Ти хочеш екстриму – будь ласка...

Ти хочеш екстриму – будь ласка:

Сомбреро і  спів під балконом?

Не тішся: це буде не казка,

Це буде пожежа дракона.

 

Не сонце, а місячне сяйво,

Не перша любов, а зневіра.

Послухай, наївний Ромео,

Не треба бентежити  звіра.

 

Що ж зможу  я дати опісля - 

Дилема, як прАсвіт, одвічна...

Навіщо ж така я, навіщо:

Холодна й, як відьма, цинічна?

  

Ти хочеш екстриму? Будь ласка. 

Не тішся. Це буде не казка…


До тебе йду знайомими стежками

Краплинами стікають дні за днями,
Ще трохи - і до літа недалечко.
До тебе йду знайомими стежками,
А у долонях я несу сердечко.

Нехай воно скуйовджене вітрами -
При зустрічах все так же б'ється лунко.
Візьми його, володарю жаданий -
Віддай взаміну зустрічі й цілунки.

Палкі світанки і біленькі крила,
І шепіт трав, і співи солов'я...
Бо лиш з тобою я була щаслива,
Бо весь цей час була я лиш твоя...





Давно не дихала тобою

Я так давно
Не дихала тобою,
Не куштувала уст,
Із присмаком двобою.
Не зазирала в очі,
Смутку повні,
Не гладила щоночі
Твої долоні.
Не поринала в тебе,
Упавши в небуття,
Не просиналась поруч,
П'янка від каяття.
Не дмухала на вії.
Все ставлячи на карту,
Я не благала Бога
Так віддалити завтра...



За сьогодні, мій тату, пробач...

У нас сьогодні поминальний день...

"Прости нам борги наші, яко же ми прощаємо боржникам  нашим.." ("Отче наш")


Тобі, певно, хотілось тепла,
Мій непрощений тату.
Я ж на зустріч, пробач, не прийшла...
Стогін то чи розплата?..

До сих пір, скільки літ, скільки літ...
Я не можу простити.
Ти мій меч, ти мій сором, мій біль -
Маю я відпустити...

Недолюблена, тихо бреду -
Я ж жадала любові...
Скоро в вік твій і я увійду -
Примирюся з тобою.

Сильна й вперта, у тебе, як бач,
І вразлива, як мати.
За сьогодні, мій тату, пробач...
Я учуся прощати...

Розчахнуті дитячі очі

Дітям із дитбудинків присвячується

Розчахнуті дитячі очі,
В них затаївся біль і сум.
Там сірі дні і жахні ночі,
І безліч невеселих дум...

Для них говорять депутати
У передвиборчі весняні дні
Пусті слова про "путь крилатий",
Приносять усмішки масні.

А дітям  треба небагато:
Скакати, мов лоша, в траві,
А на ніч щоб погладив тато
По сонній ніжній голові.

І мамина одвічна ласка,
Мрійливі очі, брів розліт,
Бабусина сивенька казка,
Собака Шарик, кіт-муркіт.

Розчахнута душа дитини
Лишиться в споминах навік.
І сором за чужі провини
Залізом каленим обпік ...

Кирпатий янгол

Оповідання на Всеукраїнський конкурс "Ми за тверезе життя!"

 

            Василеві вже давно нічого не снилося. Може тому, що  виріс і перестав вірити в мрію. А в дитинстві він міг годинами уявляти себе маленьким янголом, що  робить добрі справи. Які? Ну ось,  наприклад, рятує від пожежі людей у будинку. Вогонь швидко пробирається до квартири, лиховісно дише, мов триголовий дракон, жаром, але тут зявляється він – кирпатий янгол – і виносить на руках мале дівча, що забилося з переляку десь у віддалений кутичок кімнати. Йому тиснуть руки, обіймають, а він щасливо посміхається до людей.

            Василь  перестав посміхатися. Коли це сталося? Може,  тоді, коли від нього пішла дружина з маленьким сином. Чому вона так зробила? Навіть наодинці із собою чоловік не міг зізнатися у своїй слабкості – пристрасті до спиртного.

            З дитячих літ Василько мав характер мякий та спокійний. А йому так хотілося стати схожим на сусідського хлопця Мишка. О, тому пальця до рота не клади – відкусить! І за словом до кишені Мишко не ліз, і кулаки мав залізні. Що не так – зразу одкоша дасть. А коли підріс, то дворові хлопці його навіть боялися, а дівчата так і липли, мовляв, не дасть образити іншим. Правда, і сліз дівочих тоді чимало пролилося через того ж Михайла. Але то вже інша історія…

            А от Василь довго чомусь не ріс – був найменшим у класі. Тому й перепадало йому від однолітків частенько. Не те щоб били, але ображали за зріст та за спокійну вдачу. У десятому класі Василь однак добряче здивував товаришів – після літа як на дріжджах виріс. Високим зробився, показним. Від колишнього Василька лишилася тільки мякість характеру. Мабуть, з тих пір і покохала його Оленка – відмінниця й перша красуня класу. Через декілька років молоді побралися, а потім і синочок у них знайшовся, Сашко, копія батько, тільки волоссячко біляве, як у нього в дитинстві. «Та то нічого, ще потемніє», - тішився Василь сином.

