Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті

На старій церкві. «Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди,

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох.

Коли б вже швидче розкопали,

Тойді б у Рай нас повпускали,

Бо так сказав Петрові Бог:

„Тойді у Рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох“».

І

Як була я людиною,

То Прісею звалась;

Я отутечки родилась,

Тут і виростала,

Отут, було, на цвинтарі

Я з дітьми гуляю

І з Юрусем-гетьманенком

У піжмурки граєм.

А гетьманша, було, вийде

Та й кликне в будинок,

Онде клуня. А там мені

І фіг і родзинок —

Всього мені понадає

І на руках носить...

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигрина гості,

То це й шлють, було, за мною.

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові

Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене

Любили й вітали.

І нікому я нічого,

Ніже злого слова,

Не сказала. Уродлива

Та ще й чорноброва.

Всі на мене залицялись

І сватати стали,

А у мене, як на теє,

Й рушники вже ткались.

От-от була б подавала,

Та лихо зостріло!

Вранці-рано, в Пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою...

Вже й криниця тая

Замуліла і висохла!

А я все літаю!..

Дивлюсь — гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслов

Москві присягати!..

І вже ледви я, наледви

Донесла до хати

Оту воду... Чом я з нею

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тію клятою водою!

От за що караюсь,

От за що мене, сестрички,

І в Рай не пускають.

II

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському 

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних... Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Що вже я просила

Московського копитана,

Щоб і мене вбили.

Ні, не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Насилу я сховалася

На тім пожарищі.

Одна тілько й осталася

В Батурині хата!

І в тій хаті поставили

Царя ночувати,

Як вертавсь із-під Полтави.

А я йшла з водою

До хатини... а він мені

Махає рукою.

Каже коня напоїти,

А я й напоїла!

Я не знала, що я тяжко,

Тяжко согрішила!

Ледве я дійшла до хати,

На порозі впала.

А назавтра, як цар вийшов,

Мене поховали

Та бабуся, що осталась

На тій пожарині,

Та ще й мене привітала /317/

В безверхій хатині.

А назавтра й вона вмерла

Й зотліла у хаті,

Бо нікому в Батурині

Було поховати.

Уже й хату розкидали

І сволок з словами

На угілля попалили!..

А я над ярами

І степами козацькими

І досі літаю!

І за що мене карають,

Я й сама не знаю!

Мабуть, за те, що всякому

Служила, годила...

Що цареві московському

Коня напоїла!..

Церква у Суботові, малюнок Т. Шевченка

Мое мировоззрение словами другого...

Автор Вадим Винник. Статья "Основы языческого мировоззрения"

Язычество возвращается. В наши дни, как и полторы тысячи лет назад, на капищах ставятся вырезанные из дерева образы богов и перед ними горит священный огонь. Снова звучат слова древних славлений, принимают посвящение новые поколения жрецов и волхвов. Обновленное языческое движение постепенно набирает силу.

На запросы "язычество", "Сварог", "Велес" поисковые системы выдают уже тысячи ссылок. Множатся языческие общины, официально зарегистрированные как религиозные организации или как объединения граждан. Все это признаки наступающей новой эпохи, эпохи возвращения язычества.

Почему голос древности стал снова слышен именно сейчас? Что ищут и что находят в язычестве такого, чего не могут найти в более распространенных идеологиях? Как может языческое видение мира, складывавшееся в совсем другую эпоху и в совсем других условиях, стать значимой силой постиндустриальном и информационном обществе? В статье делается попытка ответить, хотя бы частично, на эти вопросы.

Эта статья — взгляд не извне, а изнутри. О язычестве рассказывает язычник, разумеется, небеспристрастно.

В этой короткой статье не делается попытка охватить и проанализировать общую панораму всего современного языческого движения: к счастью, язычество развивается такими темпами, что это уже почти невыполнимая задача.

По моему мнению, единственный способ рассказать о язычестве как о мировоззрении, это описать свое собственное видение язычества, не пытаясь при этом говорить от имени всех язычников (из дальнейшего будет видно, что единого для всех понимания язычества нет и быть не может).

В этой статье нет ни слова об обрядовых практиках, славянской магии и биографиях богов. Поскольку язычество очень многогранно и объемно, каждый адепт воспринимает его не полностью (такую глыбу ни одно сознание не вместит!), а выбирает из него какие-то фрагменты для себя, строя тем самым свою личную версию язычества. Лично для меня язычество интересно не мифами о деяниях богов (хотя и это тоже увлекательно и захватывающе!.. но для меня второстепенно), а тем, что дает очень стройное и цельное мировоззрение, пронизывающее все уровни бытия, включая отношение к своему "Я", к миру и своему месту в мире, к обществу, к прошлому и будущему, к Космосу.

