Раз у раз дехто з тих, хто давно не живуть у Радивилові або й ніколи тут не жили, роблять спроби поставити під сумнів історичність назви міста – Радивилів. У «Фейсбуці» навіть є сторінка, в анотації до якої глузливо написано: «Група інформаційної… підтримки справжньої історичної назви міста – Радзивилів! Князя на ймення “Радивило” – не існувало. Це – придумка якогось напівп’яного дячка і місцевих “краєзнавців”. Засновник міста – Микола Радзивіл (Чорний)! … пашпорт не міняв». Сама група всупереч анотації названа «Радзивілів» (через дві літери і). Але чого не зробиш у гарячковості суперечки!

А проте саме так – РАДИВИЛІВ записували назву цього поселення в 2-й половині шістнадцятого століття, відколи збереглися перші письмові згадки, саме на таку назву вказував відомий волинський краєзнавець і історик церкви ХІХ століття Микола Теодорович.

Ще один важливий факт: історикам відомий «РАДИВИЛОВСЬКИЙ АПОСТОЛ», який 1568 року був написаний у домі пана Семена Борщовського писцем Францишком у місті РАДИВИЛОВІ. Отже, Радивиловський, а не Радзивиловський. Апостол переписали на замовлення Івана Патрикея Курозвонського, підкоморія Кременецького повіту. Книга «виписана» «В МЪСТЕ РАДИВИЛОВЕ».

Як прочитувалися ці слова в шістнадцятому столітті, дійти спільної думки не можуть і мовознавці. Якщо навіть прочитати «в мєстє Радівіловє», то все одно ніяк не виходить, що справжньою історичною назвою містечка була РадЗивилів.

Насправді такої назви – РАДЗИВИЛІВ – містечко НІКОЛИ офіційно не мало.

По-перше, назва Радзівілов (російською –  Радзивилов) була закріплена за містечком після 1795 року, за Російської імперії; українського відповідника на офіційному рівні вона не мала. До того містечко звалося Радивилів (перші письмові записи) і Радзівіллув (у передачі українською мовою; за часів Речі Посполитої). Така ж назва – Радзівіллув – була відновлена Польщею після 1921 року. І оскільки державною мовою була тільки польська, ця назва і вважалася офіційною. До речі, і сьогодні в польськомовних публікаціях наше містечко записують як  Radziwilliw (подивіться, наприклад, польськомовну Вікіпедію).

По-друге, навіть за часів Російської імперії і в 1920-30-і роки (за часів Польщі) українці використовували первісну і співзвучну законам української мови назву РАДИВИЛІВ. Так писали, наприклад, Леся Українка, історик Дмитро Дорошенко, Улас Самчук та інші знані люди. Це не «придумка».

Чому замість Радивилів у часи Речі Посполитої почали вносити в документи Radziwillow (Радзівіллув)? Це пояснюється особливостями польської мови, у якій багато спільнослов’янських слів мають характерне «дзекання».

Входження Волині до складу Речі Посполитої в шістнадцятому столітті наклало відбиток і на написання прізвища князів Радивилів. Варто відкрити Вікіпедію і прочитати: польська ВІКІ – Radziwill (Радзівілл), литовська (а Микола Радивил Чорний був князем Великого князівства Литовського) – Radvilos (Радвілос), українська – «Існує версія, що ім’я Радвил (Радивил) має угро-фінське походження і в перекладі означає «новонавернений» (у віру). Ім’я записувалося по-різному — як Радвіла, Радивил, Радівіл, у написанні упродовж століть закріпилися в основному полонізовані версії з відповідною орфографією — Радзівілл, Радзівіл, хоча по-литовськи продовжують записувати це прізвище як Радвіла, Радвілос, латиною його фіксують як Радвіл».

У теперішніх україномовних публікаціях цілком умовно найчастіше віддають перевагу спольщеному варіанту Радзивілл. Цей варіант використовував і я в своїх книгах «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014, друге видання – 2020).

Отже, назва РАДИВИЛІВ абсолютно історично вмотивована. А «Радзивилів» з’явилася в публікаціях радянського часу для умовного відтворення назви містечка в різні історичні періоди – часи Речі Посполитої, Російської імперії і Польщі ХХ століття, адже тоді україномовної офіційної назви не існувало. А з 1940 до 1993 року місто, як відомо, звалося Червоноармійськ.

Уже минуло понад 30 років, як було проведено опитування в місті (1 грудня 1991 року) з приводу повернення йому історичної назви. Верховна Рада України прийняла відповідну постанову про перейменування № 3044-XII від 1993 року, але це рішення ухвалили не відразу, знадобилася додаткова довідка істориків з приводу того, чому РАДИВИЛІВ, а не Радзивилів чи Радзівілов.

Володимир ЯЩУК.

Приблизно з 1909 року і до початку Першої світової війни (1914 року) в тоді прикордонному Радивилові (офіційна російська назва “Радзивилов”) дислокувався 12 Донський козачий полк. Ще 1904 року «вічним» шефом його призначили генерал-фельдмаршала Російської імперії князя Потьомкіна-Тавричеського, отож його ім’я навіть було приєднане до назви полку. Організаційно він входив у 2-у бригаду 11-ї кавалерійської дивізії 11-го армійського корпусу Київського військового округу. Перед війною полком командували: на 1909 рік ­– полковник Сулін Іван Іванович, з 30.05.1911 року – полковник Каледін Василь Максимович, рідний брат Олексія Каледіна, майбутнього донського отамана.

Жетон 12-го Донського козачого полку.

Спочатку слід пояснити особливості деяких звань. Осавул – таким був офіцерський чин у козачих військах; хорунжий –  найнижчий офіцерський чин у козачих військах; сотник – офіцерський чин, вищий за чин хорунжого.

На 1 січня 1909 року офіцерський склад розквартированого в Радивилові полку був такий:

полковник, командир полку Сулін Іван Іванович, військові старшини Попов Євграф Іванович, Попов Віктор Федосійович, Раков Іван Іванович, осавули Крюков Семен Христофорович, Хорсов Григорій Іванович, Милованов Авдій Євграфович, Дронов Олексій Никифорович, Гнилорибов Іван Іванович, Желтухін Дмитро Петрович, Янченков Стефан Рафаїлович, Балабін Микола Юхимович, Пономарьов Олександр Васильович, під’єсаули Риковський Василь Костянтинович, Козин Іван Гаврилович, сотники Токарев Федір Васильович, Аврамов Василь Олексійович, хорунжі Анікін Герасим Олексійович, Духопельников Василь Кіндратович, Курапов Степан Олексійович, Красовский Михайло Васильович, Ханженков Василь Миколайович, Панфілов Олександр Іванович, Михайлушкін Олександр Ігнатович, Чернов Андрій Іванович, Крохін Григорій Панасович, Забазнов Іван Карпович, Глебездін Григорій Козьмич, Смоляков Лев Пантелеймонович, Мельников-Розведенков Степан Олексійович.

Отже, Радивилів того часу кишма кишів офіцерськими чинами, які тут, певна річ, не тільки служили, займалися щоденною муштрою, а й залицялися до місцевих молодиць, проводили вільний від службових обов’язків час по єврейських шинках і, поза сумнівом, влаштовували п’яні дебоші…

У романі Михайла Шолохова «Тихий Дон» головний герой Григорій Мелехов потрапив на службу в містечко «Радзивиллово». Одним із прототипів Григорія став Єрмаков Харлампій Васильович, якого призвали в 12-й козачий полк у січні 1913 року.

Ось як Шолохов описав прибуття свого героя в наше містечко:

«На полустанку, де вивантажувалися, юрмилися офіцери і якісь у сірих свитках голені люди, розмовляли чужою, незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів по риштованню, помічник ешелонів скомандував сідлання, повів триста з гаком козаків до ветеринарного лазарету. Довга процедура з оглядом коней. Розбивка по сотнях. Снують вахмістри і урядники. В першу сотню відбирали світло-гнідих коней; у другу – сірих і буланих; у третю – темно-гнідих; Григорія відбили в четверту, де підбиралися коні золотистої масті і просто гніді; у п’яту – світло-рудої і в шосту – вороної. Вахмістри розбили козаків повзводно і повели до сотень, розкиданим по маєтках і містечках».

З початком Першої світової війни 12-й козачий полк перебував на Південно-Західному фронті, воював проти австро-угорських військ. На третій день війни, 26 липня 1914 року, полк прийняв бойове хрещення. Козаки з боєм взяли містечко Лешнів (у Шолохова в романі «Тихий Дон» – «Лешнюв»).

Далі в автора роману дуже плутано говориться про бойових шлях:

«11-а кавалерійська дивізія після заняття Лешнюва з боєм пройшла через Станіславчик, Радзивиллов (цього разу чомусь не «Радзивиллово»), Броди і 15 серпня розгорнулася біля міста Каменська-Струмилово. Позаду йшла армія, зосереджувалися на важливих стратегічних ділянках піхотні частини, накопичувалися на вузлах штаби і обози. Від Балтики смертельним джгутом розтягувався фронт. У штабах розроблялися плани широкого наступу, над картами корпіли генерали, мчали, розвозячи бойові накази, ординарці, сотні тисяч солдатів йшли на смерть…»

Підготував Володимир ЯЩУК.

Минає 27 років з часу проголошення неза­лежності України. Чим далі час відноситиме нас від того історичного 1991 року, тим більше в підростаючих поколінь викликатиме інтерес питання: а як усе відбувалося? Про події загальноукраїнського значення можна прочитати в книжках. Наприклад, у книзі бродівського історика, народного депутата України кількох скликань Дмитра Чобота “Як проголошували незалежність України” (редактор радивилівець Володимир Ящук). Але тоді творилася історія і в регіонах, у маленьких містах, у таких райцентрах, як Радивилів (Червоноармійськ), як Червоно­армійський район.

Партійне всевладдя скінчилося

Уже відзначення 340-річчя Берестецької битви в 1991 році викликало небувале національно-патріотичне піднесення. Села Пляшева, Острів Червоноармійського району, а точніше – острів Журавлиха, урочище Монастирщина скликали сотні тисяч людей з усіх усюд. Маєво національних синьо-жовтих знамен, рішучі виступи на мітингу при відкритті пам’ятника козакам та селянам-повстанцям не залишали сумніву: спинити рух до утвердження України як самостійної держави вже нікому не вдасться. А ще ж перебували при владі органи компартії, проте їхні спро­би розвінчувати Народний рух України, пов’язувати національну символіку зі злочинами успіху не при­но­сили.

У своєму виступі при відкритті пам’ятника коза­кам та селянам-повстанцям Голова Верховної Ради Леонід Кравчук зазначив: “Ми маємо відвоювати суверенність нашої Укра­їни. Ми відвоюємо, заво­юємо її, тому що вона нам належить по праву. Але ми маємо бути всі разом, ми маємо бути разом для того, щоб пройти цю велику й складну дорогу”. Текст виступу було повністю надруковано в районній газеті “Прапорі перемоги” за 20 червня 1991 p. (ніде більше не публіку­вався).

Незважаючи на делікатність формулювань, він цілком пройнятий думкою про неминучість дальшої суверенізації України. Під час виступу та по його закінченні над натовпом пронеслося скандування: “Україні – волю!”, “Ні – союзному договору!” Хтось пробував підігріти пристрасті й образливими вигуками на адресу Л.Кравчука.

Дев’яностап’ятилітній Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав зауважив: “Я вірю тим синьо-жовтим нашим кольорам, там є радість, там є надія, там є творчість. Хотів би потиснути руку й нашому Президентові Леонідові Макаровичу… Своїм ділом покажемо, що ми таки дбаємо про великі справи”. Кравчук відгукнувся на це реплікою: “Треба всім працювати разом на ту ціль, яку маємо”.

А тим часом на засіданні бюро райкому компартії відзначається: “…Останнім часом послаблено вза­ємодію райкому з первинними осередками, зміст багатьох рішень вищестоящих органів не доходить до комуністів, що звужує їх можливість вірно орієнтуватися в обстановці, породжує думку, що партійні органи не відчувають складних процесів…” Епоха комуністичного всевладдя завершувалася. Свого роду символічною стала смерть 28 червня 93-річного члена КПРС з 1919 року, персонального пенсіонера союзного значення О.Тихончука, у некролозі якого було записано й таке: “З 1923 по 1939 рік працював за рекомендацією партійних органів в районних і міських відділах НКВС…” У липні на 81-му році життя помер член КПРС з 40-річним стажем А.Маламанюк. Їм не судилося побачити заборони КПРС, розвалу Союзу РСР.

День незалежності… без незалежності

У районній газеті друкуються замітки, вже самі заголовки яких указують на нові реалії життя: “Допомагають комп’ютери”, “Наркомани у районі”, “Бензиновий дефіцит”, “Зерно коштуватиме до­рожче”, “І знову про купони”… До першої річниці про­голошення Декларації про суверенітет України депутат Верховної Ради УРСР від тутешнього округу, голова Дубнівської міської ради народних депутатів Василь Білий висловив у “Прапорі перемоги” своє бачення майбутнього: “…власність народу України на все, що на її території, національний банк з власною грошовою одиницею, своя митниця, національні збройні сили, правоохоронні органи і самостійна зовнішньоекономічна діяльність”.

16 липня 1991 року відзначалося як День незалежності України. Номер “Прапора перемоги” вийшов святковий. Було вміщено гімн Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна…” Поряд друкувалися статті голови районного осередку Руху Ігоря Киричука, першого секретаря райкому КПУ Анатолія Олесницького, голови правління районної організації Товариства української мови імені Т.Шевченка “Просвіта” Миколи Мошкуна та інших, ділився думками в інтерв’ю заступник голови райвиконкому Василь Ралець. В опублікованому зверненні учасників пленуму райкому КПУ гово­рилося: “16 липня ми вперше відзначаємо державне свято республіки – День незалежності”. З нагоди свята в Червоноармійському і Бродівському районах пройшла міжреспубліканська велогонка.

Райвиконком схвалив “Програму розвитку укра­їнської мови та інших національних мов у районі на період до 2000 року”. Зокрема, передбачалося “розвивати функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя як державної і як мови міжнаціонального спілкування”. Частина православних віруючих у райцентрі порушила клопотання про реєстрацію громади Української автокефальної православної церкви. Прохання влада задовольнила. Під церкву було освячено будинок по вул. Леніна (нині Почаївська).

Відомо, що 1 грудня 1991 року було проведено рефе­рендум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Але нині вже забулося, що ще 5 липня Л.Кравчук підписав Постанову Верховної Ради УРСР “Про вибори Президента Української РСР”. Ці вибори було призначено саме на 1 грудня. Заколот у Москві, що назрівав, мав лише прискорити революційні процеси. У Червоноармійську на стенді Руху з’являються емоційні листівки, спрямовані проти райкому, представників влади.

Неприємні дні серпня

Ще на початку серпня районна газета надрукувала статтю “Неприємні” дні”, де вказувалося, що несприятливим за геофізичними чинниками буде й понеділок, 19 серпня. Саме цього дня група путчистів спробувала усунути від влади Михайла Горбачова, над СРСР нависла тінь фашистської хунти. Ідеї цієї хунти знайшли підтримку в теперішнього Кремля.

Наш район мовби завмер у вичікуванні. Газета “Прапор перемоги”, якою тоді керував заступник редактора Володимир Ящук (редактор, перебуваючи у відпустці, був за межами району), не вмістила в ті серпневі дні 1991 року жодного документа заколотників на чолі з Янаєвим. Не було з цього приводу пропозицій і від секретарів райкому партії А.Олесницького, І.Кеди, В.Кушинського. Мало того, за радіоповідомленням (!) було прийнято й опубліковано в районці “Заяву Президії Верховної Ради УРСР”, де говорилося: “…на території Української РСР надзвичайний стан не запро­ваджується”. Уже навіть 20 серпня “Прапор пере­моги”, використовуючи підтекст, закликав: “Всім нам пора навчитися відрізняти зерно від полови, аналізувати десь почуту або прочитану інформацію”, “нині необачно довіряти одному джерелу – мудрість полягає в тому, щоб їх зіставити, а вже потім прий­мати рішення”. Це було написано журналістом Василем Семеренком у той час, коли радіо й телебачення раз у раз озвучували документи заколотників. Після провалу путчу відгукнулися в газеті звинуваченнями на адресу компартії депутат міськради Дмитро Кравець і активіст Микола Патрикеєв у статті “Марні сподівання”.

Дуже важлива віха в історії

Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 pоку, був сприйнятий у районі з піднесенням. У Червоноармійську на центральній площі відбувся багатолюдний мітинг, організований місцевими осередками Руху й Української республіканської партії. Виступали керівники, депутати районної та міської рад, активісти партій.

26 серпня у зв’язку з наявністю матеріалів, які свідчили про участь органів компартії у державному перевороті 19 – 21 серпня, з метою забезпечення умов розслідування справи Президія Верховної Ради України припинила діяльність компартії. У Червоно­армійському районі створили комісію райради з 7 чоловік, яка відповідно до Указу Президії Верховної Ради України “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України” та постанови Президії Верховної Ради “Про власність Компартії України та КПРС на території України” опечатала кабінети й приміщення райкому КПУ, прийняла на баланс ради його майно. Незадовго до цього деякі документи райкому знищили його працівники.

