Певні події у житті залишають після себе шлейфом не просто спогад, не просто наслідок, якого може й не бути, а ще й лишають відкрите питання, відповідь на яке ніхто не в змозі дати, а якщо і може хтось, то він (вона) мовчить... Більше до цього випадку навіть підходять не події, а їх відсутність, там, де вони за всіма ознаками мали відбутись... хоча і події теж. а питання просте: "Чому?"... Єдина відповідь, що спадає на думку - цитата із фільму "Про що говорять чоловіки", та сама відповідь "Томущо!", якою багато що пояснюється, за словами героїв кіно. Трабл лише в тому, що саме тебе в даному випадку ця відповідь не влаштовує, і, чи дочекаєшся ти іншої, ніхто не знає...

    Мабуть у кожного, хто хоч якось не байдужий до музики буває, що ось так колись почуєш випадково пісню - і вона сподобалась, не знаючи при цьому ні автора, ні назви... А знайти її хочеться, щоби була можливість почути будь-коли... Такі ми вже люди...
    Років може навіть і 10 тому, почув її по радіо, що за пісня і хто її співає так ніхто і не сказав, спитати теж не було у кого. До речі, джаз я тоді фактично не слухав, в мені як раз тоді формувався неформал, поціновувач вітчизняного і трохи зарубіжного року, слухав ще існуючі на той час радіо "Точка" та "Золоті ворота", де все це грало, "джем-фм" тоді ще не було, принаймні про нього ніхто не знав. Не пам"ятаю, чи на цих хвилях, чи на якійсь лівій, я почув цю пісню, і може настрій так співпав, чи відчував, що стану поціновувачем такої музики, а сам же ще школяр буйноголовий, але пісня пробрала до мурашок.
    У багатьох при нагоді питав по словах що запам"ятались, що за пісня, але відповідей 0. Не буду брехати, що всі ці 10 років настирно шукав пісню, життя занадто насиченим було, щоб таким займатись, та інколи згадував пісеньку... В цьому випадку можна сказати "слава інтернету", хоча мені здається, що він теж не завжди хоче допомагати у пошуках. Ніхто не помічав, що при одному і тому запиті в різний час він може видавати різні результати? Ніби: "Не час ще тобі, друже, про це дізнатися"... Цього разу пошукати вирішив цю пісню випадково, коли з подругою заговорили про пісні, від яких мурашки по шкірі бігають.... Пару секунд і ... Невже?... Вуаля!
     Пісня не ранкова, але з ночі й досі в голові крутиться, тож, панове, насолоджуйтесь)))

