«Альтруїзм, - думав він. – це дуже погане почуття. Можливо, навіть гірше, ніж жадібність чи гнів. Бо хоч людина і робить усе, здається, на благо, та при цьому зовсім не жаліє себе. І врешті-решт сама стає вичавленою і немічною і потребує допомоги – тоді вже ті, кого не так давно вона сама жаліла, мусять жаліти і піклуватися про неї, забувши про себе. Замкнене порочне коло. А якби не альтруїзм, може, нічого б і не сталося.»
Марія, його дружина, того вечора прийшла до нього на роботу, хоча раніше цього ніколи не траплялося. Ніби передчувала щось, чи просто надумала собі таке, але прийшла. Майже всі уже розійшлися по домівках, тільки Ігор ще сидів у напівтемній порожній кімнаті за своїм комп’ютером і розмовляв з дружиною. Спочатку вони перекинулись парою слів про те та інше, але він зрозумів, що вона прийшла не для цього.
Марія сиділа праворуч і Ігор повернувся до неї. Вона глибоко зазирнула йому в душу своїми величезними чорними очима і майже благально сказала:
- Обіцяй, що ти мене ніколи не покинеш. Я не зможу без тебе…
При цьому обидві її руки сильно стиснули його руки, аж нігті впилися в шкіру. Сліди від нігтів залишилися й досі, хоча з того часу пройшло вже добрих два тижні.
- Звичайно, я ніколи тебе не покину, - запевнив він її і обійняв. – І завжди підтримуватиму і допомагатиму, що б не сталося.
Втім, уже через день вийшло все навпаки, і саме вона змушена була йому помагати. На Дні Народження друга Ігор хильнув, як виявилось, не дуже якісної горілки і скоро зліг з важким отруєнням. Лікарів він звелів до себе не підпускати, і всі клопоти лягли на плечі дружини, яка цілоденно бігала в аптеки і варила йому легкі овочеві супчики, які він, тим не менш, їсти не міг.
Ігор уже й забув, що фізичний біль може бути таким сильним. Зрештою, це було просто принизливо – лежав цілими днями скрученим у калачик від спазматичного болю, час від часу зривався з нагрітого місця і біг до вбиральні, дуже боячись, щоб його не вивернуло ще в коридорі. За вікном вирувало життя, але зараз це його не цікавило. Десь на другу добу, коли біль почав сильнішати, Ігор подумав, що якби вмер зараз отак, то навіть анітрохи не засмутився б від цього, наскільки несила йому була далі це терпіти. Марія якраз бігала по аптекам, щезла надовго, бо на вулиці була ожеледиця, і вона не могла ходити швидко, та він того не розумів і навіть прикрикнув на неї скільки було сили, що так довго носилась із клятими сорбентами, коли в нього від спазмів уже уривається терпець.
Зрештою, за кілька днів отрута відступила, після чого, як це звичайно буває, життя здається більш прекрасним. Якби ж не клятий Маріїн альтруїзм. За ці дні вона геть змарніла від переживань. Усю себе віддала Ігореві, щоб догодити йому у всьому, правильно нагодувати. Погано спала ночами, прокидалась подивитись як він там, часто сідала коло нього, обіймала рідну русяву голову і так ніжно тримала її ледь не до ранку. Вона вичерпала себе повністю, навіть уже коли це було не так і потрібно. Не треба було так панькатись з ним, думав Ігор, уже коли недуга відпустила його. Тоді б все було інакше, а так він відчував себе винним у всьому, що сталося. Бо заспана, втомлена і неуважна, наступного ж дня вона, ідучи вулицею, послизнулась і впала. Прямо під колеса вантажівки, що виїжджала назустріч.
Лікарі, однак, довго не протримали її в себе, видно, вважаючи, що фінансової вигоди з цього не матимуть, і тому відвезли вмирати додому. Непотрібний їм немічний шматок м’яса. Та й привід був, бо лікарні і так ломилися від безлічі травмованих на льоду, яким, тим не менш, ще можна було допомогти.
Тепер уже Ігор мав змогу відчути те, що відчувала Марія, коли крутилася над ним хворим. Та навіть більше. Тепер і Марія могла відчути те ж, що і Ігор до цього. Та точно більше.
