Свій найулюбленіший район Запоріжжя я залишив насамкінець, відповідно, і тут до нього діло дійшло в останню чергу. І хіба в кого могли виникнути питання, яка це саме частина міста?..

1.

Третя частина розповіді про Запоріжжя буде присвячена кварталам старого міста, що залишились у спадок від повітового Олександрівська. Відносно інших районів ходив я тут найменше, тому й фотографій буде небагато, але там все одно є на що глянути.

1. Олександрівськ виник навколо однойменної фортеці, закладеної в 1770 році. Втім, вона за кілька десятиліть втратила значення і була розібрана, але навколишнє поселення залишилося і закріпилося в статусі повітового міста. У 1921 році після встановлення більшовицької влади, перейменований на Запоріжжя (до речі, точно невідомо, якого саме Олександра Катерина ІІ хотіла увіковічити в історичній назві). Сучасний обласний центр вважається прямим нащадком того повітового містечка, хоча Олександрівськ ніколи не був великим і відносно сучасного Запоріжжя займає зовсім незначну його частину.

Усі, хто бачив Запоріжжя хоча б проїздом, мали запам’ятати характерну архітектуру його головних проспектів – масштабні будинки у стилі ампіру, високі масивні вежі та колонади палаців культури і концертних залів. А кому пощастило побувати і на периферійних вулицях, схованих за представницькими сталінками, ті повинні були запримітити ще й похмуре Соцмісто у стилі конструктивізм.

1. Будувалося це все протягом тривалого проміжку часу, в 30-60-ті роки минулого століття, і в різних стилях, але в підсумку виглядає все дуже цілісно та органічно. Совкові архітектори далеко не завжди дарували світу щось вартісне, але це якраз той випадок. Вітрина радянського Запоріжжя місцями нагадує Хрещатик, місцями – післявоєнний Мінськ, але загалом пізнавана і дуже цікава найперше сама по собі.

Запоріжжя було фінальною точкою моєї вже такої далекої літньої відпустки та своєрідним поверненням у цивілізацію після «дикої» Арабатки. Поряд із Харковом, Сумами і т. д., це одне з тих місць, де я був, але настільки давно, що сміливо можна було знайомитися з ним майже з нуля. Також величезне промислове Запоріжжя вперто тримає статус міста, де немає чого дивитись. У підсумку я провів тут півтора дні, за які настільки не було чого дивитись, що про це буде сумарно чотири частини.

1. І почну з найменш очевидної із них – спадщини менонітів. Тим більше, братися за знайомство з нею можна ледь не від залізничного вокзалу.

Вмощуйтесь, дітки, зручніше, сьогодні я розкажу вам про одне із найгарніших сіл України. А сіл цих я бачив уже з кілька сотень, тому трішки знаю, про що говорю. Знаходиться воно неподалік Кам’янець-Подільського і носить назву Китайгород – оригінальну, але не далеко унікальну, не дарма ж я за рік до того побував у його тезці на Дніпропетровщині.

1.

Побувавши у червні цього року із вінницькими «Бідняжками» в чудовому селі Отроків на Хмельниччині, приблизно через місяць повернувся в ці краї уже сам, щоб остаточно закрити для себе гештальт по Миньковецькій державі – чудернацькому самопроголошеному утворенні на межі 18-19 століть.

1. Саме Миньківці були основним центром тяжіння цієї поїздки. Хоча вони давно не столиця, не містечко і не райцентр, у певній мірі залишаються основним ядром тяжіння для ближніх околиць. Тут найбільше мешканців (1,5 тис.), через село проходить автобус Вінниця – Кам’янець-Подільський. А от до сусідніх сіл, Кружківців і Притулівки, здається, транспорту немає взагалі. За своєю традицією, спочатку пішов до них – там мали зберегтися цікаві млини, а про «столицю» та її чудного покровителя буде трохи нижче. Отож полишаю Миньківці на потім, уходячи по вулиці з перспективою на церкву, що гляділа мені в спину:

До цього місця я добирався довго, як наживо, так і в блозі – через усю Херсонську область із зупинками в Генічеську та на Арабатській стрілці. І ось нарешті воно – рожеве озеро, яке було одним із моїх найбільших бажань цього року, і мої очікування більш ніж виправдало. Тож ласкаво просимо під кат, як то кажуть.

1.

Я вже не пам’ятаю, коли востаннє відпочивав у форматі кількаденного вилежування на пляжі і геть відвик од такого відпочинку та місць для нього призначених. Винятком у цьому році стала Генічеська Гірка, де зупинився на дві доби, бо саме з неї найзручніше добиратися до рожевого Генічеського озера. Тому заодно покажу трохи кадрів самого села. І моря, звісно ж.

1.

Після семи днів активних покатушок західною частиною Херсонщини настав час перебиратися на її схід, переважно степовий, сільський та малолюдний. Найбільше місто на цій половині, Генічеськ, має усього 19 тис. населення, тим не менш це крупний курорт і сам по собі, а заодно виступає воротами на Арабатську стрілку.

1. Також це найвіддаленіше від Херсона місто області, їхати до нього автобусом цілих 4 години, дорога проходить через обидві Каховки, пару малих райцентрів і навіть Кривий Ріг – правда, не моє рідне місто, а тезку із Новотроїцького району.

Продовження розповіді про триденну карпатську прогулянку на День Конституції. Після озер ми пішли на полонини із стратегічною метою закупити у гуцулів сиру.

1. Дорогою нам траплялись невеликі водоспади й купа потічків. Два перебрели стрибаючи по камінцям, третій босими по воді.