Я її ненавиджу. Ну, не можу терпіти – і все! Але вона вперто лізе мені у вічі, де б я не була: чи в автобусі, чи на офісі, чи на роботі, чи удома. Я підмічаю її на шпальтах газет і на сторінках Інтернету. Вона визирає з надокучливих реклам і з передвиборчих обіцянок слуг народу. Ще до сьогодні, наприклад, не вивітрився у моїй квартирі їдкий запах її дешевих парфумів.
[ Читати далі ]
А я ж стелила під ноги небо,
Ти ж був найкращим на всій землі! А я ж хотіла чуттів від тебе, А ти приносив лише жалі. А ж я любов, як оберіг, носила Побіля серця, щоб навіки. А я ж просила: «Люби красиво» - Любить не вміють чоловіки…
Тендітну квітку в душі ростила
І захищала від всіх вітрів. Сам був щасливим, мужчино милий, Та щастя дати все ж не зумів...
Мені сумно, причина проста:
Ти ніколи мені не напишеш листа,
Не підеш у парк, не зустрінеш з роботи,
Не розділиш зі мною буденні турботи, По голові мене не погладиш, Не нагримаєш і не насвариш, Щоб потім просити вибачення, Зробити крок до примирення. У тебе своя дорога, у мене своя. Я жінка, виходить, уже нічия… Де ж знайти перехрестя Творця, На якому зустрілися б наші серця?
Так боялась, що ти більш не прийдеш,
Вже не стукати серцю так лунко.
Позабути ж так важко твій голос І твої світанкові цілунки.
Вже не скажеш: «Не плач, моя люба,
Почуття – то тонка дуже річ». І не стане солодкою згуба, І не буде короткою ніч…
Я себе завела, а затим покарала:
Ой, як довго жаліла, а потім винила… Твої руки про все розказали, Твої очі мене зупинили. В них побачила стільки любові, Що нам вистачить ще на життя. Всі страхи зразу щезли й з собою Вмить забрали моє каяття.