Він відчував зараз щось неймовірно страшне. Жахлива немічність, коли поруч вмирає найрідніша людина, а ти нічим не можеш зарадити. Ось вона лежить зовсім близько до тебе, жива, але геть безпорадна. Ти бачиш, як кривиться від болю її лице, чуєш судомне стомлене дихання, але ніяк не можеш зупинити ці страждання. В якийсь момент, одурівши від співчуття, ти думаєш, раз вона досі жива, не може ж так це життя в ній взяти і згаснути…
Ігор вважав, що після смерті немає нічого. Тим дивніше було для нього зараз усвідомлювати, як це її душа може вмерти і не залишити по собі жодного сліду.
Їй було важко говорити, тому вона майже весь час мовчала. Тільки іноді просила теплого молока або знеболювальних ліків. Ігор закинув роботу, цілими днями і ночами сидів коло неї, аби тільки якось полегшити страждання. Підлагодив старий музичний програвач і увімкнув її улюблену музику. Музика неспішно розтікалась по повітрю, сумна і меланхолічна, вона тільки підкреслювала настрій, що панував в цій квартирі. Марія час від часу подавала знаки робити її гучніше чи тихіше, і він терпляче виконував ці забаганки. Бо відчував, що те, що вона сама не може робити такі прості речі, приносить їй не менше страждань, ніж фізичний біль.
Зараз жалкував і про те, що останнім часом говорив так мало з нею, що насправді геть мало знає її. І взнав би більше, тільки вона не могла говорити, а шкода. Адже мозок її анітрохи не постраждав і зараз мислив ясно і прозоро, хіба що трохи затуманений знеболюючими. Важко було уявити, про що вона може думати цілими днями, коли фактично стала заручницею свого тіла і навіть виговоритись не має сили, тільки бездумно кліпає очима. Але ж думки не зупиниш ніякими рамками… Може, думала вона про свій теперішній стан, про невідомість, що чекає на неї. Чи навпаки намагалась відволіктись, тоді згадувала старих подружок, які зараз далеко і нічого не знають про її біду, про далекий край дитинства, де не була вже багато-багато років, а наступного літа збиралась відвідати. Де бігала мала босоніж ще в не попсованому людьми зеленому лузі і була тоді, напевне, по-справжньому щаслива. Бо не знала, що подальше її життя цілоденно буде обмежене бетонною квартирною кліткою – була домогосподаркою, а потім запхне в клітку ще менш простору…
Ігор думав зараз з цього приводу, що не можна, щоб вона отак ішла. Особливо тонко відчував, що всередині її – Всесвіт. Цілий Маленький Всесвіт думок, переживань, мрій, які можуть в одну мить бути навічно загубленими для всього людства – як же так можна?
На третій день Ігор зловився на думці, що зараз він уже більше жаліє себе, аніж її. Що так увійшов в цей хворобливий стан, що такий став нещасний тут… Вона сама відірвала його від цих думок, коли раптом сіла у ліжку. До цього не ворушилась взагалі, але видно так прихопила її туга і немічність, що скалічені руки схопились за краї ліжка і допомогли тілу припіднятись. Так вона і завмерла, а Ігор зачудовано дивився на це. В ньому навіть на якусь мить з’явилась згасла було надія, а чим чорт не жартує, і хоч відносне одужання можливе. Вона, однак, протрималась так недовго. Заклякла і промовила швидше сама до себе так багато, як не говорила усі ці дні.
- Навіщо усі думки, бажання і надії? Навіщо вони досі є в цій голові, коли тіло не здатне їх реалізувати?
Після цього впала назад на подушку. Лежала нерухомо, спустошена і знищена, тільки так само кліпала очима, розганяючи по спотвореному обличчю великі каламутні сльози.
В той вечір Ігор так і заснув, сидячи в кріслі навпроти неї. Заснув всього десь на годинку. Коли прокинувся, вона лежала нерухомо. Йому навіть не потрібно було підходити, щоб зрозуміти, що стало на один Маленький Всесвіт менше.
Він думав, що найжахливішою буде перша ніч після похорон, і найважливіше зараз пережити саме її. Де там. Жахливою стала кожна секунда його існування. Марія ввижалася йому в кожному зустрічному обличчі, він бачив, як її тінь бродить в дзеркалах їхньої квартири. І дуже жалкував, що в останній день так і не сказав, як сильно любить її.