Саморозпустилися парторганізації райвідділу міліції, відділення комітету держбезпеки, райви­конкому, трохи згодом – райвійськкомату. Розпоряд­женням голови райвиконкому Михайла Сердюка було зобов’язано завідуючих відділами виконкому забезпечити припинення діяльності організацій політичних партій у відділах, підпорядкованих їм установах та організаціях.

30 серпня Леонід Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України “Про заборону діяльності Компартії України”.

Відбулося освячення місця в Червоноармійську, де мав будуватися храм Української автокефальної православної церкви (нині храм Різдва Пресвятої Богородиці). Разом із тим район жив звичними турботами: проведенням польових робіт, підготовкою до нового навчального року.

Районка “Прапор перемоги” в номері за 3 вересня вмістила під заголовком “Ідеї, які проводила в життя газета, утверджуються” ряд цитат із публікацій різного часу. Тут були представлені народні депутати України Юрій Гнаткевич і Василь Білий, депутати обласної ради Микола Мошкун і Микола Герасимчук, депутати райради Вадим Дорощенков і Мар’ян Голендер.

Незаконно? Але все-таки правильно!

31 серпня відбулося чергове засідання “постійної комісії із соціалістичної законності та охорони громадського правопорядку” райради, яка визнала факт самовільного встановлення націо­нального синьо-жов­того пра­по­ра й знят­тя то­дішньо­го дер­жав­ного на при­мі­­щенні райради під час мітингу 28 сер­пня 1991 pоку як “ігнорування за­кон­но обраних органів вла­ди в районі”. Ра­зом з тим було за­про­поновано черго­вій сесії райради внести у порядок денний питання про вста­новлення синьо-жов­того прапора по­ряд із державним (черво­но-синім). Але найці­ка­віше таке по­ло­ження документа: “Враховуючи сус­піль­но-політичну си­ту­ацію в районі, з ме­тою недопущення конфронтації різних політич­них сил, ре­ко­мендувати рай­ви­конкому зали­шити…” Одне сло­во, зроблено було незаконно – а залишилося на­зав­жди.

Позачергова се­сія міськ­­ради (раду очолював Віктор Місюк) роз­глянула пи­тання про вста­новлення на бу­динку міськради по­ряд із дер­жав­ним націо­нально­го синьо-жовтого прапора, про по­вернення місту його історичної наз­ви, про пере­йменування ву­лиць Леніна (нині Поча­ївська), К.Мар­кса (Креме­нецька), Кому­ніс­тичної (Паркова) й центральної площі. Було вирішено демонтувати пам’ятник Леніну і “пе­редати його на збере­ження в музей”. Пам’ятник (після його “стояння” на площі впродовж 13 років) демонтували 4 вересня і перемістили на територію комунального підприємства (де як матеріал для переплавлення він зберігається досі). Газета запроваджує рубрику “До питання про назву райцентру”. Тут були аргу­ментовані публікації історика Гурія Бухала, краєзнавця Федора Бортника, журналіста Євгена Белея та інших авторів. Уже 14 вересня репортаж зі свята міста районна газета озаглавила “Радивилів святочний”.

Сесія райради створила комісію з питань поновлення прав реабілітованих, розглянула питання про символіку на приміщенні райради, про референдум щодо назви райцентру. У вересні було урочисто відкрито будинок культури в Крупці.

Обласна рада ухвалила рішення “Про діяльність посадових осіб, державних органів та громадських організацій в період державного перевороту 19 – 21 серпня 1991 року”, у якому було висловлено суворі оцінки на адресу тих, хто своїми діями підтримали заколотників, було піддано осудові засоби інформації в області, які надрукували без коментарів звернення ДКНС (ГКЧП). І хоч ніхто з Червоноармійського району не називався, це служило застереженням від подальшої “політичної незрілості”. У жовтні освятили Свято-Покровську церкву в Михайлівці.

Ми і в цьому майже одностайні!

Розгортається кампанія з підготовки до Всеук­раїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України та до виборів Президента України.

У редакції газети “Прапор перемоги” на початку жовтня відбулася зустріч “за круглим столом”, матеріали якої, озаглавлені “За Україну незалежну”, зайняли сторінку в номері за 8 жовтня. Думками ділилися депутати рад, громадські активісти Микола Мошкун, Дмитро Кравець, Іван Ручкін, Михайло Рев­ко, Ігор Киричук, Богдан Підгірняк, Сергій Олієвсь­кий і журналіст Володимир Ящук.

На цьому фоні на­віть ще не відмінене свято 7 листопада минає в ра­йоні непомітно. У листо­паді в міському парку відбувся мітинг під гаслом “Самостійна Україна та її Президент”, який проводили районні організації УРП і Руху.

1 грудня 1991 року на території району взяли участь у Всеукраїнському референдумі майже 28,5 тисячі чоловік, або 96 відсотків від числа виборців. Своє “Так” незалежності України сказали 97 відсотків від числа тих, які взяли участь у референдумі. Проти незалежності голосували всього 317 чоловік. Кандидатуру Л.Кравчука на президентський пост підтримали 10,5 тисячі чоловік, В.Чорновола – 7,8, Л.Лук’яненка – 7,7.

Жителі району (понад 80%) висловилися за повернення місту його історичної назви – Радивилів та за перейменування району з Червоноармійського на Радивилівський. Рішення щодо міста Верховна Рада затвердила аж 3 березня 1993 року – Постановою № 3044-XI.

Ось таким непростим був той достатньо далекий від нас рік 1991-й, який назавжди увійшов в історію України.

(Газета “Прапор перемоги”, Радивилів, 10.08.2018).

З нагоди Провідної неділі в радивилівських християнських парафіях - уміщуємо розділ книги “Радивилів у перегуках віків» Володимира Ящука (2020), який озаглавлено «Поховані в Радивилові». Внесено деякі доповнення.

АЛЕКСАНДРОВИЧ Йосип Іванович (? – помер 31 липня 1838), титулярний радник (цивільний чин 9 класу), митний працівник, керівник Керченської портової митної ради.

АНДРІЙЧУК Денис Йосипович (1913 – 1993), господарський працівник, учасник революційного руху.

АНДРІЮК Федір Ксенофонтович (3 липня 1933 – 1 грудня 2008), господарський працівник.

АНТИПОВ Федір Микитович (18 лютого 1824 – 9 квітня 1884).

АРЛАМОВСЬКА Катерина Миколаївна (14 травня 1938 – 16 жовтня 2011), педагог.

БАКЛАНОВСЬКИЙ Микола Васильович (20 грудня 1835 – 9 березня 1908), керуючий Радивилівською митницею. Похований при церкві святого Олександра Невського.

БАШИНСЬКА Ольга Володимирівна (28.09.1987 – 11.12.2006), працівниця торгівлі і громадського харчування.

БЕЗПЕЧНА Віра Павлівна (2 квітня 1940 – 5 березня 2010), провізор аптеки.

БЕЛЬМАС Анатолій Григорович (28 серпня 1952 – 13 серпня 2010), громадський діяч, заступник голови Радивилівської районної державної адміністрації.

БЄЛКІН Андрій Володимирович (1977 – 2014), підполковник, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України у місті Броди; загинув 24 червня 2014 року біля гори Карачун під Слов’янськом, де було збито вертоліт. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

БЛАГОЙ Володимир Іванович (6 жовтня 1839 – 26 лютого 1895), начальник Радивилівського митного округу, дійсний статський радник (цивільний чин 4 класу, давав потомствене дворянство). Похований при церкві св. О. Невського.

БЛАЖІЄВСЬКИЙ Олексій Гаврилович (1778 – 24 липня 1911), господарський працівник.

БЛИЩИК Тетяна Вікторівна (9 серпня 1986 – 27 жовтня 2014), поетеса.

БОГДАНОВИЧ Петро Якович (1944 – 2009), працівник пожежної охорони.

БОРОВИЙ Євген Максимович (19 квітня 1925 – 16 вересня 2004), доктор медичних наук, видатний хірург. Перепохований з Радивилова на Янівський цвинтар у Львові.

БОРТНИК Федір Каленикович (10 квітня 1911 – 11 серпня 2002), краєзнавець, політв’язень польського і радянського режимів.

БОРТНИК Яків Калинович (3 жовтня 1895 – 18 червня 1983), активний учасник боротьби за утвердження УНР.

БРАТАЩУК Федір Іванович (1 жовтня 1927 – 11 грудня 1996), начальник залізничної станції.

БУЗОВСЬКИЙ Каранат Федорович (10 серпня 1785 – 20 березня 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник і кавалер.

БУДЬКО Алла Максимівна (26 серпня 1963 – 1 жовтня 2018), лікар.

БУДЬКО Максим Юхимович (7 листопада 1932 – 22 жовтня 2018), педагог, краєзнавець, публіцист.

ВАДБОЛЬСЬКИЙ Петро Олексійович (24 травня 1831 – 12 жовтня 1885), князь. Похований на кладовищі при церкві св. Павла Фівейського (на початку 2000-х років реставрована під каплицю). Надгробок московської фірми А. Кабанова.

ВАЛЕНТЮК Анатолій Петрович (19 квітня 1938 – 14 грудня 2015), педагог. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

ВАРФАЛЮК Марія Петрівна (4 червня 1918 – 6 грудня 1998).

ВАСИНЮК Василь Іванович (24 лютого 1952 – 27 лютого 2007), господарський працівник.

ВАЩУК Лідія Никифорівна (1 вересня 1924 – 18 березня 2011), колишній редактор Козинської районної газети, працівник Червоноармійської районки.

ВЕЛИЧКО Григорій Пилипович (12 березня 1907 – 17 червня 1990), господарський керівник.

ВИСОЦЬКА Анна Федорівна (9 грудня 18?? – 16 березня 1864).

ВОДЯНИЙ Данило Дмитрович (1931 – 2002), господарський працівник.

ВОЛКОВЕНКО Опанас Іванович (1907 – 6 листопада 1944), кавалерист, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

ВОРОЖБИТ Борис Герасимович (10 серпня 1939 – 11 січня 1998), господарський працівник, керівник району.

ГАЙДУК Володимир Йосипович (7 квітня 1941 – 21 грудня 2007), лікар-хірург, громадський діяч.

ГІЛЬМАНОВ Мінхафіз Сабірзанович (1927 – 2004), господарський керівник.

ГОГОЛЬ Марія Федорівна (1 липня 1902 – 28 травня 1984), працівник освіти, директор школи.

ГОНЧАРИК Іван Микитович (1891 -1940), активний діяч «Просвіти».

ГОРБУНОВ Анатолій Єгорович (2 травня 1920 – 17 жовтня 1982), господарський керівник, директор фабрики.

ГОРДІЙЧУК Іван Йосипович (9 жовтня 1930 – 19 серпня 2008), суддя району.

ГОРЛАЧ Михайло Карпович (17 листопада 1921 – 26 січня 2016), педагог, громадський активіст.

ГРАНОВСЬКИЙ Степан Іванович (1940 – 2014), господарський керівник, начальник району електромереж.

ГРИЦАК Микола Федорович (3 вересня 1949 – 13 листопада 1984), журналіст, публіцист, заступник редактора районної газети.

ГРОМ Костянтин Антонович (31 березня 1954 – 2 серпня 2000), господарський працівник, директор заводу.

ГУДИМА Євген Петрович (21 березня 1941 – 30 жовтня 2018), педагог, поет, громадський діяч.

ГУДИМА Зоя Андріївна (17 серпня 1939 – 31 січня 2012), педагог.

ГУСАРУК Віктор Володимирович (24 лютого 1958 – 16 травня 2010), начальник залізничної станції Радивилів, Почесний працівник транспорту України.

ГУЩА Павло Матвійович (4 грудня 1924 – 4 вересня 2003), господарський працівник.

ДЖУНЬ Іван Данилович (15 червня 1931 – 29 березня 1994), господарський працівник, був удостоєний найвищої державної нагороди СРСР (ордена Леніна).

ДЗЮБА Валерій Андрійович (27 серпня 1940 – 20 січня 2005), військовослужбовець, офіцер.

ДЕМЧУК Леонід Андрійович (1941 – 1993), господарський працівник.

ДЕМЬОХІН Андрій Васильович (1921-1947), льотчик, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

ДОВГАЛЮК Антон Трохимович (1891 – 1968), активний діяч «Просвіти».

ДОДЬ Микола Семенович (28 серпня 1940 – 3 серпня 2006), військовослужбовець, офіцер.

ДОРОШЕНКО Петро Іванович (12 липня 1919 – 17 березня 1982), працівник освіти, директор школи.

ДУДАР Степан Йосипович (1940 – 2006), громадський активіст, природоохоронець.

ДУРДА Іван Йосипович (11 вересня 1927 року – 24 жовтня 2018), кандидат медичних наук, лікар-хірург, громадський активіст.

ДУРДА Ніна Михайлівна (15 лютого 1933 – 27 червня 2018), лікар-стоматолог.

ЄСИПЕНКО Агнеса Ігнатівна (1898 – 1980), педагог.

ЖАДАНОВСЬКИЙ Андрій Костянтинович (1 жовтня 1901 – 9 квітня 1933).

ЖЕГРАЙ Володимир Васильович (18 лютого 1939 – 16 грудня 2006), господарський працівник.

ЖЕЛІЗНЯК Ольга Володимиро-Ярославівна (1954 - 2023), лікар, громадська активістка.

ЗАГОРОДНІЙ Володимир Олексійович (17 вересня 1935 – 18 червня 2002), господарський керівник.

ЗАЇКА Володимир Васильович (17 жовтня 1948 – 7 березня 2017), господарський керівник.

ЗЛОБА Анатолій Михайлович (24 січня 1949 – 24 червня 2018), господарський працівник.

ІВАНЧЕНКО Петро Петрович (25 серпня 1949 – 19 січня 2019), господарський працівник.

ІПАТКІН Григорій Іванович (14 січня 1917 – 15 вересня 2007), господарський керівник.

ІСЮК Ніна Василівна (2.06.1938 – 8.02.2012), працівник споживчої кооперації.

КАВЕРІН Павло Микитович (3.01.1763 – 4.02.1853), сенатор, дійсний таємний радник, калузький, смоленський губернатор, доживав віку в Радивилові у сина, Петра Каверіна, в минулому приятеля О.Пушкіна. Був похований у церкві Павла Фівейського на міському кладовищі (місце церкви відоме, частина її, напівзруйнована, була реконструйована під каплицю; могила не збереглася).

КАВЕРІН Петро Павлович (9.9.1794 — 30.9.1855), приятель О.Пушкіна, командир Волинської прикордонної бригади, жив у Радивилові.

КАЗМІРУК Артем Улянович (25 березня 1916 – 12 червня 2006), господарський працівник.

КАЛИНОВИЧ Василь Андрійович (1954 – 2003), лікар, завідуючий реанімаційним відділенням райлікарні.

КАРАНЕЦЬ Микола Андрійович (12 лютого 1939 – 7 грудня 1998), головний архітектор району.

КАРАПЕТЯН Аракел Самсонович (1930 – 1981), господарський працівник.

КІЩУН Віктор Степанович (1937 – 2001), господарський працівник.

КЛЮСИК Іванна Володимирівна (1973 – 25 червня 2018), начальник архівного відділу Радивилівської райдержадміністрації.

КОВАЛЬЧУК Анатолій Кирилович (6 квітня 1925 – 4 вересня 1997), господарський керівник.

КОКОШКО Зінаїда Яківна (16 листопада 1925 – 28 березня 2005), педагог.

КОМАРНИЦЬКИЙ Павло Петрович (? – 9 березня 1894), титулярний радник (цивільний чин 9 класу).

КОМПАНІЄЦЬ Микола Якович (22 травня 1927 – 18 серпня 1994), господарський керівник.

КОНДРАТЕНКО Олена Володарівна (27 квітня 1954 – 20 липня 2011), журналіст, редактор районної газети «Прапор перемоги».

КОПИЛОВ Микола Олександрович (1929 – 2001), лікар, громадський активіст.

КОРЧИНСЬКИЙ Геннадій Павлович (21 листопада 1935 — 23 липня 2008), господарський керівник.

КОХАНОВ Микола Федорович (1865 – 15 грудня 1913), полковник (чин 5 класу).

КРАМ Володимир Мефодійович (1939 – 2006), господарський працівник.

КРАМЕР Олександр Федорович (1800 – 7 квітня 1871), генерал-майор (чин 4 класу).

КУСАК Іван Володимирович (12 січня 1951 – 16 жовтня 2003), господарський працівник.

КУШИНСЬКИЙ Василь Романович (28 листопада 1956 – 28 лютого 2024), господарський керівник, краєзнавець.

ЛАЗОВСЬКИЙ Петро Тимофійович (1842 – 1910), генерал-лейтенант прикордонної варти (чин 3 класу). Був похований при церкві на Цибухові.

ЛЕНЬ Адам Лукич (10 травня 1915 – 30 червня 1995), діяч революційного руху в 30-і роки, господарський працівник.

ЛИСАК Петро Васильович (1941 – 2023), господарський працівник, громадський активіст.

