І кожен рік мені здається, що я побачив і зібрав усі існуючі картини у Вінниці. І кожного разу я помиляюсь.

На тлі не особо популярної серед туристів Вінничини Тульчин можна назвати відносно відомим. Саме тут знаходиться найбільший палац України, зведений в кінці 18 ст. для родини Потоцьких. Розповідь про палац залишимо на десерт, а спочатку прогуляємось містом, яке цікаве саме по собі, а для мене стало приємним завершенням сезону-2016.

Другу замітку про подорож у Чорнобильську зону я хотів би повністю присвятити мертвому місту Прип’ять.

Воно було засноване у 1970 році як місто атомників за 2 км від АЕС, а також мало виконувати роль великого транспортного вузла. На момент аварії населення складало майже 50 тис. чоловік.

Прип’ять проіснувала усього 16 років. Я спочатку не одразу зрозумів, що не так із цим вказівником. Потім звернув увагу на вінки і квіти – як на могилі.

Перша думка, яка виникла у мене по той бік КПП, – що тут, напевно, чи не найкращі дороги в Україні. Що і недивно, з урахуванням того, як мало ними користуються.

А потім, неочікувано, – коні… У 1998-99 роках в Чорнобильську зону відчуження були завезені коні Пржевальського, які й досі живуть там, і схоже, чудово себе почувають.

Так вийшло, що на перший візит у соляну столицю України у мене було зовсім мало часу. У поспіху дещо із цікавого пропустив, але це хороший привід колись знову повернутись у це місто. Воно чудове!

Книжку з такою назвою я так і не дочитав (не люблю фентезі), а от заголовок пригодився. І правда, коли протягом кількох днів бачиш із вікна одні і ті ж гори, якраз щось подібне і вертиться в голові. Ну і зайвий раз переконуєшся, що гори прекрасні в будь-яку погоду, пору року і частину доби.

Єдине у світі місто, розташоване безпосередньо на нафтогазовому родовищі, із-за чого інколи неофіційно називається «пороховою бочкою». В радянські часи навіть був химерний план відселити усіх мешканців за 50 км звідси, але Борислав досі стоїть там, де його заснували ще 630 років тому.

Я ще досить мало подорожував Львівщиною, але навряд чи помилюсь, коли назву Стебник одним із найдепресивніших її міст. Як і скрізь у дрогобицькому регіоні, тут із часів сивої давнини (а саме 12 ст.) добували сіль. На одному з найбільших в Україні родовищ калійної солі виросли шахти і заводи.

Усе перекреслила екологічна катастрофа 1983 року, коли стався прорив дамби хвостосховища і відходи промислу завдали величезної шкоди тамтешнім річкам і землям. Виробництва почали згортатись, заводи і рудники поступово закрились. Тим не менш, загрози нових екологічних бід існують тут і досі.

Не дивно, що місто зустріло мене видами мертвої промзони, а конкретно шахти «Кюбек».

Одне із найцікавіших місць Прикарпаття знаходиться поблизу села Бубнище Івано-Франківської області – це заповідний комплекс «Скелі Довбуша».

Скелі Тустані – це не тільки цікаве та красиве природне явище, яке піднялось у своїх чудних формах з доісторичного океану мільйони років тому, а ще і унікальна археологічна пам’ятка. Тутешнє місто-фортеця було широко відоме і відігравало значну роль у давньоруській історії, а найдавніші виявлені сліди людей сягають корінням у 1 тисячоліття до н.е.