Тітка Леся народилася в Німеччині майже 64 років тому, 27-го серпня, 1947-го року. Їй було дванадцять, коли її батько Степан Бандера загинув від підступної руки кремлівського агента.

Тільки після смерті батька вона довідалась, яке в неї справжнє прізвище, усвідомила, чия вона донька.

Наступного року родина імігрує до Канади. Це мама Ярослава з дому Опарівська (1919-1979), старші сестра Наталя (1941-85) та брат Андрій (1946-1984) та Леся. Оселилися в Торонто.

Леся закінчила гімназійні студії в Humberside Collegiate Institute в 1964 р. З наступного року і до 1968 року вчилася в Університеті Торонто, слухала лекції з філософії, сучасну історію. Працювала в університетській бібліотеці, а також в архівах Визвольного Фронту.

В різних часах працювала в канцелярії д-ра Миколи Остафійчука в Ошаві, в Українській майстерні художньої кераміки під керівництвом пані Ірини Мороз в Торонто та перекладачем для Дослідницького Інституту "Україніка".

Ще в Німеччині була в Пласті. Належала до осередку СУМ в Торонто, таборувала на оселях СУМ "Веселка", де в 1970 була писарем, та "Білогорща" в Судбурах.

У 1971-1975 рр. Леся Бандера повернулася до Мюнхену, де працювала перекладачем та коректором в редакції газети "Шлях Перемоги".

З 1980 року працювала перекладачем для Комітету людських прав при Світовому Конгресі Вільних Українців під головуванням Христини Ісаїв.

Леся володіла українською, англійською та німецькою мовами, добре знала французьку, іспанську, італійську, російську та португальську.

Їй подобалося малювати, вишивати, плести та писати вірші, які друкувалися в різних виданнях.

Свої мистецькі роботи дарувала різним благодійним організаціям - в тому числі Українсько-канадській Суспільній Службі.

В останні роки Леся боролася з рядом недуг. У кінці липня ц.р. тітку забрала швидка допомога. 15-го серпня 2011 р. вона  тихо померла в шпиталі Св. Йосифа а Торонто.

Попри усі життєві виклики Леся Бандера була віддана ідеалам свого батька, дуже скромною й водночас життєрадісною людиною.

Лесю поховали на цвинтарі ParklawnCemetery, поруч з мамою та братом.

В родинному архіві зберігаються листи, які свідчать про безмежну любов дочки та батька.

Наприклад, у березні 1955 р., коли Лесі було сім рочків, вона написала: "Найдорощий Тату! Мені дуже сумно, що Тебе нема. В хаті дуже порожно без Тебе. Чого Ти аж так далеко до Ірляндії поїхав. Напиши мені, коли ти приїдеш. Приїдь уже незадовго, бо мені дуже тужно за Тобою. Цілую Тебе щиро, Твоя Леся".

Тоді вона не знала, що їй справжнє прізвище Бандера. Родина жила під прізвищем Попель у Мюнхені з часів війни. Згідно з легендою, її батько, Стефан Попель, був журналістом газети "Український Самостійник". 

Після вбивства батька тринадцятилітня Леся почала вести щоденник, в якому писала про все приємне і наболіле: про Бога, місце людини в цьому світі, першу любов, кіно, музику, морозиво та всякі дівочі пригоди.

В ті роки Лесині думки часто поверталися до батька...

2-го жовтня 1960 р. (Лесі 13 років)

"Божу волю людина може виконати, до того вона народилася тай жиє; але ніколи людина не може супротивитися Божій волі та й протидіяти їй, щоби воля Божа не була виконана. Це є властиво принцип духовний цього світу, добре відомий християнам, підсвідомо в свідомості не-християн. Божа воля керує цілим світом, кожним народом, кожною поодинокою людиною та кожною спільнотою людей.

Такою була воля Божа, передчасно закінчити татове життя героїчної смертю, смертю для України. І тому мусить бути воля Божа залишити нас, родину тата, без батька, щоби ми вступили в боротьбу за життя, щоби ми показали нашу спроможність жити, ми три, тата діти. Але чому ж теж якраз маму мусів трапити такий страшний удар? Чи мама не мала їх вже досить в своїм житті?

Цего я не можу казати, це не є ще в мої силі зрозуміти, хоч ідуть мої думки часто в той напрям. Але я радо вступлю в оцю боротьбу з життям, щоби його побідити".

29-го червня 1960р.

"Нараз знов зійшли мої думки до тата.

Я часто мушу про тебе думати, у всім я тебе шукаю, у всім, що гарне, близьке, взагалі всюди я тебе шукаю, твою думку, твоє слово, твою любов, твою силу.