Іще жалкував, що так не звели вони собі дітей. Все відкладали на потім, думали, що це вони завжди встигнуть. Навіть не сама відсутність дітей засмучувала зараз, а те, що загубилась для цього світу кров Марії, тим більше, братів і сестер вона не мала, а батьки її давно померли. Та і коли б зараз поруч була донька, схожа на дружину, пережити все це було б набагато легше.
Щоб відволіктись, Ігор виходив на вулицю і пропадав там годинами. Блукав провулками, встеленими підступною льодовою скоринкою, яка забрала у нього кохану. Найбільше його вражало те, що життя навколо ніяк не змінилося. Дорогами снували туди-сюди жовті бокасті автобуси, розкидаючи колесами брудну снігову кашу, молодь на лавках розпивала пиво, незважаючи на мороз, усі перехожі були зайняті своїми справами і іноді при цьому навіть всміхалися – ніхто не хотів розділяти його вселенського лиха. Тільки небо, мабуть, знало про теперішнє Ігорове сирітство, бо було геть сумне і сіре, а густий туман ховав на його тлі верхівки віддалених будинків.
Ночами зрідка на кухні погримував посуд, тоді Ігор здригався від думки, що вона раптом повернулася. В одну з таких ночей прогриміли новорічні салюти, зовсім поруч, за вікном, але йому здавалось, що то все відбувається геть далеко. Від вибухів посуд дзижчав сильніше, і Ігор поступово вже звикся з думкою, що вона все ж має прийти.
Почався новий рік, але вона чомусь не приходила. До нього навідувались люди, дзвінок на дверях обнадійливо дзижчав, але приходив будь-хто, тільки не Марія. Напівпрозора сусідка-алкоголічка зайшла позичити десятку. Навідались двоє друзів, щоб підтримати Ігоря, і він тільки зараз помітив, які у них потворні пики. Заїхав раз навіть сам начальник, щоб поцікавитись, коли Ігор знову зможе працювати. Бачив важкий стан свого підлеглого і тому дав йому достатньо часу.
Вона прийшла, коли він уже майже перестав сподіватись, у Святвечір. За 40 хвилин до настання Різдва хтось несміливо дзенькнув у двері. Ігор хутко зірвався з місця і відчинив їх, не дивлячись у вічко, бо ні секунди не сумнівався, що це Марія.
Ніяких сумнівів, що це була вона. Від неї пахло як завжди приємно, і вдягнена вона була відповідно до погоди – у свою сіру зимову курточку і волохату чорну шапку. Була уся якась холодна, але, мабуть, від того, що змерзла на вулиці. А коли вона мовчки щільно притулилося до нього, відпали всякі сумніви. Її очі були живі і теплі, від них просто таки несло теплом. Ігор допоміг їй зняти куртку і провів в вітальню. Вона стояла навпроти нього дуже близько.
- Я про стільки всього хотів з тобою поговорити… - почав Ігор.
Тільки йому й самому було вже несила з нею говорити, і він почав зривати з неї одяг, повністю віддавшись пориву шаленства.
Вона пішла ще до світання, але обіцяла повернутись. То були її перші слова за всю ніч. Наступного вечора Марія з’явилася ще раніше, і Ігор схопив її в гарячі обійми ще на порозі квартири.
Так вони і жили близько тижня – розлучались на день і проводили ночі разом. Він почав ненавидіти час світання, коли змушений був проводити її до виходу з під’їзду – далі Марія веліла йому лишатись на місці. Ігор ні краплі не мав сумнівів в тому, що вона жива, живіша за будь-кого. Але того ранку випав сніг, і він, проводячи її поглядом, з сумом подумав, щ щось не так: Марія йшла, не залишаючи на снігу ніяких слідів.
Цього вечора він не накинувся на неї з порогу. Стояв в коридорі перед дзеркалом і чекав, доки вона підійде. Марія підійшла, і він впевнився, що зображення у дзеркалі від неї немає. Пройшов далі в кімнату і байдуже всівся в крісло.
Марія відчувала, що щось не так.
- Щось сталося? – запитала вона.
- Ти ж не справжня, - відповів Ігор і помітив, як це її образило. Вона не знала, що відповісти, тільки з часом промовила благально:
- А хіба нам погано було разом?
