Оповідання на Всеукраїнський конкурс "Ми за тверезе життя!"
Василеві вже давно нічого
не снилося. Може тому, що виріс і перестав вірити в мрію. А в дитинстві
він міг годинами уявляти себе маленьким янголом, що робить добрі справи. Які? Ну ось, наприклад, рятує від пожежі людей у будинку. Вогонь
швидко пробирається до квартири, лиховісно дише, мов триголовий дракон, жаром, але
тут з’являється він – кирпатий
янгол – і виносить на руках мале дівча, що забилося з переляку десь у віддалений
кутичок кімнати. Йому тиснуть руки, обіймають, а він щасливо посміхається до
людей.
Василь перестав
посміхатися. Коли це сталося? Може, тоді,
коли від нього пішла дружина з маленьким сином. Чому вона так зробила? Навіть
наодинці із собою чоловік не міг зізнатися у своїй слабкості – пристрасті до
спиртного.
З дитячих літ Василько мав
характер м’який та спокійний.
А йому так хотілося стати схожим на сусідського хлопця Мишка. О, тому пальця до
рота не клади – відкусить! І за словом до кишені Мишко не ліз, і кулаки мав
залізні. Що не так – зразу одкоша дасть. А коли підріс, то дворові хлопці його
навіть боялися, а дівчата так і липли, мовляв, не дасть образити іншим. Правда,
і сліз дівочих тоді чимало пролилося через того ж Михайла. Але то вже інша історія…
А от Василь довго чомусь
не ріс – був найменшим у класі. Тому й перепадало йому від однолітків
частенько. Не те щоб били, але ображали за зріст та за спокійну вдачу. У
десятому класі Василь однак добряче здивував товаришів – після літа як на
дріжджах виріс. Високим зробився, показним. Від колишнього Василька лишилася
тільки м’якість характеру. Мабуть,
з тих пір і покохала його Оленка – відмінниця й перша красуня класу. Через
декілька років молоді побралися, а потім і синочок у них знайшовся, Сашко,
копія батько, тільки волоссячко біляве, як у нього в дитинстві. «Та то нічого,
ще потемніє», - тішився Василь сином.
Олена сиділа в декретному,
а Василь (якраз інститут закінчив) почав шукати роботу. Та чи хороша робота не
траплялася, чи погано шукав, як брала на кпини його теща, але сім’ї прийшлося тяжко. У малого якраз лізли
зуби, він кричав ночами, стомлена й знервована Олена сновигала, мов привид, квартирою від плити до ванної, до Сашка й
знову до плити. Грошей катастрофічно не вистачало, тож Василь вирішив не перебирати харчами, а піти
працювати на місцевий базар вантажником. То нічого, що не престижно, що після
вишу, що сусіди сміятимуться. Треба було рятувати сімейний бюджет.
Нові колеги з першого ж дня
наполягали: «Проставляйся, Васю, у нас такий закон!» - «З першої зарплати», -
видавив, щоб відчепилися. Отоді-то, коли отримав зарплату, Василь і випив
уперше. Якась тепла хвиля приємно розлилася по його тілу, кудись на задній план
відсунулися й щоденні турботи, і стомлена дружина, і в’їдлива теща, і крикливий
малий Сашко. «Ой, як добре!» – думалося чоловікові. І уже не здавалися масними
заяложені анекдоти, які вилітали із беззубих ротів добірного товариства у
прокуреному приміщенні брудної підсобки. Пляшки горілки здалося мало, тож купив
ще і ще…
Десь серед ночі двоє друзів доставили напівживого винуватця свята додому, буквально затягли його до
квартири, промовляючи до заплаканої Олени:
- Приймай, жінко, хазяїна!
