Якщо потрапити у Хорватію, то весь час просто кваситись на морі було б злочином, адже майже впритул до берегів підступають мальовничі гори з фантастичними краєвидами униз. Як тут не підкорити хоча б одну, нехай лише 700 з лишком метрів, зате фактично від нуля над рівнем моря.

Було це у далекому 16 столітті, а може й ніколи не було. Польський воєвода Якуб Потоцький рятувався від нападу татар на своєму коні. Той зміг перейти убрід Дністер, але ніяк не хотів стрибати на крутий берег на рятівній стороні. Шляхтич вигукнув «Єзус-Марія!», і після цього кінь стрибнув. У вдячність за чудесний порятунок Потоцький зобов’язався заснувати обабіч річки два міста і назвати їх Маріямпіль та Єзупіль. Правда, із історичними фактами ця легенда ніяк не стикується, але ж гарна.

Між двома вже колишніми містечками усього 6 км, це якщо міряти лінійкою по карті. Але між ними пролягає Дністер, а мостів і близько нема, тому добиратись до них треба різними дорогами. Як неоднакові вони між собою у всьому – і до різних районів відносяться, і різний статус мають (Єзупіль – то аж смт), і різна складність, як добиратись. Та і враження вони залишили по собі кардинально протилежні.

Пекло для соціофоба. Саме такою вивіскою можна нагородити одноденну екскурсію на кораблику, у якій я побував під час відпустки у Хорватії. Кораблик – така собі переповнена людьми маршрутка, переважно європейськими пенсіонерами, безтурботними і радісними, що аж занадто. Весела музика нон-стоп, а от годують і наливають мало – під вечір хотілось кусати людей за вуха.

Але це все сповна компенсувалось можливістю подивитись на фантастичні хорватські береги із моря і побувати на двох із числа найбільших островів цієї країни – Хвар та Брач. Стартуємо із міста Макарська.

Балту та Кодиму, два дуже далеких від Одеси райцентри, з’єднує неочікувано новенька, рівненька і т. д. і т. п., словом прямо таки ідеальна траса. Двічі на день між ними курсує автобус, що по дорозі також заходить у села Будеї та Івашків. Будеї я проігнорував (і тільки зараз узнав, що там є автентичний дерев’яний вітряк… це вже на постфактум лікті покусати), а от в Івашкові вийшов. До Кодими це зовсім близько, а в самому селі є дерев’яна церква. Як виявилось, не тільки вона.

Як відомо, Одеська область – найбільша за площею в Україні. А відстань між найвіддаленішими її райцентрами (від Кодими до Рені) по автошляхам у межах області складає 600 км. Це більше, ніж від Києва до Львова, або, наприклад, через усю Швейцарію із заходу на схід.

З тією лише відмінністю, що якість доріг та транспортне сполучення тут дещо гірше, ніж у Швейцарії. Тому більшість одеської провінції залишається абсолютним інкогніто, за винятком хіба що Затоки, Білгорода та Вилкового. У цій поїздці я спробував припідняти для себе завісу таємничості з північної частини області, а по-перше, з міста Балта.

Її видно просто із траси, якщо їхати саме навпроти і подивитись у цей момент нагору. Видно із села Градац, у якому я тоді квартирувався, та і з багатьох точок взагалі, якщо придивитись. А от інформації практично немає: стоїть собі на горі якась давня напівзруйнована вежа в оточенні таких же закинутих хатинок та костьолу. Навіть якщо уже знати її назву (Torre di Podazi), то й на це гугл тільки розведе руками.

А от на навігаторі вона все ж була позначена, по ньому і прикинув, що до вежі від готелю якихось п’ять кілометрів в один бік без урахування набору висоти. Можна й прогулятись.

Якщо раптом виникає необхідність перечекати години три ранку понеділка у Києві, а надворі холод і дощ, можна перекантовуватись з місця на місце між фастфудами та пузатими хатами, поглинаючи їх чаї і кави. А можна сісти на метро і двинути бродити столичними задвірками. Не обов’язково дуже далекими. Наприклад, до станції Деміївська на синій лінії добиратись хвилин двадцять.

Спліт став першим із великих туристичних центрів Хорватії, який я побачив на власні очі. Людей тут дійсно багато, хоча все ж натовпи і ціни менші, ніж у Дубровнику. Можливо, саме тому це місто і сподобалось трохи більше.

Минулого року дізнався про новий (відкрили у 2017 році) міні-скансен у Кам’янець-Подільському, де зібрано зменшені копії найвідоміших, на думку авторів, замків України. А так як дуже люблю подібні речі, включив його у список бажаних для огляду точок у цих краях.

Тим більше скансен знаходиться у самісінькому центрі, огляд багато часу не займе. Усього на території 1200 кв. метрів представлено 16 моделей (11 із них я бачив наживо, 10 на момент відвідин). Деякі з моделей, правда, представляють не замки, а палаци, що ніколи не мали оборонної здатності, але від того їх історична значимість не меншає.