Після відвідування Робочої Гори у мене залишалось достатньо часу, щоб пройтися лисичанським середмістям. Воно забудоване переважно в радянську епоху, але також заслуговує уваги.

Тригодинний переїзд не ахти якими дорогами, пересадка, три наші блок-пости, і я в Лисичанську – одному з найдавніших та найцікавіших міст Луганщини. Хоч це вже і Луганська область, але самий що не є справжній Донбас: перші розвідки покладів вугілля тут проводились ще на початку 18 ст., а в 1795 році була запущена перша шахта в регіоні.

По прибутті в аеропорт нової для себе країни, найчастіше спочатку їдеш у її столицю – так уже історично склалося, що саме вона найближче. Тому в Киргизії перше, що побачить прибулець, будуть не фантастичні гори та ущелини, а Бішкек – місто-базар та головна понаїхаловка, населення якої за роки незалежності зросло ледь не вдвічі, від 620 тисяч до мільйона.

Перший день після довгого перельоту пішов на адаптацію, але дещо побачити вдалося. А саме Ошський базар і площу Ала-Тоо, головну в місті. З неї і почнемо.

Поїзд із знаковим номером 1 від’їхав від платформи, відкривши вид на скромний вокзал малолюдної проміжної станції. З перших кроків відчуття, що приїхав на курорт, оце чисте п’янке повітря й соснові ліси навкруги, але ж то і є курорт та туристичний центр по своїй суті. І якось не одразу усвідомлюється, що це – непростий своїм минулим та сьогоденням Донбас, а до лінії фронту менше 80 кілометрів.

Гірниче селище Інгулець з’явилося у степах Дикого Поля наприкінці 18 ст., як і багато інших подібних селищ на Криворіжжі. До середини 20 ст. воно досить сильно розрослося і отримало статус міста. А в 2002 році його включили до складу Кривого Рогу, додавши ще кілометрів двадцять до його і без того поважної довжини.

Інгулець складається з двох частин – нової, розбудованої в 60-ті роки минулого століття, і старої, явно давнішої та цікавішої; яка досі жива й бореться з наступаючими звідусіль відвалами та обривами. Туди ми і відправимось.

Ця замітка – про дорогу до Киргизії і назад, а саме про небо, літачки й види з їх ілюмінаторів. Так вийшло, що перельотів було аж п’ять: із Борисполя в Бішкек через Алмати і назад, а також один внутрішній між найбільшими киргизькими містами, Ош – Бішкек. У всіх них я наколядував собі місце біля вікна, і хоча фото на телефон на льоту то таке, показати дещо для загального уявлення можна.

А почну з Борисполя, і правда, не тільки ж десь за бугром може бути так гарно?

[ Бориспіль - Алмати - Бішкек - Ош ]

Давнє княже місто-фортеця Корсунь засноване ще в 1032 році Ярославом Мудрим. Зараз уже ніщо не нагадує про його поважний вік, зате тут знаходиться одна з найкраще збережених резиденцій в Україні. Той рідкісний випадок, коли палац в хорошому стані та використовується як музей, плюс його доповнює розкішний парк, створений самою природою.

Мальовниче містечко Стеблів знаходиться за 90 км на захід від Черкас, на березі річки Рось. Розташоване майже посередині течії Росі між Богуславом та Корсунем, воно куди менш відоме, ніж ці важковаговики. Але краєвиди річки, її берегів та порогів не залишать байдужими нікого, хто хоч раз сюди завітає; і це при тому, що більша частина тієї краси була затоплена при будівництві Стеблівської ГЕС.

Такі події у цьому житті трапляються хоч і рідко, та все ж. Я дожив до відпустки. І пережив її. І навіть повернувся (хоча й не хотілося). І вперше у моїх закордонних вилазках, яких все одно зовсім мало, це не про Європу, а про Азію, а конкретно – Киргизстан (який іноді по старій звичці називатиму Киргизією).

Один з найменш відомих музеїв під відкритим небом України – «Козацький хутір» – причаївся в селі Стецівка, що в глибинці Чигиринського району, майже на кордоні з Кіровоградською областю.