Профіль

Snuky

Snuky

Україна, Дніпро

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Прости мене

  • 01.12.10, 12:46

Прости, моя бабусечко

Прости мене, прости.

Прости, моя матусечко

За все мене прости.

За те, що за життя зробив

Прости мене, прости.

За те, що слухатися не хотів

За все мене прости.

За те, що я тебе не розумів

Прости мене, прости.

За те, що їздити до тебе не хотів

За все мене прости.

За те, що шкоди наробив

Прости мене, прости.

За те, що люстру я розбив

За все мене прости.

За те, що не свідомий був

Прости мене, прости.

За те, що хто ти є забув

За все мене прости.

За те, що зараз плачу я

Прости мене, прости.

Прости, бабусечко моя

За все мене прости.

За те, що лиха я завдав

Прости мене, прости.

За те, що спати не давав

За все мене прости.

За те, що був поганим я онуком

Прости мене, прости.

За те, що входив я зі стуком

За все мене прости.

За те, що тебе мало бачив

Прости мене, прости.

За те, що щось я не добачив

За все мене прости.

За те, що тебе не пробачив

Прости мене, прости.

За те, що мала ти багато плачів.

За все мене прости.

За те, що інколи тобі я докоряв

Прости мене, прости.

За те, що мало так допомагав

За все мене прости.

За те, що шоколадку вимагав

Прости мене, прости.

За те, що так морозиво благав

За все мене прости.

За те, що часом нахабнів

Прости мене, прости.

За те, що цілий день дурів

За все мене прости.

За те, що честь твою ганьбив

Прости мене, прости.

За те, що Господа я не любив

За все мене прости.

За те, що я приніс тобі жалів

Прости мене, прости.

За те, що врятувати не зумів

                                        За все мене прости.

Місце проблеми вибору в проблематиці українських письменників ХХ

Ох, ця мені проблема вибору! Як я її не люблю. Не люблю не тому, що це взагалі проблема чи ще там щось, а тому, що вона звучить по-філософському. А я філософію взагалі терпіти не можу, разом з критикою, за якою пишуть твори-роздуми, разом з скороченим поданням творів та водянистим прославленням людини, коли пишуть її біографію. Я це все терпіти не можу. А як важко мені доводиться на уроках зарубіжної літератури, де я це знаходжу скрізь та поряд: на уроках філософія, твори-роздуми списуються, тексти читаються з хрестоматій. Мені важко, мені боляче, мене крутить, та я терплю. І це теж проблема вибору для школяра чи ліцеїста. І зводиться вона до того, як йому ЛЕГШЕ зробити. „Нащо я мушу думати, сидіти, писати, коли сів та переписав. Нащо читати двісті сторінок, коли можна прочитати одинадцять. І з цього починаються наші проблеми. А знаєте чому? Бо ми робимо невірний, ганебний вибір. Той, хто намагається вирішити проблему найлегшим шляхом (крім математики) отримує ще більше проблем і ще додатково (за моїми переконаннями) ще якийсь додатковий вантаж на душу, загальна кількість якого буде враховуватись при одвіті перед Господом, бо зробили СВІДОМИЙ невірний вибір.

Звісно, що про таке письменники не писали, та я просто пояснюю свою позицію. О, якби життя завжди ставило перед нами такі легкі запитання! Та не все так легко. Якраз проблема вибору життєво важливого питання і формує нашу (а надто часто і не тільки нашу) подальшу долю. Це найбільш відповідальна проблема з усіх проблем вибору. І не рідко зустрічається такий факт, що заради чийогось все ж таки кращого життя треба робити важкий, у своїй більшості антиморальний, антиестетичний та антигуманний вибір. А що є наслідком такого вибору? Нещастя, горе, розпач, душевний неспокій, скривджене сумління. Переважно це особисті духовні проблеми, бо іншим вже байдуже, їм вже добре.