Коли я шукаю відповіді на мої питання, і як я їх знайду, то мені так є, так якби ти до мене говорив, ти мені радив, і коли я чую, що та відповідь є правильна, то я знаю, що ти мені її сказав, а через тебе мені її сказав Господь Бог. І тоді я така щаслива, бо знаю, хто мене охороняє, хто дає силу, хто дає віру, і що мені дає ту віру. Тоді я знаю, що так довго як цей охоронитель є над нами, ніяка кривда не станеться нам".

13-го липня 1960р.

"Нині рано в нас була кінцева Служба Божа, а потім роздали свідоцтва. Я цього року дістала найліпше в клясі, Андрій і Наталка - середні свідоцтва. Цим разом навіть Мама досить втішилася, я була така рада, що я татове ім'я не сплямила, а навпаки відповідно запрезентувала його. Тоді я була в бібліотеці, а потім ми поїхали на цвинтар. Татова могила вже є засаджена. Щойно тоді я собі пригадала, як давно ми вже не були на татовій могилі і як рідко в останніх часах думаю про тата... Тато якби бачив то свідоцтво, то взяв і поцілував би мене, глянув так на мене, що я побачила би, як мене тато любить, і як я тата люблю погляд, якого ціле моє життя не забуду, і тішився би зі мною, навіть як тато би мав дуже мало часу...".

"...Тепер я знаю до чого цей денник є. Хоч як часто я пишу тут про таке, що мене злостить, мене болить чи ранить, то це не має такий великий вплив на мої дальші думки. Але як я тут напишу про щось гарне і велике, то це збуджує в мене таке велике почуття вдячності і любові, яке би без того не було таке велике і правдиве, ніж я можу до когось говорити або писати добре і гарно про інших людей".

4-го вересня 1960р.

"... ми зараз почали говорити про актуальну тему, про наш виїзд до Канади. ... кілька днів тому ми дістали позволення [дозвіл на іміґрацію]. Маємо їхати в половині жовтня, два дні по річниці смерті тата.

Найдорожчий тату!

Вже майже рік минув від Твоєї смерті, майже рік часу, це довгий час, здавався ніби це вічність, в якій жиється тільки теперішнім часом, немає жодної будучности.

Тату, ми жили, ми діти в родині, щасливим життям, життям без біди і лиха, хіба маленького, невеличкого, ми мали справжню родину, знали це щастя, мати батька і маму. Ми мали Тебе як батька.

Я мала людину, яку я найбільше в житті любила, перед мною як приклад. Кожного дня Ти мені наново вказував дорогу, керував моїм життям. Тоді я собі того ще не була свідома, хіба часом я те підсвідомо відчула. Я лише знала, що я Тебе страшно любила...

Ти більше заповнював моє життя. Ти для мене часто був все, напевно так само для Андрія і Наталі... знаю, що Ти теж нас всіх однаково любив з цілого серця, та з цілої Твоєї душі. Як ти на довший час виїхав, я за Тобою тужила, і чекала часто нетерпеливо на Твій приїзд. Але одно з того залишилося мені найбільше в серці, в памяті одну подію я бачу і буду все бачити ще цілком виразно перед очима.

Вечір, перед спанням, як я тобі казала "на добраніч", Ти мене переважно цілував перед спанням в личко. Часом я якось не могла підійти до Тебе, але тоді Ти мене все ще з Твоєю усмішкою прикликав. І все одно, чи Ти мав багато роботи чи ні, чи ти був занятий чи ні, Ти все на мене подивився Твоїм батьківським поглядом і усміхався до мене, тай ще переважно заговорив кілька слів.

Це було найбільше щастя, яке я до тепер зазнала, і мабуть я такого щастя вже не зазнаю ніколи, Тату. І то, що Ти вкорінив тим Твоїм поцілунком, Твоїм поглядом на мене, Твоєю усмішкою, то залишиться мені на все.

В твоїм погляді на мене було все, Твоя любов, вся Твоя вдача, твої клопоти та старання за нас, Твоя втіха нами, Твої бажання та вимоги до нас. Все було в Твоїм погляді та в Твої усмішці. Та якщо я щось добре зробила в цей день, я була горда з того і тішилася, що я Тобі зробила утіху. І якщо я зробила щось зле, то я собі все пригадала та й встидалася за те, навіть якщо ти того не знав, а тоді тим більше, бо це було мені так, якби я Тобі за Твоїми плечима зло вчинила, так як би Ти мені довіряв тай думав про мене якнайкраще, а я Твоє довір'я надуживала та й розчарувала Тебе.

Тату, і власне в вечір перед твоєю трагічною смертю ти мене знова цілував, глянув на мене, усміхнувся та запитав ще кілька слів. І в цей вечір я так спеціально відчувала те велике щастя, наче б я мала передчуття, що це останній раз в моєму житті я буду відчувати оце щастя.