- Добре. Дуже добре… Але ж це все не те, розумієш? Чому ми не можемо жити як нормальні люди? Чому ти не можеш залишитись на день?
- Я не можу… як нормальні люди. І залишитись на день не можу.
- Скажи чесно, ти ж ходиш не просто так? Ти тут, щоб мене погубити?
Ігореві було чудно розмовляти так з привидом, ніби з нормальною людиною. Вона не відповіла на останнє питання, але її глибокий сумний погляд говорив не гірше за слова.
- Я щось можу зробити, щоб ти залишила мене у спокої? – Ігор став навколішки.
Вона мовчала і була зовсім сумна.
- Мені незатишно там, - нарешті заговорила Марія і тицьнула пальцем кудись за вікно. Закопилила губку і продовжувала. – І ти вдень не навідуєшся… Мене поклали дуже далеко від батьків, вони на іншому кінці кладовища. Ти зможеш переселити мене до них?
Слово «переселити» прозвучало особливо сумно. Ігор ствердно кивнув.
- Обіцяєш?
- Обіцяю.
Тепер настала його черга навідатись до Марії. Він старанно упакував лопату, щоб не кидалось у вічі, що це саме лопата, і, як тільки почало темніти, рушив до кладовища. На місці він опинився вже коли стемніло. Було дуже тихо навколо, і коли одинока маршрутка зникла за горизонтом, запала цілковита тиша, густа і глибока. Далі від міських вогнів на темно-фіолетововму небі яскраво палали великі зорі і освітлювали йому дорогу. Втім, дорогу до цієї могили він знайшов би і з заплющеними очима. Поспіхом розкидав у різні боки сніг, вінки і почав копати. Мерзла земля піддавалася дуже важко, і пройшло немало часу, доки лопата не стукнула вперше по кришці. Це надало Ігорю нових сил, і зараз він рив з подвоєною енергією, шматував на ганчір’я червону оббивку, яка переливалася кривавими відблисками у зоряному світлі, віддирав грудки руками, роздерши їх в кров.
Нарешті трохи повернув труну набік, просунув лопату у щілину, обережно, щоб не поранити Марію, і одним різким рухом зірвав кришку.
Вона підвелась сама… Ігор поклав кришку так, щоб їм обом було зручно вилізти по ній з могили, вискочив першим і допоміг Марії, щоб вона не замазала своє біле плаття, в якому її ховали. Вони взялись за руки і пішли на інший кінець кладовища.
Могили Маріїних батьків знаходились поруч, тому він почав копати прямо між ними. Вже скоро мало розвиднятися, це непокоїло Марію, і вона благала чоловіка, щоб копав швидше. Нарешті яка-не-яка яма була готова, вона стрибнула туди сама. Ігор жалкував, що не прихопили вони труну, але часу вже не залишалося.
- Я не хочу лежати, - сказала Марія.
Відтак сіла, зігнувши ноги в колінах, склала на груди руки і похилила голову. Тільки прощальним поглядом дала команду закопувати. І він почав. Важкі грудки падали вниз, залишаючи сліди на білосніжному платті. Скоро воно все зникло, залишилась тільки нерухома маківка чорного волосся, а далі земля прикрила і її.
Ігор спав цілий день, спав неспокійно, його мучили кошмари. Найлютіший кошмар стався вже ввечері, коли хтось зашкріб у двері, і це вже було наяву. Чоловік навшпиньки підійшов до дверей і глянув у вічко. Його обійняв жах – Марія повернулася. Так само тихо він відійшов від дверей і забився в кутку в кімнаті, не знаючи, що робити далі. Тут він знову побачив її, тепер через вікно. Вона виглядала з-за підвіконня і стукала в шибку, дарма що жили вони на одинадцятому поверсі. Цього разу вигляд у неї був страшний: скуйовджене волосся, в якому заплутались грудочки землі, все обличчя покрите ранами і гематомами як одразу після аварії. Ігор проте підійшов до вікна і рішуче закрив його шторами. Пройшов в коридор і довго стояв там в заціпенінні. Тільки десь через годину повернувся в кімнату.
Там на нього вже чекали. В кріслі сидів світловолосий хлопчик років шести-семи, так схожий на Ігоря в дитинстві, що він навіть не сумнівався, що це його ненароджений син.
- Тату… - почав хлопчик, і в Ігоря гордо перехопило дух від цього «тату» - таки ж здатний на щось!
