"Все буде добре" - саме ці слова кажуть, коли хочуть заспокоїти. А чи буде? Цьго не знає ніхто. Але точно якось буде.     "І це пройде" - саме ці слова мудрого Соломона будуть більш точні. Кожна наша дія є поворотом власної долі. З будь-якої точки нашого буття розбігається ціле віяло (веер) шляхів вибору. Прям як у Макаревича "Перекресток семи дорог". Вибирати треба одну і прямо зараз. Всі решта - це те що з тобою могло відбутися, але вже ніколи не відбудеться ("Власть Несбывшегося" Макс Фрай). Здається у цій книзі згадується бібліотека ненаписаних книжок. А скільки у цій "бібліотеці" незроблених відкриттів, несказаних слів, нездійснених зустрічей, пропущених поцілунків і ненароджених дітей?
Можливо ця "Власть" і є основою "кризи середнього віку", коли цього "несбывшегося" накоплюється критична маса? Чогось згадав одне з перших телешоу "Зигзаг удачі", коли один з учасників у студії штовхав вагонетку по стрілкам, але бачив лише кілька сантиметрів перед собою, а інший,бачив всю студію по телевізору і по телефону керував. При досягненні певної мети обидва отримували винагороду. Іноді хотілося б щоб хтось підказав вірний шлях… Але чи буде це тоді твоє повноцінне життя з лише тобою досягнутими радостями і перемогами, лише тобою зробленими помилками і твоїми розчаруваннями?
 Єдине, що засмучує у цій ситуації, безліч невикористаних варіантів...

Брехня вже стала настільки звичною формою життя, що на людину, яка намагається говорити чи знати правду дивляться як на невиліковно божевільну.   Складається стійке враження, що людина навчилася говорити лише з одною метою - брехати іншим, а зараз вже все частіше і самій собі. Відшліфовуємо мистецтво брехні на найближчих людях. Батьки брешуть дітям, чоловік - дружині, підлеглий - начальнику, влада - народу. І це не говорячи про масмедія.
Правду говорити не приємно, не вигідно... Говорячи правду, ми боїмося бути не зрозумілими, бути відкритими та вразливими або боїмося образити близьких людей. Також за допомогою брехні намагаємося підняти свій рейтинг, виглядати краще ніж є...
А скільки разів ми не знаходили слова, щоб висловити своє почуття?  Мабуть тому, що з самого початку мова не задумувалася творцем, як інструмент передачі відчуттів та почуттів... Може це якийсь додатковий канал передачі, а основний ми втратили в процесі гонитви за багатством , владою та розкішю ? Втратили ми не тільки канал правди, але і саму потребу говорити і чути правду.  І тепер її ніхто ніколи не дізнається... Шкода?   Судити вам нам!

http://blog.i.ua/community/343/630423/ - Подорож на Закарпаття. Мукачево
http://blog.i.ua/community/343/630427/ - Солотвино - унікальний курорт-катастрофа.

