…достатньо бути тупою діркою. Не потрібно знаходити ліки від раку, боротися за мир у всьому світі і працювати в альтруїстичних організаціях на зразок Червоного Хреста – це все попсово і нецікаво. Вистачить станцювати у масках у православній церкві і отримати 2 роки за хуліганство.

Що мене з самого початку дивувало у цій історії, так це ажіотаж. Учасниці панк-рок групи Pussy Riot (досить гівняної і безголосої, але більшість «шанувальників» все одно не слухали) улаштували несанкціоновані танцюльки в храмі Христа Спасителя, за що згодом їх затримали і почали судити. І тут понеслось…

Толерастичний захід, ніби їм там своїх проблем мало, починає активно переживати за подальшу долю феміністичної недогрупи. (При чому улюблена всіма Європа якось забуває, що в ній самій можна влетіти за ґрати просто назвавши чорного чорним). Мадонна молиться за Pussy Riot (цікаво кому – Будді чи тому Богу, у храмі якого вони гецали). Сер Пол Маккартні розміщує листа в підтримку Pussy Riot. Ну і так далі.

При цьому якось за кадром залишаються істинні наслідки акції «Бунтівних вагін». Можна подумати, вони якось дошкулили високопоставленим попам? Та ні. Путіну? Ха. Ха-ха-ха. Єдиний результат цього балагану – загострення відносин між православними і, скажімо так, неправославними. Он, в Інтернеті ледь не кожне школоло, яке хоче донести усьому світові свою анти-релігійність, висловилось у підтримку вагінок, навіть якщо гадки не має, хто вони такі.

В той же час православні лишаються на диво терплячими, і тому потрапили під обстріл не випадково. Судіть самі, якби Pussy Riot утнули щось таке у мечеті, ймовірніше за все, звідти і не вийшли б, не кажучи вже про такі дрібниці як дожити до суду. Хоча у Москві, як мені здається, саме засилля кавказців є куди більшою проблемою, чи я не правий? Тоді що такого страшного в тому, що групі впаяли ті два роки?

І логічне продовження в Україні. Діваха в самих шортах валить у центрі Києва поклінний хрест. Одні піськи виражають солідарність іншим. Але чим же, трясця вашій матері, вам не вгодили жертви НКВС? Воно від недотраху розучилось читати чи просто побачило хреста і потьмарилось розумом?

І тут чи не вперше в житті я з сумом скажу: «шкода, що ми не Росія». Шкода, що в нас цю бидлоту у кращому випадку «затримують», а потім так само скоро відпускають на волю. Шкода, що їх не можуть отак просто засадити на ті ж два роки, і нехай тупий Захід виє, шокований нашою середньовічною дикістю. А так складається враження, що наші вітчизняні бунтівні вагіни дуже комусь потрібні у дієздатному вигляді і на волі. З ким асоціюються українки у світі? З повіями і FEMEN, що майже одне і те ж. Продовжуйте, дівчатка.

Усім носіям цієї епічно нахабної ахінеї рекомендую негайно пистувати вчити кримськотатарську – рідну мову для більш ніж 10% населення вашого регіону. Бо, сподіваюсь, скоро вона займе свій належний відсоток часу в теле- і радіоефірі, вивісках, оголошеннях, друкованих виданнях і т. п. Коли що, то так вам і треба.

Мені вже неодноразово доводилось чути/читати про те, яким чином атеїсти уявляють безсмертя. Узагальнено за їх переконаннями виходить, що безсмертя виражається у продовженні себе в своїх дітях. Дуже спірне твердження, особливо для людей розумних, якими вони себе намагаються позиціонувати.

Звісно ж, якось тупо виявляється, якщо ти просто вмер – і каюк всьому, тому треба вигадати щось високе і правдоподібне. Хоча саме по собі відтворення роду із збереженням найкращих своїх якостей закладене у всіх живих істотах. Тобто атеїсти у своєму розвитку лишились на рівні, наприклад, бактерій або овочів.

Для спростування такого «безсмертя» кожному достатньо глянути на себе і своїх батьків. Ми на генетичному рівні отримали від них певні риси характеру і схожу зовнішність. Але це ніяк не відміняє того, що ми з ними – різні. Різні переконання, цілі і думки. Свої, особисті, а не передані у спадок.

