Про Вовочку

В одній далекій північній країні, в одному маловідомому місті стояв будинок. Не великий і не маленький, не розкішний, але й не халупа. У цьому будинку була комунальна квартира з багатьма кімнатами, але з однією кухнею та одним санвузлом.
Так склалося, що доля звела під одним дахом зовсім різних людей: заможних і не дуже, освічених і не надто, інтелігентних і грубуватих, комуністів і байдужих, лібералів і радикалів. Загалом — усякої тварі по парі.
Ніхто нікого не любив, у кожного були претензії до сусідів, але завдяки кільком простим правилам, виробленим унаслідок сварок і конфліктів, бійок і скандалів, усі якось уживалися один з одним.
Правила ж були такі:
чужого без дозволу не брати;
у чужі тарілки не плювати;
з чужих сковорідок не їсти;
роблячи ремонт, не пересувати перегородки між кімнатами;
світло на кухні вимикати;
після себе змивати унітаз.
Серед інших мешканців жив у квартирі й малолітній шибеник на ім'я Вовочка. Дитинство у Вовочки було невеселе: батько пиячив, а мати гуляла. Мешканці квартири жаліли Вовочку, підгодовували різними смаколиками й іноді дарували іграшки. Найбільше ж намагалася порадувати Вовочку добра тітка Роза.
Усе було б нічого, та тільки мешканці стали помічати, що в квартирі почалися дивні речі: то смажене м'ясо загадковим чином зникне зі сковорідки, то куплені до свята цукерки таємниче зменшаться наполовину, а то й захований дядьком Колею карбованець із внутрішньої кишені піджака наче вітром видме. Що за полтергейст? Не інакше як домовик! Та все таємне рано чи пізно стає явним.
Незабаром Вовочку впіймали за поїданням чужих пряників. Бути б його дупі добряче битою, але доброю гірською орлицею кинулася на захист «сиротинки» тітка Роза:
— Не смійте бити дитину! Вам пряника шкода?! З вас убуде?! Іди сюди, мій солоденький, я тебе смаженою курочкою нагодую!
Мешканці стали уважнішими й регулярно ловили Вовочку на дрібних крадіжках. Якщо тітка Роза не встигала прийти на допомогу, його дупі таки діставалося.
Вовочка, будучи «правильним пацаном», образ не прощав, а тим, хто бив його по дупі, мастив дверні ручки фекаліями й пісяв у черевики. Спійманий за вухо, Вовочка впирав руки в боки й, нахабно дивлячись у вічі, казав:
— А ви доведіть! Ви всі брешете! А мене тут узагалі не було!
Будучи спійманим на гарячому, він знову отримував по дупі, якщо поруч не було тітки Рози. А якщо вона встигала до екзекуції, то закочувала істерику:
— Не смійте! Він же маленький! Виросте — сам усе зрозуміє! Згадайте себе в такому віці!..
І так далі, і тому подібне.
І ось одного разу... Одного разу добра тітка Роза, повернувшись додому, сміливо взялася за дверну ручку й одразу відчула недобре.
«Ні, цього не може бути! Як же так? За що?»
Але запах підтвердив найгірші побоювання.
— Вовочка, як ти міг! Ти негідний, гидкий, паскудний, невдячний хлопчисько! Я більше не хочу тебе знати!
— істерично кричала тітка Роза.
Марно Вовочка, стоячи навколішки, цілував тітці Розі забруднені руки й, захлинаючись сльозами, вигукував:
— Тітонько Розочко! Люба, рідна, хороша!
Це не я! ЦЬОГО РАЗУ точно не я!
Та Вовоччиним словам уже давно ніхто не вірив. Відтоді, якщо в квартирі траплялася будь-яка неприємність, Вовочкину дупу били. Про всяк випадок.
І нікому навіть не спало на думку, що «багатоходівку» з дверною ручкою тітки Рози провернув тихоня, очкарик Петрик, якого Вовочка часто ображав.
Бо велика річ — РЕПУТАЦІЯ.