В Яремче ми вже були раніше і облюбували там готельчик "У Принца", що знаходиться не далеко від вокзалу і центра міста, і там завжди свіжа домашня їжа! Хоча, і кімнати зроблені "на скору руку" зі скриплячою підлогою...
Вдень дізналися про поїзди на Франківськ, погуляли містом, сходили на сувенірний ринок... Наступного дня запланували поїздку на екскурсію, тим більше, що за словами хазяїна, екскурсійний автобус стає прямо під дверима готелю... Цікавими були пропозиції "Говерла", "Манявський скит" та "Золоте кільце Гуцульщини"...
22 липня у Свети був День Народження ! Але погода була не святкова... Небо закрило хмарами і моросив дощик... Ми поснідали і вийшли до автобуса, але його щось довгенько не було... Підозрюючи неладне ми зателефонували у агенцію і нам повідомили, що автобус вже поїхав, і запропонували записатися на завтра... Нам це не підходило, до того ж ми на місце прийшли вчасно... Тож настрій наш дуже зіпсувався... Поступово, коли здоровий глузд почав пробиватися крізь сірість нашого горюшка, ми згадали, вчора поблизу вокзалу бачили стенд ще однієї агенції, до того ж у минулому році ми саме від Вокзалу ходили на екскурсію до скель Довбуша. Тож там була наша надія не сконати від нудьги на День Народження... Прийшли, подзвонили, нам сказали, що автобус вже теж поїхав, але якщо ми хочемо, то можемо його наздогнати. Ми погодилися. Невдовзі до нас вийшла представник чи директор агенції і взяла оплату за екскурсію і посадила на машину. Вже через пару сіл ми наздогнали мікроавтобус з екскурсією і приєдналися до їх компанії...Настрій помітно покращився, а на під"їзді до Ворохти вже почало виглядати сонечко! У Ворохті ми відвідали базу з лижними трамплінами, навіть піднялися вверх на крісельному підйомнику.
Звідси відкривалася чудова панорама. Після Ворохти нас повезли в село Криворівня в хату-музей де часто гостював і лікувався Іван Франко. По дорозі знову припустився дощ. В музеї нас дуже вразили роботи місцевих майстрів з живопису та вишивки.
Далі, у Верховині ми заїхали до колоритного гуцула - Миколи Кумлика, що збирає народні інструменти, грає практично на всіх з них, сипле гуцульські анекдоти та різні історії з життя пращурів, односельчан, власні та членів фольклорного музичного колективу Черемош, де він є головним ідейним лідером.
Недарма до нього в хату черга з екскурсійних груп. Після Верховини ми поїхали в Коломию та Косів. По дорозі екскурсовод розповідав цікаві історії краю. У Коломиї ми відвідали музей писанки, що виконаний у формі великого розписаного яйця.
Тут зберігається кілька тисяч писанок різних народностей, виконаних і професійними майстами і дітьми. Але їх настільки багато, що очі розбігаються, а нічого конкретного і не запам"яталося надовго. В Коломиї ми і пообідали в ресторані швидкої їжі, щось на зразок київської "Пузатої хати". В Косові ми навіть вже не зупинялися, бо було трохи запізно, Ринок сувенірів та народних промислів вже був зачинений. Але і так ми чудово і корисно провели час. Ввечері, після вечері "У Принца" ми пішли ще святкувати День Народження у ресторан "Гуцульщина", що поблизу сувенірного ринку і славиться тим, що збудований за старими технологіями без жодного гвіздка. Тут ми випили лише по чашці глінтвейну та з"їли по морозиву. Незважаючи на дощ, що лив весь вечір та дещо високі для цього регіону ціни, народу в ресторані було досить багато. Особливо мені сподобася посуд, розписаний в гуцульському стилі зеленими, жовтими і коричневими кольорами. Додому поверталися під дощем мокрі, але щасливі. Прут вже грізно грохотав великою водою під мостом.
Наранок ми, поснідавши, закотили штани і босоніж пішли до залізничного вокзалу. Дощ і не думав щухати. В дизелі Рахів-Івано-Франківськ ми дещо обсохли. До поїзда на Київ, коли ми приїхали у Франківськ було ще 4 години. Тож весь цей час ми провели гуляючи містом.

Довго шукали якесь цікаве кафе де можна було б смачно та не дорого поїсти страви з національної кухні, але не знайшли, то їли борщ в одній з піцерій, що попалася по дорозі.  В центрі міста досить мило, але визначгих архітектурних пам"яток не так вже і багато. Запам"яталося кілька церков в центрі та співаючий фонтан. Тут ще іноді з"являлося сонечко.

Вже приїхавши додому ми довідалися, що дощ у Прикарпатті продовжувався ще кілька днів і став причиною паводків на значних територіях. Були навіть розмиті дороги та підмиті насипи залізниць... Вчасно ми виїхали звідти...
Але і подорож запам"яталася добре. Навіть через 2-2,5 роки я зміг досить докладно все згадати і описати. Все, окрім цін. З цим у мене завжди проблеми, то іноді записую їх у блогах, щоб колись порівняти...

http://blog.i.ua/community/343/630423/ - Подорож на Закарпаття. Мукачево (Тут початок)

