Цього разу ми стартуємо із Кам’янець-Подільського, і хоча автобус приміський і їхати недалеко, виходимо з нього уже в Тернопільській області.

Але село, з якого почалася ця мандрівка, історично більш прив’язане саме до Кам’янця і з’явилось завдяки йому. А його назва свідчить про фортифікаційне минуле – Окопи, а ще раніше більш помпезно: Окопи Святої Трійці.

Період з кінця січня десь по середину березня мені видається найгіршим у році. Коли новорічні та різдвяні свята вже далеко позаду, до тепла та справжньої весни ще нескоро, а навколо тільки холод, робота, болячки, в’їдливі думки та все ще короткі дні.

З-поміж іншого, чим можна «лікуватись» у такий період, можуть бути спогади про якийсь теплий та приємний час. Тому я з неймовірним задоволенням саме зараз почну розгрібати фото із Хорватії, третього тижня вересня минулого року. І перша частина їх буде присвячена не якомусь конкретному місцю, а просто тому, що побачене по дорозі із вікон автобуса, а дивитись там теж є на що.

Чернівецька область чомусь мало асоціюється з Карпатами. Але якщо потрапити хоч раз у тутешні гори та гуцульські села, неодмінно захочеться ще.

От і я, побувавши 2 роки тому у Виженці й на перевалі Німчич, не зміг довго втриматись, аби ще раз не повернутись у ці місця. Цього разу – з прицілом на Буковинські водоспади біля села Розтоки.

Червоноград дуже несхожий на інші міста Львівщини. По-перше, він відомий як місто шахтарів та локальних екологічних проблем, що навряд сприяє його туристичній популярності. Ще відносно молодий, як для Галичини, – 1692 року. Але в цьому і є його ізюминка – він інший, і тому по-своєму цікавий. А для уродженців інших шахтарських міст, так точно.

Якщо почати їздити в Польщу, то рано чи пізно потрапите в Краків. Польське історичне ядро з 1000-літньою історією, сюди, безперечно, ведуть всі дороги, і одного разу приведуть кожного мандрівника. Хоча б на ночівлю – як це і сталося зі мною.

І звіт про нього буде дещо нетрадиційним, і більше не про пам’ятки. Бо по-перше, їх усе одно не охопити за кілька годин, по-друге, вони й так усі відомі й розкручені. Словом, це таке собі вступне попередження, бо раптом хтось має до Кракова особливо теплі почуття, а тут завалююсь я і починаю детально чмирити їх улюблене місто в 42 кадрах.

Похмурого серпневого дня я вирушив на північ Львівської області, де хотів побачити Сокаль та щось іще. «Щось іще» вийшло сусіднім селом Тартаків, де поки що тримається красивий палац Потоцьких-Лянцкоронських. У самому ж Сокалі пам’яток набагато більше, хоч і багато з них у поганому стані. Але, якби ж то це була біда тільки цього району…

Трішки про цікаве минулорічне із сусідньої країни, з місць, де побував тільки епізодично.

Почнемо із міста Явор у Нижній Сілезії, де нас зустрічає архітектурне чудо.

У минулому році у Львові я був пару разів проїздом та з однією ночівлею, тому побачити багато нового не вдалося, але дещо все ж є. Про кілька відвіданих точок і розповім далі.

Невелике польське містечко Болеславець може стати справжнім відкриттям для тих, хто не чув про нього раніше. При відносній невідомості, кількість пам’яток та історична атмосфера тут просто неймовірна. Від кордону з Німеччиною – усього 50 км, місто часто входило до її складу, і німецький дух тут також присутній, як і історична назва (до 1945) на їх манер – Бунцлау.

Другим після Турки центром тяжіння найцікавішого на Бойківщині є село Розлуч, що на 15 км північніше: тут зберіглася зразково-показова бойківська церква та дерев’яний костьол.

Уцілілі дерев’яні костьоли в Україні узагалі можна на пальцях перелічити, та й то більшість у катастрофічному стані. Але серед них тільки один виконаний у неоготичному стилі, і тому є унікальним взагалі. Заклали його німецькі колоністи (і такі тут були!) у 1902 році.