Таку форму проблеми вибору ми розглядали в десятому класі у повісті

Ольги Кобилянської „Людина”. „Маєте ви, може, наді мною милосердя?” –питала вона з несказанним огірчинням. – Бере, може, хто мою думку і чуття на розвагу? Наче якусь штучну механічну пружину натягали б ви мене і пристосовували до обставин! Я, однак, не дамся до сього ужити! Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої людини, а коли б вам прецінь удалося, тоді успокойтесь... Тоді... я – не я...”. Стоптала, та ще й як стоптала, і ноги ще витерла. Це найстрашніша з усіх проблема.

Важка, страхітлива проблема повстала перед безіменною постаттю (героєм не назву) чекіста у творі Миколи Хвильового „Я (романтика)”.

„Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе”. – „І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м`ятежний син) зовсім замучив себе”.

Таких видів проблем дуже багато, починаючи з не дуже страшних і закінчуючи жахами людської свідомості. Ну, і приведу передостанній приклад з найбільш небезпечних та гнітючих проблем вибору. Це з твору Ліни Василівни „Дума про трьох братів Назовських”. Взагалі, перед головним героєм вона навіть не постала, та постала переді мною, коли я собі задав питання, щоб я зробив на його (Черняка) місці. ЩО РОБИТИ???. З одного боку лицарська честь та сумління, а з іншого дитина, мій рідний син, який потребує батька, та кохана дружина. І який вибір ти б не зробив, то все одно будеш картати себе до кінця життя.

За останній приклад візьмемо досить популярну проблему вибору виховання дітей. Така проблема повстала перед батьками Павлика у творі Євгена Коломійця „Дикий ангел”. Як виховувати? Вихід лише один – вчити так, як вчить життя, і як би це не було різко та суворо, та тільки так можна вижити, і в цьому Павлик переконався.

Життя важке, і тому вибір ми маємо робити теж нелегкий. Коли постає ця проблема, то завжди з`являється біль, це її одвічний супутник, за яким тінню ходить душевний неспокій . Я гадаю, що і важкість вибору припадає на силу волі, на силу особистого духу та сили характеру людини. Сильній людині (Олені з „Людини”) – важкий вибір забезпечення сім`ї, а слабкому (Мазайлові з „Мина Мазайло”) – яке прізвище обрати.

Тож коли свого часу така проблема перед вами постане(а вона постане), то ви не лякайтесь, а сприйміть її мужньо та впевнено, а як хочете більше дізнатись про життя – то більше читайте та довше живіть. А взагалі ця проблема – перевірка сили духу, і я впевнений, що свого часу ви її здасте на відмінно, а потім ще багато раз ще захистите, бо іспит треба підтверджувати, а в житті ще й неодноразово. Я в вас вірю, молодіж.

30.11.05

Праця

  • 01.12.10, 12:34

Ти не бійся, хлопче, праці,

А іди робить на луг.

Не вхиляйся, небораче,

Все одно ставать за плуг.

Не цурайся, дівко, праці,

Хоч-не-хоч, а треб` робить.

Дай ти приклад небораці,

Що вже звик тютюн курить.

Ще не сповнилося десять,

А цигарка вже в зубах.

А батьки твої там теслять,

Ніж тримаючи в руках.

Ти не будь таким дурненьким,

Що життя так будеш жить.

Все воно саме не прийде:

Його треба заробить.

Все тобі не подарують

Зрозумієш це одраз,

Коли злидні все вполюють.

Так життя дасть свій наказ!

Де б не народився ти,

Де б не жив в спокою,

Все одно вона прийде.

І, забираючи з собою

Усе, що може працювати,

Вона, не кажучи нічого,

Так мовчки стане будувати

Твоє майбутнє без нікого.

Твоїми власними руками

Почне вона творить дива,

І у людей, що із серцями,

Від цього подих завмира.

Так, ти іще маленький,

Але звикай вже працювать.

Ба, може ти й дрібненький

Та вчись батькам допомагать.

