Я в реалі взуттєвий маніяк-колекціонер. Колись читала, що середньостатистична американка має шість пар взуття, француженка двадцять одну, тоді як жителька СНД всього три. Так от, я вже не пригадаю - скільки років тому в мене був "французький мінімум", а скільки маю зараз взагалі не знаю, років сім не рахую взагалі.

  Останнім часом навіть обходжу взуттєві магазини десятою дорогою, і роздивляюсь-міряю тільки тоді, коли заходжу по одяг, а там є взуттєвий відділ, не можу втриматись від цього, це така наркоманська штука)) але купила минулого року окрім чобітків і ботильйонів, що строго на сезон, чорні й повсякденні, тільки все на плоскому ходу, різноманітні балетки і сандалії з ремінцями, тепер маю чорні, коричневі, рожеві і білі, останні дві пари ще й зі стразами)) ужос, але краса і окраса мого літнього мінімалізму. А, ще ж купила неймовірної краси атласні лодочки з пряжкою під класичну модель Маноло Бланнік, давно шукала такі на мою нестандартну ступню, і коли трапились - звичайно ж купила. І все. Є бажання знайти хорошу пару яскравого кольору, синю, блакитну, жовту чи оранжеву, але це як трапиться...

  А так грусть-пічаль... Сиджу гортаю сторінки інтернет - магазину, дивлюсь моделі, є дуже заманливі... І знижки дуже хороші якраз.. І нічого не хочеться, бо все в мене є. Подумала про це і аж сумно стало. Хандра, чи що. Ужос, стаю щось я занадто практичною 

   Той момент, коли зустрічаєш невисокого дуже лисого дядечка міцної комплекції з помітним пузиком і зморшками, і він тебе впізнає, а ти тільки через пару хвилин зі здивуванням розумієш, що це - Юрка, твій шкільний однокласник