У Будапешті закінчувалась моя осіння відпустка, звідси ж почалась і справжня осінь. Один день, щоб поверхнево оглянути це величезне місто, записати собі в актив одинадцяту країну і дати нашим водіям відпочити необхідні години згідно з європейським законодавством.

Іллінці відносяться до тих маленьких міст, які, попри свій розмір, дійсно виглядають як місто. Самодостатня інфраструктура, багатоповерхівки, учбові заклади, заводи й відпочинкові зони, усе тут є. Також Іллінці в останні роки традиційно лідирують в економічному розвитку серед райцентрів Вінниччини. Але їхав я сюди, звісно, дивитись не на розквітаючі заводи, а історичні цікавинки, які також присутні у достатній кількості.

Цього разу відправляємось до села Бабин, що в Іллінецькому районі на Вінниччині (а всього їх з такою назвою в Україні п’ять). Невідомий для широкого загалу і осторонь головних доріг, Бабин приховує в собі пару таємничих історичних цікавинок, які з радістю покаже тим, хто все ж не поліниться сюди доїхати.

Тут, власне, яке діло.

Піднапрягся я і здійснив одну зі своїх давніх (ще десь зі шкільного віку) мрій – видати книжку. З ISBN, блекджеком і твердою палітуркою. Все-таки списані від руки листки та файли на електронному носії – то одне, а коли це все можна помацати руками – зовсім інше. До книжки увійшло 25 оповідань за 15 років, усього аж 354 сторінки і грам триста макулатури на кожен екземпляр мого особистого щастя.

Значна частина оповідань (але не всі) з’являлась у цьому блозі, хтось, певно, читав. Жанр більшості можна визначити як магічний реалізм усю підряд дику ахінею, яка лізла мені в голову чи навіть снилась протягом усіх цих років. Словом, якщо щось із того вам здалося депресивним чи страшним – то я старався, щоб вийшло.

Ну а тепер до суті халявки. Хоч тираж і мінімальний, кількість книжок на виході все одно більша, ніж кількість знайомих, яким хотілось би її подарувати (та і критика від незнайомих людей сприймається набагато легше, раптом що). І тому паралельно вирішив трішки її роздати і тут, своїм читачам. Просто роздати, безкоштовно. Від вас треба тільки бажання і оплата пересилки за тарифом Нової Пошти (у Вінниці і Кривому Розі можу при нагоді передати особисто).

Раптом кого зацікавить – пишіть на [email protected], в тутешній чатик (хоча я умудряюсь у ньому провтикувати повідомлення іноді) чи в коменти до цього запису. Далі сконтактуємось.

Прогулянка парком Крка була заключною частиною моєї хорватської відпустки. Це місце вважається одним із найгарніших в країні, поступаючись популярністю хіба Плітвіцьким озерам.

Про містечко Сутиски я знав відносно давно і так само давно планував туди з’їздити, та все щось не складалось. Ще й з часом виникло бажання побачити їх конкретно в осінню пору та в гарну погоду, а ще б було сухо, аби велосипедом… Словом, ймовірність того, що колись всі сприятливі умови складуться одночасно, робилась все меншою, але як не дивно, минулого жовтня це таки сталося.

І вилазка вийшла якраз такою як треба, заради якої варто було б стільки вичікувати. Прямо хочеться порівняти з добрим алкоголем після років витримки… Ну а Сутиски підтвердили статус одного з найгарніших місць Вінницької області, яким я нагородив їх ще завчасно і заочно.

«До оглядового майданчика з видом на місто можна піднятись канатною дорогою, але ви туди все одно не встигнете», - із такої в тому числі фрази почалась екскурсія Дубровником, після якої вільного часу мало лишитись усього година-півтори. «Ага», - подумав я у відповідь, одразу відстав і загубився у натовпі, направившись найперше саме туди. Думаю, моя власна екскурсія вийшла цікавішою. Тим більше на такі міста, як Дубровник, все ж краще дивитись звіддаля чи з висоти.