ЛИХОДІЙ Михайло Павлович ( 10 листопада 1935 – 24 березня 1998), господарський керівник.

ЛІСНЕВСЬКИЙ Петро Фабіянович (11 грудня 1923 – 10 лютого 1991), господарський керівник.

ЛОПУХОВИЧ Федір Якович (28 грудня 1897 – 20 грудня 1979), священник, протоієрей.

ЛУДЧЕНКО Олександр Михайлович (1955 – 2014), профспілковий активіст.

ЛУКІНОВ Костянтин Михайлович (1964 – 2021), працівник районної газети "Прапор перемоги".

МАЄВСЬКИЙ Антон Михайлович (17 січня 1903 – 28 квітня 1971), журналіст, редактор газети.

МАКОТРИНСЬКИЙ Василь Іларіонович (13 квітня 1937 – 29 серпня 2007), господарський керівник.

МАКСИМІВ Мирослав Іванович (1959 – 2014), головний архітектор району, начальник відділу районної державної адміністрації.

МАЛАМАНЮК Андрій Андрійович (1911 – 1991), господарський керівник, учасник революційного руху.

МАЛЕЦЬКА Катерина Казимирівна (20 травня 1936 – 4 серпня 2013), педагог, громадська активістка.

МАЛИШЕВ Андрій Іванович (? – 13 лютого 1881), колезький радник (чин 6 класу).

МАРКЕЛОВ Микола Данилович (1920 – 1947), льотчик, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

МАРКОПОЛЬСЬКИЙ Василь Андрійович (5 березня 1895 – 3 березня 1971), священник, протоієрей.

МАРТИНЮК Никон Миколайович (5 квітня 1935 – 25 вересня 1998), юрист.

МАЩУК Григорій Миколайович (1 липня 1935 – 19 березня 1988), гocподарський керівник.

МЕЛЬНИЧУК Антоніна Іванівна (13 січня 1947 – 9 квітня 2009), педагог.

МЕЛЬНИЧУК Тарас Русланович (13 жовтня 1991 – 8 грудня 2018), український артист театру і телебачення, актор Київського академічного театру юного глядача на Липках. Дитинство і юність провів у Радивилові. Похований у приміському селі Опарипси. 

МЄШКОВСЬКА Фекла Дмитрівна (24 жовтня 1836 – ?).

МИРНИЙ Іван Павлович (16 жовтня 1934 – 8 лютого 2007), господарський керівник.

МИХАЙЛОВСЬКИЙ Михайло Миколайович (1932 – 1986), працівник освіти, директор училища.

МОРОЗЮК Феоктист Сергійович (1936 – 2001), господарський працівник.

МОСІЙЧУК Василь Мойсейович (10 серпня 1937 – 29 вересня 2009), господарський керівник.

М’ЯКОТА Володимир Михайлович (1929 – 2014), господарський керівник.

НАДИКТО Алла Володимирівна (1965 – 2014), співачка, художній керівник вокальних колективів.

НИКИФОРОВ Володимир Олександрович (6 лютого 1941 – 2 березня 2001), господарський працівник, директор військового заводу.

НІТЦ Оскар Густавович (21 лютого 1847 – 13 березня 1907), генерал-майор.

ОЖЕРЕДОВ Іван Герасимович (1917 – 2000), господарський працівник.

ОРИЩИНА Людмила Миколаївна (12 квітня 1973 – 14 вересня 2016), громадський діяч, заступник голови Радивилівської районної державної адміністрації.

ОССАС Ернст Ансович (29 червня 1886 – 13 жовтня 1957), лікар, займався благодійною діяльністю.

НОВОСАД Василь Іванович (14 січня 1951 – 27 травня 2006), господарський працівник.

ПАВЛЮК Григорій Степанович (6 лютого 1953 – 1 лютого 2014), господарський керівник, голова Радивилівської районної державної адміністрації в 1998 – 2002 роках.

ПАВЛЮК Марія Іванівна (1.05.1944 – 17.08.2018), керівник ветеранського клубу, колишня завідувачка дитсадка в Радивилові.

ПАНАСЮК Василь Дмитрович (22 березня 1935 – 16 травня 2003), господарський керівник.

ПЕТРОВ Георгій Олександрович (? – 13 липня 1896), статський радник (чин 5 класу).

ПЕТРОВСЬКИЙ Іван Петрович (23 червня 1858 – 13 березня 1937), протоієрей, настоятель парафії. Похований при церкві св. Олександра Невського.

ПЕТРОВСЬКИЙ Петро Никифорович (1819 – 16 серпня 1892), настоятель парафії, організатор будівництва Олександро-Невської церкви. Похований при церкві.

ПИЗОВ Семен Ілліч (1 березня 1949 – 2 серпня 2017), музикант, керівник творчих колективів.

ПОВШИК Віктор Якович (1932 – 2011), міський голова, громадський діяч. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

ПОХІЛЬЧЕНКО Микола Степанович (20 грудня 1936 – 31 серпня 1992), партійний і господарський працівник, керівник району.

ПРИЛЮК Аркадій Миколайович (25 квітня 1944 – 5 лютого 2001), педагог.

РАДЗЕВЕНЧУК Антон Васильович (1834 – 1879), поручик прикордонної варти.

РАТИНСЬКИЙ Микола Терентійович (8 травня 1934 – 21 листопада 1988), фольклорист, краєзнавець, директор школи, заслужений учитель України.

САВЧУК Степан Степанович (25 травня 1944 – 3 лютого 2000), господарський працівник.

САМБОРСЬКИЙ Ананій Миколайович (1937 – 1996), господарський працівник.

СВІДНІЦЬКИЙ Віктор Іванович (1960 – 2020), журналіст, редактор радивилівської газети "Прапор перемоги".

СВІНЦІОНІК Володимир Костянтинович (1890 – 1953), господарський працівник.

СЕМЕРЕНКО Василь Іларіонович (11 січня 1963 – 24 грудня 2017), журналіст, редактор радивилівської районної газети “Прапор перемоги”. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

СЛАВІНСЬКА Аглаїда Дмитрівна (1 грудня 1943 – 10 лютого 2009), педагог.

СЛИВИНСЬКИЙ Гаврило Георгійович (? – бл. 1914), ротмістр (чин 8 класу) Волинської бригади прикордонної варти.

СМИРНОВ Павло Сергійович (16 червня 1945 – 16 листопада 2015), військовослужбовець.

СОЛОДОВ Олексій Олександрович (1765 – 26 листопада 1822), надвірний радник (чин 7 класу), столоначальник.

СОПОЦЬКО Стефан Іванович (2 серпня 1873 – 11 травня 1912), господарський працівник.

СТАСЮК Володимир Григорович (1 січня 1949 – 28 квітня 2010), господарський керівник.

СТРИЖАК Павло Григорович (1922 – 27 березня 1944), артилерист, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

СТУПАК Володимир Федорович (1941 - 2023), господарський керівник, артист самодіяльного народного театру.

СУХАНОВ Дмитро Григорович (7 листопада 1905 – 27 вересня 1984), активний діяч «Просвіти», працівник освіти, літератор.

ТЕСЛЮК Валентина Василівна (13.11.1949 – 15.04.2018), працівник споживчої кооперації, керівник банківської установи.

ТЕСЛЮК Петро Володимирович (1950 – 1998), господарський працівник.

ТИХОНЧУК Олександр Павлович (2 грудня 1897 – 28 червня 1991), господарський керівник, директор заводу.

ТОКМИНА Борис Іванович (2 січня 1936 – 5 червня 2011), господарський працівник.

УЛОВИЧ Георгій Іванович (1881 – 2 грудня 1905), телеграфіст.

УРСИН-НЄМЦЕВИЧ Петро Петрович (1828 – 6 листопада 1889), надвірний радник, столоначальник.

ХОЖАЇНОВА Валентина Дмитрівна (6 жовтня 1959 – 26 липня 2007), господарський керівник.

ЧЕБОТАРЬОВ Василь Герасимович (7 листопада 1935 – 2 липня 1999), господарський працівник.

ЧЕРЕВКО Анатолій Іванович (14 березня 1918 – 19 вересня 1982), господарський керівник.

ЧЕРЕВКО Леонід Кіндратович (22 лютого 1918 – 7 листопада 1980), господарський керівник.

ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ Петро Йосипович (1861 – 1912).

ЧЕРНИШ Іван Сергійович (25 липня 1912 – 28 грудня 1999), вчитель, громадський активіст.

ЧЕРНЯК Ігор Васильович (1980 – 2014), старший санітар 3-го резервного батальйону спеціального призначення; загинув 18 липня 2014 року у бою за місто Попасна.  Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (2.08.2014, посмертно).

ЧУПІН Сергій Володимирович (1957 – 1995), музикант.

