Клітка

  • 07.09.11, 20:03

Моя клітка нічим не особлива і не цікава. Багато людей навколо мають куди більші і просторіші клітки або навпаки – набагато тісніші, та більшість із них не знає про їх існування, або робить вигляд, що не знає, бо не так вже й легко подивитись в очі своїм страхам і визнати, що вони не просто є, а коїться там щось геть страшне. Тому вони і живуть далі мовчки, удаючи сліпоту, і так само мовчки носять над головами і навколо себе важкі залізні ґрати, які душать з усіх боків і іноді стикаються з ґратами інших людей, не даючи наблизитись одне до одного. Моя клітка нічим не особлива, та вона таки є.

Колись вона була неймовірно простора – така що можна було годинами або цілими днями рухатись в один бік, щоб досягти її краю, а коли б рухатись ще вперед, її стіни слухняно відступали на скільки завгодно, і були обмежені хіба що уявою чи здоровим глуздом. Тим не менш, з часом вони усе ж звужувались, чим далі, тим більше; тоді спочатку здавалося, що простору всередині все одно більш ніж достатньо, а згодом я вже сам несвідомо притягував їх до себе і облаштовував як мені здавалось зручним. Зрештою, невидимі стіни стали геть тісними і співпали зі стінами реальними, бетонними, потім ще далі, обросли пилом і мотлохом, і уже чимало часу наді мною нависає ця мала душна коробка.

У моєї клітки, як і у багатьох інших, є великі двері. І ці величезні двері увесь час розчинені навстіж. За ними незримо повно вільного і безкрайнього простору, ще не зайнятого чужими клітками, і якщо стати на порозі, можна побачити поодаль той світ, який якось непомітно став відчуженим, і почути в ньому чужі голоси і веселий сміх.

Та незважаючи на те, що у всіх клітках двері розкриті, чомусь мало хто наважується вийти крізь них. І я стою, як вони, на порозі, все збираючи сили для одного тільки кроку, який ніяк не зроблю. Бо здається, що тут, в цьому фальшивому затишку, можна ще трохи їх назбирати, хоча насправді вони тільки убувають – аж до німого страху перед тим, чого немає ніяких причин боятися, чи тим, чого взагалі не існує; і якщо дати тому страху ще часу, щоб виграти, я вже звідси не вийду. І ніколи не знайду тебе. Так, саме тебе. Бо зрештою настане день, коли нетлінні стіни стануть справжніми, а широко відкриті двері навіки зачиняться.

Червона піщинка (ч.2)

  • 01.09.11, 21:56

Хлопець пройшов всередину, слідом за господарем. Останній був невисоким пузатим чоловічком, лисим, зате з вусами. Вдягнений був, як і потрібно, у камуфляжну форму з біркою охоронця. Тим більше, без неї мав би виглядати геть жалюгідно.

- Рано ти, - сказав Санич, сів за стіл і почав писати, вдаючи зайнятість.

Зрештою сам швидко покинув це, виставив дві склянки і дістав з торби з-під столу літрову пластикову пляшку самогону. Випили не закусюючи, заговорили про те та інше. Чоловік хвалився, що нарешті, вперше за два роки іде у відпустку, Сашка не витримав і похвалився кільцем. Навіть дістав і показав для переконливості. Очі господаря засвітились хижим вогнем, тоді Сашка показав йому ще й свого ножа, і той вогонь погас.

Пройшло ще не менше півгодини, доки з’явились останні два гостя. Хлопець підвівся і потиснув їм руки, хоча обоє викликали у нього тільки відразу. Першого звали Сова. Сова був чоловіком уже в літах і весь посивів. Говорив повільно, поважно і довгими реченнями, весь час щось жував. Сашку дратувала ця показна поважність, адже будучи заштатним фізруком, Сова тримав себе як якийсь доктор наук. На додачу він носив вусики точнісінько як у Гітлера, а злі каламутні очі тільки збільшували схожість з фюрером.

Другого звали Андрюша. Незважаючи на те що йому не було ще й тридцяти, він уже відчутно облисів. Увесь час посміхався як ідіот і кидав короткі репліки своїм солодко-приторним голоском. Ймовірніше за все, Андрюша був голубим, і про це свідчило не тільки його прізвисько, та це не цікавило нікого з присутніх.

