Поблукавши південною половинкою Єрусалимки, перемістимось по інший бік Соборної вулиці. Тутешні житлові квартали ще більше заплутані, колоритні та в буквальному сенсі зберігають справжній історичний дух вінницького центру.

1.

Наприкінці квітня жорстка фаза карантину зробилася геть нестерпною, тому не втримався і після відчутної перерви знову рвонув велосипедом за місто. Так як парки-ліси-узбережжя все ще залишалися під забороною, маршрут проклав суто по селам, по групі, що прилягає до Вінниці з південного сходу майже суцільно.

1. З мордою кірпічом, прикритою бафом, проскочив блокпост на Тиврівській трасі і вже за годину після світанку виїхав за межі міста.

На початку 17 ст. в історії Вінниці (яка ведеться з 1363 року) стався крутий розворот, правильніше сказати – переправа. В цей час на півострові у меандрі Південного Бугу починають зводитись Мури – комплекс укріплених католицьких монастирів. Старий замок, що стояв на скелі на протилежному (лівому) березі погано годився для захисту житлової слобідки навкруги, тому за кілька десятилітть місто буквально переповзло через річку. А так як знаходилось воно у зоні осілості, природно, що з часом обзавелось значною єврейською громадою.

Центром життя цієї громади цілком логічно став ринок (знаходився приблизно на перетині вулиць Соборної та Магістратської), а житлові квартали, що півколом обліпили Мури, отримали назву Єрусалимка. Вона поділялась на Нижню, Середню та Верхню (як я розумію, по мірі підйому від річки і заодно за рівнем статку мешканців). Також умовно район можна розділити на стару і нову частини, обабіч вул. Соборної. Стара знаходиться на північ від неї, нова – на південь. На Вікімапії пишуть, що вона була заселена після війни (не уточнюючи якої), хоча швидше – ще у 19 столітті. З цієї нової-південної частини і почнемо її обхід.

1. Точніше, почати хочу навіть звіддаля, із улюбленого дворика по вул. Князів Коріатовичів. Звідси видно і Буг, ліворуч від якого центр та Єрусалимки, праворуч – Замкова гора:

Розібравшись зі Стрижавкою, поїхав далі трасою на північний схід, де звернув на другорядну дорогу у село Сосонка – наступний запланований пункт тієї веловилазки.

1.

За два дні до того, як парки, ліси і річкові узбережжя зробились нелегальними і заразними, встиг здійснити іще одну невелику вело-вилазку, цього разу на північ від Вінниці. На виїздах із міста уже стояли блокпости, не знаю, як вони реагували на той момент на велосипедистів, але й перевіряти це було необов’язково. Із Вінниці вибрався через П’ятничани, стежкою, що є логічним продовженням вулиці Богуна: вулиця закінчується одночасно з крайніми хатами, але не дорога взагалі. Авто далі не проїде, а от велосипед – будь ласка.

1. Стартував ще вдосвіта, але так, щоб на момент заїзду в ліс уже розвиднилось. Принаймні галявини першоцвітів енної хвилі можна було розгледіти.

Продовжимо обхід центру Вінниці понад берегом Південного Бугу зі сторони Старого міста. У першій частині було більше тексту, а сьогодні просто фото краєвидів річки та міста.

1.

Із першими послабленнями карантинних обмежень почав потроху заново відкривати для себе різні грані міста, у якому живу. Не вперше, бо свого часу облазив практично усі райони Вінниці, так що в цьому плані ми з нею подружилися без всяких карантинів. Але бувало то переважно взимку у похмуру погоду, та й не знімав тоді особо. Тому не гріх оновити враження, а заодно і фото при кращому освітленні. У транспорт на той момент мене б ніхто не пустив, але це не біда, коли фактично з околиці до центру іти кілометрів п’ять – суттєва перевага відносно проживання у мегаполісах.

1. І почну зі Старого міста – району, де Вінниця починалася. Потрапимо у нього по Староміському таки мосту, найпівденнішому із трьох автомобільних через Буг. За річкою видніються хаотичні пагорби з не менш хаотичною забудовою, на деякі з них варто залізти, зокрема той, де видніється баня церкви. Та про все по порядку.

Після того, як коронавірус скасував весь міжміський транспорт, і про подорожі хоча б у сусідню область можна було забути, залишилась одна остання віддушина – велосипед. Його наявність завжди була для мене приємним додатком для можливості поїздок десь недалеко, без необхідності товктись у переповнених приміських бусиках, а в новій реальності це все набуло ще більшої ваги. Хоча і не без гіркуватого усвідомлення, що це також тимчасово, і цю лавочку теж скоро прикриють, що через пару тижнів і сталося.

Тож як тільки встановилась більш-менш пристойна погода, катнув невеличкий маршрут на південь від міста, переважно понад Південним Бугом. Рано-вранці в суботу нікого навкруги не спостерігалося, так що і соціальне дистанціювання не порушив. Власне, мені й раніше не особо хотілось, аби люди до мене наближалися, так що в цьому плані все нормально.

1. Виїхав із міста Шкуринецькою трасою (хоча вона і фактично тупикова для авто, за час моєї покатушки на ній теж поставили блокпост), скоро дістався долини Бугу. За річкою видно хати села Прибузьке, над якими ледь тліє світанкова заграва.

Найважче у таких історіях, це придумати початок. Перше речення, яке задасть тон усій розповіді й, може, змусить когось затриматись і почитати далі. Хоча далі насправді немає ні історії, ні розповіді, як такої.

Цьогорічна зима зробила усе можливе, щоб не нагадувати про себе із першого ж дня весни. Привид карантину ще тільки насувався тривожними чутками, а сухі дороги та відсутність снігу чи льоду мотивували десь вибратись от прямо 1 березня, яке припало на вихідний. Тож сів зранку на велосипеда і погнав на вокзал: побувати за межами Вінниці, побачити щось нове. Заодно перевірити, як воно, проїхати за раз 40 кілометрів після того як протягом всієї зими забив на будь-який спорт (спойлер: буде хотітись здохнути).

На вокзалі завантажився не в електричку, а цілий регіональний дизель-поїзд, у якому мене похвалили за велочохол і пожурили, що не придбав багажну квитанцію (штаа?). А за три роки до того на цьому ж поїзді ще не було таких вимог.

1. Із явних плюсів дизеля, що не стає на кожному стовпі, як електричка, і вже за двадцять хвилин доставив мене до Калинівки-1.