Калуш – друге за величиною місто Івано-Франківської області, проте за туристичною популярністю точно за межами трійки і навіть десятки. А відоме швидше своїми екологічними проблемами.

І взагалі воно… дивне. Південна частина – типове невелике прикарпатське містечко з численними архітектурними пам’ятками, а північна – радянське й багатоповерхове, що постало паралельно із промисловим бумом у 60-ті роки. І все разом воно якесь хаотичне, сумбурне й розкидане на багато кілометрів.

Але найперше я пішов саме до тієї проблемної екологічної зони – Домбровського кар’єру.

Долина – районний центр на історичній Бойківщині, за 60 кілометрів на захід від Івано-Франківська. З цього міста на минулорічну Покрову почався мій день, присвячений промисловій стороні Прикарпаття – далеко не такій популярній, як його природа, але в своєму роді не менш цікавій.

Долина складається зі старої та нової частин, які лежать окремо одна від одної і взагалі виглядають як два зовсім різні населені пункти. Почну зі старої, сама назва якої свідчить, що тут цікавіше. Проте, на жаль, цей район і дуже занедбаний.

П’ять років із дня, після якого лишалось тільки мовчати. П’ять років, щоб забути – цього виявилось геть мало.

Але все ж поступово спогади про Острів стираються з пам’яті. Залишається хіба безглуздий жаль, з роками стаючи все більш безглуздим – за неправильно витраченим часом і можливостями, за людьми, відірваними на півслові, які досі навряд чи згадають мене в лице.

І за місцями, які за майже три роки встигли стати своїми, «особливими». Якби спитати самого себе, якого з-поміж них не вистачає найбільше (а важко вибрати, коли їх десятки), я б вибрав, мабуть, все ж Євпаторію – усю, повністю.

Певно тому, що саме її я так і не напився сповна; якщо розібратись, не залишився навіть на жодну ночівлю, максимум на один день чи проїздом. Тоді ж думалось, що завжди встигнеться: автобуси з Курортної автостанції Сімферополя бігали цілий день, 20 гривень за проїзд і 80 хвилин в дорозі. Але ж цього всього було мало, так мало хоча б для цілісних особистих спогадів.

У альтернативному світі, де у кожного є шанс виправити свої помилки, все було б інакше. Тоді варто було б абстрагуватись від гівняного кримського сервісу і взяти кімнату в готелі, хоча б на тиждень (а за ним іще один… і ще…). Адже то тільки здається, що можна все розпланувати, розрахувати й побачити в місті віком більше двох тисяч років.

А потім тільки знову ступити на його древню стражденну землю, і далі воно якось все самою складеться. Ходити вузькими, суцільно забудованими глинобитними вуличками, точно як десь на Близькому Сході, аж доки не навчитись орієнтуватись у них навпомацки. Проїхати із кінця в кінець всі маршрути трамвайчиків, вузькоколійних і раритетних, тому так схожих на вінницькі. І обов’язково – маршруткою №6, добрий шмат шляху якої проходить просто понад пляжем.

Раз-по-раз віднаходити тендітні невагомі вілли і сурові вікові храми, у яких близько одне від одного умудрялись миритись такі різні татари, караїми, вірмени і всі інші, чиїх імен вже ніхто не назве. Смакувати звучні ненашинські топоніми, що їм якимось чудом удалось вижити в радянській окупації та стандартизації.

І так чи інакше вертатись до моря, шукати невідомі туристам кав’ярні і точки, з яких зручно стрічати світанки й заходи сонця, або й просто спостерігати за нескінченним змішаним ґвалтом мартинів, лебедів та голубів. І зрештою вибиратись на схід, через залізничні колії, повз старі окописька з порослими мохом темно-сірими пам’ятниками – до величезного солоного озера, настільки солоного, що його вода місцями не синя, а криваво-червона.

Я ніколи тебе не забуду.

Я ніколи не перестану проклинати тих, хто тебе забрав.