Господар затулив занавіски на вікні і дістав ще дві чарки. Далі вголос нагадав правила і запропонував вийти всім неохочим, хоча це була формальність. Власне, то був останній момент, коли Сашка міг зупинитись, але він цього не зробив. Переконував себе, що це точно востаннє, та й причина була поважна – всі гроші, зароблені в доках, пішли на кільце, а жити якось треба. На підтвердження цього його шлунок зловісно загарчав. До того ж, він мав чималий стартовий капітал – тисячу гривень, позичених вчора у рідної тітки. Тітка ненавиділа його на всю глибину своєї примітивної душі, але грошей таки дала.

Гра почалась.

Вони грали в одну з найстаріших азартних ігор – кості. Колотили в алюмінієвій кружці два кубики, так шалено, наче від цього залежав результат. Зрештою різко опускали кружку на стіл і дивились на цифри.

Дивне то було казино. Просто повз нього іноді пролітали запізнілі поїзди, а всередині двома кубиками з дитячої гри розігрувались цілком дорослі гроші, а результати писались олівцем на полях старої газети.

Сашці мало пощастити сьогодні, він уже помітив, що виграє через раз. Насправді то більш досвідчені волоцюги давали йому іноді виграти для заохочення, щоб наступного разу здерти набагато більше. Та сьогодні він мав надто великі гроші, щоб можна було так його відпустити. Тому хлопцеві геть не таланило, і тітчина тисяча швидко випарувалась.

- Я буду грати в борг, - сказав він.

- Е нє-нє, - помахав вказівним пальцем господар. – У тебе ще є що закласти.

Проклинаючи свою язикатість, хлопець погодився. Перед очима пролетіло усе, що він міг зараз отак втратити. Замружився і викинув жахливу комбінацію – один і два. Санич легко її перебив, і уже манив до себе рукою.

Сашка дістав кільце і обережно поклав на стіл. Червоний камінчик у ньому був зовсім мініатюрний, як піщинка. Він яскраво блиснув у штучному світлі лампи, і блиск той відбився в очах господаря, який швидко прибрав виграш в кишеню сорочки.

Нарешті скінчився самогон. Тепер можна було зупинитись або грати в борг. Але Сашка зупинитись уже не міг. Він залишився сам-на-сам з господарем, інші двоє тільки спостерігали посоловілими сонними очима. Кінець кінцем він награв ще п’ять тисяч боргу без урахування кільця. Тільки тепер Санич змилувався і сказав «Досить».

Він сидів і ледь не світився від своєї блискучої перемоги. Ситуацію ускладнювало те, що був він уже в дзуськи п’яний. Сашка теж був п’яний, його не слухало тіло, а язик заплітався, тільки мозок прояснів від критичної ситуації і працював неймовірно чітко і ясно. П’ять тисяч – це ж катастрофа для нього.

- Давай подумаємо, як ти повернеш мені борг, - нарешті заговорив господар. – Для початку підміниш до кінця місяця мого сина на «Грифі».

Сашка знав сина Санича і ситуацію, яка склалася довкола нього. Цей хлопець, Антон, був наділений від природи янгольською зовнішністю, але мав просто-таки жахливий характер. За ним давно плакала тюрма, тільки все якось йому щастило. Останнього разу Антон влаштував дебош на приватній яхті «Гриф», хазяїн упіймав його і змусив місяць щодня драїти її. Яхта здавалась в добові оренди бидлу із заробітком трохи вищим за середній, що дозволяло цьому бидлу відчувати себе елітою. Відмивати щоранку з палуби чиєсь блювотиння і згрібати в каюті використані презервативи було не надто приємною роботою, і тепер вона дісталась Сашці.

- За це я тобі прощу… ну нехай 800 гривень, - закінчив речення господар, і продовжив прицмокувати і вголос думати, що робити з рештою боргу.

- То потім, - перебив його Сашка. – Спершу кільце.