В Солотвино нас вже чекали... Кілька бабок, наперебій пропонували скористатися їхньою гостинністю. Ми вирішили, що з чогось же таки треба починати, погодилися ощасливити одну із господарок. Вона сказала, що живе у 15-ти хвилинах від озера показала нам в якому боці воно знаходиться і повела у зовсім протилежний бік... Кудись у гору... Йшли довгенько... По дорозі по-троху почали дорікати, що далеченько ми вже зайшли... Поселили нас у літню кухню, що була перероблена у кілька кімнаток з ліжками... Кімнатка була настільки мала, що в ній ледь поміщалося ліжко та журнальний столик. У дворі був літній душ, далі, вверх повз каченят, туалет. Видали нам трохи сиру постіль, показали де кухня з каструлями та тарілками. Ми розвісили постіль досихати, попередили господарку, що йдемо на озеро, і якщо по дорозі знайдемо щось привабливіше, то будемо переселятися... Дорога до озера виявилася не такою вже й довгою, але і не короткою, до того ж приходилося переходити залізницю і автомобільну дорогу. Практично на кожному другому дворі була табличка " Є вільні місця" та ""домашнє вино", особливо шикарними вважалися таблички "теплий душ". У центрі примітили кілька кафешок, де можна було б пообідати... Вирішили зразу йти на озеро, а на зворотньому шляху шукати нове помешкання.
Мушу сказати, що поки ми дійшли до озера навколишній ландшафт кілька разів докорінно змінився (таке було перше враження). Ми жили на горі, під лісом, майже у Карпатах, центр виглядав як досить типовий районний центр, чи невеличке містечко з розбитими дорогами. Як тільки вийшли за поселення ландшафт знову докорінно змінився... Було щось схоже на циганський табір у Приазов"ї. Хоча я ще ні разу не був у приазовсіких степах і на курортах азова, але десь так я уявляв собі хоча б той самий Генічеськ... Суха трава, сухий вітер, окремі дерева, стихійний базарчик, де можна придбати одежу, рушники, шляпи, надувні матраци, круги та різні іграшки, сувеніри, морозиво, солодку вату, сосиски в тісті... Далі бази... Це дерев"яні будиночки, здебільшого окремі двоповерхові котеджі на кілька сімей... Між будинками сохнуть купальники та рушники, під стінами лежать матраци та круги у вигляді качечок та черепах. Дорога не асфальтована, а просто засипана щебнем та укатана... Спершу ми дещо розгубилися... За цими базами зовсім не видно було озера... Пройшлися прямо, через паркан ми побачили таки внизу водну поверхню. А далі, на сусідніх пагорбах вже була Румунія.
До речі, українські мобільні оператори тут ловляться однаково часто як і румунські. Всюди було покриття Київстар та МТС, часто з"являвся Білайн і Лайф, Румуни теж не відставали... Їхніх операторів теж було 3-4. Ще хотілося б додати, що мало яка база має власний пляж. Серед безлічі табличок та надписів знайшли"Дача-Люкс", саме сюди я дзвонив, і адміністратор дав найбільш повну інформацію. У них був власний пляж, тож ми вирішили почати знайомство звідси. До того-ж цікаво, від чого ми відмовилися, обравши послуги приватного сектору.
Вхід на пляж строннім людям коштував 3 грн . Ми заплатили на воротах та спустилися до води. Мушу зауважити, що ця база знаходиться на вищому, крутому березі озера, до води ведуть довгі дерев"яні сходи, які зразу ж у мене почали асоціюватися з Потемкінськими сходами в Одесі. На березі, що напівостровом вклинюється у воду, стояли кілька ліжаків, можна розміститися на одній з терасок на схилі. Поки ми думали, де нам зупинитися один з ліжаків звільнився... Я роздягнувся і поліз у воду... Далі були самі яскраві враження... Виявляється, вода настільки щільна, що навіть стояти у ній без звички важко... Тебе, як поплавок, виштовхує на поверхню... Зате лежати в ній можна досить спокійно.
А ще, із-за незначної глибини переважної частини озера, воно добре прогрівається, і водичка просто супер! Парне молоко! Цікаво потім було і обсихати: на шкірі лишаються маленькі кристакики солі, ніби тебе хто обсипав кухонною йодованою Екстрою... Таким чином можна зекономити на таранці до пива, облизуючи себе чи сусіда. На кожній базі є літній душ (за 2-4 грн), а на деяких є теплий душ (від 5-до 10 грн). Після купання у нас прокинувся здоровий апетит. Задовільнити його вирішили у критому літньому ресторанчику на цій же базі. Замовили борщ та піцу. Ну і звичайно, пиво до солі!
Борщ виявився доволі смачний, а піцца сухувата. Як вияснилося у наступні дні, у цьому ресторанчику борщ найсмачніший у всьому селищі, а ціна всюди приблизно однакова - 10грн. Не вміють український борщ тут готувати...
По дорозі додому шукали помешкання ближче до озера. На більшості баз теж красувалися таблички про наявність вільних місць, на деяких базах "вільні місця" прописані стаціонарно у рекламних бордах! Але ми вирішили шукати притулок у приватному секторі. Огледівши кілька запропонованих помешкань, ми вже майже впали у відчай. В одній садибі пропонували нормальну кімнату, але до душу і туалету треба проходити через сарай зі свинями, у іншому це і кімнатою важко було назвати: сарайчик з дерев"яним настилом замість ліжок і паралоном замість матраців, а з електрики тільки лампочка і це у 21-му столітті!!!... Нарешті нам пощастило натрапити на одну господиню, судячи з усього румунку, а їх тут ледь не половина. Вона показала нам великий, ще не добудований будинок з п"ятьма, здається, кімнатами. Одну знімало літне подружжя з Кам"янця і їх подруга, одна, судячи з усього, була господарська, хоча вони тут і не жили, а просто іноді навідувалися. І три кімнати були порожніми. При чому, їх інтер"єр вражав спартанською простотою: у двох більших кімнатах було по 5-7 ліжок різного калібру, і стояли вони на зразок лікарняної палати... Нас поселили у кімнату меншого розміру, де з меблів теж було лише 2 ліжка. Зате було аж 4 розетки і вікно виходило на південний схід. У вітальні стояла прасувальна дошка та праска, на відкритій веранді був столик, диван і крісло. У дворі стояв літній душ на дві кабінки, за будинком побудований цегляний подвійний гараж, один з них також був призначений для рекреантів (стояло 4 ліжка), інший був переоснащений під кухню-столову. Повз одну стінку стояла газова плита, кухонні меблі зразка середини 80-х та холодильник, посередині, вздовж всього приміщення стояв довгий стіл, обабіч нього довгі лави. За гаражами був сад з кількома яблунями та грушами та туалет. Коротше кажучи, це була краща пропозиція за сьогоднішній день.