- Ти не знаєш, чому вона повернулася? Я ж зробив усе, як вона хотіла.
- Ти ж обіцяв бути з нею… Тільки вона соромилась тобі нагадати.
- Я хочу бути з нею! – вигукнув Ігор і зробив паузу. – Мені пора йти?
Син схвально кивнув, і вони пішли до вікна. Чоловік не сумнівався зараз, що робить правильно. Зрештою життя його давно стало пусте і заповнювали його тільки мнимі трагедії. Біля вікна син зупинив його.
- Вона не повинна бачити нас разом. – пояснював він. – Нехай усе виглядає так, ніби ти сам прийшов. – І хитро зіщулився.
Ігор обережно виглянув за штору, потім у вікно. Марії ніде не було видно. Вони змовницьки переглянулись.
Хлопчик першим стрибнув на підвіконня і вийшов через вікно, за ним – батько. Хлопчик сміливо ступив з підвіконня і став просто на повітрі, а от Ігор завагався. В його серце навіть закрався сумнів, що це чортеня хоче його вбити, а Марія приходила, щоб попередити про небезпеку. Але син наполягав.
- Це зовсім не страшно, - говорив він. – Дивись, ти робиш крок і нога вільно йде крізь повітря. Але коли ти хочеш зупинитись, напружуєш її, і вона в ньому ж застряє. Пробуй!
І Ігор спробував. Відірвав ногу від підвіконня і зробив крок вперед. Коли йому здавалось, що ось має впасти, напружив її і на диво відчув під ступнею тверду поверхню. Тоді він зробив наступний крок – тепер повністю стояв на повітрі. Син всміхнувся і впевнено пішов вперед. За ним – Ігор. Третій крок, четвертий, п’ятий. Очікуючи зустрічі з Марією він так захопився, що й не помітив, що його тіло давно полетіло вниз з висоти одинадцятого поверху.
Якось гучно прокотилася через ЗМІ звістка про бажання поховати нарешті Леніна. І так само швидко все затихло. Я не дуже захоплююсь нинішньою російською владою, але це якраз один із тих випадків, коли я повністю з нею згоден.
Звісно, новина спричинила хвилю протестів у всяких недорозвинених країнах, наприклад, Індії, та й самій Росії. Праведний гнів комуністично стурбованих щедро осипав прокляттями Путіна, Медвєдєва і їм подібних. З одного боку це зрозуміло, люди протестують заради ідеї, правда, забуваючи при цьому, що ідеї не завжди співпадають із здоровим глуздом.
Що робили і роблять люди із померлими в цивілізованих і не дуже суспільствах? Їх закопують, кидають в море, спалюють, муміфікують. Тільки класичні мумії, на відміну від нашого екземпляра, потім все одно прибирались в усамітнені склепи, а не виставлялись перед очі зацікавленого бидла. Ідея одна – усе мертве має бути відокремлене від живого.
Що ж у випадку з мавзолеєм? Він став таким собі логічним продовженням ланцюжка діянь хворої на всі голови радянської влади. По суті ми маємо банальне ідолопоклонництво, прикрите політичною ідеологією. Та ще й сам ідол сумнівної якості, не цурався прямими командами відправляти «к стєнкє» усіх незгодних із своїм (а може, і не зовсім своїм) баченням ідеальної держави.
В деяких релігіях є таке явище, як поклоніння мощам святих. Але і цей варіант не підходить: Ленін не був святим. Навпаки, він якраз був одним із тих, хто довго і послідовного душив усяку релігійність, наслідки чого очевидні і досі у вигляді повної бездуховності і аморальності населення. Зрештою, яке взагалі має відношення його тіло до його ж ідей або діянь? У будь-якому випадку, після смерті – це просто дохла туша. Більше того, нутрощі з нього одразу ж вивернули, як з якогось поросяти, а напівусохлі мізки зберігаються в одному науковому інституті… Та і що там взагалі залишилось за більш ніж 80 років?
Якщо припустити, що душа людини безсмертна, навряд їй після смерті буде дуже затишно, якщо з її тіла зроблять ляльку для демонстрації усім охочим. Ленін був не надто хорошою людиною, але за десятиліття поневірянь напевно отримав сповна за все. То ж чому нарешті не припинити цей ідіотизм і дати спокій його душі, залишивши у спокої оболонку?
