Зараз мені самому важко повірити, що в перший мій візит у Чернівці вони не справили на мене надто великого враження. Можливо, тому що я за один день намагався здійснити неможливе – оглянути все цікаве у місті. Поспіх, втома і сумбур зробили своє діло.

Зате, починаючи з другого приїзду, я розслабився і отримував задоволення почав оглядати Чернівці невеличкими порціями, по обіді, не ставлячи перед собою великих глобальних цілей. І тепер, хоча мені кожного разу здається, що я побачив ну просто уже все що можна, це місто знову і знову відкриває у собі щось цікавеньке і закохує в себе ще більше.

Несвіж – невелике місто на південному заході Мінської області, у якому знаходиться один з найгарніших замків Білорусі.

Чесно відмотавши пішки кількадесят кілометрів за перші три з половиною дні в Білорусі і стоптавши ноги в криваві мозолі, я дозволив собі один день з організованою екскурсією у два найвідоміші її замки – так щоб нас ледачих підвозили автобусом скрізь аж під ворота, готували комплексними обідами і підтирали шмарклі. Тим більше, з громадським транспортом там кепсько, та й погода не радувала.

Мир – зовсім маленьке містечко на сході Гродненської області, але це не заважає бути йому одним з туристичних центрів Білорусі. Причиною тому – замок, один з найгарніших у східній Європі, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Тому більша частина цієї замітки буде присвячена саме цьому красеню, який дійсно казковий, і навіть паскудний дощ не міг зіпсувати хороших вражень.

Сідаю собі на звичайній чернівецькій автостанції у звичайний автобус та їду на південь. І вже в автобусі можна запідозрити щось неладне, бо всі пасажири, крім мене, та й водій, і навіть радіо – говорять чужою і геть незрозумілою мовою. По прибутті на місце – те ж саме. І навіть на головній площі (яка зовсім поруч із автостанцією) стоїть не канонічний Тарас Григорович, а Міхей Емінеску – румунський поет та громадський діяч.

Вашківці – невелике старовинне містечко на півдорозі між Чернівцями та Вижницею. Тихе, безлюдне й переважно одноповерхове – з ходу ніколи не подумаєш, що воно досі має статус міста.

Хоча у Вашківцях є навіть робочий вокзал, будівля якого з’явилась ще в австро-угорський період.

Насправді це ще й балтійське слово, що означає розчищене після вирубки лісу місце або просіку. Тому місто називається саме так, а не Маша, Катя чи Аня. Воно лежить на півдорозі між Гродно та Мінськом і має великий замок.

Бона Сфорца, польська королева італійського походження, навряд задумувалась над тим, як неоднозначно у нас звучатиме назва міста Бар, коли давала йому таке ім’я. Насправді вона усього лиш увіковічила так свій рідний Барі. Пройшли віки, і колись одне з крупних та ключових міст Поділля перетворилось у тиху провінційну заводь, у якій лише численні архітектурні пам’ятки нагадують про давно забуте величне минуле.

Примхлива історія поставилась досить лояльно до колишнього королівського міста, особливо у жорстокому 20 столітті. У 1941 році радянські, а в 1944 – нацистські війська полишали його майже без бою, і у Гродно зберігся чудовий історичний центр. Наді мною ж змилостивилась погода: по обіді дощ скінчився, а іноді й проглядало сонце.

Отже, друга частина прогулянки Гродно буде присвячена центру і, на закуску, панорамам. Але почну я з кінця, а саме з наймилішого пам’ятника у світі, який я ледве не пропустив (чого потім би собі не пробачив). Ось воно, моє тотемне створіння

Негода, що почалась ще напередодні, при від’їзді з Бресту, застала мене і в Гродно, показавши всі принади північного білоруського клімату у повній красі. На ранок небо було геть темне і сіяв густий обложний дощ, але робити було нічого – на Гродно я виділив один день. І, озброївшись парасолькою, відправився оглядати найгарніше місто Білорусі.

І де ж це починати у таку погоду, як не з кладовища.

У попередній моїй замітці, розповідаючи про Бердичів, я жалівся, що не вдалось його подивитись як слід, тому що це була організована екскурсія. Але хороша її сторона – у другій половині дня вдалось оглянути одразу декілька куди більш глухих та екзотичних місць, у які самому дістатись було б важко, а в один день – узагалі нереально. Мова йде про сусіднє куди менш відоме містечко, Андрушівку, та цікавинки навколо неї.

І почнемо із найбільш важкодоступного села – Городківки. Щоб дістатись його, наш автобус довго теліпав розбитими лісовими дорогами серед одвічних поліських хащів, що й села, які траплялись на нашому шляху, здавалось, наглухо вросли в той ліс.