Ми домовилися з хозяйкою, що переїдемо до неї завтра зранку. Після чого піднялися до себе,"порадували" нашу  теперішню господиню, що завтра ми переїжджаємо. Вона намагалася нас втримати, казала, що біля озер вечорами громихає музика, а тут тихо і збивала ціну аж до 30 гривень. Але нам тут не подобалося... До того ж,як пізніше виявилося, на кроваті, під самими нашими дверима зазвичай ночує дід...
Ввечері пішли прогулятися перед сном у ліс, що був практично за городами. Так гуляючи, дійшли майже до іншого села, що було з того боку гори. Назад поверталися вже темніло, вийшов повний місяць, який дуже гарно виглядав на фоні ялинок, навіть намагалися його сфотографувти, але нічого не вийшло. Прийшли додому, повечеряли під навісом бутербродами з чаєм та і лягли спати. Вранці поснідали, зібрали речі і переселилися до нової господині. Що ще було цікаво у цьому, та і інших будинках, то це відсутність опалювальних систем, тобто ні печі, ні котла і батарей просто не було... Складається таке враження, що всі ці будинки спеціально побудовані для відпочиваючих, що приїздять влітку, в решту часу вони стоять пусті та холодні. Здається і хазяї не живуть тут, а теж приїздять влітку здавати помешкання, при чому, хоч у багатьох дворах і "є вільні місця", але пропонують здебільшого не найкращі. Ніби вони чекають не нас, а якихось ВІП-персон, або групу відпочиваючих з 6-10 людей, які погодяться жити в одній кімнаті... Мені здається це дурість... Ті ж самі кімнати можна було б облаштувати хай навіть 4-ма ліжками, поставити шафу, кілька тумбочек чи комод. Поставити стіл і кілька стільців. І здавати таку кімнату вже можна не по 20 грн з людини, а по 30-40, але це було б прийнятніше... Ну та ладно... Це їх поняття про гостинність і туристичний бізнес, хай вони його і розвивають...
Зранку ми пішли поснідати у центр. Нам ще раніше приглянулося кафешка на 2 поверсі з балкончиком під назвою "Маріанна". По дорозі я кивнув на одного хлопця: "якби йому скинути кілька кілограмів і побритися, був би схожий на мого однокурсника Саню!" А це виявився дійсно він... Правду кажуть, що Земля кругла, де б ще зустрілися, як не на практично Українсько-Румунському кордоні?.. Вони вже сьогодні від"їздили на Львів, тож Саня пішов складати речі, а ми попрямували снідати. Домовилися зустрітися через 2 години у них на базі та попити пива.
Заради цікавості заглянули в їхню кімнату, яку вони вже мали звільняти... Кімнатка маленька, з меблів ліжко та столик. Чогось вона в мене викликала асоціацію з наметом, чи то із-за рюкзака в середині, чи із-за того, що одна стіна була дахом і тому була дещо похила...
Поки пили пиво почався короткочасний зливовий дощ... Потім Саня з Лесею побігли на потяг, а ми зайшли додому, перевдяглися взяли рушники та й пішли на озеро. По дорозі купили солом"яну підстилку. Цього разу пішли на інший пологий берег озера. Тут щось на зразок громадського пляжу, вхід коштує 2 гривні і навіть видаються чеки-квитки. На цей берег теж виходять кілька невеликих турбаз. Посеред озера є доволі великий острів з крутими берегами і порівняно густою рослинністю, туди перекинутий дерев"яний місток. Сьогодні був вихідний і народу було багатенько... Ми отаборилися на краю пляжу під якимось кущем. Вдосталь наплавалися та назагорялися. Назагорялися так, що у мене згорів навіть живіт, хоч і мазався кремом від загару! Ввечері пекло все тіло, і мене мастили різними кремами... Наступного дня думка про сонце викликала тиху паніку... Тож у рубашці з довгими рукавами ми пішли гуляти у селище... Там мав бути музей та соляні шахти... Про музей місцеві нам сказали, що його засновник помер, а син з"являється не часто... А шахти у закинутому, занедбаному, аварійному стані... Нас вразило одне провалля глибиною мабуть з сотню метрів і таке ж в діаметрі...
При чому не гогорожене і всього в кількох метрах від баз... По дорозі купи сміття, яке сюди скидають як місцеві так і власники баз...
(Вже не так давно чув по телевізору, що Солотвино називають зоною екологічного лиха, частина селища може будь якої миті провалитися в закинуту шахту... Сумно і страшно  )
Ввечері ми пішли прогулятися по курортній частині Солотвино... Виявляється тут безліч баз, деякі навіть нам сподобалися за зовнішнім виглядом, до них ведуть цілі лабіринти грунтових доріг, з калюжами та багнюкою після недавніх дощів... Практично на кожній другій базі є танцювальний майданчик з живою музикою... Найбільше запам"ятався співак, який кортавлячи старався співав пісню "Белые розы". Тут навіть були атракціони, де ми покаталися на машинках та я постріляв  у  лазерному тирі. Біля атракціонів зустріли працівників кафе "Маріанна".
Наступного ранку, у понеділок, ми збігали набрали напрочуд чистої води з озера (пісок за ніч осів) та цілющої грязі, спакували рюкзаки та сіли на маршрутку, що йде прямо від озера на Яремчу та Івано-Франківськ. Але, ми як справжні географи ще вирішили побувати і в Центрі Європи, що по деяким розрахункам знаходиться поблизу села Ділове.
Тут стоїть топографічний знак ще австро-угорщини, обеліск та поряд музей-колиба. Подивилися, пофотаграфувалися і пішли до погран-застави ловити наступну маршрутку до Яремче.

