Одна з дуже небагатьох архітектурних пам’яток, які можна знайти в Киргизстані, – вежа городища Бурана. Це в Чуйській області, на 12 км південніше міста Токмак.

Уже четвертий рік поспіль мені вдається відкривати для себе щось нове й цікаве у Кіровоградській області (у якій до того не був узагалі). Парадоксально, що цей регіон знаходиться в самісінькому центрі України, але всі дороги його ніби оминають. У тому числі, туристичні маршрути.

А між тим, тут є на що подивитись, і в плані архітектурних принад, і природних. Сьогодні – про другий варіант, а саме про заповідне урочище Каскади в Маловисківському районі.

Навряд чи хто колись приїде в Помічну цілеспрямовано з туристичними цілями, а от проїздом – цілком можливо. Це невелике містечко на 9 тис. чоловік навіть не райцентр (відноситься до Добровеличківського району), але при тому є одним з найбільших залізничних вузлів Кіровоградської області. І коли випала нагода, то чому б не познайомитися з ним поближче.

Зранку другого дня у Киргизії ми нарешті покинули Бішкек і відправились подалі від цивілізації, у гори та ущелини.

Після відвідування Робочої Гори у мене залишалось достатньо часу, щоб пройтися лисичанським середмістям. Воно забудоване переважно в радянську епоху, але також заслуговує уваги.

Тригодинний переїзд не ахти якими дорогами, пересадка, три наші блок-пости, і я в Лисичанську – одному з найдавніших та найцікавіших міст Луганщини. Хоч це вже і Луганська область, але самий що не є справжній Донбас: перші розвідки покладів вугілля тут проводились ще на початку 18 ст., а в 1795 році була запущена перша шахта в регіоні.

По прибутті в аеропорт нової для себе країни, найчастіше спочатку їдеш у її столицю – так уже історично склалося, що саме вона найближче. Тому в Киргизії перше, що побачить прибулець, будуть не фантастичні гори та ущелини, а Бішкек – місто-базар та головна понаїхаловка, населення якої за роки незалежності зросло ледь не вдвічі, від 620 тисяч до мільйона.

Перший день після довгого перельоту пішов на адаптацію, але дещо побачити вдалося. А саме Ошський базар і площу Ала-Тоо, головну в місті. З неї і почнемо.

Поїзд із знаковим номером 1 від’їхав від платформи, відкривши вид на скромний вокзал малолюдної проміжної станції. З перших кроків відчуття, що приїхав на курорт, оце чисте п’янке повітря й соснові ліси навкруги, але ж то і є курорт та туристичний центр по своїй суті. І якось не одразу усвідомлюється, що це – непростий своїм минулим та сьогоденням Донбас, а до лінії фронту менше 80 кілометрів.

Гірниче селище Інгулець з’явилося у степах Дикого Поля наприкінці 18 ст., як і багато інших подібних селищ на Криворіжжі. До середини 20 ст. воно досить сильно розрослося і отримало статус міста. А в 2002 році його включили до складу Кривого Рогу, додавши ще кілометрів двадцять до його і без того поважної довжини.

Інгулець складається з двох частин – нової, розбудованої в 60-ті роки минулого століття, і старої, явно давнішої та цікавішої; яка досі жива й бореться з наступаючими звідусіль відвалами та обривами. Туди ми і відправимось.