А якщо копнути далі, десь до рівня прапрадідів-прапрабабусь? Переважна більшість навіть гадки не має, ким вони були. Можливо, десь глибоко у підсвідомості в нас записана якась інформація від них. Але свідомість їх давно померла разом з ними, принаймні у цьому світі.

Тому усе, що залишається прогресивному людству, - забацати ще одного-двох овочів на додачу до шести мільярдів уже існуючих. І головне – щоб вони вірили, що еволюціонують. 

Останнім часом зробились популярними повітряні ліхтарики. Хто не знає, це такий натягнутий на каркас купол з горілкою (не напоєм) всередині, полум’я якої і піднімає його вгору. Якщо запускати їх вночі, та ще й масово, виходить гарно і романтично.

А для тих, хто не може запустити ліхтарик або хоча б побачити це дійство, залишаються сюрпризи на ранок – розкидані там і сям згаслі ліхтарики, здалеку схожі на великі поліетиленові пакети зі сміттям.

Бо бидло – воно і є бидло. Скільки не годуй його романтикою.

Книжка найпопулярнішого в Україні письменника Олеся Бузини про Тараса Шевченка вийшла вже давно і відгуків зібрала чимало – як схвальних, так і нищівних. Я свого часу упустив її з виду, але краще пізно ніж ніколи, тому залишу і свої враження.

На превеликий жаль, літературні та аналітичні здібності автора, а тим більше політичні погляди мені хвалити ні за що; поваги заслуговують хіба що його наїзди на педиків та хвору на всі голови українську організацію голих цицьок. Отже подивимось, чим так не вгодив Тарас Григорович сину КДБіста з типово українським іменем-прізвищем (ще чуба на лисину почепи – і прямо тобі козак).

Для тих хто не читав: книжка починається більш ніж круто. Після легкого обсирання найвідоміших літераторів XIX століття автор порівнює Шевченка… зі Сталіним. Мовляв, його творчість так і просякнута жорстокістю, невдячністю до панів і царів, які йому тільки й робили, що помагали, а також відсутністю всякого глузду.

Оцінка творчості – взагалі найбільш суб’єктивна частина твору, яка виражає думки хіба що автора, але аж ніяк не широкого загалу. Я згоден, що з радянських часів і до наших днів з Тараса вперто ліплять героя якоїсь ідеології, і під всі він підходить; що у школі його вивчають аж забагато і не факт що найкращі твори. Тільки це зовсім не відміняє його дореволюційної популярності, перекладів на купу іноземних мов і т. п. Свого часу я абсолютно самостійно проковтнув «Кобзаря» - відверто кажучи, зустрічались мені книжки і цікавіші, але і його художня цінність оскарженню не підлягає.

Наїзди на смисл творів взагалі смішні. В «Причинній» дівчина померла, не дочекавшись козака, а той, побачивши це, убився об дуб головою. Яка нечувана жорстокість! Тоді Шекспір, який у «Гамлеті» або «Королі Лірі» випиляв майже всіх головних героїв, просто маніяк якийсь! В «Гайдамаках» Ґонта вбиває своїх окатоличених діточок, хоча його історичний прототип цього не робив – значить, це Шевченко такий злий, і саме себе вклав у образ Ґонти. (За такою логікою сам Бузина вклав себе у свого літературного героя Шевченка – безвольного і неадекватного.

Основи біографії життя поета подаються у вигляді в принципі давно відомих фактів, тільки перекручених. (Власне, канонічна біографія також перекручує ті ж самі факти тільки в інший бік, що зайвий раз нам свідчить, яка історія хитра наука; а істина, як найчастіше буває, десь посередині).

Отже, якщо ви раптом про це не знали, то кріпацтво було в вищій мірі гуманним явищем, за яке Шевченко не мав ніякого права злитись на панів. Те, що кріпаків продавали іноді або відсилали на каторгу – то так, лише побічна сторона гуманізму. (Реформи Миколи I почались у 1830-х роках і тому не мають відношення до дитячих вражень про райське життя у селі Тараса, які найпевніше стали основою для його анти-панських творів). Батьки його вмерли рано очевидно також не від переїдання червоною ікрою, а пан Енгельгард відзначився хіба тільки тим, що хотів злупити побільше грошей за Тараса, коли на горизонті замаячили заможні покупці.

