Надвірна лежить на межі Покуття та Гуцульщини. Її важко назвати туристичним центром, незважаючи на руїни одразу двох замків, але це не заважає їй бути просто дуже милим, затишним та приємним містом.

Село Старуню, завдяки її унікальній природній пам’ятці, можна сміливо вносити в списки на кшталт «де має побувати кожен українець». Тутешній грязьовий вулкан – єдиний діючий на материковій частині України (ще є в Керчі, але туди і раніше було незручно добиратись, не те що зараз). Окрім того, мальовнича природа і карпатське передгір’я, що звідусіль оточує село, робить прогулянку ним особливо приємною.

Здається, я хотів туди ще відтоді, коли в принципі узнав, що існують країни та острови. Просто тому що, всупереч будь-якій логіці, ще навіть і гадки не маючи, наскільки насправді прекрасна ця земля.

Тут мешкає лише трохи більше 300 тис. чоловік, а багато територій непридатні для життя в принципі, що дозволило зберегти їх красу у первозданному виді. Мешканці острова досі вірять у ельфів, а от у тролів якось уже перестали (бо їх ніколи ніхто не бачив, а от ельфи – це святе).

Завдяки Гольфстріму, сильні морози тут – рідкість, але із-за потужних вітрів та дощів +4 може відчуватись як -18, погода міняється так швидко, що всі прогнози ідуть лісом, і час та відстань між непроглядним туманом та веселкою може складати 5 хвилин чи кілька кілометрів.

З надр цієї холодної ззовні землі прориваються на поверхню кипучі гейзери й вулкани, об її скелясті береги розбиваються шалені океанічні хвилі. Острів заселяють нащадки древніх вікінгів, що змогли вижити в кошмарних (до електрифікації та приручення термальних вод) умовах і перетворити одну з найбідніших земель на успішну процвітаючу країну.

Певно, ще роки чотири тому я й уявити не міг, що зможу побувати в Ісландії; нехай хоч на кілька днів опинитись ніби на окремій планеті з її неповторними каньйонами, водоспадами, льодовиками й пустелями. Можливо, як все буде добре, я з часом напишу детально про кожен побачений куточок, бо він того заслуговує; але зараз хочу запам’ятати для себе ось це найперше та найбільш неперевершене враження.

Якщо маєте таку можливість, обов’язково подорожуйте й пізнавайте наш незвичний світ; для цього у нас не так вже й багато часу. Але будьте обережні з Островом: побачена один раз, його краса уже ніколи вас не відпустить.

Із безнадійної й депресивної Ободівки я пішки вирушив у Верхівку, хоча довго сумнівався, чи варто це робити. З одного боку, на мене там чекав прекрасний палац. З іншого, якщо до Ободівки не проблема дістатись прямим автобусом із Вінниці, то у Верхівку пиляти більше 8 км в сторону від траси (ну і назад, відповідно, так само).

Зрештою, природна цікавість узяла своє, тим більше, дорога туди йде не безлюдними місцями, а є суцільною довжелезною вулицею через села Нова Ободівка і Мала Стратіївка. Ну і зрідка фотографував на ходу хоч щось, пам’ятаючи, що з кожним кроком головна окраса того дня стає все ближчою.

З Ободівки почалось моє знайомство з Тростянецьким районом Вінницької області узагалі і з колишньою імперією родини Собанських зокрема. З тих пір, як ці землі перестали бути їхніми, пройшло більше ста років, дві світові війни і невимірна кількість людської байдужості, але чималі сліди їх присутності можна знайти на Поділлі і досі.

Це досить велике село, яке фрагментами зберігає свій колись містечковий вигляд. У центрі є людний у неділю ринок, робоча автостанція та церква, з якої ми і почнемо.

Після прогулянки міськими околицями настав час оглянути центр. Отже, Гомель, місто велике і зовсім близьке до нашого Чернігова. Не туристичне, що добре відчувається на контрасті з Гродно чи Мінськом: ціни менші, дороги гірші, люди грубіші. Можна почути, що тут нема чого толком і дивитись, хоча я на це «нема чого дивитись» вибігав усі 12 годин між поїздами з короткими перервами на перекуси.

У другому за розміром місті Білорусі я завершував свою минулорічну літню відпустку. Найвідомішою пам’яткою Гомеля є палац Румянцевих-Паскевичів, який знаходиться у центрі, і здається, усі дороги ведуть саме туди. Але я у першу чергу поперся на північ міста шукати іншу, куди менш знану садибу.

З неї і почнемо огляд Гомеля нетуристичного. Узагалі якщо більшість із наведених тут мною місць відомі як мінімум його мешканцям, то от це якраз таки обійстя навіть вони, здається, не знають: як розпитував дорогу, відправляли кудись не туди чи просто дивувались, а навіщо мені іподром, а чи він діє узагалі, та і що там такого, а там насправді…

Польова дорога, що тягнеться на південь уздовж річки, зрештою приводить мене у старовинне містечко Янів. І хай зараз це всього лиш село Іванів Калинівського району, цінність його від цього не меншає.

Бувають у нашому житті подорожі, які довго і заздалегідь плануються. А інші трапляються спонтанно. І от якось мені подумалось, що у «списку бажань» набралось одразу декілька цікавих сіл, переважно Калинівського району, які можна об’їхати за раз. І так туди захотілось, що було то тільки в п’ятницю ввечері, а уже суботнього ранку я вантажив своє велочудовисько у вагон приміського поїзду Вінниця – Хмельницький.

Навряд хто б додумався їхати ним до кінцевої точки, бо це займе аж 4 години (автобусом удвічі швидше). Зате цей поїзд петляє багатьма населеними пунктами, для яких є єдиним залізничним транспортом. Одним із них є село Уладівка, ні разу не туристичне, та досить цікаве. Хоча вокзал у Уладівці похмурий, він великий і діючий, що для простого села уже непогано. Але ж то і далеко не найцікавіше, що тут є.

Здавалося б, Кривий Ріг, лісостеп, рівнини… І раптом – повноцінні, до 28 м заввишки, скелі. Та ще й понад річкою, то ж мальовничі краєвиди і природа додаються. Якщо це і не найгарніша локація міста, то дуже близького до того.