Із гордо піднятою головою

Ти крізь життя своє пройди,

І нехай сяє над тобою

Гасло праведне – „Роби”!

Ода науке

  • 01.12.10, 12:28

Валя ждёт его во дворе до двенадцати

И не хочет верить, что он уже с другой

А он сидит себе дома и просто ботанится

Но Валя не хочет мирится с судьбой

Вот он просто проходит мимо

Ей сказав лишь слово: "Привет"

А она ему шепчет: "Дима!

Неужели скал ты мне нет?"

Он приходит домой и садится

Побыстрее уроки учить

Но она всё равно не смирится

Всё равно продолжает любить

За наукой он жизни не видит

Не стремится пойти погулять

С пацанами не хочет он выпить

И её при луне целовать

Валя ждёт, но не вечно это

Поскорее ты, Дим, торопись

Ведь пройдёт скоро молодость-лето

И тогда не кричи: "Воротись!"

Подойди ты к ней и так нежно

Прошепчи ей на ушко: "Люблю!"

Поцелуй её и не спешно

Ей скажи: "Будь моею, молю!"

Найвище умiння

Чи справді найвище уміння

Почати спочатку життя?

Бо ж не бачачи всієї картини,

Не побачиш й всього полотна.

Ти кидаєш рідну хатину,

І ідеш ти далеко у світ.

Покидаєш свою рідну країну

І батьківський тихий повіт.

І ось ти пішов на світанку

Туди, де є краще життя.

А рідні стоять біля ганку

І хусткою машуть здаля.

Та ось обернувся востаннє

І оком окинув свій дім.

А душа, вона вся в розтаванні,

Та швидше, їй-богу, ходім.

Крокуєш в столиці Європи,

А, може, ідеш в Новий світ.

Рушаєш далеко за обрій

Там де сонце свій має захід.

Немає ні гніту, ні рабства,

Ти живеш серед вільних людей.

Та не хочеться вже і багатства,

А скоріше до рідних полей.

Та не можна, не можна туди,

Бо як вернешся, заподіють там смерть.

А людина питає „Чого ти?”.

Ти мовчиш, а вона вже повторює втреть.

Ти у розшуку дома, в ненасті,

Ти злочинцем і зрадником є.

Та що це – от кляті напасті –

Це ж ті, що підставили тебе.

Вони тебе схопили та зв`язали,

Та ти пручався, знедолений й невтішний.

Тоді гріхів тобі ще більше приписали,

І став тоді ти Григір Многогрішний.

Вас у вагонах як худобу везли

На вічну каторгу, в далекую Сибір.

Та ви не тілом, ви душею змерзли

І тільки ти ще теплий, їхній поводир.

Тому за тебе так вони лякались,

Бо в тебе є в душі вогонь.

На кожній станції до тебе придивлялись,

І перевіряли пильно твій вагон.

Тебе надія люба гріла,

А віра серце берега.

Ти кинув все і задля світла

Стрибнув туди, де лиш пітьма.

Ти думав вечір був, о ні,

То лиш не бачене майбутнє.

Крізь неї ти свій вогник пронеси,

І знов, нарешті, з тебе вийдуть люди.

Перед тобою нова стежка,

Ти впевнено по ній іди.

Ось бачиш, ось одна сережка,

А друга – в іншому кінці.

Що врятувало на морозі

Ось в ці жахливі та холодні дні?

Чом не застала смерть тебе в дорозі?

Чом не згорів у власному вогні?

Бо є залізна сила волі

І поміркованість, і розум є.

Бажання жити та шукати долі,

Знайти щось рідне, щось своє.

А хто шукає, той завжди знайде,

І ось знайшов він серед тундри

Таке обличчя молоде

Та гарний стан дівочої натури.

Він кинувся один на ведмедя,

Геть виснажений від голоду й утоми.

Він врятував сій дівчині життя,

І вже пройшов всі терни й перепони.