- Ууу, - затягнув Санич. – Ну, як розумієш, ця річ для тебе цінна, значить і для мене цінна, тут треба щось подумати. Слухай, - перейшов він на шепіт. – А ця твоя подружка гарна? Може, приведи мені її, ми тут поспілкуємось тісненько, я і колечко заодно віддам…

З його грудей вирвався п’яний регіт. Це була остання капля, яка переповнила вінця Сашкиного терпіння, і він вихопив ножа. Санич, будучи хоч яким там військовим, устиг прикрити рукою горло, але юнак натомість засадив йому ножа просто в око по самісіньку колодочку. Обидва гостя роззявили роти, роззявив рота і Санич. Тільки Сашка закляк нерухомо, намертво вчепившись в ніж. Голова господаря повільно сповзла з ножа, а далі він увесь разом зі стільцем глухо гупнув на підлогу.

- Скільки крові… - прошепотів Андрюша.

Сова хотів устати, але повернутий у його бік закривавлений ніж змусив його передумати. Деякий час усі троє сиділи в тиші і важко голосно дихали. Сашка отямився першим.

- Ви не бачили мене, а я не бачив вас. Я забираю те, що потрібно мені, а ви усе що хочете. Згода?

Такий план цілком влаштовував волоцюг. Сашка першим підійшов до тіла і боязко поліз у кишеню на грудях. Доки витягував кільце, напружено спостерігав за руками Санича, ніби той міг схопити його при спробі грабунку. Та руки його уже не ворушились, а уціліле око нерухомо дивилось кудись у бік вікна.

Далі настала черга волоцюг. Вони швидко обнишпорили усі кишені потерпілого, перевірили навіть в шкарпетках, не посоромились згребти і дрібні копійки з полички з рацією. Потім довго лічили гроші і ділили їх навпіл.

Сашка поглянув на настінний годинник – пів на п’яту ранку.

- Зміна! – вигукнув він. – О шостій прийде зміна!

Волоцюги заметушились. Втрьох швидко протерли усе, до чого могли доторкатись, і покинули сторожку. За домовленістю пішли у протилежну від міста сторону, зблизились з морем і чапали якийсь час по піску. Далі натрапили на покинутий маленький дерев’яний причал, до якого міг пристати моторний човен.

Тут зайшли в воду і вже по ній побрели в бік міста.

- Якщо нас шукатимуть з собаками, подумають, що ми втекли на човні. А якщо все ж надумають шукати далі сліди понад берегом, то ми дали їм хибний напрямок, - Сова пояснював логіку своїх дій. – І головне, - він прищулився і повторив слово в слово. – Ви не бачили мене, а я не бачив вас.

Пройшовши так більше кілометра, трійця вийшла на берег і заглибилась в ліс. До міста залишалось ще чимало, а вже розвиднилось. Сашка подивився по телефону, що вже початок сьомої – значить Санича уже знайшли, а тепер шукають і їх.

Він пришвидшив ходу, часто озирався по сторонам, спіткався, намагався іти через балки і впадини. Волоцюги переглянулись – схоже, їхній новоспечений поводир виявився найслабшою ланкою і першим міг їх здати. В принципі, Сашка сам запідозрив недобре, тому пропустив їх вперед.

Волоцюги деякий час перешіптувались короткими фразами, а потім взагалі замовкли. Хлопець почав заспокоюватись. В якийсь момент Сова поліз в кишеню за сигаретами, ніби випадково витрусив з кишені кілька копійок і нахилився за ними. Сашка втратив пильність і пройшов повз нього, в цей же час Сова схопив з землі сухе поліно і оглушив його ударом по потилиці.

А зовсім поруч, просто в лісі знаходився старий колодязь. Невідомо звідки він взявся – можливо, жив тут якийсь відлюдько, а може збудували його татари, ще до депортації в сонячний Узбекистан. Так чи інакше, колодязь усох, і люди забули сюди дорогу. Саме до нього волоцюги і понесли свою жертву.

Сашка не втратив свідомість і смутно бачив, як його спочатку тягнули по землі, а потім кинули кудись униз головою.

…Він уже й не пам’ятав як вибрався зі свого пекла – з колодязя, з лісу, подалі від залізниці. Зрештою, він знайшов її і віддав свій подарунок. Стояв жаркий сонячний день, вони сиділи на лавочці над набережною і просто розмовляли. Сашка милувався на її красу і з величезною радістю спостерігав, як швидко покращується її ставлення до нього – але не із-за дорогого подарунку, а взагалі. Говорила вона тихо, так що він не міг майже нічого зрозуміти, і сам відповідав якимось приглушеним голосом. Нарешті вона різко підвелась і почала відходити. Обернувшись, посміхнулась на прощання, і промені сонця відбились на рівних блискучих зубах. Той спалах розбудив Сашку, і він розплющив очі.