Ти сидів в великій кімнаті, читав газету, говорив та жартував з мамою, і Ти був такий спокійний, веселий та задоволений, і мама теж. Мені тепер є так, якби я тоді від тебе попрощалася, і цей вечір залишився мені незабутним і найкращим мого дотеперішнього життя.

Тату, я довго вже про Тебе не думала, я як тоді лише дуже коротко, бо я мала інше в голові... я довгий час забула про те все, і аж тепер я собі знов освідомила наше положення. Покидати Твою могилу, Тату, місце нашого життя з Тобою, та й залишиться з того тільки спомини та й знимки.

Тільки рідко вернутися на Твою могилу, вже не могти бачити місце, де ти ляг спочити, не могти прийти до тебе, коли хочеться, все лише в думках. Але Ти все одно все з нами будеш, все Ти будеш нам дороговказом, будеш нас вести правильною, прямою дорогою аж до мети.

До Твоєї мети, до тої мети, до якої Ти все сягав та й добивався, але якої ти не міг досягнути і якої Ти не міг добитися, не судилося Тобі, призначив Господь Бог інших до того діла.

Тобі судилося, Тату, лягти на полі визвольної боротьби Україні. Ти є символом для цілої країни. Ти є символом для українських націоналістів та патріотів. Ти є нашим провідником, Тату, бо я як дуже я Тебе любила, як ти ще жив, але ще більше я люблю Тебе тепер, коли Тебе більше нема біля нас.

І тату, прошу, дай мамі нової охоти та сили до життя. Нехай мама ще бодай трохи полюбить життя та знайде ціль життя і таке щось, щоби мамі заповнило життя".

Тепло їй чарівної усмішки теті Лесі ніколи не згасить в наших серцях! Вічна їй пам'ять!

Автор: Степан  Бандера, онук видатного діяча ОУН

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/08/29/53433/

Близько 3300 цивільних загинули унаслідок ведення бойових дій (за даними звіту ООН), з них – понад 240 дітей.

29 батальйонно-тактичних груп терористів зосереджені на сході України станом на квітень 2019 року (раніше – 28).

Десятки тисяч російських військових та тисячі одиниць техніки розташовані на кордоні з Україною.

«Чи планує Росія наступати?», – спитаєте ви. Поки країна-агресор, країна-окупант вважає, що має право господарювати на українській землі, від неї можна очікувати чого завгодно. Та, повірте, українські військовослужбовці можуть дати гідну відсіч і захистити свою землю.

Втім, у день пам‘яті важливо також згадати про початок війни. Для всього світу Друга світова почалась 1 вересня 1939. У Совєцькому Союзі свого часу було створено штучний конструкт Великої Вітчизняної Війни, яка розпочалась 22 червня 1941. З найкривавішого в історії людства конфлікту Кремль викреслив майже цілих 2 роки. І дуже успішно приховує їх до сьогодні.

Причини такої прогалини в пам’яті легко зрозуміти просто почитавши про розподіл сфер впливу між Гітлером та Сталіним влітку 1939 року. Багато людей досі не знають, що Гітлер спокійно нападав на Польщу, розуміючи, що Сталін його союзник у цьому.

Інформації про пакт Рібентропа-Молотова достатньо в інтернеті і підручниках, але фокус суспільства штучно зводиться до суперечок навколо завершення війни в Європі. Про реальних двигунів початку цієї війни заведено згадувати лише коротко або не згадувати взагалі.

Половину Польської Республіки у вересні 1939 року окупував Совєцький Союз. У листопаді 1939 року на Фінляндію напав Совєцький Союз. Естонію, Латвію та Литву у червні 1940 року окупувала не нацистська Німеччина, а Совєцький Союз. Королівство Румунії під загрозою військового вторгнення передало території Бессарабії і Північної Буковини до складу Совєцького Союзу влітку 1940 року. Сотні тисяч українців були репресовані більшовиками у період між 1939-1941 роками. Усі ці події є невід’ємною частиною історії Другої світової війни. 

Антигітлерівська коаліція, яка утворилась після нападу Третього Рейху на Совєцький Союз, була союзом проти спільного ворога набагато більше ніж коаліцією із захисту спільних цінностей.

Сьогодні Україна знову воює з антилюдським режимом, який намагається насильством та брехнею втілити свої імперські амбіції. І ми щодня відчуваємо наслідки замовчування десятиліттям правди про події Другої світової війни — кремлівська пропаганда досі маніпулює мільйонами людей, малюючи образ героїчного Совєцького Союзу і перемоги добра над злом. Тому відповідь на питання про дату початку Другої світової —це потужний цивілізаційний маркер.

Повагою до всіх, хто віддав життя у боротьбі з нацизмом, є пошук і поширення правди. Окрім пам’яті про катастрофічні жертви людства, варто також пам’ятати імена злочинців відповідальних за це. Інакше ми приречені мати справу з їхніми реінкарнаціями.

Пам’ятаймо.

Український інститут національної пам'яті