Яблуневий садочок

    Свій шлях від

пункту «дім», до пункту «робота» я завжди намагаюсь прокладати різними маршрутами, аби позбавлятись  від нав‘язливого відчуття рутинності.  І варіантів дійсно багацько: два кардинально різні і безліч із варіаціями. Врешті, якщо поспішаєш, можна замість 20-и хвилин пішки , проїхатись пару зупинок маршруткою. Цього разу я йшов з роботи  через подвір‘я школи, яку колись закінчив. Не через якусь там ностальгію по безтурботному дитинству, просто так, якщо вірити мапі, на якихось 100 метрів ближче, та й місцина затишніше…  Хоча, кого я обманюю, у певному сенсі  якісь нотки ностальгії звісно присутні.

     Вхід у шкільний двір з вулиці одразу  ж починається каштановою алеєю, де зелені верхівки дерев утворюють замкнене склепіння, наче всередині готичного собору. З права, якраз  під самою школою, розташувався яблуневий садочок…  хоча ні, він там був колись…  Коли я вчився в одному зі старших класів, його, так би мовити, оновили: спиляли нафіг всі яблуні,  посадили кілька нещасних маленьких берізок, і дві лисі клумби. Пам‘ятаю своє юнацьке обурення, коли було прийняте таке рішення і коли, власне, все це зробили… Звичайно, деякі з дерев були вже старі і хворі, але ж не всі… І справа була не лише в тому, що восени на перервах  нас  позбавили халявних вітамінів, а просто на задньому подвір‘ї школи, замість зеленого саду, виникла жахлива лисина. Мене так сильно бісив цей тупоголовий совковий підхід «разрушить всьо до основанія», чи «лєс рубят,  щепкі лєтят». Деякі вчителі ще аргументували таке рішення тим,  щоб всякі ліві засранці не лазили там, об‘їдаючи шкільне майно. Тобто, сам не гам, і другому не дам…

     Звичайно, час пройшов, ті берези, що прижились, навіть неслабо попідростали, та й клумби вже не такі лисі, однак як на мене це не відміняє факту злочину: яблуневий сад знищено! Стільки жалю, він і зараз просинається, а вологий і похмурий післядощовий вечір, його підсилює…  Дійшовши до кінця того, що колись було садом, я згадав, що десь має лишитись одна яблуня…  Остання. Вона не була у самому саду, стояла з іншого боку алеї, біля входу на стадіон, що мабуть її і врятувало (дєрєктіви рубіть дєрєвья у стадіона нє било), однак у наших шкільних спогадах ця яблуня нерозривно пов‘язана з тим самим садом. Очима я знайшов її, і попрямував до неї по мокрій траві. На ній висіли яблука, деякі навіть вже спілі. Обравши яблуко, нахилив до себе гілку, яка накапала на мене дощовою водою, і ось невеличке стигле яблуко у мене в руці. Яблуко з мого дитинства. І ось цей самий смак… не стільки смак яблука, скільки смак спогадів про моє шкільне дитинство, в чомусь веселе, в чомусь сумне, але моє…  Для мене ці яблука найкращі в світі…