     Не хотілося про це писати, але, мабуть таки треба...
Насправді мене дуже радує що у земляків є якась національна свідомість, що вони відзначають пам"ятні дати з історії нашого народу. Але з властивою слов"янам зарозумілістю, все завжди із перегибами.
     Тепер пояснення. Тут на днях день пам"яті жертв голодомору, що завдяки Віктору Андрійовичу став у нас культовим... Взагалі до попереднього президента у мене претензій мало, на багато менше ніж до нинішнього, але мова не про те піде... Ну хай там буде дата червоною в календарі, ну хай позапалюють люди свічки, а патріарх київський проведе з цього приводу службу, але ж нащо проголошувати всеукраїнську скорботу, і ще щось там... Ну подумайте головами врешті-решт... Мені тут казали, що "величезна кількість людей померла від штучного голодомору, а ми маємо веселитись?Святотацтво!" А тепер повернімося до глузду: скажіть панове, вони всі померли у цей день? - НІ! Я також не знаходжу виправдань цих дій радянської влади, але кому стане легше від того, що всі будуть плакати і журитись цілий день?
     Мені також тут казали щось на зразок: "я б подивився, як ти веселитимешся, коли твої близьки помруть, ще не дай бог від голоду..." - ну це вже взагалі інфантильність вищого гатунку... Вже не сподіваюсь на свідоме розуміння, тому знову ж таки поясню: є похорон, є поминки, і все... так я не любитель тих процесій... Скажіть панове "моралісти", а вам хотілося б своєю смертю пересрати життя своїм близьким, щоб вони потім те й робили, що журились? Сподіваюсь, що ні... До вашого відома, у деяких народів похорон то взагалі свято, хоча це не в"яжеться і з моєю свідомістю. Хтось з вищих хоче вас, тобто нас пожурити, посіяти повсемісний смуток, що, повірте, не допомагає жити, а тим більше розбудовувати країну... Навіть Тарас Григорович писав "...Поховайте, та вставайте!...", а не "сумуйте", "ридайте", хоча меланхолії у Кобзаря у віршах багацько... Я не проти якихось там пам"ятників голодомору, якщо не робити їх домінантами в містах... А то аж занадто "життєстверджуюча" обстановочка у нас з вами виходить...
      Про головний монумент - то взагалі суміш "синдрому Царітелі" із цвинтарною архітектурою... Була собі домінанта, обеліск слави (я не фанат культу ВВВ, але композиція була грамотна, врівноважена, продумана) а тепер вони сперечаються з новим монументом, замість того щоб підтримувати один одного композиційно. То впринципі поняття специфічні, не багатьом зрозумілі, однак ніхто не сперечатиметься що цим "шедевром" перепаскудили кілька чудових київських панорам із видом на лавру. Музей же під землею, то може й не треба було дертися в гору?..
     Залишимо архітектуру в спокої, повернемося до події... Знову ж таки, не сперечаюсь, дата важлива, але чи можна і чи треба з нею носитися як з писаною торбою?? Взагалі, в історії України чимало таких кривавих сторінок, і масово відзначати кожну не вистачить ані чорної тканини, ані сліз, ані навіть життя... Тут навпаки треба підіймати оптимістичний настрій нації, жагу до життя і розвитку народу як такого... До того треба як-не-як добиватись визнання нас як повноцінної нації у світовому суспільстві, а своїми нав"язливими заявами про геноцид і те що нас нещасних ображали, ми ту саму світову спільноту лише дратуємо.
     Я насправді розумію, звідки ростуть ноги, це якесь невміле калькування єврейської спекуляції на холокості і взагалі пригніченні їх народу. Але ж панове, вони цим займаються тисячоліттями, і цілі в них глобальніші, змусити світ бути їм винним. (я перепрошую, антисимітизмом не страждаю, однак верхівка світової єврейської спільноти дійсно завжди дозволяла собі просто немислимі речі). А от конкурентів у цьому ремеслі вони тим більше не потерплять... Подумайте над цим. До речі, у загальної маси своїми численими єврейськими музеями і акціями жалоби євреї викликають більше роздратування, аніж співчуття, але й це частина їх плану... то найвишуканіші в світі провокатори.
    А дехто ударяється в нікому непотрібні ритуали великої скорботи. Може ще додати самобічування, як колись?... Якщо вони так по релігійно-християнському до цього віднеслись, то нехай згадають одну дрібничку, що смуток вважається одним із семи смертних гріхів.
   Хоча... навіщо метати бісер перед тими, хто одразу переходить на особистості, коли йому навіть не нав"язують, а просто пропонують альтернативну точку зору... Сподіваюсь, що здоровий глузд таки відвідає їх голови, бо нам спільну країну будувати, а з таким підходом а-ля "навчи дурня богу молитися..." це вкрай важко. Їм сказали - вони роблять, а "...якби вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя..." Що не кажи, а слова вічні

... цікавий народ наші співвітчизники! Як майстерно вони здатні робити градіозними дріб"язкові речі, при цьому забиваючи болта на дійсно важливі справи.

