Інформація, яку ми отримуємо з навколишніх джерел, може сприйматись дуже по-різному, залежно від того, як її подати. Наприклад, можна сказати: от відвідав покинуту Чигиринську АЕС і мертве місто Орбіта навколо неї. І багато хто подумає, вау… А от якщо уточнити, що від АЕС залишилось дві адмінбудівлі та труба, і від Орбіти не набагато більше, то це буде виглядати уже не так вражаюче.

Так чи інакше, це місце добре вписувалось на третє місце в мою колекцію недіючих атомних станцій України (після Кримської та Чорнобильської).

Майже через три роки після першого візиту, хоч і ненадовго, я повернувся в Черкаси. І одразу пішов до їхнього водоканалу. Хай із першої спроби я побачив у місті багато цікавого, але тут точно не був. Та і кому взагалі прийде в голову при відвідуванні будь-якого міста іти дивитись водоканал чи щось подібне?..

Якщо в Одесу, хоч на пару годин, хоч би і проїздом – то найперше убік моря. Тим більше, тут я не був майже чотири роки і встиг скучити і за Чорним морем, і за самим містом.

Заключна замітка моєї придністровської вилазки, присвячена місту Бендери.

На сході історичної Бессарабії на березі Дністра лежить давнє (відоме з 1408 р.) місто Бендери. На його долю випала велика кількість війн та конфліктів, останній із яких мав місце усього 27 років тому. Саме з провокації в Бендерах почалась повноцінна війна між Молдовою і самопроголошеним Придністров’ям, саме тут проходили основні вуличні бої, відповідно з найбільшою кількістю руйнувань та жертв.

А ще тут знаходиться одна з найкраще збережених фортець у регіоні, яка й була для мене основним мотиватором для входження в сіру зону. Причому усього кілька років тому її побачити не могли навіть мешканці самого міста. Але про все по порядку.

Продовжуємо ловити різні природні явища по Вінниці. І цього разу відправимося в ранок жовтневого дня.

Село Кіцкани знаходиться на правому, «молдовському» березі Дністра, але волею обставин разом з містом Бендери і ще кількома селами перебуває під контролем Придністров’я. І раз я вже заїхав сюди, гріх було не навідатись до однієї із найбільших святинь на території Молдови – Ново-Нямецького монастиря.

Із листопада до березня у мене традиційно період простою в дальніх поїздках, зате назбиралось фото із Вінниці. Я, звичайно, молодець, що роздуплився з зимовими знімками під літо, але краще пізно, ніж ніколи, та й якщо не зараз, то навряд їх коли розгрібатиму.

Беручи початок у Карпатах, Дністер досить швидко стає повноводною і вагомою річкою, виступаючи заодно в ролі кордону, спочатку міжобласного, а далі – державного, між Молдовою та Україною. Нарешті від Вінниччини він різко пірнає на південь, полишаючи нашу територію. Тоді на правому його березі Молдова, а на лівому… також Молдова, але такою себе зовсім не вважає.

Унаслідок далекого вже конфлікту 1992 року ця смужка землі з менш ніж півмільйона населення проголосила себе незалежною державою. З тих пір минуло майже три десятиліття, Придністров’я так ніхто і не визнав, але вони вперто живуть у своїй власній реальності, яку зі сторони називають то заповідником СРСР, то 90-х років.

На відміну від більшості невизнаних територій, за відвідини яких будуть проблеми з країнами, до яких вони відносяться, Молдові, здається, просто байдуже. Тож по суті ніхто не заважає побачити цю дивну сіру зону зсередини.

Першу частину про Рівне я завершив на підході до будинку органної музики, історично костьолу святого Антонія. З нього і почнемо другу.

Від початку костьол мав витончені неоготичні шпилі, але позбувся їх за СРСР, коли втратив релігійний статус. Зате тепер виглядає якось ніби по-британськи: