Беручи початок у Карпатах, Дністер досить швидко стає повноводною і вагомою річкою, виступаючи заодно в ролі кордону, спочатку міжобласного, а далі – державного, між Молдовою та Україною. Нарешті від Вінниччини він різко пірнає на південь, полишаючи нашу територію. Тоді на правому його березі Молдова, а на лівому… також Молдова, але такою себе зовсім не вважає.

Унаслідок далекого вже конфлікту 1992 року ця смужка землі з менш ніж півмільйона населення проголосила себе незалежною державою. З тих пір минуло майже три десятиліття, Придністров’я так ніхто і не визнав, але вони вперто живуть у своїй власній реальності, яку зі сторони називають то заповідником СРСР, то 90-х років.

На відміну від більшості невизнаних територій, за відвідини яких будуть проблеми з країнами, до яких вони відносяться, Молдові, здається, просто байдуже. Тож по суті ніхто не заважає побачити цю дивну сіру зону зсередини.

Першу частину про Рівне я завершив на підході до будинку органної музики, історично костьолу святого Антонія. З нього і почнемо другу.

Від початку костьол мав витончені неоготичні шпилі, але позбувся їх за СРСР, коли втратив релігійний статус. Зате тепер виглядає якось ніби по-британськи:

У всяких хіт-парадах туристичної привабливості українських обласних центрів Рівне традиційно плететься десь позаду. Місто було сильно зруйноване у Другу Світову, після якої перестав існувати замок-палац Любомирських та цілісний історичний центр як такий.

У мене на знайомство з Рівним був короткий зимовий день і ще буквально годинка ввечері напередодні. Тим не менш у місті, де «нема чого дивитись», нафоткав стільки, що заледве влізло в дві замітки.

Серед малих міст і містечок Вінницької області чи не найбільше подій останнім часом відбувається у Тульчині (а то іноді складається враження, що в нашій провінції час узагалі зупинився). У першу чергу ці зміни пов’язані з масштабним оперним фестивалем, що відбувся уже два роки поспіль і має всі шанси стати щорічним. Хоча це й невеликий проміжок часу, щоб говорити про якусь закономірність, та поки 15-тисячне місто успішно впоралося і з організацією, і з напливом людей по кілька тисяч за раз.

Паралельно змінюється і обличчя Тульчина. До початку другого фесту у місті відкрили «Леонтович Арт-Квартал», що представляє із себе музей просто неба із тематичних муралів та скульптур. А в грудні (під річницю з дня народження композитора) його доповнили новими локаціями під умовною назвою «Меридіан Щедрик».

Такі штуки я люблю, тому невдовзі після відкриття вигадав більш-менш погожий вихідний і поїхав глянути що та як.

Якось, під час одного з численних денних переїздів із Вінниці в Київ чи назад, на одній із станцій краєм ока запримітив дуже симпатичну водонапірну вежу. Інтерсіті там, звісно, і не думав ставати, але назву станції я таки вловив – Кожанка.

І коли вкотре треба було їхати на вечір у Київ, але при цьому ніхто не заважав вирушити аж зранку і без поспіху, по дорозі нарешті здійснив вилазку до Кожанки і не тільки.

Мені поки ще мало доводилось подорожувати Київською областю, але навряд чи помилюсь, якщо назву Богуслав одним із найгарніших її міст. Старовинної архітектури тут не так багато, але це сповна компенсується фантастичною природою на річці Рось, яка виглядає приголомшливо навіть всередині листопада.

Зазвичай коли порівнюють розміри якогось міста із своїм давнім прототипом, останній займає лише мізерну частку себе сучасного. У випадку з Галичем усе навпаки: теперішній центр міста – це була тільки околиця з торговими рядами і пристанню, а весь княжий град простирався набагато далі, і більшість його пам’яток знаходиться у сучасному селі Крилос.

Галич (той що райцентр) я відвідав у липні 2017 року, і відкладати решту надовго не хотілось. Моє повернення до стародавньої столиці стало можливим завдяки фантастичній погоді минулої осені. Узагалі в листопаді я вже далеко не катаюсь, а тут глянув прогноз погоди і ще на один день рвонув на Прикарпаття.

Ранок осінній, туманний та вогкий. Крізь імлу все ж роздивляюсь завчасно із вікна маршрутки свою першу на цей день зупинку – Кирнасівку. Вискакую і одразу ж прямую в магазинчик за чаєм – на щастя, у всіх магазинчиках селища, куди я заходив, його роблять. Життя одразу стає веселішим.

Першу замітку про Будапешт я закінчив на підході до замку Вайдахуняд – одного з найдивніших, що мені довелось бачити.