Перед очима було темно, тільки високо вгорі виднілось синє небесне коло, яке проривалось у вузький отвір. Він лежав на спині, на холодному колючому камінні із задертими догори ногами. Хотів поворухнутись, але з жахом відчув, що не може. Більше того, не відчував навіть болю в своїх кінцівках, наче їх не було взагалі, тільки нив його скалічений хребет.

Перепочив кілька хвилин і знову спробував. Цього разу зміг поворухнути пальцями лівої руки, яка була заломлена за спину. Тому повільно просунув пальці трохи нижче, в задню кишеню штанів. Поступово вони намацали там червону піщинку, а далі і саме кільце.

Небо потроху сірішало. Воно було так близько! Він би вибрався звідси запросто… якби тільки міг ворушитись.

З глибини колодязя донісся відчайдушний могутній крик. Але серед цієї мертвої тиші він хіба що налякав пару чайок, а далі безслідно розчинився в повітрі і серед шуму проїжджаючих вдалині поїздів.

Червона піщинка

  • 30.08.11, 20:19

Останній за день пасажирський катер сонно підповз до кінцевої пристані. Пристань знаходилась майже на окраїні міста, тому людей сюди доїхало геть мало. Матрос накинув засалений канат на трухлявий стовпчик, і пасажири пострибали з хиткого катера на не менш хиткий дерев’яний причал.

Серед них був і Сашка. На відміну від більшості, яка повернула в сторону непривабливих п’ятиповерхівок, він пішов в інший бік. Людей тут майже не було, і ніхто не звертав уваги на одинокого пом’ятого юнака в несвіжій сірій спецівці.

Сашка перейшов міст через річку, який перекривав її буквально в місці впадіння в море. Далі пішохідна доріжка була геть занедбана – с потрісканим асфальтом і густими чагарниками, які хапали за руки і нависали над головою. Ще далі доріжку перетинала траса. Машин тут було мало, але літали вони як навіжені. За трасою стежка робилась зовсім вузькою і малопомітною та губилась у гущі дерев.

Та все ж він таки добре знав цей шлях і побрів туди. Стрічка голої землі звивалась між деревами і вводила в глибину лісу, навколо хилитались велетні з листям, схожим на кленове, і круглими колючими плодами. Земля була геть суха, вкрита відмерлою травою, листям і хвоєю. Його ноги залишали за собою короткий пильний шлейф. Десь зліва паралельно стежці тягнувся невидимий для ока морський берег.

Хлопець йшов так досить довго, доки зовсім не стемніло. Про місто нагадував тепер лише приглушений шум позаду. В мертвій тиші чітко чулося примарне поплескування хвиль. Справа щось зрідка шелестіло, і Сашка про всяк випадок дістав ножика і тримав його напоготові. Ще 12-річним пацаном він якось захопив його з собою на вулицю. Тоді ж на нього напали три оскаженілі безпритульні собаки. Він відбився з допомогою цього ж таки ножика і більше з ним не розлучався.

Скоро доріжка повернула впритул до моря. Дерева розступились, віддавши шматок землі малесенькому природному пляжу. Звідси було добре видно почорніле від темряви море, яке велично заганяло на берег невисокі рівні хвилі. Він зупинився і перевірив час по мобілці – ще рано. Тому присів на березі і став задумливо розрізати пальцем упоперек хвильок або виводити на воді кільця. Незважаючи на вовчий голод і втому, на душі було легко і відносно спокійно.

Тим не менш, скоро в цій душі значно потемнішало – він згадав про неї. Його нездійснена і нездійсненна мрія – красуня, яку він випадково зустрів, і уже досить давно. Усі його невмілі залицяння не приносили ніяких плодів. Пробував показово ігнорувати її – та вона, здавалось, тільки насолоджувалась тією короткою свободою.

Головне – він не розумів, де промахнувся. Може, вона просто боялася, що її тупо домагаються, або різниці в віці? Не сподобалась його не надто приваблива пика? Не вразив одноманітний внутрішній світ? Чи вона просто наївно чекає Джоні Деппа на білому коні?

Він би виправився. Він би поламав себе як завгодно, аби бути схожим на її ідеал. Тільки б поговорити по душам, зрозуміти її. А ось це вже було нереально – не підпускала красуня нікого і близько до своєї душі.

Переконував себе, що це все відбувається тільки тому, що вона недалекоглядна, або жадібна, або навмисне знущається. І сам собі не вірив. Проходили уже цілі місяці, за цей час можна було б наловити цілу купу дівчат, навіть завести сім’ю. Але як тільки згадував її – руки опускалися. Хіба є сенс шукати когось, якщо ідеал – ось він, поруч? Вона як на диво втілювала в собі усі риси характеру, які мали б бути у його омріяної дружини. Напевно, буде чудовою мамою. Він хотів її не на раз, а усю і назавжди. Зробити щасливою, і самому упиватися від того щастя. От тільки…

Зрештою він зважився на різкий крок. Подарує їй золоте колечко з каменем. Якщо і це нічого не змінить – нехай забирає його і йде до біса. І дарма, що заради його придбання він ще з ранньої весни без вихідних трудився чорноробочим в доках.

Перевірив кишеню – кільце на місці. Далі відшукав на мобільному єдине її фото, яке було у нього, і уважно розглядав її з ніг до голови. На фотографії серед бур’яну стояла босоніж впівоберта приваблива дівчина. Вдягнена вона була в короткі чорні шорти і білу футболку, які підкреслювали її худорляву фігурку і маленькі груди. Тонкі загорілі руки вона якось незграбно розвела у сторони. Над усім цим світилось її ніжне усміхнене личко, яке зводило його з розуму і затуманювало свідомість. Довершували картину чорні кучерики, спадаючі на плечі, хоча Сашка знав, що вона мала насправді пряме волосся, а от саме в той день закрутила чомусь, і вийшло дуже гарно.

Так він і дивився на неї хтозна скільки – коли отямився, не міг сказати, пройшло кілька секунд чи півгодини. Струсив з себе це марево. Згадав розповіді мами, що якраз на цьому місці у війну йшли особливо запеклі бої наших партизан з німцями. Уявив собі, як навколо лежать поранені впереміжку з мертвими, як багряніє від крові морська вода, вкрита спливаючими трупами. Тільки таке моторошне видовисько допомогло отямитись.

Далі пішов швидше. Погана стежка, не можна сюди йти, ще мама так казала. Мама, звісно, виявилось, була права, але не з тими друзями він повівся. Вже й не було поруч тих друзів, а він сам знову йде сюди.

Стежка вивела до пустої залізної дороги і скінчилась, далі хлопець йшов уже уздовж неї. Дорога піднімалась вгору, тоді навколо в низинах розкинулись затоплені долини, потім навпаки опустилась вниз, в прорубаний просто між скелями тунель. Покриті деінде плющем і диким виноградом скелі були такі високі, що верх їх можна було розрізнити тільки високо задерши голову вгору, і він вкотре дивувався, скільки ж сил треба було докласти для створення такого проїзду.

Нарешті підійшов до сторожового посту прямо над дорогою. Будівля була обгороджена колючим дротом з попереджувальними табличками, та хлопець шмигнув у діру в огорожі і збоку підійшов до входу. У вікні ледь світилося.

- Санич, відчиняй! Це я, - постукав у двері.

- Я – остання буква алфавіту – прохрипів голос зсередини, але двері зі скрипом все ж відчинилися.

Подяка за толерантність

  • 10.08.11, 18:08

Коли я вперше почув у новинах про лондонські погроми, там не було сказано, хто саме бере в них найактивнішу участь. Та варто було переглянути тільки дві-три замітки в Інтернеті, щоб переконатись – бунтують чорношкірі.

Десь я вже це бачив.

У Франції кілька років тому дві макаки, втікаючи від поліцейських (навіщо!?) залізли в трансформаторну будку, де їх благополучно прибило струмом. Ну звісно, як учора вилізли з джунглів, звідки їм знати про електрику? Тоді немало машин та вітрин було розколошкано по всій Франції. Історія повторюється.

Перш ніж звинуватити мене у расизмі, задумайтесь. Чому він сприймається з такою однозначною односторонністю – якщо вбити/ударити/обізвати/косо глянути на негра – це расова нетерпимість. А як називається те, що вони роблять?

Нагадаю, як усе починалося. Поліцейські застрелили негра-таксиста, який першим почав стрілянину, коли його хотіли просто обшукати. Звісно, поліцейські повелись не толерантно – треба було просто почекати, доки чорношкірий громадянин їх переб’є, і таким чином не порушити його права.

Тепер із-за смерті одного (явно нечистого на руку) негра ціле стадо бабуїнів громить Лондон. Хіба це не є радикальний расизм у їхньому виконанні? А якби таксист був білим або китайцем?

Європа отримала чергове жорстке попередження за свої демократично-ліберастичні погляди. Учорашнім мігрантам, як бачимо, зовсім на них начхати – вони зараз зайняті паплюженням величного міста, яке гостинно прийняло їх із їхніх недорозвинених країн.

Не дивно, що «протести» зрештою перетворились у банальне мародерство – на більше ця мавпяча зграя не здатна. Кого мені реально шкода, так це поліцейських, які максимум що можуть – заарештовувати порушників.

Натомість щоб перестріляти цей зоопарк наповал або хоча б пов’язати купками і відправити на історичні прабатьківщини, де вони зможуть вільно стрибати по пальмах і трощити усе на своєму шляху.

100%, 8 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Кролики - причина депресії

  • 12.07.11, 20:51

Для мене. Очевидно, чергова сходинка у серії «Крыша едет не спеша».

Раніше якось не приділяв цьому уваги. Тепер же, якщо випадково побачу таке звірятко (неважливо в житті або на фотографії), на душі стає якось паскудно. Особливо – якщо побачений кролик у клітці.

Не знаю, що це означає. Просто якось безкінечно сумно бачити це малорухоме тучне створіння з наївною мордочкою і величезними вухами. Його майже постійна апатія швидко і надійно переходить до мене, так що доводиться застосовувати інтенсивну терапію блек-металом, який має винести геть усе з мізків.

А ще кролики асоціюються у мене з одним ворогом. Час швидко іде, і наша ворожнеча втрачає актуальність. А ще йому зараз має бути кепсько (не із-за мене, просто так склалося). Отож дивлюсь я на зроблені ним фотки кроликів. І не відчуваю ні каплі від тої величезної ненависті, яка була в мені раніше. Більше того, тепер мені його шкода.

Я не з чуток знаю, що він відчуває зараз. 

Кукрыниксы - Звезда

Вам может быть одна из падающих звезд,
Может быть для вас, прочь от этих слез,
От жизни над землей принесет наш поцелуй домой

И может на крови вырастет тот дом,
Чистый для любви... Может быть потом
Наших падших душ не коснется больше зло

Мне страшно никогда так не будет уже,
Я - раненное сердце на рваной душе.
Изломанная жизнь - бесполезный сюжет.
Я так хочу забыть свою смерть в парандже.

Лишь солнце да песок жгут нам сапоги,
За короткий срок мы смогли найти
Тысячи дорог, сложенных с могил, нам с них не сойти.

И может быть кому не дадим своей руки,
Может потому, что у нас внутри
Все осколки льда не растопит ни одна звезда.

Мне страшно никогда так не будет уже,
Я - раненное сердце на рваной душе.
Изломанная жизнь - бесполезный сюжет.
Я так хочу забыть свою смерть в парандже...

Трошки про мову

Мені набридли спекуляції щодо історичного походження і повноцінності української мови. Мене дратують адепти точок зору, згідно з якими українську зліпила із польських слів у ХІХ столітті купка галицьких фанатиків на чолі з Грушевським (а потім їхню справу докінчили більшовики), що Шевченко писав виявляється на малоросійськом нарєчії, яке прирівнюється ними до сучасного суржику. І взагалі слова «Малоросія», «малоросійський», які вперто прививають усякі ваджри і тому подібні заслужені діячі, опираючись на термінологію кількасотрічної давнини. (До речі ці терміни церковного походження, а не політичного. І давно не актуальні).

Прикро, що куди більшу активність у цьому питанні проявляють навіть не росіяни, а група особливо збочених українців. Хоча правильніше було б назвати їх маломозгами малоросами.

Отже, точка зору, що староукраїнська (так само як староросійська і старобілоруська мови) виникли із спільної старослов’янської, їх не влаштовує. При цьому спираються вони на те, що ніяких документів часів Русі на мові подібної до української немає.