Итак, язычество здесь понимается именно в таком смысле. Как мировоззрение, а не как вера, религия, магия, экологическая или национально-патриотическая идея, хотя все перечисленные (и многие другие) трактовки имеют место в действительности и тоже заслуживают внимания.

Квинтэссенция

• Язычество — это не религия, а мировоззрение;
• Языческое мировоззрение вовсе не требует веры в богов (я, например, атеист);
• Язычник не тот, кто зубрит жития Перуна да Сварога, а тот, кто ощущает себя в мире по-язычески и соответственно действует (при этом не важно, как он называет свое мировоззрение);
• Поскольку язычество не религия, в нем нет и жёстких канонов. Каждый язычник вправе иметь свою точку зрения на язычество;
• Язычник берет ответственность за свою жизнь на себя, а не перекладывает ее на волю богов;
• Язычнику свойственна диалектичность: он всегда допускает множество точек зрения на любой предмет. Черно-белые однозначные суждения не могут его удовлетворить;
• Человек не раб божий, а равноправный партнер богов;
• Люди, вы боги... только забыли об этом.

Весь последующий текст статьи не более, чем более развернутый комментарий к этим тезисам. И потому может быть пропущен, если сказанного достаточно для однозначного понимания сути вопроса.

Часть 2 http://blog.i.ua/user/3485938/2306075/

В 1956 году скончался 81-летний пациент закрытой психиaтрической лечебницы, расположенной в одном из поселков Тверской области - Константин Пятс. В этом событии не было бы ничего примечательного, если бы усопший некогда не занимал весьма высокий пост. Он был первым президентом Эстонии с 24 апреля 1938-го по 23 июля 1940-го года. Вплоть до прихода советских "освободителей".

Поначалу бывшего президента (в лучших традициях карательной психиатрии) определили на принудительное лечение якобы от душевной болезни в психиатрическую клинику тюремного типа, находящуюся в столице Татарстана Казани. Там Пятс провел долгих 10 лет. Причем никакого обвинения в течение всего этого времени ему так и не предъявили. Приговор был оглашен только в 1952 году: четверть века заключения и конфискация имущества.

Цікаві факти про військову форму вояків УПА розповів керівник ВІК “Повстанець” Владислав Куценко в матеріалі на сторінці Українського Інституту Історії моди, проілюструвавши матеріал унікальними світлинами:

1. В УПА не було затвердженого єдиного однострою, тому вояки використовували елементи одностроїв всіх своїх супротивників – німецькі, совєцькі, угорські, польські, чеські тощо. Але через нестачу ворожих одностроїв, та бажання якось виділятись – вони виготовляли і самошивні.

2. Для того щоб відрізнятись від ворога в УПА був виданий наказ – не носити разом елементи одного ворожого однострою. Тобто на воякові мали бути штани, кітель і головний убір від різних ворожих або самошивних одностроїв. Це робилося для того, щоб не переплутати своїх вояків з ворожими, і не вбити їх випадково в бою або засідці.

Від себе можу додати, що на лекції, яка відбулась недавно, Владислав Куценко казав, що після війни упівці почали носити однострої радянської армії, для маскування серед людей

3. УПА мала і свої, суто повстанські елементи одностроїв. Це були мазепинки і петлюрівки. Мазепинка – копія мазепинки УСС, але менш функціональна. Петлюрівка – симбіоз картуза і мазепинки.

4. Для того щоб забезпечити вояків УПА самошивними одностроями, взуттям, спорядженням, ОУН (б) створювала цілі майстерні, які все це виготовляли. Але і в кожній бойовій сотні УПА мав бути господарчий відділ, куди обов’язково входив кравець та швець, які ремонтували однострої та направляли взуття, а подекуди і виготовляли їх.

5. В УПА любили модні стрижки 40-х років, тому мало хто ходив голомозим. Переважно це були зачіски “полубокс”. Але головне в повстанських зачісках – це коротко стрижені скроні і потилиця. При цьому зверху на голові могла бути здорова копиця акуратно зачесана назад.

Зображення взяті з веб-сайту Музею УНР

Джерело http://ck.ridna.ua/2016/11/03/5-najtsikavishyh-faktiv-pro-vijskovu-formu-upa-foto/