На початку грудня «Україна-Центр» і ландшафтна майстерня «Пан Тюльпан» об'явили про початок акції «100 ялинок – дітям, 100 ялинок – місту», в рамках котрої ми запропонували кіровоградцям купити до свят не зрубані сосни, а живі ялиночки в горшечках, котрі потім можна буде висадити в ґрунт. Ми також звернулись до меценатів з пропозицією подарувати по ялиночці дитячим лікарням і дитсадкам міста, з тією метою, щоб після свят вихователі разом з малюками висадили деревця на дворах дитячих установ.
Вже тепер з впевненістю можна сказати, що в новому, 2012 році, наше місто стане зеленішим і красивішим. Перший заступник голови облради Олександр Шаталов зголосився особисто подарувати 15 ялиночок всім відділенням дитячої обласної лікарні і 3 – реабілітаційному центру для дітей-інвалідів «Добруджа». Депутати міськради пообіцяли подарувати по ялиночці кожному з 38 дитсадків обласного центру. Більше 60 кіровоградців вже придбали живі ялиночки, щоб, разом зі своїми дітьми,посадити їх на своїх дворах.
Ялини в горшках зимою можна тримати в прохолодній кімнаті не більше 14-17 днів.
Генеральний директор «Друкмаш-Центр» Людмила Шубіна придумала ще одну, напевно, найкрасивішу частину акції. Людмила Володимирівна подарує по живій ялиночці всім діткам, котрі народяться в новорічну ніч. Для цього ми вибрали найменші ялиночки – по 50-60 см. По-перше, такі деревця батьки зможуть без проблем забрати додому, по-друге, рідним малюка буде легше їх висадити, і головне – ялиночки будуть точно такого ж росту, як малюки. Уявіть собі: через рік новорічне маля зможе нарядити у дворі свою власну новорічну ялиночку!
Напевно, план «100 ялинок дітям, 100 ялинок – місту» ми навіть перевиконаєм. І це прекрасно, бо ж малюк, котрий разом з батьками або вихователькою посадить ялиночку, котрий буде поливати своє деревце і доглядати його, вже зовсім по-іншому буде ставитися до природи.
Може бути так, що в цьому Новому році ми запровадимо в Кіровограді моду на живі ялинки і в наступному році вже будемо прикрашати їх безпосередньо у дворах.
Якщо ви ще в роздумах, чи приєднуватися до акції, приходіть 27 грудня на площу Кірова – «Пан Тюльпан» планує провести тут виставку-продаж живих ялинок в горшечках.
А тих, хто хоче купити на свято традиційну сосну або ялиночку, на ярмарки запрошує лісгосп області. З 20 по 30 грудня обласне управління лісового господарства буде реалізовувати місцеві ялини і сосни за адресою: вул. Тімірязєва, 76.
В цьому році лісники пропонують хвойні за достатньо демократичними цінами: сосни до метра – 45 грн., до 1,5 м – 52 грн., двохметрові деревця – 62 грн. В управлінні лісового господарства обіцяють, що, крім ялинок і сосонок, на новорічних ярмарках можна буде придбати також і іншу продукцію лісгоспів: горіхи, мед і т.ін.
Ольга Степанова, «УЦ».
Чудова ідея! Благородна справа! Такі акції варто проводити в усіх містах і селах України.
А Ви як вважаєте, шановні читачі?
При нагоді бажаю всім добре приготуватися до свят і чудово їх провести! ВЕСЕЛОГО РІЗДВА та ЩАСЛИВОГО НОВОГО РОКУ!
ЯЛИНКА
Раз я взувся в чобітки, Одягнувся в кожушинку, Сам запрігся в саночки І поїхав по ялинку.
Ледве я зрубати встиг, Ледве став ялинку брати, А на мене зайчик – плиг! Став ялинку віднімати.
Я-сюди, а він – туди... „Не віддам, - кричить, - нізащо! Ти ялинку посади, А тоді рубай, ледащо!
Не пущу, і не проси! І цяцьками можна гратись: Порубаєте ліси – Ніде буде і сховатись.
А у лісі скрізь вовки, І ведміді, і лисиці, І ворони, і граки, І розбійниці-синиці”.
Страшно стало... „Ой, пусти! Не держи мене за поли! Бідний зайчику, прости, - Я не буду більш ніколи!”
Низько, низько я зігнувсь, І ще нижче скинув шапку... Зайчик весело всміхнувсь І подав сіреньку лапку.
Звертаюся до Вас з проханням вибачити мою довгу вимушену мовчанку, недостатню увагу до Вас... Люблю Вас усіх і кожного зокрема і дякую Богу за те, що Ви у мене є, такі прекрасні й неповторні, справжні, вірні Друзі!
Щиро ДЯКУЮ усім, хто привітав мене з Днем народження! Дякую за вітання в гостьовій, за шквал листівок, за подарунки, вірші, квіти, есемески, телефонні дзвіночки... Приємно вражена такою увагою і любов"ю. Дякую всім, кому вчасно не змогла подякувати!!!
Також дуже прошу Вас не ображатися на мене, якщо ще деякий час не буду взмозі вчасно відповідати на Ваші повідомлення... Так складаються обставини, що для інтернету в мене залишається обмаль часу... Сподіваюся, це ненадовго.
Дякую Вам за розуміння і підтримку!
Думками і серцем я завжди разом з Вами.
І особлива подяка:
P.S. Не забувайте, люблю Вас усіх і кожного зокрема!!!