Привіт всім! Вже вчетверте починаю писати невеликий екскурс-трилогію про літню відпустку 2008 року.
Попередні 3 варіанти зникали внастлідок конфлікту текстових редакторів, переустановки програм та таке інше... А потім, була зима, протягом якої читати та і писати про літні канікули було не актуально... І от знову пригріло сонечко, почала прокльовуватися перша зелень, ненароком почали з"являтися думки про природу, шашлики, і навіть відпустку та море... Але хто ж при такій погоді сидить с інтернеті? Тож нарешті дописав і публікую про поїздку влітку на Закарпаття.
Тож влітку 2008-го року ми мали кілька планів проведення "літніх канікул".  Хотілося відвідати Луцький замок графа Любарта і далі гайнути на Шацькі озера (досі не був). Також була ідея проїхатися по Прикарпатським замкам та руїнам фортець. Але переміг третій варіант, в основному завдяки своїй рекреаційно-пізнавально-лікувальній властивості... А саме: ми вирішили з оздоровчо-пізнавальною метою відвідати одне з чудес природи на території України - Солотвинські солоні озера. Ми досить багато чули про них, так як їноді студенти нашого факультету перебуваючи на Карпатській практиці їздять туди на пару днів... На нашому курсі такої розкоші не було...
Провівши попередню розвідку в інтернеті , та обдзвонивши кілька баз . Я вияснив приблизну вартість проживання та яким чином краще дістатися до жаданого курорту. Попередній затверджений маршрут був такий: потягом до Мукачева, потім маршруткою до Солотвина, 3-4 дні купання-лікування, далі до Рахова, а з відти на Яремчу чи Коломию, звідти на Івано-Франківськ, де ввечері нас чекатиме потяг додому...