   Тепер від загального до конкретного. Йду з роботи на обід, понеділок, вуличка із приватною забудовою... нічого не підозрюю... аж раптом дивлюсь по переду біля невеличкого генделику-шашличної стоїть великий натовп, перекриваючи тротуар. Судячи з бантиків на машинах, це було весілля. Мені хотілося пройти повз, без всілякого контакту, але вже наближаючись до натовпу, помітив, як мене з усіх боків обходять чолов"яги, і вимагають пити за молодих. 

 - Панове, ні, дякую, мені ще працювати...

- Пий! робота почекає, не втече, - сказав круглий вусати чолов"яга десь років за сорок..

   Я ще трохи опирався, але знаючи, що зайвий раз набити пику у нас на весіллях - нормальне явище, вирішив погодитись. Тим більше, хлопці що стояли обабіч мене, були чималими за комплекцією, крім того я не роздивися жодного знайомого обличчя в натовпі. "Кажи тост! Тост молодим!" - знову той же мордатий вусатий суворо заволав, коли я вже торкнувся чарки рукою. Класична гранена радянська чарка грамів на сто була вже налита майже до краєчків, і після фрази "випий п"ять капель за молодих", - дивлячись на цю чарку, у мене вирвалось "ні фіга собі у вас краплі!"

    Щоб швидше втекти від цього шабашу, я хутчіш вичавив із себе тост із банальних побажань молодятам, щось навіть стосовно майбутньго потомства, перехилив чарку, під різкий, як постріл, вигук вусатого: "закусуй!", - перехопив шматок ковбаси і маленький солоний огірочок. Тут стали пити інші, а у мене в голові була лише думка про обмежений обідній час і справи на роботі, що треба буде вирішити протягом дня. Швидко збагнувши, що робити, поки голови інших були нахилені назад для випивання, вже на ходу, вигукнув "Дякую! До побачення!" і швидко порямував далі... В догонку мені ліниво крикнули: "Куди? А на коня?"... але я вже на це не реагував, та й у тусовки здається наближалась наступна потенційна жертва. Йдучі звідти, я не концентрувався на відчутті тепла по тілу від вжитої чарки, хоча зазвичай так роблю, мозок продовжував генерувати думки про справи буденні, лише зауважив, що пішла горілка добре.

   Після обіду, сидячи в душному офісі, таки відчув дію етанолу, але всіляко намагався не "палитись", не знаю, як це зі сторони виглядало, але мозок був збитий з рівноваги. В нашій країні доводиться вміти працювати в будь-якому стані, а завдяки деякій юнацькій закалці (хоч не скажу, що це так добре) мені вдалося вистояти робочий вечір.

(літер забагато, але патріотів і людей здатних мислити прошу прочитати)

Із набуттям нашою державою незалежності, а разом із тим демократії, українське суспільство може по праву пишатися своїм виборчим правом. Однак чи дійсно все відбувається так, як називається, чи дійсно отримане нами є тим, за що боролися покоління наших свободолюбивих предків?

Існує безліч нюансів у вже ніби-то налагодженій виборчій системі, які в сумі перевертають всю її суть до гори дригом. Розібравшись у них, стає під сумнів усе, що було урочисто проголошено у недалекому 1991-му році, або ж втрачається віра у діючий суспільний лад взагалі. В чому ж, власне, справа?

Законодавчий орган, тобто наша шановна верховна рада, у складі більш як чотирьох сотень осіб, приймає закони та поправки до них, всілякі постанови, що ніби покращуватимуть життя суспільству, і т. д. По-перше, звертає на себе увагу їх кількість. Враховуючи всі привілеї, що автоматично даються цим посадовцям, представницькі витрати, а також зарплатню, що також не є скромною у порівнянні із середнім заробітком українця, це не аби-яка ноша національному бюджетові, який між іншим утримує на собі ще й виконавчу і судову владу, а також інші державні установи. А ще й спостерігаючи за ефективністю роботи верховної ради, ціна нашої демократії занадто висока. Що ж стосовно їх офіційних заробітних плат, ні для кого не секрет, що насправді це незначна частка їх реальних доходів. При чому їх становище у держапараті суттєво допомагає  народним обранцям примножувати прибутки. Оперуючи здоровим глуздом, не знайдеться заперечень проти доцільності скорочення штату парламенту, принаймні вдвічі. Дана установа, до речі як і багато інших потребує ретельної чистки від зайвих ланок, не тільки з метою економії, а й міркувань підвищення ефективності. Не дарма ж казали у народі про те, що у семи няньок - дитя каліка. Не думаю, що можливість всіх парламентських партій здійснювати свою політику на законодавчому рівні зменшиться загальним скороченням кількості депутатів.

Тепер, якщо мова торкнулась питання партій, то варто детальніше розглянути начиння цього депутатського пирога. У ньому від дня заснування і до сьогодні, чого тільки немає, і парламентська більшість, і меншість, фракції, блоки, об’єднання, однак дечого раптово і майже непомітно якось не стало. Чого саме – депутатів, обраних по одномандатним спискам, їх прибрали, при цьому не змінивши кількість діючих депутатів. На перший погляд – нічого суттєвого, однак насправді, народ, якому обіцяли свободу виборчого права, тобто обирати, та бути обраним позбавили частин и його прав і свобод. Тепер у парламенті немає місця безпартійним особам, а його законодавча воля диктується лише верхівками партій, що входять до складу ради, тобто кількома особами. І це демократія? Отже і людина, що не входить до ніякої партії, і цим самим не сповідує погляди і волю її верхівки, просто не може і не має права приймати участь у законодавчому процесі. А найбільш цікаво те, що цю значну, навіть значущу поправку прийняли досить тихо, непомітно, без зайвих оголошень та обговорень, при цьому ведучи прямі трансляції сесій верховної ради по найдріб’язковішим питанням. Така собі бутафорська демократія і підробна прозорість урядових процесів. 

Тепер пропоную розглянути сам виборчий процес у дії, як саме здійснюється воля народу у деяких небажаних подробицях. На сьогодні вже не тільки не приховується а навіть афішується те, що існує перед-виборчий внесок кандидатів, при чому, чималий. І це стосується як парламентських виборів, так і президентських. Кандидати купують найдорожчий лотерейний квиток, виграш від якого вартий такого ризику, тобто можна собі уявити, що і скільки виборці таким чином дарують своєму обранцю. І завжди, якщо з'являється зовсім новий кандидат, про якого ще ніхто не чув, одразу у мас медіа з'являється  питання: а звідки ж у нього стільки грошей на виборчу компанію? Щось на зразок підозри у крадіжках, махінаціях або інших незаконних діях, згідно зі стереотипом про те, що великі гроші не можуть бути чесними. Отже злочинність вже існуючих і всім знайомих кандидатів нікого не дивує, навіть якщо про них нічого такого не відомо, все само собою розуміється. Мовби віддають перевагу знайомим злочинцям над незнайомими, змирившись при цьому у незапобіжності криміналітету при владі. А як щодо самої виборчої агітації, які гроші кандидати викидають на її проведення? Хто-небудь замислювався над тим, скільки середній кандидат витрачає коштів на рекламу по телебаченню, радіо, інтернеті і таблоїді? На речі, що переважну більшість людей лише дратують і більш нічого, витрачаються гроші, що могли би привести в дію якесь збанкрутіле й зупинене виробництво. Чи не стало б виборців у кандидата більше від таких дій, замість витрачання їх в пусту... Звичайно, буває, що їх виборчі компанії створюють тимчасові робочі місця. Але що це за робочі місця? Заробіток для людей, що не хочуть нормально працювати на благо суспільству, виконувати гідну корисну роботу, відповідно своїм здібностям, а згодні махати прапором із символікою будь-якого кандидата, аби він платив за це, або нав’язливо роздавати людям агітаційні папірці, на яких надруковано вже банальні брехливі обіцянки, на друк яких, до речі теж витрачені чималі гроші. І все це замість того, щоби поновити на робочих місцях працівників збанкрутілих підприємств, дати можливість безробітним фахівцям знайти гідну роботу у своїй країні, що нині часто змушені шукати її за кордоном. А сама агітація?... Нехай би тільки брехливі обіцянки були її змістом, але ж ні, якось так сталося, що очернення репутації опонента, наклепи та звинувачення стали нормою політичного етикету в нашій країні. Сумно й те, що рівень культури основної  маси населення не достатньо високий, щоб відчути огиду, або принаймні неприязнь до таких методів агітації. Тому такі низькі й негідні заходи приймаються за чисту монету. А потім ще ці поливателі брудом хочуть іменуватися інтелігенцією, не маючи елементарних уявлень про діловий етикет. Краще б їх «піарщики» витрачали більше зусиль на вдосконалення виборчої програми, бо трапляється, що в програмах приводяться реформи і впровадження без необхідних на їх здійснення механізмів, як економічних так і політичних, через що деякі агітації звучать хоч красиво, але абсурдно. На жаль, людей, які це бачать і знають, не так багато, як хотілося б... Більшість, в силу своєї неосвіченості та нерозумності від природи, бачать те, що, на думку кандидатів, мають бачити. Як не прикро, але після цих явищ ідея народовладдя як така втрачає свою привабливість. 