            Олена сиділа в декретному, а Василь (якраз інститут закінчив) почав шукати роботу. Та чи хороша робота не траплялася, чи погано шукав, як брала на кпини його теща, але сімї прийшлося тяжко. У малого якраз лізли зуби, він кричав ночами, стомлена й знервована Олена сновигала, мов привид,  квартирою від плити до ванної, до Сашка й знову до плити. Грошей катастрофічно не вистачало, тож  Василь вирішив не перебирати харчами, а піти працювати на місцевий базар вантажником. То нічого, що не престижно, що після вишу, що сусіди сміятимуться. Треба було рятувати сімейний бюджет.

            Нові колеги з першого ж дня наполягали: «Проставляйся, Васю, у нас такий закон!» - «З першої зарплати», - видавив, щоб відчепилися. Отоді-то, коли отримав зарплату, Василь і випив уперше. Якась тепла хвиля приємно розлилася по його тілу, кудись на задній план відсунулися й щоденні турботи, і стомлена дружина, і в’їдлива теща, і крикливий малий Сашко. «Ой, як добре!» – думалося чоловікові. І уже не здавалися масними заяложені анекдоти, які вилітали із беззубих ротів добірного товариства у прокуреному приміщенні брудної підсобки. Пляшки горілки здалося мало, тож купив ще і ще…

            Десь серед ночі двоє друзів доставили напівживого винуватця свята додому, буквально затягли його до квартири, промовляючи до заплаканої Олени:

            - Приймай, жінко, хазяїна!

            Що було далі, Василь не пригадує, але вранці розколювалася голова, нило все тіло, терзали муки совісті й мучила спрага. Тоді він дав слово і собі, і Оленці, що пити більше ніколи не буде. Але тримався недовго, бо скоро у Петра святкували день народження, потім у Валерія помер тесть, а там Сергій вийшов із лікарняного. І пішло, і поїхало … Не було й дня, щоб Василь не випив. Тепер уже він, наслідуючи своїх приятелів, кричав до Олени: «Зустрічай господаря!», а коли дружина робила спроби достукатися до його сумління, рявкав: «Хто в домі хазяїн?». На запитання про гроші рубав: «Мої гроші, на свої й  пю!»

            Одного разу захмелілий Василь штовхнув Сашка, той аж відлетів убік, а на дружину, що стала на захист малого, підняв руку… Більше він своїх не бачив.  Скільки з тих пір вже минуло часу? З півроку, мабуть. Зразу тримав марку (хлопці підказали), потім так щось у грудях защеміло, коли побачив молоду маму з хлопчиком і згадав про маленького сина та дружину. Тоді наплював на амбіції, купив навіть букетика тюльпанів, а малому -  машинку. Звісно,  для хоробрості перекинув чарку. Ні теща, ні дружина на поріг не пустили. «Нам пяниця-батько не потрібний», - відказала тоді Олена.

             А от сьогодні, на диво, наснився Василеві сон. Та чудний такий. Ось біжить він, кирпатий, світловолосий, мов кульбабка (як Сашуня, його синок, -  копія!) та по білій-білій хмарці. А позаду за плечима в нього, не повірите, крила! Справжнісінькі білі крила! О, то він уже не Василь, і не Василько, а  янгол, якому треба пильнувати, що ж там на землі робиться.

            Пролітає він, кирпатий янгол, повз той двір, де минуло дитинство, і бачить неголеного, брудного чоловіка невизначеного віку у витягнутих на колінах спортивних штанях. У ньому впізнає колись красивого Мишка, його однокласника. Та що це? П’яний Михайло здіймає ножа над своєю дружиною і перерізає їй  з ревнощів  горло. А віддаля плачуть двійко діток – хлопчик і дівчинка, які водночас втратили і матір,  і батька. Одвічна туга й німий біль поселилися в їхніх очах…

            Пролітає янгол через цвинтар, розглядаючи останні прихистки тих, хто пішов у небуття. Серед доглянутих могилок – декілька занедбаних, на них навіть памятничків немає, тільки тимчасові таблички. Вдивляючись у них, янгол помічає дати їхнього короткого життя на цій землі. Це ж поховані його друзі по роботі! «Чому  так мало їм відміряла доля?» - думає він.

            - Вони самі  обрали свій шлях, бо господарі свого життя», - почув голос зверху як відповідь на своє запитання.

            Серед написів знаходить і своє прізвище: «Коваленко Василь Іванович. 1990 – 2014». «Так це ж моя могила!» - жахається янгол. І бачить, як до неї підходить молоде подружжя: він і вона, з маленьким хлопчиком на руках.  Юнак – точна копія його, Василя. «Сашко, мій Сашуня! - здогадується Василь. - Такий дорослий! А на руках мій майбутній онук!»