А далі батько з сином підоспів,

Сімейний отаман Сірко та син його Григорій.

Він подивився й остовпів –

Лежав там чоловік півмертвий й напівголий.

Вони його взяли й дали притулок,

І став він членом їх сім`ї.

І доля ся підносить подарунок –

Він закохавсь у донечку гадзи.

Разом вони тварин всіх полювали,

Але Григорій на Наталочку дививсь.

І тигрів злих лише руками брали,

А батько споглядав на них й моливсь.

Але Наталка опору давала,

Сама себе і дурить, й омина.

І почуття свої ховала

І все мовчить і мовчки все пита.

Щасливий, та знов таки не втішний,

Зустрів він паскудника і ката

Того, що таврував, як Многогрішний,

Того, що поламав життя свого таки людського брата.

Він розуміє що має знов тікати

І все починати з нуля.

Він іде, він готовий рушати

У рідні та тихі поля.

Він іде і прощається міцно,

Бо навіки іде він від них.

Та Наталка, ступаючи грізно,

Іде з ним і нема молодих.

Життя складається нове

І починати його варто

Коли у серці щось живе,

Бо лиш без цього все це марно.

Ти маєш бути до всього готовий

Зробить неймовірні дива.

Як хочеться жити на волі

Ламай усе і починай знова.

Ти маєш всім ризикувати,

Кидати виклик світу і собі.

Як хочеш ти життя побудувати

Не бійсь нічого і лиш прямо йди

До чітко визначеної цілі

Бо як зібравсь, то вже роби.

А як тебе підставили умілі,

Борись, і далі ти іди.

Як трапиться у тебе лихо

І погорить усе сповна,

То ти не здайся, а як людина

Почни, як водиться, з нуля.

І виживеш лише тоді,

Коли до цього будеш ти готовий.

Найвище уміння – це не плавать в воді,

А бороть всі життєві негоди.

Коли не маючи нічого,

Ти можеш далі вільно жить.

Коли розумієш дорогу,

Яку доведеться сходить.

Мені друг на вушко прошептав,

Що як почнеш усе на чужині, не вдома,

То страх захочеться не жить,

Візьме тоді душевна втома.

Ти знов устаєш серед ночі,

А погляд схилився на схід.

І досі ще дивляться очі

Туди, де народився на світ.

І очі пускають сльозину ,

І душа так і рветься в зеніт

Туди, у свою Україну,

Там, де батьківський тихий повіт.

На захист Тичини

  • 01.12.10, 12:16

За Тичину я стану горою,

За Тичину я на смерть піду,

За Тичину я зстрінусь з бідою,

За Тичину я пекло пройду.

І отримаєш ти по заслузі,

Бо ти рота на нього розкрив.

Наче так було легко у плузі

Так і ти своє слово втулив.

Наче маєш всевидюче око

Серед світу ганебних падлюк.

Наче ти ідеальний, небого,

О, „Великий” Євген Маланюк.

Наче мало себе він картає,

Наче мало він в світі страждав

Щоб в зеніті високої слави

Ти його на весь світ обплював.

Наче ти ідеальна людина,

Наче Богом ти є на землі.

Виніс вирок йому: „Гільйотина –

Або краще горить хай в огні.”

Звідки взявся такий ти розумний,

Ану пельку свою ти стули.

Щоб сказати про нього „бездумний”

Усі книги його спопели!

Не в кожного воля залізна,

Не у всіх у душі боротьба.

В когось є ще та сила первісна,

А у когось її вже нема.

„Поезії наші так схожі,

Та невже ж в тебе кращі вірші?

Тож коли ми підем по дорозі

Я штовхну тебе в прірву ганьби.”

Судити не маєш ти права,

Бо не Бог ти на нашій землі.

Немає вже в нас отамана,

Що міг вас тримать в кулаці.

І тому ви говорите зайве.

Верзете казна-що на призьбі.