Страшна звістка про могутньої сили нищівний землетрус, який стався у Японії 11 березня 2011 року, миттєво облетіла всю планету і болем відгукнулася в кожному небайдужому серці.
Спостерігаючи за новинами з місця трагедії, важко повірити в те, на яку руїну за такий короткий час бурхлива стихія перетворила процвітаючу країну з чарівною природою.
Вшановуючи пам"ять жертв стихійного лиха, молячи Бога про милосердя до цього працьовитого і мужнього народу, згадаймо, якою була Японія до того, як потерпіла руйнування.
Японці своєю працею століттями робили країну такою красивою і доглянутою, що вона стала музеєм під відкритим небом. Тут прекрасні сади, які часто порівнюють з Раєм на Землі. Сучасні хмародери мирно співіснують з акуратними храмами і монастирями, побудованими сотні літ тому.
Японці дуже поважають природу.
Основними символами Японії є сакура і гора Фудзі. Весною в Японії починає цвісти сакура. Всі ми знаємо, що мешканцям островів навіть така думка в голову неприйде, щоб зірвати гілку сакури, для того щоб поставити у себе вдома або продати в метро. Сакурою можна тільки милуватися, до неї неможна навіть торкатися.
В ЯПОНІЇ НІХТО НЕ ВИРУБУЄ ЛІСІВ, це заборонено законом. А туалетний папір виготовляють з офісної макулатури.
Природна катастрофа - жахливий землетрус і цунамі, перетворили частину східного узбережжя в розвалини. А тепер щодня надходять новини про загрозу техногенної катастрофи - Фукусіма не покидає стрічок новин.
Дай Боже японцям вистояти і зібратися з силами. Хай їхні геніальні інженери і працелюбні робочі все відновлять, а острови перестане трясти природа!
Хай їхня красива і доглянута країна буде дорогою в Рай, а не в пекло...
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
Його батьки, які були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит, вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.
Після смерті у 1823р. матері й 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Уже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.
Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взяли до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільна. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.
Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.
У Вільні Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільні, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом із його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викуплять його з кріпацтва.
21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842). Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).
Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського та романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона перейнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.
Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.
Навчаючись в Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її в драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.
1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка.
Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка містить поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).
Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. У ці й наступні роки поет пише твори “Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”, “Сон”, “Єретик”, “Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.
Перша подорож Шевченка в Україну тривала приблизно вісім місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). В Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому вийшов 1844р. у Петербурзі.
В Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого в Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.
Навесні 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети та краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) й ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”("Відьма"). Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали ввійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише в березні 1847р. передмову, у якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.
Навесні 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем й іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.). Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.
Твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.
8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером й ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зшитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом отримала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.
У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його внесли як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.
23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою та розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчі в житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду та забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце посідають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями й значенням у літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Поглибленим психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).
Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.
Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.
У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам в Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., із діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”.
Улітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися в Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.
У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравіювання). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том містив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).
Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах в Україну й поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.
Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. містило більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя й творчість і переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті митця залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українства. Вона визначила на десятиліття подальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.
Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.
МОЛИТВА
Отче наш, Тарасе всемогущий, Що створив нас генієм своїм, На моїй землі як правда сущий, Б’ющий у неправду, наче грім Ти, як небо, став широкоплечо Над літами, що упали в грузь; Віку двадцять першого предтечо, Я до тебе одного молюсь. Язики отруйні і брехливі Вогняним мечем пообтинай! Проколи серця, товсті й ліниві, І гноївки випусти в Дунай! Всіх вельмож — рабів німих і подлих — Скинь в геєну, а слова хули — Потурнацький, безголовий мотлох — На вогнях оновлення спали! Дай нам силу ідолів знімати З п’єдесталів чорної олжі, Бурити казарми й каземати, Де виймають душу із душі! Не введи в спокусу слави й месті, Вкинь в палющу, хижу ненасить Мудрості — і прапор правди й честі Дай нам, не соромлячись, носить! Поклади нам зорі на зіниці — Променем туди, де непроглядь! Хай підносять очі люди ниці, Хай в незрячих більма погорять! Мислям нашим дай ясне поліття, А поетам — спину, що не гнесь! Дай нам пам’ять на тисячоліття, Непокору і любов на днесь! І не одпусти нам ні на йоту Борг, забутий в клекотах забав; Сплатимо його із крові й поту, Тільки од лукавства нас позбав! Да святиться слова блискавиця, Що несе у вічну далечінь Нашу думу й пісню! Да святиться Між народами твоє ім’я! Амінь.
Скажи, Тарасе, де твоя сокира, Що ти нам радив «добре загострить»? Спить міцно наша ненька Україна, Так міцно, що не можна и розбудить. Навіщо Віз поперед коней ставлять? Щоб кони віз назад мерщій тягли. Нас дуже мрії про минуле бавлять, Тому ми коней так i запрягли. В пустому возі у минуле летім, В СРСР, до хліба й ковбаси... Прокинемось, мабуть, у 33-ім, В тоталiтарні сталінські часи. РOKІB за 100 були всі люди роботящі, В двобій з Антихристом іти могли…. А ми, Тарасе, стали всі ледачі: Спимо собі, пустили все напризволяще, А з хати вже й сокиру утягли!
Чудова ідея! Благородна справа! Такі акції варто проводити в усіх містах і селах України. 
При нагоді бажаю всім добре приготуватися до свят і чудово їх провести! 
Так складаються обставини, що для інтернету в мене залишається обмаль часу... Сподіваюся, це ненадовго. 
І особлива подяка:
