В останній день літа, що символічно припав на неділю, поїхав розвідати пару палаців у селах Барського району, бо давно вже маячили у мене в планах. Ну і заодно подивитись-пошукати, що там ще може бути цікавого.

1.

Ні, не злипнеться, – думав я, ступаючи на воду третього рожевого озера за 52 дні. По-перше, воно все ж заморське, на відміну від перших двох. По-друге, кожне із них неймовірне по-своєму й чимось відмінне та унікальне від усіх інших, тому не приїдається, і завжди знаходяться якісь нові ідеї для фото. Ну, принаймні мені солончаки за 2020-й рік набриднути так і не встигли.

1. Озеро Туз, дослівно «Солоне», знаходиться в центральній Туреччині. За площею воно друге в країні (більший тільки Ван), при цьому його глибина не перевищує 2 метри. Тобто знайти місце де втопитись при бажанні можна, але складно. На сотні метрів від берега води не більше ніж по щиколотку, а під осінь воно взагалі відчутно пересихає, оголюючи цілі соляні поля. Залежно від сезону площа водної поверхні коливається в межах 1600-2500 кв. кілометрів.

Із 1860 року Микола Пирогов осів у садибі Вишня, тодішньому передмісті Вінниці. На території його володінь у найближчі роки з’явилися житловий дім, аптека, господарські приміщення, сад. До кінця життя видатний лікар-хірург виїжджав зі своєї маєтності лише тричі, а так займався тут господарством, проте лікарської практики також не полишав.

1. Нині на території колишньої садиби діє меморіальний музей, відкритий у 1947 році.

Та це легко виправити. Хоча мова не про район навіть, а вулицю, довжелезну, тому на неї нанизано багато всякого-різного. Носить вона ім’я Миколи Пирогова, видатного вченого і лікаря, життя якого тісно пов’язано з Вінницею. Можна було б навіть назвати замітку у шаблонно-совковому стилі на кшталт «вулиця імені видатного земляка», щоб точно ніхто під кат не пішов. А так, можливо, шанси є.

1. Не рахуючи всяких окружних і шосейних доріг, це друга за довжиною вулиця Вінниці (лінійкою на карті я наміряв 6,4 км проти 6,9 км вул. Гонти – але та проходить переважно через всякі промзони, тому не надто цікава). Витікає вона із площі Гагаріна та на перші 500 метрів розгортається в бульвар, із цілком логічним пам’ятником Пирогову на його початку.

На карті України є чимало промовистих назв, котрі завдяки певним історичним подіям зробились усім відомими й говорять самі за себе. Варто тільки почути слово, і не треба ніяких Вікіпедій чи Гуглів, щоби згадати, з чим воно асоціюється. Одну із таких назв я побачив на карті на околицях Ніжина, коли розглядав різні місця, куди недалеко від нього можна з’їздити. Це було слово Крути.

1.

На контрасті з багатомільйонним гамірним Стамбулом наступною точкою нашого маршруту стало тихе малолюдне містечко Шафранболу, що на півночі країни у провінції Карабюк. Його історичний центр занесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО завдяки чудово збереженим фахверковим османським будинкам.

1.

Закінчення розповіді про колоритне місто Конотоп на Сумщині. І знову ні слова про якихось там відьом, а суто про сучасність міста, сьогодні – з «металевим» відтінком: про залізницю, трамваї та гіперболоїдну вежу.

1.

Якщо довго-довго їхати залізницею по Чернігівщині, можна приїхати в Конотоп:) Що я і зробив одного разу, привідкривши для себе завісу таємничості цього міста. Хоча воно друге за розміром на Сумщині (81 тис. чоловік), та й елементарно маса людей зупинялась на місцевому вокзалі проїздом, а все одно це така собі темна конячка, про яку широким масам відомо небагато. Попутно конячка є одним із неофіційних символів міста, ну ви зрозуміли чому.

1. За чотири проведені тут години Конотоп встиг мені рішуче сподобатися своїм провінційним, застиглим у часі затишком, а також розмаїттям колориту. Розповідь про нього розділю на дві частини.

Порівняно з багатьма містами Чернігівщини, Бобровиця має дуже вигідне транспортне положення – понад залізницею на півшляху між Ніжином та Києвом, що і спонукало мене сюди заїхати.

1. Заодно поповнив свою колекцію побачених міст «імені бобра», після Бібрки та Бобринця це вже третє. От у Бобруйськ не встиг, і тепер незрозуміло, коли туди можна буде потрапити.

За короткий проміжок часу Стамбул для багатьох українців зробився чи не найбільш досяжним та реальним місцем, куди можна було б вибратися за кордон у рік, коли кордони здебільшого закриті. Не став винятком і я, ступивши на землю турецького мегаполісу у перший день першої своєї відпустки у цій країні. Власне, це місто настільки неосяжне, що тільки в його межах, певно, можна мандрувати тижнями, щораз знаходячи щось нове… але ми провели там усього один день.

1. За день можна у загальних рисах побачити основне, встигнути полюбити це місто за його принади, зненавидіти за мінуси, а також прикинути, що можна подивитись тут наступного разу, якого, цілком можливо, ніколи не трапиться. Все-таки організм на 15 мільйонів мешканців – не мій формат. Місто на двох континентах, на берегах двох морів, один із основних центрів європейської та османської історії, сумарно це все навіть у голові не вкладається. Під катом якраз історії, цифр чи фактів майже не буде, просто фотографічна подорож по декількох випадкових місцях з принагідною згадкою про визначні пам’ятки, що трапились на моєму шляху.