Може, скажете, що Ісус ну принаймні,

Як той йолоп висів на хресті?

Що світ рятували за гроші,

Що мати не любить дитя,

Що й ми, в наші дні непогожі

Не чуєм й не бачим здаля.

О, я відмовляюся вірить,

Що добра людина така,

Могла так сильно зневірить

Дорогого для нас земляка.

Пробач ти йому та покайся,

Покайся, як покаявся він.

Забудь ти і більше не лайся,

А будь у гармонії з ним.

Бо хто покаявсь добровільно,

Той буде прощен навіки.

І ти пробач, і самовільно

Прощення в нього попроси.

Розумію, що любиш і ти Україну,

І я її сильно люблю.

Та невже ж, як малая дитина

Ти закажеш на нього губу?

Так, він зрадив собі і народу,

Він зрадив ідеалам людським.

Та ти ж не будеш гнівитись до гробу,

Що він впав між титанських боїв?

Для поета найвища ознака –

Це мати самобутність свою.

Та він втратив її, неборака,

У нелегкім, кривавім бою.

Ну то й що – він покаявся щиро,

Усвідомив помилку свою,

Тож пробачем і ми йому мирно,

Як пробачив йому Бог у раю.

Тож для розвитку в нашій державі

Об’єднаємось всі ми у трьох.

Побудуєм майбутнє ділами,

А не кривдою знищимо льох.

Де братерства ніколи не буде,

Де не має єдиності світ,

Там ніколи нічого не буде,

Там напишемо свій заповіт.

17.11.05

Братислава

  • 01.12.10, 12:10

Спалили нашу Братиславу,

Згоріла вся вона в огні.

І аж далеко за Варшаву

Вчувались крики ще її.

І різні крики ті були:

Один про допомогу, інший – болю.

Там порох й попіл трупи замели,

Ну, а живі ще здобували волю.

Там бомби палко вибухали,

А міни землю розрили.

Тварин там всяких поїдали,

Бо іншу їжу не знайшли.

Летить граната з рук фашиста

І розірвало на куски

Ще молодого машиніста,

Що палко бився із нудьги

(бо потяг знищили вони).

Спалили нашу Братиславу,

Спалили, кляті вороги!

І покидали на поталу

Всіх добрих мешканців її.

Нічні жахи у полум`ї вогня,

Людські страждання, горе та розлука

Витає смерть у пошуках життя,

Витає там, де є передсмертна мука.

І ось знайшла вона три зранених солдата,

Що йшли на барикади з прапорцем.

А поряд там – червона мед. палата,

І їх не бачить, бо надто вони близько

під віконечком-вінцем.

А крикнути уже не має сили

Не тільки через рану, а й через довгий бій.

А дома з фронту ждуть усіх їх милі

Але не дочекаються і не здійснять

пов`язаних із ними мрій.

Бо вже нема цих трьох захисників столиці,

Хоча уже скінчилася війна

А знайдуть їх лиш тільки у могилці,

Бо Братиславі й волі віддали своє життя.

І ось настала перемога,

Що радість із собою принесла.

Перемога, що довго-довго так ішла.

А радість – бо жаху більше нема.

І відродилась Братислава,

І підняла країну всю.

І розійшлась про неї слава

На цілий світ й Словаччину усю.

03.05.05

Яка є святість на землі?

  • 24.04.08, 22:38

Це є народ, це правда, сила,

Це є любов, і радість, й доброта,

Це є твоя кохана – ясна, мила,

І твоя мати – рідна й золота.

Це є те саме незбагненне,

Що квапить чудеса творить,

Це є те самеє натхненне,

Що змушує весь час робить.

Це є та щирість та відвертість,

Що поряд із тобою йде.

Це є та сама незалежність,

Що її кожен береже.

Це є та цілість та єдиність,

Що міцно так народ трима.

Це є та сама справедливість,

Що у тобі замість керма.