---

Майже так і сталося. По-перше, що ж то за чоботяр з чоботями... Весь тиждень нашої відпустки по прогнозам мала бути дощова та хмарна погода, але чим ближче до дати від"їзду прогнози були все більш оптимістичними... Тож зранку з поїзда Київ-Ужгород у Мукачево ми вийшли якраз з останніми краплинами дощу... Зразу ж біля вокзалу мікроавтобусики вже пропонували свої послуги по розвезенню пасажирів у більш-менш популярні селища Прикарпаття та Закарпаття. Але ми вирішили спочатку випити філіжанку кави та зібратися з думками, до того ж, була підозра, що маршрути з автовокзалу можуть бути дешевшими. І ми вирушили на автовокзал дізнатися про періодичність маршрутів на Солотвино, але поки йшли до вокзалу, виникла ідея лишитися у цьому місті, хоча б до завтра, бо загорати на ще мокрому піску на пляжах Солотвина ми вирішили не доцільним.
Ще з минулої весняної подорожі у нас був недовиконаний план-мінімум, що до відвідин пам"яток природи та архітектури Мукачево. Взагалі, це чудове місто. Вже вдруге з двох разів воно збиває наші попередні плани, що робить мандрівку досить цікавою! (ще й досі моторошно, як згадаю автовокзал у Бероговому, куди нас занесло з Мукачево, періодичність руху автобусів та славетний потяг "Едельвейс". Але це інша історія...) Довго не роздумуючи, та озброївшись довідником по Західній Україні, атласом автомобільних доріг з планами окремих міст та телефоном, вже через кілька хвилин ми забронювали місця у готелі "Барви", що виявися у досить зручному місті: на півдорозі між центром міста та вокзалом. Ще через кілька хвилин ми вже знайомилися з адміністрацією готелю та представленими нашій увазі номерами. Це двоповерхова будівля, де на першому поверсі знаходяться аптека і супермаркет, а на другому, власне, готель. Адміністраторша попередила, що у  номері з великим двоспальним ліжком зламаний душ, а так як саме він був нам потрібен після поїзда, то ми поселилися у номері, який про себе назвали "кімната 3-х ведмедів". Тут стояло 3 дерев"яних ліжка, дерев"яний стіл та 2 дерев"яні стільці, а також шафа, холодильник  і телевізор на комоді. Все було досить зручно та мило.
Прийняши теплий душ, пішли гуляти у місто і зробити кілька корисних речей... По-перше я хотів постригтися - майстри у Закарпатті досить не погані, і беруть за свою роботу вдвічі менше столичних колег, по-друге ще вирішили зайти на речовий ринок і купити шорти на курорт. Як виявилося, ціни на речі тут майже не відрізняються від цін на базарах Києва, але я все-таки купив шорти і жовту рубашечку з коротким рукавом. Далі знайшли якусь зовсім чудову вуличку, дуже тиху та затишну, виникало таке враження, що ми десь у Європі в 19-ту сторіччі...
На цій же вулиці нас застав дощ, від якого довелося ховатися під сливами. В готелі ми лишили обновки і пішли в центр, шукати палац якогось угорського графа, що проминули минулого разу. Невдовзі зголодніли і довелося шукати кафе. У кафе "Білочка", що нам сподобалася назвою та дизайном, були лише солодощі, тож ми знайшли кафе "Білий папуга", на центральній площі поруч з Ратушею та пам"ятником Кирилу та Мефодію.
У величезній клітці у залі дійсно жив крикливий білий какаду, якого офіціантки у формі флібустьєрок іноді підкормлювали хлібом, щоб він не зчиняв галасу. Кричить він дуже голосно та пронизливо... Взагалі інтер"єр кафе виконаний у морській тематиці, дуже гарне, затишне і з помірними цінами місце... Після ситного обіду, ми викотилися на вулицю, та з пів-години сиділи на лавочці, перетравлюючи борщ та омлет...
Потім, з цікавості, зайшли у внутрішній дворик ратуші... На диво, нас звідти ніхто не вигнав... Дворик дуже гарний та доглянутий.
Як тільки до нас повернулася жага руху до нового та цікавого, ми попрямували до Мукачівського монастира, що на самому краю міста на лівому березі річки Лотариця. Перейшли міст, я відмітив, що води у річці у липні на багато більше,ніж минулого року у травні. Трохи пройшлися Лівобережним Мукачевом, потім повернули і йшли по набережні. Це асфальтований тротуар, що знаходиться на певному валу, що захищає будівлі "бідних" Мукачівчан від великої води. Автомобільна дорога йде далі, за цими дачами... По дорозі я здійснив "обряд миття ніг" - я збираю водойми, де купався, чи хочаб мочив ноги...А прямо на березі річки ми натрапили на зарості ожини і трохи попаслися в них.