            - Мама каже, що тато був розумним і добрим, але горілка його згубила (це Сашко).

            «Ні, я не хочу такого кінця! Я оберу інший шлях!» - закричав Василь уві сні й прокинувся.

            Перше, що він зробив, то це пішов до ванної й поголився. Прийняв душ, зробив зарядку (забув, коли й робив), роздивився вусебіч.

            Лише під вечір відшкріб, відмив усю квартиру, поставив на плиту чайник, узяв до рук мобільний телефон.

            - Оленко, ти тільки не клади слухавку… Від сьогодні у нас із тобою все буде по-іншому! Я знайду нормальну роботу, і через тиждень, люба,  приїду за тобою й нашим сином. Ти віриш мені?

            Певно, на тому кінці він почув обнадійливу відповідь, бо щаслива усмішка нарешті з'явилася  на його обличчі.


Ми із вами у різних площинах

Не беріть до рук книгу, упертий юначе:
Не для вас - раритетні у ній сторінки.
Ви не можете знать і збагнути, тим паче:
Шліфували їх дні, а золили роки.

Не дивіться в колодязь душі, не дивіться:
Не вода в нім - настояне часом вино.
Це якесь дежавю, а чи, може, двоїться:
Так було колись з іншим, та дуже давно...

Ми знаходимось з вами у різних площинах:
Я вже захід, а ви ще, напевно, зеніт.
В надвечір''я світило палке, до загину,
Тому можете, любий, навіки згоріть.

А все могло би бути і не так...


Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки-чарівниці!
Котра дівчина чорні брови має,
То тая дівчина усі чари знає.
                                      Маруся Чурай


А все могло би бути і не так...
Весна, і серпик місяця тоненький,
Маруся юна, коник вороненький,
І Гриць - сміливий у боях козак...

Кохання, що сягало аж до  неба
І  прагнуло безсмертя  висоти.
Тремтіли сльози щастя й чистоти.
А більше, я скажу вам, і не треба!

Та проміняв козак на мідний гріш
Таку дівчИну - золото, не дівка! -
І змовкла у душі навік сопілка.
Хіба що може буть на світі гірш?

Неначе по живому Гриць  пройшов.
Сточила груди на крихтИ іржа.
Та де ж, скожіть мені, ота межа,
Що розділя ненАвисть і любов?

Недовго щось гулялося Грицьку -
Вернувсь, просив: життя - це ковзаниця,
Ну, схибив... так прощать годиться...
На парубку, мовляв, нема знаку...

Безславно згинув молодий козак:
Дівчата горді зради не прощають,
Бо зілля помічне у сховку мають.
А все могло би бути і не так...



А ти прийдеш, коханий, тоді...

А ти прийдеш, коханий, тоді,
Коли, стомлена долю чекати,
У глибокій задумі-журбі
Я розхлюпаю щастя у хаті.

А ти прийдеш, коханий, тоді,
Коли проліски вже не цвістимуть,
Змерзнуть лебеді в темній воді
І у відчаї в вирій полинуть.

А ти прийдеш, коханий, тоді,
Коли згасне зоря на смерканні,
Усвідомиш в той час, далебі,
Справжню ціну земного кохання.



Так прикольно: мій вірш - епіграф до вистави...



 

ВЕСІЛЬНИЙ РУШНИК ДЛЯ КОБЗАРЯ

Написав Administrator   

03.04.2014

27 березня – Міжнародний день театру

Його розіслала на сцені Ніжинського академічного українського театру імені М.М.Коцюбинського наприкінці вистави «остання любов Тараса Шевченка, або Грішниця» Олександра Забарного Лукерія Полусмак. Наостанку свого життя, як грішниця на прощу, ходила вона слідами генія і вклонялася людині, яка, чи не єдина, любила її з усіма чеснотами і вадами. «А чи любила його я?» Це риторичне запитання не дає спокою героїні, автору ліричної драми і режисеру-постановнику… Воно змушує нас задуматися над тим, чи любили ми коли-небудь правдиво: без вигоди, без задоволення власної гордині?..


   Художній керівник театру заслужена артистка України Алла Соколенко поставила п’єсу дуже тактовно: без хрестоматійного пафосу і цинічного смакування, як ми часом бачимо в телевізійних і театральних версіях. І тому в неї вийшла вистава про любов як не здійсненну, недосяжну мрію.

 

І що у тій Лукерці він шукав:
Така ж пісна була і неохайна…
Ну свіжа… Ну юрлива… Молода…
Йому б – до пари, а вона… звичайна.

 

   Запитує поетка Лариса Журенкова у вірші-епіграфі. Вибору Шевченка не можуть зрозуміти освічені сестри Білозерські, поміщики Микола та Варвара Карташевські, графиня Анастасія Толстая – люди, які шанували мистецький талант Тараса Шевченка і сприяли його розвитку. Та всіма любимі завжди самотні... ( і т.д..)

Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4

Надія Онищенко. «Ніжинський вісник» 22 березня 2014 року

http://www.nezhin-dram.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=362&Itemid=9