ШАРУН Алла Василівна (17.08.1986 – 14.11.2007), випускниця загальноосвітнього ліцею.

ШАТКОВСЬКИЙ Юрій Георгійович (11.02.1945 – 17.10.2018), старший виконавець відділу державної виконавчої служби райуправління юстиції.

ШЕМУРОВСЬКИЙ Владислав Віталійович (1993 – 2016), військовослужбовець, активний учасник Революції Гідності, брав активну участь у громадянській блокаді Криму в складі «Правого сектора»; загинув 31 серпня 2016 року під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине (Волноваський район, Донецька область).

ШЕПЧЕНКО Зінаїда Михайлівна (? – 1948), активний діяч «Просвіти», дружина П.Д.Шепченка.

ШЕПЧЕНКО Петро Дмитрович (1870 – 1931), лікар-хірург, активний діяч «Просвіти», друг письменника Модеста Левицького

ШИНКАРЕНКО Андрій Андрійович (11 березня 1922 – 13 червня 2001), господарський працівник.

ШИНКАРЕНКО Єфросинія Андріївна (27 вересня 1910 – 8 жовтня 2004), редактор районної газети.

ЯНКОВСЬКИЙ Євстафій Степанович (28 жовтня 1932 – 7 листопада 1987), господарський працівник.

ЯЩУК Олена Георгіївна (13 липня 1954 – 8 серпня 2010), залізничник, старший квитковий касир залізничної станції Радивилів.

Оновлено 01.03.2024.

У Бродівський ліс, або Фільварський, як значиться на старих географічних картах, радивилівці полюбляють навідуватися по гриби, ягоди. А ще два десятиліття тому, заглибившисьу гущавину, випадало раз у раз натикатися на високу й щільну загорожу з колючого дроту. Попри велику секретність військової частини, яка знаходилася по той бік «колючки», допитливі радивилівці знали: там – ракетна база з велетенськими ракетами, схованими в шахтних установках.

Ще в 1990 році в тодішньому СРСР було вивезено й знищено останні балістичні ракети з ядерними боєголовками. З-під Бродів їх вивезли дещо раніше, причому важкі тягачі йшли й вулицями Радивилова, якими пролягала тоді автотраса на Рівне. Пам’ятаю це вражаюче видовище.

А недавно вирішив у черговий раз навідатися на територію колишнього ракетного полку – як-не-як, велосипедна прогулянка на 4 кілометри в одну сторону – непогане гайнування часу. Тим паче, що інтерес підігріли розміщені в Інтернеті фотознімки любителів екстремальних вражень – вони не тільки оглядали руїни колись могутнього комплексу, а й з фотоапаратами та, вочевидь, ліхтарями полазили небезпечними тунелями та переходами.

З автотраси на Броди біля кафе при обочині, де часто-густо зупиняються пообідати «далекобійники», звертаю вліво, в ліс.
Заасфальтована дорога, яку від міжнародної автотраси у «секретні» часи раз у раз прикривали насипним земляним валом, уже втрачає свою колишню надійність, подекуди колеса велосипеда в’язнуть у піщаних переметах.

Ось вертикальні плити колишнього периметра військової частини з занедбаним контрольно-пропускним пунктом. Величезна галявина вирубаних дерев.

Далі дорога розгалужується. З Інтернет-публікацій знаю: та, що звертає вправо, вела до одного з дивізіонів, а пряма – до двох інших. За відомостями блогерів, під Бродами базувалися балістичні ракети типу SS-4 "Sandal"  (або Р-12, або шахтної модифікації Р-12У), які заправлялися гасом і азотною кислотою як окислювачем, довжину мали 17,7 м, діаметр – 1,65 м, стартовий комплекс складався із 4 шахт, згодом їх замінили SS-5 "Scean" (або Р-14 чи Р-14У), заправляли їх несиметричним деметилгідразином і тією ж азотною кислотою, довжина ракети була більшою – 24,3 м, діаметр – 2,4 м, стартовий комплекс мав 3 шахти. Насамкінець тут з’явилися SS-20.

Читаю чийсь запис: «Після переходу на SS-20 («Піонер») у 80-х роках вся частина стала розміщуватися на місці 3-го дивізіону, поряд із шахтами від Р-12».

Проїжджаю повз розвалені будівлі, які колись слугували офіцерам, де-не-де бетонка ще радує добротністю, ось уже в прогалині між деревами видно кришку, яка прикриває ракетну шахту, збоку є тьмяний, зарослий чагарником і вкритий мохом вхід, але без відповідного спорядження і без підстрахування товаришів туди краще не потикатися. Фотографую вентиляційні люки біля шахти.

Поблизу цієї ще одна – цього разу велика обезглавлена (без кришки) шахта, до якої лячно підходити, адже ширина і глибина її здатна вразити кожного. Тільки на фото може здатися, що це заглиблення схоже на копанку для розведення риби. Діаметр «копанки», між тим, перевищує три метри, а глибина, судячи з параметрів ракет, сягала під 30 метрів. Не впевненим у собі і, тим паче, нетверезим до цього експоната краще не наближатися.

Іноді виникає запитання: невже таких масштабних об’єктів при всій їх секретності ті ж американці не могли розгледіти з космосу? Відповіді знайшов у блогерів – такі об’єкти маскували під піонерські табори, будинки відпочинку:

«У період з 87 до 90 проходив службу в Бродах. Полк знаходився за 4 км від міста, були 4 шахти і приміщення від старого командного пункту. Усі споруди для піонерського табору стояли навколо цих шахт».

«Офіцери розповідали, що року до 65-го на старти викочувалися ящики з дерном, дороги і під’зди до стартів завішувалися маскувальними сітками. Я прийшов у дивізіон у 70-му, а обривки ще догнивали на деревах. З поліпшенням якості знімків із космосу все це закінчено. Що приховувати, коли половина старшин-понадстроковиків була з навколишніх сіл».

«Дерну не бачив, а маскувальну сітку на майданчику і учбових ракетах, що стояли під відкритим небом у 66-му році, встиг потягати. До весни 67-го сітка успішно чи то сама собою, чи з нашою допомогою згнила. Залишками її вкривали вироби, а потім і цю справу закинули…»

Вельми цікаві спогади. Піонерський табір у Бродівському лісі? А чи не була ідея будівництва піонерського табору в березині біля Радивилова (Червоноармійська) під кінець 70-х продовженням ідеї маскування балістичних ракет середньої дії? Якому американцеві могло спасти на думку, що комуністична влада спорудила табір для відпочинку дітей всього за якихось три кілометри не від іншого подібного дитячого табору, а від ракетної бази з ядерними боєголовками? Кожний ядерний заряд, за висновками авторів блогів, мав вагу понад 5 тонн і термоядерну потужність від 2 до 5 мегатонн.

Колишній ракетний комплекс під Бродами являє сумне свідчення хаотичності дій високопосадових військовиків при розформуванні таких частин. Адже залишені на століття зариті в землю величезні брили бетону із містичними забутими коридорами і засміченими сходами тепер навіть пам’яткою історії назвати важко – все варте уваги підприємливі ділки давно розібрали, розламали і розтягнули. Залишилися, по суті, болячки на тілі природи. А в Естонії, до слова, колишні ракетні комплекси перетворили на пам’ятки історії. Відповідним чином доглянуті, вони привертають увагу туристів.

У нас же колишня надсекретна база стратегічних ракет розташована всього за 1,5 км від туристичної траси, однак показати заїжджим іноземцям уже нічого. Хіба вряди-годи навідаються сюди поодинокі юні шукачі пригод та заїдуть колишні військовослужбовці, у яких повсюдні руїни викликають особливий відгомін у душах. За свідченням тих же шукачів пригод, радіаційний фон біля ракетних шахт удвічі нижчий норми – вимірювання здійснювалися різними типами приладів. А що стосується високотоксичного пального, яке не могло не проливатися, то про такі заміри грунту жодних відомостей не виявив. Мабуть, таки неспроста один з мандрівників підмітив у своїх нотатках незвичні розміри чорниць, що їх ніхто не наважився взяти до рота, і рідкісні види неїстівних грибів, які проростають біля колишніх ракетних шахт, і навіть невчасне пожовтіння листя на деяких деревах. А в Радивилові серед забудовників закріпилося стійке упередження щодо безпечності піску, який тут добувають. Гадаю, то випадковість, але мобільний телефон, до того заряджений, після мого перебування в «ракетному» лісі враз розрядився і погас. Що стало мені додатковим сигналом: пора додому.

Дорогою назад звернув на інше відгалуження, при якому висить застережний щит про заборону в’їзду. Однак стовпи електролінії вказували: саме там розташоване відоме з преси поселення для людей без певного місця проживання, як правило, тих, хто, відбувши покарання за вчинені злочини, прагнуть повернутися до нормального життя. Вникати в їхні проблеми цього разу не визначалося як мета моєї мандрівки, тож обмежився фотографуванням поселення із доволі значної відстані. Як живуть там люди і чим займаються, можна при бажанні прочитати в Інтернеті.
 

Володимир ЯЩУК.

Фото автора.

Тисячі моряків, які брали участь у бойових діях у Середземному морі під командуванням адмірала Дмитра Сенявіна, в 1810 році через Радивилів («Радзивилов») поверталися в Росію. Росія і дві сотні років тому влазила в чужі конфлікти й війни. Росіяни, зокрема, намагалися запобігти захопленню Наполеоном І Греції і зберегти Іонічні острови як головну базу російського флоту. Затим воювали і з турками, недавніми союзниками. І врешті-решт змушені були поступитися багатьма завоюваннями, а ескадра в основному була розформована, кораблі за домовленостями довелося передати французам, і російські моряки в піших колонах вирушили додому.

Одним із таких загонів керував Іван Савич Сульменєв (1771 – 1851), командир бригу «Фенікс», а також захопленого турецького корабля. 23 березня 1809 року він був призначений командиром 4-ї колони морських сил і відправлений суходолом з Трієста через Угорщину і Галичину в Росію. Подорож довжиною більш як у 2800 верст, котра тривала майже пів року, докладно описав Володимир БРОНЕВСЬКИЙ (1784 – 1835), лейтенант у колоні Сульменєва.

Свої нотатки під назвою «Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году» (в 2-х частинах) він випустив у 1828 році в Москві. У другій частині цього видання мені пощастило натрапити на кілька сторінок про Радивилів (тоді «Радзивилов», тут подано цю назву як Радзивилів). Пропоную нотатки в перекладі, з дотриманням особливостей мови.

Отже, йдеться про 1810 рік:

«Радзивилів, 10 червня.

Радзивилів, місто, яке не має повіту, не заслуговувало б цього титлу, якби не стояло на кордоні і не пожвавлене було перебуванням головної митниці. Жидівське населення його промишляє одним ремеслом – контрабандою, якій вельми багато сприяє близькість вільного міста Броди.

Дві чи три сотні донців, пильних, обережних, і декілька митних чинів, наскільки б вони, втім, не були з добрими намірами, ніяк не можуть зупинити зловживання, що значно зменшують тяжкість казенної скрині, адже жиди спритніші за козаків і хитріші за митників. Вигоди, що надає цей заборонений торг, надто великі, щоб хто, бувши на місці їх, не скористався такими.

Прикордонна варта проходить через ліс і болота, де козакам незручно переслідувати промисловців уночі, відстань же до австрійського кордону не більше двох верст, отже, якби козакам вдалося перехопити на одній стежці кипу з товарами, то в двадцяти інших місцях упустять декілька возів. Жид, якого спіймали, ні під яким видом не відкриє своїх співнавмисників, а оскільки з австрійської сторони нема ніякої варти, то очевидно, що контрабандисти знаходять там покровительство, і весь бариш обертається в сторону жителів Бродів. Словом, тут усе, що рухається, пахне контрабандою. Коли йдеться придбати за декілька годин сотню червінців, ні одна спина жидівська не побоїться козачого батога.

Не подумайте, любий друже, що у багатому Радзивилові можна знайти всі зручності в житті; за винятком заборонених товарів, все інше за зовнішністю являє собою бідність, злидні і істинно єврейську нечистоту. Жиди, здається, будують тут свої дерев’яні будиночки тільки для тимчасового перебування; поки вони в місті, то живуть як на биваках і більшу частину свого життя проводять у руках капітан-справника і по тюрмах. Найбільш прибутковий торг, і при тому, на подив мій, проводячись явно, полягає в проміні срібної і мідної нашої монети на асигнації, зрозуміло, більшою частиною фальшиві, зроблені в Бродах з такою точністю і мистецтвом, що треба бути досвідченим губернським казначеєм, щоб уміти розрізнити згадані від справжніх.

Курс на монету змінюється майже щоденно за волею жидівського товариства, і при тому так, що при всякому проміні покупщик втрачає, наприклад: якби сторублеву асигнацію проміняти спочатку на червінці, потім на срібло і мідь, і повторити промін назад, при кінці у вас не залишилося б ні однієї копійки в руках. Всього більше тутешні міняйли жадібничають отримати п’ятаки старого штемпеля, і коли за гріш дають срібну копійку, то за п’ятак дають тільки дві – намір очевидний. Ось чому Броди завалені російською мідною монетою.

Утім, кордон наш настільки обширний і розтягнутий на таку відстань, що встерегти її від провозу контрабанди майже неможливо. Якщо розташувати на ній кілька дивізій, то й тоді знайшлися б вдатні промисловці, котрі на замовлення взялися б протягнути що кому завгодно. Австрійський уряд, оголосивши Броди вільним містом, оживив сим торгівлю Галичини, таємне провезення обернув на свою користь, а що всього важливіше, усунув від себе ймовірне невдоволення з нашим прикордонним начальством.

З одного боку, в Броди привозять всякого роду товари без найменшої перешкоди, але провіз їх далі у внутрішні австрійські володіння підлягає митному тарифу. Стягування мит стає тим зручнішим тому, що для наших контрабандистів вигідніше доставляти заборонені товари в Броди, де їх приймають з розкритими обіймами, ніж перевозити в інші імперські міста, де їх без далеких манівців зразу ж поважать.

З нашого боку таємне провезення товарів в Австрію і назад обертається явним збитком державних доходів, нітрохи не поліпшує добробут прикордонних жителів, і сам Радзивилів як був, так і буде бідним містечком (…)

Звернемося до наступних записів, назву села занотовано як «Крупцы»:

«Крупці, 15 червня.

7 червня колона, до якої я належав, не зупинилася в місті, а пройшла далі чотири версти і розташувалася в селі Крупцах. Перші дні перебування в своєму кордоні я провів у Радзивилові з товаришами, які прийшли туди раніше за нас, доволі весело, до того ж митний директор почастував нас, як мовиться, не шкодуючи нічого. Учора, попрощавшись із товаришами з Чорноморського флоту, які отримали повеління рухатися в Миколаїв, відправився пішки на свою квартиру.

Визначена мені хатинка вросла в землю, стоїть схилившись і являє собою напівзогнилу халабуду з розкиданим під час пожежі дахом. Одні двері, в які необхідно входити зігнувшись, служать замість вікна, осколок зеленого скла, вмазаний у стіну, настільки слабо освітлює халупу, що і вдень треба все шукати навпомацки. Одна лавка становила собою всі меблі, два чи три горщики і стільки ж розколотих і скріплених дерев’яних тарілок – інше начиння. Бідна господиня декілька днів уже не їла хліба, я охоче почастував її своїм, і взамін міг отримати від неї в’язанки соломи. Розтягнувшись на голій лавці, я міг однією ногою діставати до розваленої печі, а рукою знімати павутиння в другому, протилежному кутку. Наскільки кепською не була моя наскрізна хата, однак же від втоми я спокійно проспав у ній до ранку.

8 червня. Сільський староста запропонував мені вибрати квартиру, яка мені сподобається. Я знайшов у жида порожню комірчину – і без заперечень у ній помістився. Відразу проворний мій вістовий вимив підлогу і стіни, заклеїв розбите скло папером, влаштував із двох дощок похідну постіль, і комірчина моя постала затишною, чистою кімнаткою.

Оскільки ми не раніше повинні виступити, як прийде в Радзивилів остання в ар’єргарді колона, то мені досить було приємно мати таке приміщення, в якому міг би пристойно прийняти своїх товаришів, з якими давно не бачився і Бог знає коли знову побачусь. Проливний дощ три дні підряд примусив мене відмовитися від прогулянки і сидіти, підкуливши ноги, у своїй келії.

Відправлення наше відстрочене на невідомий час, і ця новина подвоїла мою нудьгу (…)

11 червня. Після дощів настали нестерпні спеки, які, однак, не завадили мені почати звичайні свої прогулянки. Щодня піщаною дорогою ходив я в місто, бродив у сосновому лісі або в околицях озера. Поселення наше належить генералові Ігельстрому, тому самому, який начальствував над нашими військами в 1794 році, під час тодішнього збурення у Варшаві. Містечко це разом з багатьма іншими пожалуване генералові імператрицею Катериною ІІ, яка щедро нагороджувала за сумлінну службу. Бідні халупи, більшою частиною без дворів, розкриті і напіврозвалені, розтягнулись майже на три версти, чотирикутна площа заросла травою, а кам’яна будівля, в якій раніше жили жиди, залишена і розламана (…)

(12 червня автор побував у Почаєві, про що й розповів у записах).