А ми й далі пишаємось своїм виборчим правом, яке навіть без штучних перешкод,  які мають місце, не здатне виправдати себе у нинішніх умовах.

І скільки б не гралися рокеруваннями наші законодавці, чи буде наша республіка президентсько-парламентською, чи парламентсько-президентською, від перестановки чисел сума не зміниться, як не зміниться і її суть.

(я взагалі людина поза політикою, та й іншим співвітчизникам раджу від неї триматись подалі, однак в силу нинішніх обставин просто вже немає сил терпіти і мовчати)

   Час від часу, а дехто і постійно, ми намагаємося підпорядкувати своє життя планам. Так легше і приємніше, коли все йде за планом, або принаймні не все, але більшість. Звичайно, іноді хочеться якихось сюрпизів, чогось непердбачуваного, але, лише як епізод, бо в інакшому випадку стреси гаратовані... 

   Плани складають всі по-своєму, хто як може. Для кого намітити одну подію - це вже план. А кому треба заповнити весь день по пунктах, і чим щільніше - тим краще. Звичайно ж, плани або здійснюються, або ні. Найчастіше здійснюються частково. Були знайомі, що навіть заморачувались процентовкою здійснення планів на кожен день, визначаючи ефективність дня, зрозуміло, що приблизно...

   І дійсно, життя складено таким чином, що не запланувавши хоча би день заздалегідь, ризикуєш провести його марно. Часто під дією зовнішніх факторів ми марнуємо якийсь час, що до цього на щось відвели, але ці самі фактори унеможливлюють виконання запланованого. І першкоди надходять не завжди ззовні...

   Ось наприклад, проживаючи день, виконуєш пункт за пунктом, дещо пропустивши, а тут підходиш до останнього, глибоко вдихаєш, і... або через втому, або просто через втрату бажання, відвертаєшся від наміченої справи, і кажеш собі: "Не сьогодні..."

пи си: до речі, із викладенням цієї замітки трапилась та сама історія))

    Свій шлях від

пункту «дім», до пункту «робота» я завжди намагаюсь прокладати різними маршрутами, аби позбавлятись  від нав‘язливого відчуття рутинності.  І варіантів дійсно багацько: два кардинально різні і безліч із варіаціями. Врешті, якщо поспішаєш, можна замість 20-и хвилин пішки , проїхатись пару зупинок маршруткою. Цього разу я йшов з роботи  через подвір‘я школи, яку колись закінчив. Не через якусь там ностальгію по безтурботному дитинству, просто так, якщо вірити мапі, на якихось 100 метрів ближче, та й місцина затишніше…  Хоча, кого я обманюю, у певному сенсі  якісь нотки ностальгії звісно присутні.