Ще здалеку монастир вразив нас своєю могутністю.
У дворі монастира росте сад, кажуть, що монастирські землі раніше простягалися досить далеко, але у радянські часи його "розкуркулили" і землі віддали під дачі. Ще у дворі є невелике кладовище монахинь та священників... На кількох могилах були дуже цікаві надписи: викарбувані не тільки роки життя, а й роки приходу в монастир та постригу... Також мене приємно вразила церква... це практично повіністю прозора будівля, мабуть найсвітліша церква, з усіх, що я бачив...
Повертаючись до готелю, ще зайшли у кафешку напроти Ратуші, що привертає увагу малюнком великого кухля пива і надписом "Чоповане пиво" на склі вітрини. Це досить маленький заклад, всього 3 столика вздовж вікна-вітрини і барна стійка... Що таке "чоповане" пиво ні барменша ні офіціантка толком пояснити не змогли, все, що я зрозумів, що це пиво варять прямо у цьому приміщенні. На смак воно з гірчинкою і чимось нагадує "Родомишль".
На вечерю і сніданок купили ковбаси, хліба та йогурту.
Зранку перекусили, зібрали речі, зайшли у "світ кави", випили по філіжанці кави, купили по 100 грамів кавових зерен і пішли шукати маршрутку до Солотвино. Не доходячи кілька метрів до автовокзалу нас піймав водій мікроавтобуса і запропонував довезти нас швидко та зручно... Ми погодилися. Ще з пів-годинки чекали, поки збереться потрібна кількість пасажирів, потім водій змінив табличку "Тячів" на "Солотвино" і ми поїхали...

Далі тут:
http://blog.i.ua/community/343/630427/ - Солотвино - унікальний курорт-катастрофа.
http://blog.i.ua/community/343/630430/ - Подорож на гуцульщину.

Прогулянка новорічним містом почалася близько 10-ї ранку (тут описано як ми зустрічали Новий Рік в купе поїзда Київ-Чернівці), коли ми вийшли з поїзда і здали речі в камеру схову. Від вулиці Гагарина, що йде паралельно вокзалу, ми піднялися до Головної вулиці. Пройшли повз церкву св. Параскеви та будинок-корабель до центральної площі.