Свята правда.

Тільки з одним зауваженням – документів російською тоді теж не було. Тому що всі вони велись церковнослов’янською мовою. Філологи, включаючи російських, визнають, що старослов’янска (староруська, якщо комусь так дуже хочеться) і церковнослов’янська мови – це різні речі. І останньою, хоч і розуміли її всі, не користувалися у побуті, за винятком хіба що інтелігентів-церковників.

Як же заперечити вельмишановному бидлу (якщо є таке бажання), що українська з’явилася трошки раніше, ніж вони собі надумали? Пропоную декілька шляхів.

Народні пісні, думи, колядки, щедрівки, приказки, пісні козаків і бандуристів, билини і т. д. (Билини я б виділив окремо. Виявляється, вони були на ходу не тільки на півночі Росії, а і в Україні, і в Білорусії. Є в них і суто «наші» персонажі, наприклад, Котигорошко).

На жаль, у всіх їх є один недолік – усна народна творчість і передавалась тільки усно, ніяк не записувалась. Більшість цих творів (гуглимо «дохристиянські пісні» або «старовинні пісні») в інеті адаптовані під сучасну українську мову, і як вони звучали в оригіналі, можна більше хіба що здогадуватись. Роком першого запису української пісні вважається 1571 – тоді чех Ян Благослав записав із слів якогось Никодима «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?». Прочитати можна тут.

Кількість українських пісень, зібраних вченими, коливається. Я бачив цифри до 200 тис. Боюсь, у галицьких фанатиків при всьому бажанні не вистачило б на таке фантазії.

По-друге, сліди української можна шукати в тих же літописах. В творах «Збірники Святослава» або «Тринайцять Слів Григорія Богослова» використовуються слова незвичні до церковнослов’янської мови і більш характерні для народної української. На їх основі можна було б багато чого довести, тільки особисто я працю над стародавніми письменами не осилю, а вцілому як завжди всім начхати.

Нарешті, маломозги чомусь впритул не бачать Пересопницьке Євангеліє – видатну книжку кінця 16 століття, яке якраз і є яскравим і живим на даний момент прикладом староукраїнської мови. Звісно, не без впливів латині, полонізмів і церковнослов’янської. Як на мене, дуже багато незнайомих букв. Українська мова з того часу сильно змінилася, що тільки підтверджує, що вона жива.

Не можу не погодитись, що галицький вплив таки був, тільки його роль явно перебільшена. Бачив складені трійки слів українське-польське-російське, у яких тільки російське слово відрізняється. При цьому сором’язливо замовчується, що значна частина російських слів сама запозичена з мов неслов’янських племен або турків. Або конкретні приклади, коли російські слова походять з латині:

квітень – kwiecien – апрель

цукерка – cukierek – конфета

Тим не менш, твори Котляревського та Шевченка дуже вже схожі на сучасну літературну українську (з поправкою на наявність екзотичних букв типу Ъ і "ять"). Хоча, не перестаю нагадувати, штучна мова, вигадана уже після їх смерті, мала б бути якоюсь зовсім чужою.

Помітили, що стосовно білоруської і близько немає срачу такого масштабів? Тому що там вони уже домоглись свого – мова існує тільки декоративно, її усюди витіснила російська.

На додачу. Я не хочу уподібнюватись до вас і розказувати про фінно-угорський суржик та інші образливі речі. Російську мову розумію і ціную завдяки певним літературним творам. А якщо вам ваша розумова неповноцінність не дає змоги осилити українську, це зовсім не привід її принижувати, бо так ви тільки принизитесь самі. А ви і без цього жалюгідні.

(с) Моє.

Delerium feat. Rani - Fallen

Do you remember me
I'm just a shadow now
This is where I used to be
Right here beside you
Sometimes I call your name
High on a summer breeze
What I would give,
To feel the sunlight on my face
What I would give,
To be lost in your embrace

I've fallen from a distant star
Came back, compelled because I love
I'm caught between two different worlds
I long for one more night on earth

Do you believe in dreams
That's how I found you
But I can't be with you
Till you take a leap of faith
What would I give,
To feel the sunlight on my face
What would I give,
To be lost in your embrace

I've fallen from a distant star
Came back, compelled because I love
I'm caught between two different worlds
I long for one more night on earth

I've fallen from a distant star
Came back, compelled because I love
I'm caught between two different worlds
I long for one more night on earth

-----------------------------------------------------------------------

Ты помнишь меня? 
Я теперь всего лишь тень... 
Место, где я привыкла быть - Здесь, рядом с тобой. 
Иногда я произношу твое имя, 
Его высоко уносит летний бриз. 
Что я отдала бы, 
Чтобы почувствовать солнечный свет на моем лице. 
Что я отдала бы, 
Чтобы потеряться в твоих объятьях. 