Зрештою, в чомусь Бузина правий – пани теж були різні, і в деяких кріпакам мало житись непогано. Можливо, саме з таким панством і товаришував Шевченко, а не з подібними його хазяїну. Тисячі кріпаків так і залишались кріпаками, і Тарас в принципі мав моральне право проїхатись за це і по панам, і по цареві з царицею.

Далі – більше. Заслання Шевченка, як виявляється, також було не засланням, а просто-таки відпочинком у санаторії. Він швидко привертав до себе симпатії офіцерів (от гад!), із-за чого здобув дозвіл знову малювати і писати (а після доносів в столицю все те швиденько спалювалось, а його карали), пиячити ледь не цілими днями, обідати в домі коменданта, іноді ходити в цивільному… (Знову ж таки, більшість цих фактів загальновідомі; суть тільки в тому, як їх подано).

Просто щастя якесь, а не заслання. Напевно сам Олесь Олексійович тільки зрадів би, якби завтра його вивели з улюбленого помешкання і відправили на кілька років пожити в цілющому оренбурзькому кліматі чи помилуватись аральськими пейзажами.

Я не маю підстав говорити, що написане у книзі – брехня. Тим більше, автор опирається на цілком реальні мемуари і листи, частина з яких приведені тут же. (Правда, в самих цих листах можна докопатись хіба що до шевченківського алкоголізму; а так всі характеризували його як людину приємну, розумну і талановиту – якось не в’яжеться з кровожерливим тупим вурдалаком, спорідненою душею Сталіна, яким його зображує Бузина). Нехай так, Шевченко любив випити, відібрав подарунки у нареченої-зрадниці, просив захисту у панів, яких же сам проклинав. Річ не в цьому, а в тому, як і навіщо це подано. Он, Єсенін був відомими гулякою, і напевно також за своє життя нажив на подібну книжку. Але писати і читати її не треба. Достатньо того, що він був просто чудовим поетом. А тут іде банальна гра на почуттях – ікона української літератури – а я розкажу вам, як він бухав. Ну-ну.

Напевно кожному в житті траплялись такі дивні люди – не розумні, а саме талановиті. У них буває бардак вдома і в голові, якісь дивні переконання і поведінка, може і в чарку заглядають. Зате вони можуть змінювати світ – бо бачать його зовсім не так, як реалісти і прагматики.

Власне, не Шевченком єдиним. В різних місцях книжки теплих слів удостоюються Пушкін, Франко, Леся Українка, Достоєвський… Схоже на банальне звеличення себе за рахунок приниження інших, більш успішних. Типовий рабський малоросійський світогляд.

І все ж, Бузина опирається більше на факти, а не емоції (За винятком відверто ахінейного розділу, чомусь названого «Анекдотами»). Тому куди більш характерною є до нудоти схвальна післямова до книжки, написана таким собі професором Білодідом. Я не знаю, хто це в біса такий, та й нафіг треба. Бо ось це чмо вже не соромиться в виразах – у нього Шевченко виявляється закомплексованим, боягузливим, страждаючим від еротичних невдач… (Як кажуть, кому що болить). А особливо я б виділив ось це:

Но все в этом мире имеет свой неотвратимый конец, изрядно перед этим надоев и приевшись. Так случилось и с Шевченко. Если раньше на Шевченковские дни народ толпами собирался вокруг его памятника напротив Киевского университета, то сейчас там сходится полторы калеки, да начальство во главе с ректором по долгу службы «покладає вiнок».

Вам все ясно? Підставте сюди замість Шевченка будь-що українське і отримайте ЇХНЄ ставлення до нас – калік, свідомістів, ненормальних. Такими вони нас бачать, і хочуть, щоб самі українці в це повірили. І тепер, коли українофобство знову в моді, надзвичайно важливо не вестись на ці провокації.