13 червня. Від часу не легше: ми з’їли весь запас у радзивилівській коморі (в оригіналі – «в радзивиловском магазейне»), тутешні селяни давно не знають, що таке хліб, волинський цивільний губернатор на вимогу нашого начальника не погодився відпустити з казначейства необхідну суму для продовольства команди і за відсутністю повеління від свого начальства не наважився навіть прийняти під заставу золото, яке міністр фінансів заборонив тратити. Бог знає, що з нами буде.

Все це сталося, кажуть, через те, що митне прикордонне начальство не повідомлене було про наше прибуття, а між тим граф Шувалов спеціально посланий був у Відень для якнайшвидшого нашого відправлення з Трієста, ми ж готувалися до виступу більше шести місяців.

Командуючий першої колони несподіваною зустріччю був приємно здивований: митний чиновник, засумнівавшись, що ми були росіяни, хотів затримати колону доти, доки не отримає повеління від свого начальства, простодушно запевняв, що він боїться пропустити контрабанду і що командир у нього щодо цього дуже суворий. Караульний козачий офіцер не послухав його милих заперечень, прийняв відповідальність на себе і, піднявши шлагбаум, закінчив суперечку.

15 червня. Наш капітан, подібно до цезаря, прийшов, побачив, переміг, і завтра одружується на племінниці митного директора. Дай Боже йому щастя, людина він добра, пора остепенитися. У неділю після обідні я за звичаєм поздоровив його зі святом, а він поважно додав: привітай і з нареченою. Такої кмітливості, їй-право, від нього не чекав, але за обідом легко погодився, що така скромна, добра, благородна фізіономія хоч кого підніме на ноги. Наречена, як радість, частувала нас привітно.

Нарешті ув’язнення наше тут закінчується: корпусний командир генерал Дохтуров змилостивився над бідними морехідцями, надіслав командуючому декілька тисяч, і завтра виступає перше відділення. Кожна колона розділена тепер на два загони, ми всі підемо тією ж дорогою, партія від партії на два дні (…) Я поступив у третє відділення (…)

Луцьк, 22 червня.

20 червня, Лемча. …На половині першого переходу в 35 верст у селі Козин команді приготовлений був обід, але ті з людей, яким дісталися бідні господарі, повинні були задовольнятися шматком якоїсь суміші з гречки, м’якуша і невеликої частини борошна. Уникаючи спеки, ми з братом Д. виїхали незадовго до заходу сонця. Від Крупців їхали путівцем, спочатку пісками між болотом і густим лісом, потім прекрасними полями, які обіцяють багате жниво. Що крок вперед, то ставало краще, на кожних двох чи трьох верстах траплялися великі людні поселення (…) Сонце сіло, і ми в’їхали в дубовий гай. Яка чарівність! Повітря наповнене запахом конвалій, соловей, прекрасний співак ночі, зустрів нас своїми трелями. Ми вийшли з коляски і пішли пішки…»

З Козина автор книги “Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 году” вирушив на Демидівку, Луцьк.

А тепер час повернутися до тлумачення окремих записів Володимира Броневського.

Радивилівське одруження командира, про яке йдеться в записах, – це шлюб капітана 2 рангу Івана Сульменєва з племінницею начальника Радивилівської митниці Наталією Літке. Приблизно в той же час узяв шлюб і радивилівський поштмейстер Карл Гірс – його дружиною стала Анна Літке, я колись уже писав про їхнього сина Миколу Гірса, уродженця Радивилова, згодом міністра закордонних справ Росії. Наталя і Анна були сестрами. Їхній малолітній брат Федір, залишившись без батьків, деякий час виховувався у домі свого дядька Ф. Енгеля, жив у Радивилові, але після одруження сестри Наталії опинився під опікою її сім’ї. Будучи аристократом за походженням, він, незважаючи на відсутність системної освіти, дуже швидко здобув прихильність багатьох впливових людей. Слід зазначити, що дід Федора був запрошений у Росію за царствування Анни Іоанівни на ректорські посади в гімназії; батько, Петро Іванович, статський радник, був інспектором митниць.

У 1817 – 1819 році Федір Літке (1797 – 1882) здійснив навколосвітнє плавання під командуванням В. Головніна. У 1821 – 1824 рр. вивчав Кольський півострів, Арктику. У 1826 – 1829 рр. здійснив нове навколосвітнє плавання на шлюпі «Сенявін», під час якого вдалося зібрати обширні колекції, відкрити багато нових островів (нині Мікронезія поблизу Автралії), складено атлас морських карт. Наприкінці життя очолював Російську Академію наук. А починалася життєва дорога Федора, як уже сказано, в Радивилові.

Володимир ЯЩУК, почесний член Національної спілки краєзнавців України.

На малюнку: Федір Літке, чиє отроцтво пройшло в Радивилові.

За десяток років, уже на схилі віку, він зібрав і опублікував маловідомі матеріали про яскравих особистостей, причетних до історії Радивилова, – письменників Модеста Левицького і Юрія Горліса-Горського, лікаря-просвітянина Петра Шепченка, священика Іоанна Петровського, воєначальника армії УНР Максима Борового, винахідника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у різних виданнях спогади про пережите в 30 – 50-і роки, про знайомих та друзів, які стали жертвами політичних репресій.

Цікава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився він 1911 року в Радивилові. Батько керував цегельнею князя Урусова, а також мав власну цегельню, мати шила жіночий одяг. У 1918 – 1919 роках Федір навчався в українській народній школі, затим до 1926 – в польській семирічці. У 1924 році отав членом молодіжної організації "Пласт"" і перебував у ній, ведучи активну діяльність, до 1928-го, коли та була заборонена польською владою. У 1929 – 1933 роках навчався в гімназії в Бродах. У 1931-му вступив до Організації українських націоналістів. "Після смерті матері в лютому1928-го, – розповідав мені Федір Каленикович, – я почав жити самостійно, займався малярством, яке давали добрі прибутки, тож мав змогу поступити на навчання до гімназії, до 5 класу, і за чотири роки здобув там атестат зрілості. Затим два роки вчився на юридичному факультеті університету в Львові.

У бібліотеці Федора з’явилися перші видання творів І.Котляревського, прекрасне єкатеринославське видання творів T.Шевченка, праці про Україну, видані ще до Першої світової. Усе це було конфісковано й знищено польською поліцією після арешту Бортника" у серпні 1937 року в справі Ярослава Старуха (згодом командувач УПА в Закерзонні). Під слідством Федір перебував у Дубенській тюрмі до березня 1939-гo. Але 1 вересни, коли розпочалася Друга світова війна, його заарештували знову – і відправили у польський концтабір Береза-Картузька. Звідти звільнили червоноармійці 18 вересня. Повернувшись додому, завідував 4-класною школою в селі Сестрятині. Однак примара репресій не відступилась. Бортником зацікавилися енкаведисти, і з 24 грудня 1939 року він опинився на довгій дорозі страждань по тюрмах і таборах Радянського Союзу як "социально опасный элемент" (Дубно, Київ – Лук’янівка, Миколаїв, Старобєльськ, Красноярськ, Норильськ).

Строк ув’язнення закінчився рівно через дев’ять років, 24 грудня 1947-гo. Через півроку приїхала дружина.

Федір Бортник залишився працювати на вугільних шахтах Норильська, здобув освіту гірничого інженера-геолога. Реабілітований 1960 року. Отоді й з’явилася надія знайти застосування своїм знанням та силам в Україні. Але зустрів упередженість і недовіру. З неабиякими труднощами відкупив колись “експропрійовану” половину батьківської хати. Зайнявся садівництвом, дослідницькі статті став друкувати в спеціалізованих журналах. Лише з початком перебудови зрозумів, що недалеко той час, коли зможе всім розповісти правду про своїх мужніх товаришів-патріотів, про своє життя. Його публікації з’явилися в місцевій періодиці, у збірнику “Із криниці печалі”, підготовленому обласною редакційно-видавничою колегією з випуску книг серії “Реабілітовані історією”. Утвердження незалежності України мовби окрилило вже немолодого інтелектуала. Бортник неодноразово виступав на науково-теоретичних конференціях, присвячених історії краю, його повідомлення увійшли у випущені збірники. Листувався з літераторами, науковцями, діячами української діаспори. Зокрема, про його краєзнавчі інтереси та напрацювання схвально відгукувалися письменник Федір Погребенник, доктор медичних наук Євген Боровий. До останніх днів (а помер він у віці 92 років) не полишав Федір Каленикович і захоплення юності – малярства, писав ікони. Деякі роботи художника експонувалися в Бродах, Радивилові.

Володимир ЯЩУК.