Що було далі, Василь не
пригадує, але вранці розколювалася голова, нило все тіло, терзали муки совісті
й мучила спрага. Тоді він дав слово і собі, і Оленці, що пити більше ніколи не
буде. Але тримався недовго, бо скоро у Петра святкували день народження, потім у
Валерія помер тесть, а там Сергій вийшов із лікарняного. І пішло, і поїхало …
Не було й дня, щоб Василь не випив. Тепер уже він, наслідуючи своїх приятелів,
кричав до Олени: «Зустрічай господаря!», а коли дружина робила спроби
достукатися до його сумління, рявкав: «Хто в домі хазяїн?». На запитання про
гроші рубав: «Мої гроші, на свої й п’ю!»
Одного разу захмелілий Василь штовхнув Сашка,
той аж відлетів убік, а на дружину, що стала на захист малого, підняв руку… Більше
він своїх не бачив. Скільки з тих пір вже
минуло часу? З півроку, мабуть. Зразу тримав марку (хлопці підказали), потім
так щось у грудях защеміло, коли побачив молоду маму з хлопчиком і згадав про маленького
сина та дружину. Тоді наплював на амбіції, купив навіть букетика тюльпанів, а
малому - машинку. Звісно, для хоробрості перекинув чарку. Ні теща, ні
дружина на поріг не пустили. «Нам п’яниця-батько не
потрібний», - відказала тоді Олена.
А от сьогодні, на диво, наснився Василеві сон.
Та чудний такий. Ось біжить він, кирпатий, світловолосий, мов кульбабка (як
Сашуня, його синок, - копія!) та по
білій-білій хмарці. А позаду за плечима в нього, не повірите, крила!
Справжнісінькі білі крила! О, то він уже не Василь, і не Василько, а янгол, якому треба пильнувати, що ж там на
землі робиться.
Пролітає він, кирпатий
янгол, повз той двір, де минуло дитинство, і бачить неголеного, брудного чоловіка
невизначеного віку у витягнутих на колінах спортивних штанях. У ньому впізнає
колись красивого Мишка, його однокласника. Та що це? П’яний Михайло здіймає
ножа над своєю дружиною і перерізає їй з
ревнощів горло. А віддаля плачуть двійко
діток – хлопчик і дівчинка, які водночас втратили і матір, і батька. Одвічна туга й німий біль поселилися
в їхніх очах…
Пролітає янгол через
цвинтар, розглядаючи останні прихистки тих, хто пішов у небуття. Серед доглянутих
могилок – декілька занедбаних, на них навіть пам’ятничків немає, тільки тимчасові таблички. Вдивляючись
у них, янгол помічає дати їхнього короткого життя на цій землі. Це ж поховані
його друзі по роботі! «Чому так мало їм
відміряла доля?» - думає він.
- Вони самі обрали свій шлях, бо господарі свого життя», -
почув голос зверху як відповідь на своє запитання.
Серед написів знаходить і своє
прізвище: «Коваленко Василь Іванович. 1990 – 2014». «Так це ж моя могила!» -
жахається янгол. І бачить, як до неї підходить молоде подружжя: він і вона, з маленьким
хлопчиком на руках. Юнак – точна копія його,
Василя. «Сашко, мій Сашуня! - здогадується Василь. - Такий дорослий! А на руках
мій майбутній онук!»
- Мама каже, що тато був
розумним і добрим, але горілка його згубила (це Сашко).
«Ні, я не хочу такого
кінця! Я оберу інший шлях!» - закричав Василь уві сні й прокинувся.
Перше, що він зробив, то
це пішов до ванної й поголився. Прийняв душ, зробив зарядку (забув, коли й
робив), роздивився вусебіч.
Лише під вечір відшкріб,
відмив усю квартиру, поставив на плиту чайник, узяв до рук мобільний телефон.
- Оленко, ти тільки не
клади слухавку… Від сьогодні у нас із тобою все буде по-іншому! Я знайду нормальну
роботу, і через тиждень, люба, приїду за
тобою й нашим сином. Ти віриш мені?
Певно, на тому кінці він
почув обнадійливу відповідь, бо щаслива усмішка нарешті з'явилася на його обличчі.