Популярний фільм, який я не дивився, тут зовсім ні до чого.
Іноді, буває так, нападають спогади. Не те щоб для мого віку це було властиво, або я б намагався ними жити… Вони приходять самі, як тільки голова стає пустою від роботи, або похмурих думок, які не дають спокою останнім часом. Вони різко і нагло вриваються в свідомість, ударом ножа розриваючи тонку плівку навколишньої дійсності, котра від цього розпадається на жалюгідне лахміття.
Варто тільки струснути головою, аби повернутися, але щем всередині не пропаде так одразу, бо свідомість здатна в одну секунду умістити усе, що збиралось роками – думки, слова, місця, обличчя, сподівання. До останніх особливо б не хотілось повертатись – якщо дати волю цьому потоку неперетравленої інформації, виявиться, що надто багато змарновано. І якщо подивитись своїми ж очима, тільки того, колишнього, виявиться, що той я був би прикро розчарований від того, що переродився у мене теперішнього…
Тільки встигнути усвідомити це і упасти назад у нинішню пітьму. Міняються часи і люди. Дивно, настільки дріб’язково зараз виглядає те, що колись було так важливо, і навпаки. Все відбувається значно швидше. Людина, про існування якої я навіть не здогадувався, вдирається в життя і за півгодини стає найлютішим ворогом. Але ворог відкриває очі хай на гірку, але правду, в той час як той, від кого менше всього очікуєш обману, наносить удар у спину, після чого збайдужіло відвертається. Тепер я точно знаю, коли пригальмував і спізнився, та це знання уже не дає жодного шансу для виправлення тієї непростимої помилки, і залишається хіба що відшкрібати залишки своєї гідності від підлоги.
Насправді я не нещасний, я просто люблю понити. І не заплутався в собі, бо я точно знаю чого хочу. Але і напевно знаю, що це нереально. Навколо нічого не відбувається, тільки у сутінках за вікном пролітають сніжинки, плавають у повітрі і злітають догори, порушуючи закони гравітації. Треба щось робити інакше… Або робити інакше геть усе.
Одразу маю попередити, написане тут – глибоко особисте, і більшості людей має видатись нескінченно нудним і незрозумілим. Але іноді я маю потребу самовиразитись у письмовій формі, тому якщо комусь нецікаво – просто забийте.
Є таке модне слово – патріотизм, при чому далеко не завжди воно вживається у позитивному розумінні. Та частіше за все воно означає любов до рідної землі. Я хочу поговорити саме про землю, саму по собі, без людей, що її населяють. Яку частину землі можна вважати рідною? Країну? Навряд. Місто? Можливо, але не завжди. Рідне місто (у моєму випадку – Кривий Ріг) – зазвичай дуже велике і різностороннє. Словом, не можна однаково любити таку нерівномірну масу. Та і не обов’язково взагалі любити, коли річ іде про щось подібне Кривому Рогу. Скажу чесно, я його майже ненавиджу.
То ж залишається якийсь зовсім маленький клаптик землі. Не позначений на жодній карті і невідомий нікому іншому. Це – край дитинства. Тільки він здатний пробудити в людині справжнє відчуття спорідненості, можливо, давно загублене і забуте за буденною рутиною.
Багато кому про щось говорить дата 13 червня 2010 року? А я її навряд колись забуду. Якщо офіційно, відбулось наступне - на шахті ім. Орджонікідзе у Кривому розі проводились планові вибухові роботи (не сильний в термінології, тому скажу саме так), хтось щось не розрахував, і обвалилось кілька гектарів землі навколо шахти. Власне, там давно кар’єри навколо, а частину селища давно знесли – саме там земля, під якою давно була пустота, і просіла. З одного боку, таке напевно мало б колись статись, з іншого – очевидна людська халатність, раз і шахта опинилась на межі закриття, і трасу закрили, бо тепер вона опинилась фактично над прірвою.
Тепер неофіційне. У проваллі зникла більша частина особисто моєї отієї самої землі дитинства. По якій бродив ще з хтозна-яких часів, де мій дід випасав кіз, і я міг утекти кудись туди подалі від людей, лазити поваленими деревами, або просто упасти в траву і дивитись на небо. То було так давно, що здається майже нереальним. Потім я мав усе менше часу туди повертатись, але повертався, приїжджав на велосипеді, просто щоб там побути.