     Вхід у шкільний двір з вулиці одразу  ж починається каштановою алеєю, де зелені верхівки дерев утворюють замкнене склепіння, наче всередині готичного собору. З права, якраз  під самою школою, розташувався яблуневий садочок…  хоча ні, він там був колись…  Коли я вчився в одному зі старших класів, його, так би мовити, оновили: спиляли нафіг всі яблуні,  посадили кілька нещасних маленьких берізок, і дві лисі клумби. Пам‘ятаю своє юнацьке обурення, коли було прийняте таке рішення і коли, власне, все це зробили… Звичайно, деякі з дерев були вже старі і хворі, але ж не всі… І справа була не лише в тому, що восени на перервах  нас  позбавили халявних вітамінів, а просто на задньому подвір‘ї школи, замість зеленого саду, виникла жахлива лисина. Мене так сильно бісив цей тупоголовий совковий підхід «разрушить всьо до основанія», чи «лєс рубят,  щепкі лєтят». Деякі вчителі ще аргументували таке рішення тим,  щоб всякі ліві засранці не лазили там, об‘їдаючи шкільне майно. Тобто, сам не гам, і другому не дам…

     Звичайно, час пройшов, ті берези, що прижились, навіть неслабо попідростали, та й клумби вже не такі лисі, однак як на мене це не відміняє факту злочину: яблуневий сад знищено! Стільки жалю, він і зараз просинається, а вологий і похмурий післядощовий вечір, його підсилює…  Дійшовши до кінця того, що колись було садом, я згадав, що десь має лишитись одна яблуня…  Остання. Вона не була у самому саду, стояла з іншого боку алеї, біля входу на стадіон, що мабуть її і врятувало (дєрєктіви рубіть дєрєвья у стадіона нє било), однак у наших шкільних спогадах ця яблуня нерозривно пов‘язана з тим самим садом. Очима я знайшов її, і попрямував до неї по мокрій траві. На ній висіли яблука, деякі навіть вже спілі. Обравши яблуко, нахилив до себе гілку, яка накапала на мене дощовою водою, і ось невеличке стигле яблуко у мене в руці. Яблуко з мого дитинства. І ось цей самий смак… не стільки смак яблука, скільки смак спогадів про моє шкільне дитинство, в чомусь веселе, в чомусь сумне, але моє…  Для мене ці яблука найкращі в світі…

    Вона завжди була рада мені, але не більше. Може на жаль, а  може й ні... Об"єктивно важко назвати її справжньою красунею, але вона вміла і вміє бути привабливою... Нам завжди було про що поговорити, і було це завжди якось невимушено... Дещо в ній викликало захоплення, а дещо відверто дратувало... часом, поряд із нею я собі здавався повним бовдуром, а вона при цьому вважала мене розумним. Двічі наші стосунки мало не перейшли за грань дружніх, вперше це закінчилось переляком, спочатку її, а потім і моїм... кілька років по тому вона просто чітко дала знати, що не хоче інших стосунків... весь цей час і вона, і я час від часу зустрічались з кимось, але при цьому досить часто із задоволенням спілкувались, і навіть дружньо гуляли вдвох... знали дуже багато один про одного, але  ніколи не говорили про особисті стосунки... Інколи виручали один-одного в різних ситуаціях... у нас було багато спільного, однак час, події, та й інше збільшили відстань між нами, і здається не тільки в кілометрах... Давно вже зрозумів, що не хочу бути з нею, і не тому що вона не хоче... можливо був недостатньо наполегливий, але не шкодую про це. Знаю тільки що ми й досі будемо раді один-одному... а натрапивши на її фото я просто посміхнувся і якось із теплотою згадав все це, ні про що не жалкуючи...
))))

