Поезія

Поезія - у твоєму погляді,
У твоєму дотику,
У моєму спогаді.
У нечастих зустрічах,
У палких бажаннях...
І у безнадійності
Нашого кохання...





Наставнику

Вчора.
Смуток. Сум. Солоний присмак.
Ви йдете. Не повернуть.
Вдячна. Міцно руку тисну.
Я не зможу Вас забуть.

Сьогодні.

Жінка - квітка дивовижна....
Я зніму печалі хустку,
Та життя мойого вишня
Втратить ще одну пелюстку.

Завтра.

Моя осінь також близько.
Вишня сповниться плодами.
Я ж вклоняюсь низько-низько
Сповідей своїх віршами.



Аж захлинаються у співах солов'ї

Аж захлинаються у співах солов'ї,
Чиясь весна іде назустріч літу.
Мені ж наснилися літа мої,
Присипані вишневим білим цвітом.

Кружляли спогади, солодкі і хмільні,
Джмелями падали у сни тремтливі.
В них залишила болі і жалі,
Там я була весела і щаслива.

А вранці сонце зазирнуло у вікно,
Зозулька щедро років накувала.
І я подумала, що щастя - ось воно,
А я жила  -- його не помічала.

Воно у яблуках, що гупають в траву,
У плині річки ніжно-голубої
І навіть в тому, що на світі я живу
У мирі і в гармонії з собою.





Я довго так до тебе, Боже, йшла

Я довго так до тебе, Боже, йшла:
Через віки, етапи, покоління,
Через гріхів будяччя і прозріння
Дорога врешт до тебе привела.

Пригадую: бабуся доземні
(Коли я ще була мала і світла)
Творила спраглі, пристрасні молитви,
Хрестила на ніч лобичок мені.

Я,  вбравшись в цвіт, шукала ідеал -
Впивались в тіло зірочки черлені.
Але примарні світові ідеї
З душі не скинули важкий тягар.

Шукала прихистку в чоловіках
І прагнула гніздечко тихе звити -
Сердечко довелось до крові збити.
І запал мій поволеньки прочах.

В людині досконалості нема
(Гадаєм:якість - присмак сурогату):
У гніві може  виступить Пілатом,
А може гордощів ковтнуть пітьма.

В Тобі, Господь, я істину знайшла.
Світильник вічний вірою зоветься.
Ти був так близько - у моєму серці,
А я до Тебе довго так ішла...


Болем сповнена Вкраїна

Болем сповнена люба Вкраїна:
Кров'ю скроплена бажана воля...
У боях кращі соколи гинуть,
Проростаючи маками в полі.

Де знайти нам трави помічної - 
Напоїти відваром країну,
Як же рани матусі загоїть
І у битві буремній не згинуть?

Зберегти її честь і свободу,
Прадівдівське імення в віках?
Як прокласти шляхетному роду
У майбутнє омріяний шлях?

Нам  потрібно не так і багато:
Позабуть про амбіції й гонор,
Щиро й міцно по-братськи обнятись,
Розпочати життя по-новому.

В нім не буде страждання і горя,
Зійде сонце і віри, й надії.
Тільки маки на мирному полі
Нагадають про жахні події.



Судний дощ

Коли вже переповнилась земля
Цинізмом, перелюбом, хіттю, блудом,
 Господня кара впала на поля,
Дощем з небес, огненним, жахним - судним.

На жаль, не вибирає дощ той, ціль,
І гинуть впереміш і "наші", й "їхні"...
А стогін чути, певно, звідусіль,
Бо для Вкраїни всі сини їй рідні.

Бо матері однаково болить,
Коли її сини безславно гинуть.
Скривавлена, Вітчизна-мати снить,
Що вистачить в дітей  і глузду, й сили,

Щоб пережити лихоліття час
І винести з війни гіркі уроки;
З колін піднятись, об'єднавшись враз;
В майбутнє розпочать творити кроки!






Не треба поки хлопчика будить


У затінку старезної верби,
Там, де у землю вгрузла біла хатка,
У різнотрав'ї стигнуть квіт-меди,
Принишкло в люлечці  мале дитятко.

Йому ще не відомі хижі сни,
Не пахне чисте небо полинами.
Молочні ріки буйної весни
Ведуть у даль казковими стежками.

Там братиком ще вовчика зовуть,
Сестричкою -  руду хитреньку лиску.
У рукавичці дружно всі живуть,
Не точать на сусіда зуби нишком.

Та час невпинно, швидко пробіжить,
Попереду хлопча ще грім розбудить.
Не треба ж поки хлопчика будить -
Нехай у казці трішечки побуде...



Важко буть сонцем

Я думаю знову,
Що легко так жити:
Образити словом
І поглядом вбити.

І легко змінити
В душі декорації,
Минуле зганьбити,
Родину і націю.

А важко прощатись,
І важко простити,
Свободі навчатись
І світ полюбити.

Сміятись іскристо,
Позбавитись злості.
І важко буть чистим,
І важко буть сонцем...




Миттєва зустріч


Тремтіла тінь на кінчиках повік,
Вона як йшла - мелодії плелися!
Зненацька жінку вгледів чоловік -
Завмер від здивування й зупинився.

Так і стояв. Парфумів ніжних шлейф
Залоскотав у грудях чоловіка.
Красиво хід творила дама треф,
Збагнув зненацька, що пропав навіки.

Прийшов до тями - двері відчинив
Мужчина, що заплутався в шуканнях.
- Дозвольте бути поруч, - говорив, -
Дозвольте вас оберігати, пані!

Ледь піднялися кутики губів
У жінки, що тримала орхідеї.
Почув від неї лише кілька слів:
- Спасибі, що притримав двері!

 

Випадкова зустріч


Та зустріч випадковою була:

ТочЕний ніс, шляхетний профіль,


І посмішка бувалого орла,

І гра уміла жінки-профі.


Тут кожен грав свою чудово роль -

І лоскотало в грудях чи ще нижче...

Всі карти не схотів розкрить король,

І дама не пускала ближче.


Та вабила уявна простота

Без кульмінації і крапки,

Бо нерозгаданість і є ота

Найліпших  почуттів розгадка.