Я упала с далекой звезды, 
Вернулась из-за любви. 
Я застряла между двумя разными мирами,
Я существую лишь для еще одной ночи на Земле. 

Веришь ли ты в мечты? 
Через них я нашла тебя, 
Но я не смогу быть с тобой, 
Пока ты не начнешь в них верить. 
Что я отдала бы, 
За солнечный свет на моем лице, 
Что я отдала бы, 
Чтобы потеряться в твоих объятьях. 

Я упала с далекой звезды,
Вернулась из-за любви. 
Я застряла между двумя разными мирами, 
Я существую лишь для еще одной ночи на Земле. (2х)

віршик

  • 18.06.11, 21:49

До того берега веде один лиш міст,

І перед ним я зараз сам стою,

І хочу перебігти, як колись,

Щоб опинитись знов на тім краю.

Заманює зелена далечінь,

Звуки дитинства і знайомі голоси.

Земля давно загублених створінь.

Там все, що я хотів і що просив.

Та я стою. Бо тільки перейду,

Я розпочну іще одну війну

І знов програю. Знову не вкраду

Свою давно загублену весну.

Мене знов кине в небо неживе,

Укутає отруєним туманом.

І осліпить. Задушить. Розірве

Іржавим лезом ледь засохлі рани.

Тоді б я падав вертикально вниз

І роздирав об камінь кулаки,

Та я стою. Я все ж туди не вліз,

І вже в моїх долонях сірники.

Дивлюсь туди неначе крізь туман,

Невдячне діло – рушити мости,

Та краще, ніж втекти в самообман

І впасти на коліна, і повзти.

Яка різниця, хто що не сказав,

Все недоказане потоне у вогні.

Раз я поставив все і не вгадав.

Так є. Весь світ був правий, а я – ні.

Палає міст, злітають іскри в висоту,

А я йду геть і вже не зупинюсь.

Можливо, я крокую в пустоту.

Але не повернусь.

Skinhate - Нескінченна

Небо таке ж порожнє як і я,
Небо, усі мої думки у небі,
Сірі хмари, але дощ не піде.
Тебе! Я вже майже забув тебе,
І мені тепер не треба слів,
Жовте листя під ногами
Все скаже за мене!

Я завжди пам’ятав, що так і було,
Я завжди знав, що так і буде, –
Речі ніколи не змінять себе!
Я завжди пам’ятав, що так і було,
Я завжди знав, що так і буде, –
Речі ніколи не змінять себе!
Яка тобі різниця куди я йшов?
Яке тобі діло до того, що я робив?
Я все рівно нічого не знайшов,
Там де хотів здобути зоряних скарбів...
Ілюзія добробуту миттєво зникла,
Як міраж у пустелі нездійсненних мрій,
Залишивши за собою лише брудну хмару
Та камінь на серці, що було сповнене надій!
Я завжди пам’ятав, що так і було,
Я завжди знав, що так і буде, –
Речі ніколи не змінять себе!
Я завжди пам’ятав, що так і було,
Я завжди знав, що так і буде, –
Речі ніколи не змінять себе!
Сіре небо лежить під ногами,
Дерева ідуть у його глибину,
Осінь засипала мене жовтим листям,
Зачекай, я вже до тебе йду.
Від втрати лягає на плечі мертвим грузом
Біль за те, чого не повернути ніколи,
День у день за вікном сірий мокрий асфальт
Перетворює думки на мутні спогади!
Не бачили б очі, не чули б вуха, –
Було б спокійніше у мене на душі!
Усе як було і все настільки інше!
Мені від цього тільки гірше...

Не бачили б очі, не чули б вуха, –
Було б спокійніше у мене на душі!
Усе як було і все настільки інше!
Мені від цього тільки гірше...