        Ну хто сказав, що п"яні люди відвертіші? Навіщо здуру запевняти себе, що напившись, людина не брехатиме?? Безглуздий книжковий стереотип, не більше! Правда, що у бухої людини наміри стають очевиднішими, падають маски, однак, якщо вона хоче і має намір збрехати, то зробить це навіть лежачі у власній блювотині... На власному юнацькому досвіді знаю, коли йдеш піддатий із дівчиною, і хочеш розказати їй, який ти класний, то правди у  твоїх розповідях буде небагато, бо, по-перше, ти ще надто юний, щоби дійсно було чим по правді хизуватись, по-друге, якщо і є чим, то хизуватись не станеш, а по-третє етанол зніме гальма з розуму і утримувати від чосу вже нічого не буде.
        Як виявилось, у деяких просинається азарт, коли їх починають викривати в брехні, а вони викручуються, випробовуючи свою майстерність відбріхуватись. А спирт цей азарт підсилює. Звичайно коли бреше п"яний, можливо він більше "палиться", однак все зводиться нанівець, якщо цей стан для нього звичний, або якщо ти пив із ним, і твоє сп"яніння не дасть тобі викрити лажу.
        Єдиний випадок, де відвертість п"яних можна вважати  вірним твердженням, це коли людина хоче поділитись "сокровєнним", а сміливості на це не вистачає, от вона і набухується перед сповіддю. Однак чи скаже вона тоді все, як є, ніхто не гарантує.
       Одна дівчина якось сказала мені, що не завжди людям треба знати правду, і в таких випадках брехня виправдана. Однак це вже трохи інша тема, тому.... все)))

       Зазвичай таким заголовком  починають замітки ті, хто нещодавно досить суворо перепив, має внаслідок мінімум жорстокий бодун, максимум отруєння, і в стані найзліших відхідняків перебуває на роботі. В мене ж навпаки на цей раз все вийшло без подібних проблем, однак спроби спостерігати за собою піддатим приводять до певних висновків.
       Так, спирт, потрапивши до крові, розслабляє, звільнює від скутості, деякі сили навіть мобілізує, але якщо хтось вважає цей засіб незамінним, мені того шкода.
       Розглянемо окремий випадок. Коли чоловік із певним рівнем вихованості, освіти, моралі і яким-не-яким, але ж таки життєвим досвідом дивиться на незнайому дівчину, чи жінку у якомусь нейтральному місці, чи то на вулиці,чи то у транспорті, може у магазинах, тощо, він піддає побачене певному аналізу. Ми намагаємось візуально визначити її приблизний вік, соціальний статус, сімейне становище, можливо навіть професію і характер, звичайно ж, якщо нам цікаво. Будучи живою істотою із природними почуттями і бажаннями, чоловік звичайно ж оцінить її зовнішність, привабливість, навіть сексуальність, можливо навіть звертаючи особливу увагу на жіночі принади (не обов"язково вони мають бути якоїсь канонічно визначеної форми чи розміру). Інакше кажучи, при всій нашій сутності, яку так люблять описувати жіночі видання, цей погляд і думки, що його супроводжують, є досить багатогранними.
      А варто лише алкоголю добратися до нашої свідомості та інших мозкових процесів, все відбувається зовсім інакше. Коли піддатий чолов"яга вбачає представницю протилежної статі +/- репродуктивного віку і (пробачте дами за цей вислів, але він має на жаль місце у нашому житті і в цьому випадку підходить як найкраще) "товарного" вигляду, то у нашого героя виникає спочатку лише один мозковий імпульс, якщо його перекласти на слова, то звучатиме він приблизно так: "САМИЦЯ!!!!!"
     Сумно те, що велику кількість жінок такий погляд влаштовує, і більше того, навіть дуже радує. І вже потім вони питають: "чому чоловіки п"ють?" - а тому що саме таких вони чекають.
     А про шкоду алкоголю  для здоров"я і сімейого благополуччя навіть писати не хочу, цим "баяном" люди й без мене ситі.