За рік з лишком після першої спроби, всередині липня цього року я знову повернувся на Донеччину у якості туриста. Потенціал тутешніх цікавинок завжди був сильно недооцінений, ну а зараз, із зрозумілих причин, тим більше. Основною моєю метою було побачити соляне підземне царство, але то в неділю, а суботу присвятив містам, у яких теж є на що подивитися.

1. І перший із них – Слов’янськ, який був опорною точкою, куди зручно доїхати залізницею. Найбільше він прославився як арена бойових дій у 2014, але без того це одне з найстаріших міст Донбасу, засноване козаками у 1645 році як фортеця Тор, не позбавлене свого колориту та непоганого набору пам’яток.

На Трійцю, базуючись в Ізмаїлі, не без пригод зумів змотатися на півдня в Кілію – сусідній райцентр, що також лежить на дунайському березі і може похвалитись непоганим набором пам’яток, у тому числі з претензією на унікальність. Не без пригод, бо не вперше ж водій автобуса, що 100% має іти, на свято зранку вирішив лишитися вдома, просто тому що може.

Це вам не нудні поїздки Європкою, де все передбачувано і нудно з точністю до хвилини, тут і квести цікаві, і авантюризм. Якщо, не дай Бог, надумаєте повторити цей шлях, зважайте, що фінальна ділянка дороги між Кислицею та Кілією просто феноменально жахлива. Та в підсумку все склалося добре.

1.

Темними квітневими вечорами, які цього року були темними не тільки в прямому, а і в переносному сенсі, я, однак, ще не розгубив залишків оптимізму, що хоча б у другій половині літа хоча б по Україні можна буде подорожувати. І спланував собі десятиденну відпустку (потім накинув ще день) по Херсонській області із заїздом у Запоріжжя. Думав накидати ще пару варіантів у інші регіони, та все не вистачало часу. Влітку на горизонті замаячив навіть деякий закордон, із небагатим вибором між Туреччиною, Албанією та ще декількома і тестом при в’їзді. Хоча ні, можна без тесту. Але при поверненні треба, або самоізоляція. Та ні, не треба. Хоча стійте, таки зробіть тест і привезіть п’ять волосин з гриви незайманого єдинорогу.

Як я і планував ще на початку року, мій перший виїзд з ночівлею за межі Вінниччини прийшовся на Бесарабію. Правда, сталося це на два з гаком місяці пізніше орієнтовних сподівань. І зовсім у іншій реальності. Та й хотів я на той момент зовсім не туди найбільше, але упоротість Укрзалізниці, помножена на упоротість переляканої Вінницької ОДА не залишила інших варіантів поїздів, крім як на Одещину.

1.

Розпрощавшись із Жабелівкою, покотив далі на південь, в сторону Степанівки – кілометрів шість чистого кайфу по польовій дорозі.

1.

У передостанні вихідні травня вчепив ще один більш-менш погожий день для веловилазки, цього разу на південний схід від Вінниці (що само по собі від мене далеко, бо спочатку треба все місто проїхати в цьому напрямку).

1. Погода зранку була відверто холодна, як для кількох днів до літа, та хоча б без опадів. Зрештою, коли просто ясно, не побачиш ТАКОГО неба:

Якушинці – одне із великих сіл-супутників Вінниці на північний захід від неї, яке віднедавна з’явилося в моїх «велосипедних» планах. Воно близько, і виділяти на нього вихідний було б жирно, тож зганяв одного ранку перед роботою, скориставшись перервою у надокучливих дощах.

1. Село не межує з Вінницею безпосередньо, між ними втулилися ще більші Зарванці. Саме як під’їжджати від Зарванців, із траси відкривається найкращий вид на Якушинці на тлі ставку на притоці Вишеньки (якщо вірити картам, ставок зветься Цукерня).

Другу половину прогулянки вінницьким лівобережжям почнемо із вулиці Замостянської, що відходить перпендикулярно проспекту Коцюбинського з площі Перемоги. Це той випадок, коли район дав назву вулиці, а не навпаки; до того вона звалась Ворошилова та 50-річчя Перемоги.

1.

Замостя – не тільки місто у Польщі, а й один із найбільших районів Вінниці. Під такою назвою він згадується ще з 16 ст. як маєтність старости Струса, розбудована на протилежному березі Бугу відносно Нового міста.

1. Гості Вінниці тут хоч-не-хоч, а побувають, бо з авто- та залізничного вокзалів дорога до фонтану та центру якраз через Замостя. Але загалом район нетуристичний, хоч і не позбавлений власного колориту та цікавинок. Із центральної частини міста він виглядає якось так: хаотичні багатоповерхівки на тлі річки. Тут же в кадр і оновлений автовокзал вліз (справа).

Моя чергова карантинна весняна веловилазка була спрямована на захід від Вінниці, на Літинщину.

1. Поки всі спали, в тому числі автомобілісти, педалив по хмельницькій трасі на швидкість, що аж пролетів на куражі зайвий кілометр далі запланованого повороту. Тим більше, картинка навколо переважно одноманітна й заспокійлива.