P. S. Якщо комусь цікаво, ось тут детально і обґрунтовано спростовується більшість "сенсаційних фактів".

Останнім часом я приділяю багато думок людям. Як стати як можна менше залежним від них. Як абстрагуватись від суспільної думки. І навіть не без успіхів. Я майже не потребую друзів, тільки тягнучи по інерції деякі в’ялі зв’язки з колишнього життя. Я взагалі нікого не потребую, живучи окремо від усіх. (З колегами по роботі спілкування тримається строго в межах роботи, і тому може не рахуватись). Я не звертаю уваги на людей на вулицях, не бачу косих чи насмішливих поглядів, якщо такі є. Я навіть можу нікчемно позловтішатись з невдач несимпатичних мені осіб і, можливо, нічого не відчую, коли вони склеять ласти.

Проте ще не все ідеально. Далеке і не дуже минуле вереницею тягнеться за ною – ще з тих часів, коли я при знайомстві з будь-ким не ставився до нього з упередженою ворожістю, яка нині зводить нанівець усе, навіть якщо людина зрештою виявиться непоганою. Це сонмище тіней крутиться десь поруч, зовсім не заважаючи, аж доки якась із них не вирветься звідти і не заповнить собою пустоту в свідомості, переповнюючи її і виринаючи за край. Тоді зблизька можна розгледіти, що тінь насправді є живою особою, до того ж на рідкість привабливою на тлі навколишнього відразливого стада.

Тоді летять до бісової матері усі переконання про відлюдність і незалежність. А дарма. Дарма, бо запізно. І приваблива особа, побувши якийсь короткий час на горизонті, відходить назад, зливаючись з клубком інших тіней і повертаючись до тих, хто їй дійсно дорогий, серед яких мені ніколи не буде місця. Адже у кожної людини має бути хтось тільки один, дорожчий за всіх разом узятий, перед яким усі інші не мають взагалі ніякого значення.

І всі відчувають це, і прагнуть бути тими першими і єдиними. Людям взагалі властиво хотіти абсолютної перемоги. І навіть мені. Натомість мені дістається яке-небудь почесне, наприклад третє місце. А якщо піднапружитись, може, навіть друге. Я вдягаю срібну медаль замість бронзової і не тямлю себе від щастя, упиваючись безпідставним оптимізмом – вершина так близько! Але чудес не буває; мене раз за разом ставлять назад на грішну землю, проте я примудряюсь за короткий час це все забути і знову начіпляти собі авансом чергових марних надій, яким також буде суджено накритись жіночим статевим органом.

Ба, є ж ще такі, які мають для мене значення. Для яких я робив би усе, якби мене пустили на те незнане перше місце, мабуть, навіть зміг би пожертвувати своє нах*й нікому непотрібне життя за необхідності. Але цього не буде, бо я ніколи не наберусь сили сказати їм про це. Власне, я й навряд зможу виразити в словах смутні мішанини думок, які живуть в мені, тому вони сидітимуть там безвилазно далі, з’їдаючи зсередини.

Прошу вас, не треба марних надій. Не треба жодних похвал чи симпатій у мій бік – щоб я взагалі не мав підстав хоча б припускати, що комусь потрібен. Ви і так живете в моїй пам’яті в найкращих своїх уособленнях. А тепер просто дайте мені спокій…

- Навколо так багато людей, а мене ніхто не любить. Моє життя не має сенсу.

- Навколо так багато людей, і жодного з них не можна облити кислотою, посадити на кіл чи спалити. Ех, і моє життя також не має сенсу.

Коли у нас святкують день Перемоги, в пеклі у котлі Гітлера вода охолоджується до 24 градусів за Цельсієм. По-моєму, краще вже нічого не робити, ніж проводити його отак.

Центр міста 23-ого лютого. Навколо повно людей, всі святкують або поспішають кудись святкувати. І серед того галасу – один самотній дід, обвішаний орденами, геть чужий на цьому святі життя. Навряд з того часу щось змінилося у кращий бік.

Георгіївські стрічки (які насправді ніфіга не Георгіївські). Як їх назвати в контексті сучасного використання? Це просто бренд якийсь, вибачте за поганське слово, отже треба його кудись обов’язково почепити. У дуже збочених випадках – замість шнурків кросівок або на аватар в соціальній мережі.

Ні, я розумію, що оранжевий з чорним вдало поєднується. Але скажіть, яке це має відношення до вшанування тих, кого насправді мали б вшановувати? Натомість звідки ця пиха і самовпевненість – яке особисто ви маєте відношення до тієї Перемоги? І взагалі, хто ви в біса такі?