10-го грудня ходила в театр на спектакль "Верона"

Була вражена. Пів ночі плакала, не могла заспокоїтись через море думок, що прийшли до мене. Через кілька днів дещо написала. Віднесла це в інститут. Тепер вирішила викласти тут. Це дещо більше ніж якась там "творча робота". Це душа що проривалась у літерах. Це душа що сказала "Пиши" і я написала. Не буду розповідати сюжет, він не має значення в даному випадку.

 Верона.

 

 

Вона вразила мене, змусила сміятись і плакати, плакати і сміятись. Я довго не могла знайти слів. Я забула слова. Напевно тому що вони не такі вже й важливі. Вона подарувала мені це. Це напевно найважливіше що тільки може зрозуміти людина за своє життя. Зрозуміти те як дарма я втрачаю час і що в моєму житті є тільки одне насправді цінне. Те чого я ніколи і ні на що не проміняю. Те що я готова боронити від усього. Те що неможливо зруйнувати бо одного дня відчувши це, ти ніколи не втратиш.

 

[ Читати далі ]

Анри Барбюс. Нежность

25 сентября 1893 г.

     Мой дорогой, маленький мой Луи! Итак, все кончено. Мы больше никогда не

увидимся.  Помни это  так  же  твердо,  как  и я. Ты не  хотел  разлуки,  ты

согласился бы  на  все, лишь бы  нам  быть вместе. Но мы должны  расстаться,

чтобы  ты мог начать новую жизнь. Нелегко было сопротивляться и тебе и самой

себе, и нам  обоим  вместе...  Но я не жалею, что  сделала это, хотя  ты так

плакал, зарывшись в  подушки  нашей постели.  Два  раза ты  подымал  голову,

смотрел на меня жалобным, молящим  взглядом... Какое у тебя было пылающее  и

несчастное лицо! Вечером, в темноте, когда я уже не могла видеть твоих слез,

я чувствовала их, они жгли мне руки.

     Сейчас мы оба  жестоко страдаем. Мне  все  это кажется тяжелым  сном. В

первые дни просто нельзя будет поверить; и  еще  несколько месяцев нам будет

больно, а затем придет исцеление.

     И только тогда я вновь стану тебе  писать,  ведь мы решили, что я  буду

писать тебе время от времени. Но мы также твердо решили, что моего адреса ты

никогда  не узнаешь и мои  письма будут единственной связующей нитью, но она

не даст нашей разлуке стать окончательным разрывом.

     Целую  тебя в  последний  раз,  целую  нежно, нежно, совсем безгрешным,

тихим поцелуем --ведь нас разделяет такое большое расстояние!..

 

[ Читати далі ]

Одного дня Вітер та Квітка полюбили одне одного. Влітку, під час сильної спеки Вітерець ніжно обдував Квітку своїм диханням, і їй ставало прохолодно та добре, навіть під літнім палким сонцем. Квітка ж, дарувала Вітру свій неповторний аромат, який він міг забирати з собою і ще довго насолоджуватись ним.

Так у коханні та злагоді прожили Вітер із Квітка всю весну та все літо. Оточуючі дивувались, та іноді навіть тихесенько заздрили їхньому щастю.

Але, одного дня, Вітру здалось цього замало. Йому захотілось такої любові якої ще ніхто не мав. Він подумав "Якщо я віддам Квітці всю свою пристрасть, всю свою любов, на яку я тільки здатен, то і вона подарує мені ще більше кохання натомість!"

І Вітер дунув на Квітку з усієї сили. Але Квітка не витримала такого пориву Вітру і зламалась під його тиском.

Вітер намагався оживити Квітку. Він ніжно огортав її своїм диханням кохання. Але все було марно.

Тоді вітер збожеволів і закричав

- Я подарував тобі всю свою любов, на яку тільки був здатен! Такого кохання ще ніхто не знав. А ти не відповіла мені взаємністю! Ти мене не любиш і ніколи не любила!

Вітер кружив і завивав навколо квітки, що мирно лежала на землі. На поляні піднявся справжній ураган. Але квітка вже не могла нічого відповісти.

 

Ніжність та терпіння допомагають коханню жити довше. Краще тисячу разів стриматись, аніж один раз зламати.

 

"Сказати "Я тебе люблю" займе декілька секунд, показати як - все життя."

