата тим, хто вештається під ногами і у вас з ним нарешті з'явилися спільні теми і інтереси, як батьки вирішують зробити тобі подарунок у вигляді малого засранця. І ти ще маєш цьому радіти. В один момент з молодшого в родині, якому пробачається все, ти перетворюєшся на того, кому ще не дозволено те, що дозволено старшому і одночасно тобі вже не пробачається те, що пробачають молодшому.
Мій середній Тимофій натура тонка, ранима і в свої 12 нагадує їжачка. Він милий, тихий, але краще не давати привід випускати голки. В дитинстві ми всі називали його булочка, він не ображався, а завжди казав: "Я булочка, бо люблю булочки". До того всього він був м'ягенький і пухкенький. Але цим літом він різко схуд і попер рости.
Вужі, жаби, павуки, хробаки - це все його. Він знає назви всіх клопів, гусені і т.п. Якщо у дворі з'явиться, за його словами, дуже цінний для людства жук, то він не злізе з тебе до тих пір, поки ти не даси банку для транспортування його в безпечне місце. Так недавно ми везли в трилітровій банці богомола з Броварів за 56 км в село, там випустили його в малині. Перед тим я вислухала лекцію про потепління і чому це зелене лупоглазе створіння треба рятувати. Байки, що у богомола могли бути дітки і ми забрали годувальника з родини, вже не діють. Операція врятувати богомола Раяна відбудеться незалежно від бажань самого Раяна.
Тепер у нас нова турбота - равлики. Але я попередила, як тільки хтось буде намагатися піднести цю слюняву гидоту близько до мене, то я цих равликів згодую свому лисому коту. Не переношу всього, що повзає. Равликів у нас чотири. Два з білим тілом і два з коричневим. Нащо нам чотири? А для того, щоб спостерігати, чи будуть вони спарюватись і яке буде потомство. 

Діти дорослішають і більшими стають їхні іграшки. Мій старший синок Максим людина унікальна... Скільки я його знаю, а знаю я його скоро 22 рочки, він щось ліпить з гімна і палок. Скільки в дитинстві він розібрав машинок не порахувати. Коли з'явилися машинки на пультах, він примудрявся їх розбирати, потім збирати і ще витягти звідти пару зайвих деталей. Колись йому з Італії у подарунок привезли шалено дорогу Ферарі, вона виблискувала своїми червоними металевими частинами. Машинка була розміром 25-30 см і зроблена майже з такої кількості деталей, як справжня. На полиці вона простояла всього пару днів. Одного разу я просто знайшла купу запчастин. Я тоді, пам'ятаю, від розпачу аж ревіла. Людина привезла з Італії, купила там за шалені гроші, а він отак трах-бах і розібрав. Від мого старшого не залишилося жодної цілої іграшки. Після чергового подарунку, на всі мої прохання не розбирати, він мовчав, але як тільки він залишався сам на сам, то все знищувалося за лічені хвилини. Коли я починала сварити, то він кліпав наївними дитячими очима і виправдовувася: "Я хотів знати, що там в середині". Коли йому дарували дві однакові машини, то він розбирав обидві. Виправдання було таке: " Я хотів знати, чи вони в середині теж однакові". Його кімната 7-ми річного і 21-го річного майже не помінялася, з тією різницею, що зараз йому дозволено мати паяльник. На столі повний триндець, в тумбочках армагедон. Щомісяця я намагаюся там прибрати і розкласти все по коробочках. На що замість "дякую" отримую купу претензій, що зникли дуже важливі якісь хреновини і нєфіг знищувати його екосистему.
До речі, у ветеринари він теж пішов більше для того, щоб був доступ всередину. Взагалі він виявляв бажання стати патологоанатомом. Ми з батьком м'яко натякнули, що ми проти. 

Всім привіт. Давненько мене тут не було. Зайшла, пробігла по блогам. Пристрасті вирують! І це добре. Що би вам написати...
Ну, наприклад, як я тиждень тому вивозила маму на гриби. Мамі 83 якщо шо...
Мама моя на все має свою думку і на рахунок грибів теж. За її теорією всі гарні тугенькі гриби не можуть бути отруйними. Всі оранжеві теж їстівні. Всі, що ростуть рядами це рядовки. І збирати треба все, а там викинеться. Зрозуміли да?! Моя мама ламає всі стереотипи в грибозбиранні. Враховуючи, що вона постійно так робила, то, як вона не отруїла мене в дитинстві, це нині для мене загадка.
Поки я повільно біля машини різала поляків, мама взяла за руку мого Степана (мій синок 3.5 рочків) і умчала різати свинух в темні чернігівські ліси. Спочатку я їх ще тримала на контролі, але знаючи, що у війну в цих лісах дуже вдало ховалися партизани, то сховатися моїй мамі проблемою не стало і вже через хвилин 20 я почала активні пошуки.
Телефоную:
- Ви де?
- Ми вийшли до поля.
Біжу в сторону поля.
- Ви де?
- Водонапірну башту бачиш?
- Бачу.
- Іди на неї.
Мчуся до водонапірки по полю метрів 300.
- Ви де?
- Ми в лісі, але бачимо башту.
Галопірую по високій траві знову до лісу.
- Ви де?
- Ми знайшли твою машину і стоїмо біля неї.
Дивуюся, що мама так швидко телепортується, але добре знаю свою маму і перестаю дивуватися. Рисачу до машини.... нікого там нема.
- Ви де?
- Та ж біля машини!!!!
- Стій. Ні метра в сторону.
- Стою.
Я майже впадаю у відчай, але швидко беру себе в руки. За 43 роки життя з мамою, я вже навчилася брати себе в руки. Розумію, що через пів годинки почне сутеніти. Моя дитина легко вдягнута, а у мами зір в 83 трохи тойво...хреновий. На моє щастя в лісі були ще люди. Я починаю питати де стоять їхні машини. Нарешті бачу білу чужу машину і іду до неї. Фух!!!! Є. Стоїть моя мама, стоїть мій Степан, стоїть відро отруйних свинух. Подумаєш Форд Фієста і Опель Вектра. Машина ж біла. Мовчки беру свинухи, Степана, маму і веду до нашої машини. Вдома тихо викидаємо мамині "піддубники" і все різко забуваємо.
Що день наступний нам готує?

...ну не так прям палав вогнем, як ви собі уявили. Ну скажіть, ваша уява ж намалювала чорний обгорілий трупик?