Це є твоє кохання незрадливе,

Якому віддаєш своє життя.

Це є те саме наболіле,

Що  забирає все твоє чуття.

Яка ж є святість взагалі

У серці доброму твоєму?

Це є та воля на землі,

Що в існуванні бережеш своєму.

Це є та шана, дружба і довіра,

Що ти її тримаєш у душі.

Це є чекання та незламна віра

У те, що буде у прийдешні дні.

А буде пристрасть та бажання

Творить нові й нові дива.

І хай горить аж із світання,

Творіння вічного краса.

Це є підтримка з боку брата,

Що допоможе будь-коли.

Це є корисная порада,

Що завжди виручить в біді.

І інших святостей багато,

Та ви життя лиш проживіть

І мудрість, пишна та строката,

Покаже їх і як із ними жить.

 

Здобуте серце

  • 24.04.08, 22:31

Серце сили, серце болю

Моє серце опуло.

Я прийняв його, як долю,

І воно аж загуло.

Воно ходило, підбирало

Собі хазяйна по душі.

Рази три мене минало,

Бо шукало в чужині.

А я тут, ось тут стою,

Подивись на мене.

Вирвав я тебе в бою,

Бо моє скажене.

Я здобув його із книги,

З доброї уяви.

Все було неначе з криги,

А воно – з Багами.

Дивуються усі із мене:

„Звідки я такий узявсь?”.

Я скажу вам не по темі –

В Україну закохавсь.

Ось воно сидить у грудях,

Б’ється, рветься та стриба.

І озветься воно в людях

Як нестримана душа.

Воно гукне їм людським болем,

Народну пісню заспіва.

Полетить, як птаха полем,

І впаде в людські серця.

Я хочу сказати про мрії свої,

Про думи, про силу і волю.

Я хочу сказати про канони Твої,

Про радість, любов і про долю.

Моє серце кричить та палає.

Воно ломить решітку грудей.

 Може в душу до вас завітає,

Тихим словом озветься полей.

Там, де вітер тихесенько віє,

Там, де плаче дівчина одна,

Там, де сонечко світить та гріє,

Там, де ллється струмочком вода.

 

І знову Ти, і знов про Тебе

  • 17.02.08, 21:11

О, скільки я вже нашу зустріч передбачив

І ось нарешті я тебе побачив.

Та то не ти, то лиш зрадлива мара.

За що мені така господня кара?

За що, за що мене Ти так караєш?

Та знай, що волю мою не зламаєш.

Що я її однаково знайду,

До милої своєї я знов таки прийду.

Чи скаже ні, чи, може, скаже так

(Вмовлять на “так” її я завжди був мастак).

Та буду знати я усе, що маю знати,

Щоб далі міг я жити чи страждати.

Ніколи я не здамся на поталу долі,

Ніхто не одбере в мене бажання й волі

Любить та прагнуть та жадать

Мою єдиную кохану.

Від долі іншого не буду я чекать

Як тільки мати щастя крізь душевну рану.

Коли ти нарешті прилинеш?

Коли ти нарешті прийдеш?

Коли ти мене не відкинеш,

Я вірю, мене ти знайдеш.

Одного разу зустрінемось ми знов,

І, пригортаючи тебе до себе,

У серці знову запульсує кров,

Що вже давно застигла так без тебе.

Я вже дорослий і люблю дітей,

Хоч і раніш я їх терпіть не міг.

Бо я вбачав в них стільки пакостей,

Що, мабуть, і злічити б не зумів.

Та це була велика помилка моя,

І я, не криючись, відкрию іншу:

Не дуже донечок люблю я,

Хоч помилку робив, мабуть, і гіршу.

Коли вже в мене буде син?

Коли вже хата буде в мене?

Навколо неї я поставлю тин,

Та господарство навкруг неї.

І ми з тобою заживем життям,

Життям щасливим, працьовитим.

І буду я кохать до забуття

Твої щасливі, безтурботні мрії.