Ну що, дорогенькі, вітаю! Магія почалася з того моменту, як ми змінили привітання 

Арнаутськими вулицями ми й живемо... Затишна, зручна чистенька квартирка, що вікнами виходить на типовий одеський дворик...

Ми знову в мандри... Подорож планували зарані, квиточки на сьогодні я купувала через систему Приват24 ще 1 липня, тож мала можливість обрати на свій розсуд найкращі місця... Приперли до вагону, протягую провідниці квиточки, вона сканує і так спокійненько каже: "В мене вже там 13 та 15 зайшли, алеж я не можу вас не пустити, залазьте до вагону". Ми здивовані ліземо, дійсно на наших місцях жінка з дитиною вже матраци подіставали, стелитися мають. Я в шоці, вона теж. Я пропоную покликати начальника поїзда. Мої квиточки електронні, її куплені в перекупів. Мабуть, там і проблема, ми так собі вирішили та й чекаємо... Розговорилися, виявляється, людина не знає, який в неї номер поїзда, у квитку знайти не може... Іде до провідниці. Виявляється, її потяг відправиться за пару годинок. А вагон і місця правильні, ага. 

 Цими вихідними як ніколи часто читала питання в чатіку "що робиш?" Відповідаю всім.

Добрий вечір, шановне панство!
Почитала стрічку блогів та накрило мене хвильою ностальгії. Та такою, що не можу не висловитися.
Колись у далекому 2010 я відкрила для себе розділ приколів на нашому сайті ай.юа. Особливо вподобала картинки, бо їх так зручно було вставляти в презенетації. Але прийшов день, коли для збереження картинок необхідна була реєстрація на сайті, тому я була змушена завести нік та імейл. Трохи згодом почала щось постити сама. Крім розділу "приколи", відкрила для себе ще "блоги", але вони мене особливо не зацікавили. Мої так звані "замітки" коментувало півтора землекопи, але то мене не обходило.
Прийшов буремний 2013, політика модераторів почала мінятися, багато моїх проукраїнських приколів видалялося, найлегші адмінами перекидалися у блог. Я випадково щось наклікала й вийшла на стрічку блогів, побачила інших різних жителів народу. І читала. Здебільшого мовчки.
На початку 2014 мене перевели на підвищення до столиці, це було за кілька днів до розстрілів на Майдані. Тепер уявіть собі стан тієї 33-річної жіночки: на роботі все по-новому, в столиці своя специфіка, керівництво ближче, підлеглі нові, і кожен з них сам хотів посісти це місце, шалені столичні затори, навігатор тупить, за 500 км від мене закінчує 4 клас рідненька донечка, і моє материнське серце дуже сумує, і на додачу до всього в центрі омріяного Києва "Плине кача по Тисині", якісь виродки в Криму та казна-що в рідному Дніпрі. Забула додати, що близьких друзів я в Києві не мала. Єдиним звичним був сайт ай.юа. І блоги зі звичною сторінкою. Мене тоді дуже підтримали люди. Віскарь, Хельга, АльКазлов, Мідна Феєчка, Золотко, Лана Скала, Гала, Любомирчик, Татоша, Помадка, Ланц, ще були люди, і багато, перепрошую, якщо раптом когось забула. Коли мені подобався чийсь коментар - я тикалася в друзі, зазвичай ніхто не відмовляв. Звісно, нікому не скаржилася на самотність, але в ті 3-4 міс айка замінила мені сім'ю та друзів.

..................

Тепер блоги стали іншими. І я не про інформаційне наповнення, бо інформацією стрічку наповноюємо самі хто чим хоче.
Блогери стали інші, ми з вами, ти і я, і вона, і він. Коли це сталося, дорогенькі? Ви ж нормальні були: гостинні, привітні, позитивні. І я теж на масовій хвилі міркую, френдити ту жіночку з обмеженими можливостями чи ні... Мені що, шкода місця у френд-листку? Ну буде діставати - завжди ж можна видалити. Це через засилля "нових-старих" незрозуміло яких особистостей, що не зізнаються, ким були раніше? Чи через Змєєловів, що зробили зухвале матюче хамство майже трендом? Чи через Мілєдь ми зачерствіли? Боїмося, що нас зурочить по інтернету тьотя-ексгібіціоністка з діабетичною енцефалопатією?

Дякую, що прочитали. Всі питання з попереднього абзацу риторичні та спрямовані перш за все до себе. Написала й відпустило.

А взагалі-то мій вечір сьогодні отакий
http://photo.i.ua/user/4959475/490057/15127768/
Розігнала всіх по таборах-чергуваннях та відпочиваю.
Тим, хто сюди дочитав, бажаю гарних вихідних. Я знаю, ми білі та пухнасті, просто прихворіли чомусь трохи.
ПиСи. ДЯКУЮ, що свого часу прийняли мене такою, як є!

Урааааа

та уявити, що ви - мужчина в розквіті сил і ні в чому не маєте потреби. Але маєте нервову роботу зі 100 особами у підпорядкуванні та улюблене місце відпочинку - ліс.

Була в нас у школі дівчинка, всі її звали Шмонька, хоча на зошитах писалося Наталка. Її всі хлопці тролили, нині це зветься булінгом. Кричали "Шмонька, покажи ляшку" або спеціально задирали їй плаття, вона десь плакала по кутках. В чому причина того тролінгу, я вже не пригадаю. В класі було 12 хлопців та 6 дівчат, такий собі колектив розбишак. Я гарно навчалася, але якось так сталося, що була лідером класу. Коли хлопці щось творили, мене викликала завуч і казала "повпливай". До того булінгу Шмоньки мені не було ніякого діла, але чомусь колись її мама прийшла до моєї на роботу, плакала й просила, щоб моя мама вплинула на мене, а я на хлопців. Вдома була серйозна розмова. Я тоді відморозилася й сказала своїй мамі, що нічого не можу вдіяти. Хоча могла, мабуть. З нового навчального року мене перевели в іншу, найкращу школу міста, "щоб дитина отримувала знання, а не дебілами верховодила".
З тих пір минуло років 27, а мені досі соромно. Наталка працює реалізатором на базарі, часто її бачу. Вона не вітається, наче ми не знайомі. А я увесь час хочу підійти перепросити, але чомусь не роблю того.