У кожного всередині має жити щось таке – невимовно рідне, таке що не повернути. Ніякими силами не повернути.
Ви можете собі уявити наступне – сьогодні, як і завжди, ви йдете своєю дорогою, а завтра її немає… Тупо фізично не існує. От і я не міг уявити.
Видовище дійсно захоплює. Особливо якщо подивитись на провалля в реальному часі і пам’ятати, як все виглядало до того як. Потріскана і скуйовджена земля, повалені дерева, розірвані пні. Розкидані у різні боки надгробки братських могил, роздавлена наче печиво асфальтна дорога. Хто забажає – у Інтернеті вдосталь фотографій.
Звісно, багато кого не вразить. А дарма. Свого часу селище ім. Горького було досить розвинене – тут працювали школи, церкви, лікарня, пошта, стадіон, кінний двір (вершечок даху якого тепер виглядає із прірви). Від більшості переліченого не залишилось і фундаменту. Це все було якихось 25 років назад – не так уже і багато навіть в межах одного людського життя.
Щоб боятися, не обов’язково жити в Кривому Розі чи іншому шахтному місті. Одна хороша людина (яка неодмінно це прочитає:) ) зазвичай згадує про український кристалічний щит, в центрі якого і знаходиться Кривбас. Коли виберуть руду, яка утримує його, зачепить багато кого…
Шкода, що того ранку я не прокинувся на якихось 15 хвилин раніше – став би свідком вражаюче жахливого видовища. А може і потрапив би у центр балу… Іноді виникає відчуття, що якби так сталося, ніхто б особливо і не помітив.
Можливо, я перебільшую. Як власне горе, так і масштаби події. Зрештою, селище стоїть ціле і неушкоджене, до нього проклали нову дорогу (а зі старою зробили як завжди у нас – дірки у колючому дроті і ходять як і раніше, незважаючи на небезпеку). Правда, селище рідіє – будинки пустіють і вмирають буквально на очах, зона обвалу зростає. Шахта після того очухалась і почала відновлюватись. На жаль для мене. Без роботи могли залишитись кілька сотень людей – а мені начхати на них (як і їм на мене). Вони додушили в мені майже всі залишки любові до цього міста і надалі не зупиниться. Такими темпами, зважаючи на розміщення покладів руди, скоро зоною обвалу стануть і рештки селища. І тоді мені вже точно не буде куди повертатись…
Ви ніколи не замислювались над тим, скільки треба заплатити сучасним пересічним українцям, аби вони змогли повторити подвиг 21-річної давнини – живий ланцюг від Львова до Києва? А якби до Донецька чи Криму?
Україна є єдиною і незалежною уже майже 20 років, з 1999 офіційно відзначає такий собі День соборності, але насправді, як не прикро це визнавати, це скоріше формальна єдність.
Великою помилкою було б вважати, що схід і захід живуть у ненависті одне з одним, більшості, схоже, це взагалі байдуже. Проте вони зовсім різні… Це настільки різні у своїх поглядах світи, що іноді стає страшно – як вони взагалі уживаються поміж собою уже скільки років. Я зі своїм криворізьким суржиком на сході і півдні України не раз чув, що я бандерівець, а то і взагалі фашист. А на заході з цим же суржиком цілком би згодився за клятого москаля. Одне добре, таке мало хто каже в очі. Більшість злобних безхребетних істот в силу свого боягузтва відважуються хіба що на срач в інтернатах. Хоча і клінічні випадки також бувають.
Власне, відрізняють нас тільки 2 питання – мовне і історичне. Але цього більш ніж достатньо. Люди, які є безумовними героями для одних, для інших протягом багатьох років виставлялись підлими злочинцями. Питання дуже спірне і болюче – такі не вирішуються одним махом. Не буде так, що сьогодні Бандера – герой всієї України, а завтра – ні. Насправді – це не більше, ніж маніпуляція недосконалими законами. Адже офіційно таке звання мають і інші люди, померлі до 24 серпня 1991 року, але в них його ніхто не відбирає. Просто діюча влада ще більше розпалює обстановку.
