Невелике польське містечко Болеславець може стати справжнім відкриттям для тих, хто не чув про нього раніше. При відносній невідомості, кількість пам’яток та історична атмосфера тут просто неймовірна. Від кордону з Німеччиною – усього 50 км, місто часто входило до її складу, і німецький дух тут також присутній, як і історична назва (до 1945) на їх манер – Бунцлау.

Другим після Турки центром тяжіння найцікавішого на Бойківщині є село Розлуч, що на 15 км північніше: тут зберіглася зразково-показова бойківська церква та дерев’яний костьол.

Уцілілі дерев’яні костьоли в Україні узагалі можна на пальцях перелічити, та й то більшість у катастрофічному стані. Але серед них тільки один виконаний у неоготичному стилі, і тому є унікальним взагалі. Заклали його німецькі колоністи (і такі тут були!) у 1902 році.

Як би не було в Німеччині багато замків та фортець, майже всі вони чимось унікальні. Одна з таких знаходиться у містечку Штольпен (приблизно посередині між Баутценом та Дрезденом) – вона стоїть на базальтовій скелі і збудована таки з базальту.

Все наше життя складається із дрібних збігів обставин. Опинись я тут на якусь годину пізніше, чи будь погода хоч трохи гіршою, ніж була того дня, Турка не справила б на мене настільки сильне враження. Хоча неформальна бойківська столиця сама по собі – незвичне місто, розкидане на багато кілометрів між карпатськими вершинами, із синтезом бойківської, австро-угорської та польської архітектури. Але якби не той фантастичний світанок, і хмари, і шматочок райдуги, що показався тільки на якусь хвилину, все сприймалось би геть по-іншому.

І далі все складалось саме так, ніби було наперед розплановано. І навіть більш ніж достатньо для того, щоб назвати саме той день найкращим у році, що минув.

Наші люди, та й не тільки наші, дуже полюбляють усякі кліше. Наприклад, якщо море чи озеро з лазурною водою – то це неодмінно «Мальдіви», а коли мальовничі гори – значить «Швейцарія».

Саксонська Швейцарія, що на 50 км східніше від Дрездена, у цьому плані має більш-менш «ліцензійну» назву. Так її нарекли саме швейцарські мандрівники: їм ці чудернацькі й химерні гори з пісковику чимось нагадали рідні пейзажі. Ну а потім назва популяризувалась і прижилась.

У глибинці Гусятинського району на Тернопіллі сховалось село Сидорів, цікаве своїм оригінальним замком, який завдяки незвичній формі називають «замок-корабель». А так як він лежить у руїнах, то відноситься до категорії пам’яток «спішіть побачити».

Добиратись до Сидорова незручно, у чому я переконався ще в травні, коли так сюди і не доїхав. Як виявилось, у суботу й неділю приміський транспорт у Гусятині відпочиває. Тому довелось повторити вилазку в кінці літа і цього разу вже успішно.

Наступна зупинка у Саксонії, яка не перестає вражати, - фортеця Кенігштайн біля однойменного містечка. Розташована на узвишші над долиною Ельби, і види із узвишшя на річкову долину та скелі навколо захоплюють не менше.

Продовжуємо відкривати Тернопільщину, настільки насичену пам’ятками, що зупинятись можна ледь не в кожному селі. І цього разу відвідаємо два селища на шляху від Скалата до Гусятина.

Перше із них – смт Гримайлів. У інтернеті пишуть, що в Гримайлові є залишки замку, на що я й повівся, і навіть не тільки я, бо паралельно з автобуса вигрузились дві жіночки з Черкас. Уявляю, як вони прифігіли, коли побачили «замок» (мене-то вже рідко чим здивуєш).

Замок у німецькому місті Моріцбург – насправді ніякий не замок, а палац, точніше навіть мисливський будинок саксонських курфюрстів. Але це місце стало для мене одним з найбільш приємних спогадів минулого року. Той момент, коли всякі дрібні обставини, і погода, і освітлення, і атмосфера маленького європейського міста переважили все інше.

Та і курфюрсти були не такі прості люди, що їх мисливський будиночок виглядає крутіше за деякі справжні замки.

Скалат – маленьке місто у Підволочиському районі на Тернопільщині. Відоме воно, перш за все, своїм замком, одним із найкраще збережених у регіоні, і який найбільше притягує сюди туристів.