У храмі дзен міг зупинитися кожний мандрівний чернець, кому вдавалося виграти диспут про буддизм у ченців, що вже жили там. В одному храмі жили разом два брати-ченці. Старший був розумним, а молодший - дурним і кривим на одне око. Одного разу мандрівний чернець попросив притулку. Втомившись за день, старший брат наказав молодшому піти замість себе. "Іди і запропонуй дискутувати мовчки", - попередив він його. Незабаром прибулець повернувся до старшого брата і сказав: - Твій молодший брат - чудова людина. Він виграв диспут. - Розкажи мені, як це сталось, - попросив старший. - Так от, - почав мандрівник, - спершу я підняв один палець, представляючи Будду, Проясненого. Він же підняв два пальці, позначаючи Будду і його навчання. Тоді я підняв три пальці, символізуючи Будду, його навчання і його послідовників, що живуть у гармонії. На це він потряс перед моїм носом стислим кулаком, показуючи, що всі вони походять із усвідомлення. Тому він переміг мене, і я не можу тут більше залишатися. Сказавши так, подорожній пішов. - Де він? - запитав, вбігаючи, молодший брат. - Я зрозумів, що ти переміг його. - Я не переміг, але зараз я йому покажу! - Розкажи-но мені про диспут. - Ледь угледівши мене, він відразу підняв один палець, нахабно натякаючи на те, що в мене лише одне око. Оскільки він людина поважна, то я вирішив бути з ним ввічливим і підняв два пальці, вітаючи його з тим, що в нього є обидва ока. Тоді цей безсоромний негідник підняв три пальці, показуючи, що в нас усього троє очей на двох. Отут я розлютився, показав йому кулак і тільки-но зібрався його побити, як він утік.

 

Тоон Теллеген

Не все умеют падать

 "Рано утром, когда белка еще лежала в постели, в дверь постучали

- Кто там? - спросила она.
- Это я, - ответил голос. - Слон.
- Ты в гости? - спросила белка.
Несколько минут было тихо, а потом слон попросил:
- Давай потанцуем?
- Потанцуем? - переспросила белка. - Сейчас?
- А что тут такого?
- Да как тебе сказать, - ответила белка. - Вообще-то еще так рано.
- То есть ты не хочешь? - спросил слон.
Белка слегка задумалась и сказала:
- И где ты хочешь танцевать?
- Да хоть здесь, на ветке, прямо у двери, - ответил слон.
- Но там же совсем нет места!
- Значит, прижмемся друг к дружке, - решил слон.
- Да ведь тогда мы упадем вниз!
- Ох, - сказал слон. - Значит, ты не хочешь танцевать.
Белка вылезла из постели.
Потом она положила одну руку слону на плечо, а другую - на талию. Слон предупредил,
что сосчитает до трех, почесал в затылке и сосчитал до трех. Они сделали только
одно движение, оступились и полетели вниз. Опешив от удара, они лежали в мокрой
траве под буком.
- Дурацкая была затея, да? - спросил слон.
- Да что ты, - сказала белка. Она потерла шишку на затылке и подумала, что танцевали
они здорово."

Рыцари и Принцессы

Порой нам кажется, что не осталось на земле ни одного дракона. Ни одного храброго рыцаря, ни единой принцессы, пробирающейся тайными лесными тропами, очаровывая своей улыбкой бабочек и оленей.
Нам кажется, что наш век отделяет от тех сказочных времен какая-то граница, и в нем нет места приключениям. Судьба,.. эта дорога, простирающаяся за горизонт… призраки пронеслись по ней в далеком прошлом и скрылись из виду…
Как замечательно, что это не так! Принцессы, рыцари, драконы, очарованность, тайны и приключения… они не просто рядом с нами, здесь и сейчас, - ничего другого и не было никогда на земле!
В наше время их облик, конечно, изменился. Драконы носят сегодня официальные костюмы, прячутся за масками инспекций и служб. Демоны общества с пронзительным криком бросаются на нас, стоит лишь нам
поднять глаза от земли, стоит повернуть направо там, где нам было сказано идти налево. Внешний вид нынче стал так обманчив, что рыцарям и принцессам трудно узнать друг друга, трудно узнать даже самих себя.
Но в наших снах мы все еще встречаемся с Мастерами Реальности. Они напоминают нам, что мы никогда не теряли защиты против драконов, что синее пламя струится в нас, позволяя изменять наш мир, как мы захотим. Интуиция нашептывает истину: мы не пыль, мы - волшебство!

Ричард Бах “Мост через вечность”

а хотіла написати не кіт а квіт:)

Маленька Тінь сиділа за столом, сумувала, бо їй здавалось, що вона нікчемна і нікому не потрібна.
Час йшов, минали роки, а вона все сиділа за своїм столиком у невисокій хатинці й вважала себе пустою й чужою цьому світу... та одного дня, вона раптово відчула якісь зміни, ззовні було тихо-тихо і здавалось, що більше нема живих голосів.
Вона підійшла до дверей, трошки відсунула їх, і побачила сіру пустелю, замість прекрасного квітучого саду, в якому колись жила. Тоді тінь вийшла з-за дверей, і зробила кілька кроків, роздивляючись все навколо. Вона все ніяк не могла зрозуміти, що ж сталось?... Почувши якийсь тихий шепіт вона обернулась і побачила маленьку Квіточку, що була ледь жива.
Тінь – Квіточка, Що сталось?
Квітка – коли ти пішла, й залишила кущ, сонце спалило його.
Тінь – і що?
Квітка – кущ ріс над коренями дерева, і одного палкого дня, дерево загинуло, через те, що його коріння було висушене.
Тінь – ?...
Квітка – а воно ж захищало все навколо... спочатку трава та інші квіти пожовкли, потім запалали... і померло все...
Тінь – а як ти вижила?
Квітка – сама не знаю... може це через те, що я з усіх, найближче жила до твоєї домівки?
І Тінь, сама ще не знаючи що робити твердо вирішила захистити квітку...
Вже через рік, навколо все зеленіло... і тільки тоді, маленька тінь, зрозуміла, наскільки ж вона потрібна цьому світові.

