І знову Ти, і знов про Тебе

О, скільки я вже нашу зустріч передбачив

І ось нарешті я тебе побачив.

Та то не ти, то лиш зрадлива мара.

За що мені така господня кара?

За що, за що мене Ти так караєш?

Та знай, що волю мою не зламаєш.

Що я її однаково знайду,

До милої своєї я знов таки прийду.

Чи скаже ні, чи, може, скаже так

(Вмовлять на “так” її я завжди був мастак).

Та буду знати я усе, що маю знати,

Щоб далі міг я жити чи страждати.

Ніколи я не здамся на поталу долі,

Ніхто не одбере в мене бажання й волі

Любить та прагнуть та жадать

Мою єдиную кохану.

Від долі іншого не буду я чекать

Як тільки мати щастя крізь душевну рану.

Коли ти нарешті прилинеш?

Коли ти нарешті прийдеш?

Коли ти мене не відкинеш,

Я вірю, мене ти знайдеш.

Одного разу зустрінемось ми знов,

І, пригортаючи тебе до себе,

У серці знову запульсує кров,

Що вже давно застигла так без тебе.

Я вже дорослий і люблю дітей,

Хоч і раніш я їх терпіть не міг.

Бо я вбачав в них стільки пакостей,

Що, мабуть, і злічити б не зумів.

Та це була велика помилка моя,

І я, не криючись, відкрию іншу:

Не дуже донечок люблю я,

Хоч помилку робив, мабуть, і гіршу.

Коли вже в мене буде син?

Коли вже хата буде в мене?

Навколо неї я поставлю тин,

Та господарство навкруг неї.

І ми з тобою заживем життям,

Життям щасливим, працьовитим.

І буду я кохать до забуття

Твої щасливі, безтурботні мрії.