Так само і з мовою – для людей, які з дитинства росли в російськомовному середовищі, насправді не так просто себе переламати. Головне, що вони не розуміють, навіщо це потрібно. Відверте нав’язування викликає ще більший опір. Українські переклади в кінотеатрах, пресі, на телебаченні мають нести певний ефект, але це у будь-якому разі розтягнеться у часі, і незрозуміло, чи взагалі щось дасть. Звісно, бидло ниє і далі нитиме з приводу тих же кінотеатрів – бо їхні тупі і обмежені мізки не здатні осилити ще одну мову. Ба, вони власне і рідну російську частіше за все осилити не можуть – пишуть і говорять з помилками та матюками. Зате скільки самовпевненості… Що там говорити про простих смертних, коли один з очільників держави подає приклад – це ж яким треба бути, вибачте, тупим, щоб після скількох років життя в Україні максимум читати з папірця з таким жахливим акцентом.
Здається, цю державу злегка зачепи – і вона розвалиться як карточний будиночок. Особливо сумно, що нам не потрібні ніякі зовнішні вороги, вистачає внутрішніх. Самі ж західні українці вважають єдино правильною українською свої діалекти. Самі ж східні і південні етнічні українці, але ніяк не росіяни, так сильно ненавидять єдину поки що державну мову і топчуть її при першій-ліпшій можливості. Але і сама Росія не забуває підливати масла у вогонь, то обшуками у українській бібліотеці, то відвертою маніпуляцією нашими першими особами.
І тому у підсумку ми маємо, що сьогоднішнє свято, якщо розібратись, зовсім не виправдовує свого звання. Більшість про нього б і не згадала, якби не дивилась новин, а згадавши, все одно проігнорувала б його значення. Втім, у країні, яка 70 років поклонялась кривавій і дегенеративній Жовтневій революції, це і не дивно.
Відсутність єдності – наша головна біда з хтозна яких часів. І радикальність. Моя думка правильна, а усі інші або дурні, або куплені. А ще хибне відчуття, що ми комусь потрібні - Європі чи Росії. Нікому не потрібні, хіба що у якості дармової сили або гарматного м'яса.
Ніби ж пройшло не так багато часу з 1990 року, але як усе змінилось. Сучасні українці і близько не здатні повторити щось подібне до того дійства, та й думок напевно таких не мають. Відмазки типу дайте нам достойне життя, а тоді в же поговоримо, не приймаються. Навряд учасники першого живого ланцюга були аж занадто багатими і забезпеченими… То ж давайте собі визнаємо – напевно ми все-таки гірші за них. Більш ледачі, пасивні і морально спустошені. Як і вся Україна. І напевно ті, хто хотів бачити її єдиною протягом багатьох століть, дуже б розчарувалися від такого видовища.
Можна вміти говорити красиві і потрібні слова і робити правильні речі. Та зрештою, з часом, це все забудеться тією, кому вони були сказані – якщо не сказати найголовніше.
Тоді стане ясно, що все сказане і зроблене сприймалося просто як належне. Нехай із вдячністю, може навіть із захопленням, але просто як вияв дружби. А що таке дружба – насправді перехідна річ, яка безжально стирається з часом, і не може підтримуватись одними тільки теплими спогадами та колишньою духовною близькістю. Словом, я в неї уже майже не вірю.
Та і не те це, зовсім не те, що потрібно. Мені здавалося, що ті найголовніші слова можна замінити діями, жестами, поглядами, якимись натяками врешті-решт. Та ні. Аж дивно, як якісь звуки з горлянки можуть докорінно змінювати життя людей. Або вмирати всередині, породжуючи невимовний і нестерпний біль осмислення того, що уже пізно. Безнадійно і безповоротно пізно.
На щастя, не маю гіркого життєвого досліду, що гірше – мовчати і схоронити все в собі, чи одного разу ризикнути і вивернути назовні. Та і ніхто не знає. Бо існує тільки один шлях, і переграти все по другому колу неможливо.
Поширена думка, що наприкінці життя люди набагато більше жалкують про те що вони не зробили, аніж про те що зробили. Та хрін зі мною – якось переживу, щоб воно не було. Але ж так можу зробити нещасною людину, якій бажаю щастя більше ніж будь-кому іншому.
Це ж просто слова. Але іноді здається, що легше вивернути себе навиворіт або лазити по стінам, ніж сказати їх. Або хоча б надрукувати.
Я тебе люблю.