От так, маленьке створіння, яке здавалося б, нічого зробити в цьому житті не може, керує долею цілого світу.

Сергей Козлов. Правда, мы будем всегда?

ДОБРЫЙ СЛОН

В феврале стояли такие морозы, что Ежик целыми днями топил печь и все равно по утрам не мог вылезти из постели - так было в доме холодно.
"Что же это за наказание? - бормотал Ежик, всовывая лапы в валенки и слезая с постели. - Еще неделю постоят такие морозы - и у меня ни одной дровишки не останется!"
И он зашаркал к печке, отодвинул заслонку и развел огонь.
Огонь весело загудел, и Ежик стал обдумывать свое бедственное положение.
"В лесу теперь снегу - видимо-невидимо! - думал он.- И все тоненькие елочки занесло. А толстую одному не спилить... -Хорошо, кабы Медвежонок наведался: у него и топор острый, и пила есть, и специальные
саночки, чтобы дрова возить... Вот пришли бы они с Осликом и сказали: "Ежик, у тебя, наверное, дрова кончились? Пойдем напилим и наколем новых!" А я бы их напоил чаем, и мы бы все трое пошли в лес, и тогда бы я ни за что не замерз. А теперь... Медвежонок, наверное, крепко спит и совсем забыл
обо мне..."
И Ежику стало так грустно, что он подкинул еще две дровишки и, уже ни о чем не думая, стал смотреть на пламя. Печь разгорелась, и теперь в доме было тепло, и Ежику уже не верилось, что дровишки могут кончиться и он замерзнет. И он, незаметно для себя размечтался... "Вот, - мечтал Ежик, - кончатся у меня дровишки, и совсем станет холодно, и начну я замерзать... И об этом узнает Слон в зоопарке. Он притворится спящим, а когда сторожа уснут, прибежит в лес, найдет мой домик, всунет хобот в трубу и станет тепло дышать. А я скажу: "Спасибо, Слон. Мне очень тепло. Пойди теперь погрей Медвежонка - у него, наверное, тоже кончились дрова...И Слон будет каждую ночь убегать из зоопарка и дышать в трубу мне. Медвежонку и Ослику - и мы не замерзнем?.." А морозы все лютели и лютели. И действительно, скоро у Ежика совсем кончились дровишки. Он в последний раз хорошо протопил печь, сложил на постель все одеяла, а сверху положил полушубок и валенки. Потом залез под эту гору и стал ждать.
Сначала ему было жарко, а потом, когда печь остыла, стало холодно.
И с каждым часом становилось все холоднее. "С-с-скорее бы п-п-пришел С-с-слон!.. - шептал Ежик, свернувшись калачиком под одеялами. Он так замерз, что у него давно уже не попадал зуб на зуб. А Слон все не приходил... - С-с-слон! - звал Ежик. - Я з-з-замерзаю... П-п-приди, п-п-по- жалуйста, Слон!
Ежик звал Слона три дня и две ночи.
А на третью ночь ему стало так тепло, что он даже сбросил с себя полушубок и валенки. Это в лес пришла оттепель. А Ежику казалось, что это огромный добрый Слон ходит меж сосен и дышит ему в трубу.

Високо-високо, в тих краях, де хмари безтурботно, немов діти, гойдались на ланцюжках сонячного проміння, розкинулось Золоте місто птахів. Воно славилось найбарвистішими садами та найталановитішими музикантами. Мешканці цього міста жили у затишних домівках, сплетених із запашних гілок малини. Крім того, кожне гніздо виблискувало візерунками, викладеними різноманітним дорогоцінним камінням: і налитим медом бурштином, і небесним сапфіром, і сповненими весняної радості смарагдами, і прозорими, як сльози, діамантами.

Саме життя в цьому мальовничому куточку проходило легко і гарна. Всі птахи жили мирно і дружно, в любові та злагоді. Звичайно, траплялось і таке, що хтось когось і не долюблював, але цього ніхто не показував. Взагалі мешканці Золотого міста намагались поводитись так, щоб уникати будь-яких конфліктів чи напружених ситуацій, адже від суперечок та скандалів тільки здоров'я псується, а це нікому не потрібно.

[ Читати далі ]