Архітектурний ансамбль центральної частини Чернівців - це щось дивовижне! Тут можна хоть зараз знімати кіно про класичне австрійське містечко 19 століття. Чернівці це багатонаціональне місто. Свій слід в архітектурі, мові, культурі лишили тут австрійці, угорці, румуни, молдавани, євреї... Кожний будинок є унікальний, має свої неповторні барельєфи, свій колір. Кожен займає своє унікальне місце в ансамблі, як нота у грандіозній симфонії, але і сам по собі кожен будинок, це вже симфонія витонченого смаку. Перші кілька годин мене просто розривало... Хотілося одночасно бути і на Центральній площі, і біля театру, і бігти до університету і просто милуватися прогулюючись затишною пішохідною вулицею ім. О. Кобилянської. А потім я втомився і просто ходив щасливий містом...   Місто ще спало, лише кілька майже порожніх тролейбусів та маршруток проїхало повз нас. Коли ми фотографували ратушу,
до нас підійшов чоловік у піджаку та капелюсі і запитав:
- Хочете ніднятися на гору?
Ми відповіли: - а можна? тоді звичайно!.
- Можна, але дещо пізніше, підходьте десь за годину -півтори.
- Добре, прийдемо.
- Точно будете, щоб я знав, чекати вас чи ні?
- Будемо!
Приблизно така розмова відбулася між нами. Чоловік пішов всередину в ратушу, а ми далі гуляти містом. Про себе, заради сміху, ми прозвали його "міський голова", що таким чином підробряє і забезпечує авторитет гостинного міста!
Далі ми піднялися до Соборної площі, де сфотографувалися з головною ялинкою Буковини.
На площі були встановлені дерев"яні кіоски та столики, почали розтоплювати мангал для шашликів. Місто потроху прокидалося, були помітні і такі ж гості міста, як ми.  Вже хотілося кави, але не з пластикових стаканчиків, тож треба було шукати "Віденську кав"ярню" - заради якої ми і приїхали в таку далечінь! А ще виникла ідея сфотографуватися біля годинника ратуші, що показує за 5 хвилин 12. Фото вдалися класні, а от кав"ярня ще була зачинена .
Охоронець сказав, що поки невідомо коли саме кав"ярня відчиниться, але люб"язно запропонував сфотографуватися в плетених кріслах біля Діда Мороза. Ми пообіцяли зайти пізніше, і пішли пити каву через дорогу у одну з піцерій мережі "Піца-Парк", на дверях якої було написано, що 1-го січня вони працюють з 12:00. Кава, 2 капучіно і три тістечка обійшлися нам у 34 грн.
Після кави ми направилися до ратуші. Як виявилося, чоловік, що пропонував нам піднятися нагору це музика, що о 12 годині грає "Марічку" з башти ратуші. Його довелося кілька хвилин зачекати, але це того було варто. Незабутне враження справили спиралевидні східці.
Зверху також відкривався чудовий краєвид. Можна було розгледіти куполи церков та шпилі костелів, гарно, як на долоні було видно ансамбль університету - колишня резиденція митрополитів,
відкривався чудовий вигляд на театр імені Кобилянської та театральну площу перед ним.
Наступною метою нашої подорожі був архітектурний ансамбль резиденції митрополитів, де зараз розміщені корпуси Чернівецького національного університету імені Федьковича. Це знакове місце для мене. Навчаючись у аспірантурі, саме тут я вперше приймав участь у конференції і виступав з доповіддю. Крім того це ще і дивовижний архітектурний пам"ятник. Квитки на територію університету та в дендропарк при університеті коштували по 10 грн. Описувати словами тут щось немає сенсу, просто дивіться фото та збирайтеся самі в подорож!
По дорозі назад пройшли повз дивовижну архітектурну споруду - ресторан "Старе місто", і знову повернулися до центру міста. Прогулялися повз кінотеатр "Чернівці" - колишню синагогу, обласну адміністрацію, де раніше розміщувалася ремісничо-торгівельна палата. Зайшли в турецьку пічерію пообідати. Колись тут готували смачну та пишну піццу, але, мабуть на честь 1-го січня, вона в них вийшла не дуже. Зате смачний був суп з чечевиці та лаваш до нього, а офіціантки з заячими вушками виглядали дуже святково і спокусливо!
Дуже гармонійно серед будинків 19 ст по вулиці Кобилянської вписалася кована карета - подарунок ковалів чудовому місту!
А ще у західних областях є цікава традиція вивішувати Санта Клаусів, чи Дідів Морозів за вікно, що буцім-то лізуть в квартиру з подарунками. Гуляючи містом я нафотографував цілу колекцію таких "домушників", а одного ми майже впіймали.
Каву ми нарешті вирушили пити у "Віденську кав"ярню".  Найбільше мене вразив її інтер"єр. Таке відчуття, що ми зайшли до якоїсь пані додому. Тут були зручні крісла та диванчики, стояли шафи з книжками, на стінах висіли картини та фотографії. Не те щоб тут був аншлаг, але відвідувачів було чимало, тож каву прийшлося трохи зачекати. Чесно, смак кави я чітко не запам"ятав, але точно він гармонійно вписався в домашній затишок і підкреслив смак яблучного пирога!

У Вишнівець - родинне гніздо засновника Запорізької Січі Дмитра Вишневецького, званого як Байда,- ми збиралися ще минулого року з Кременця, але не склалося. Була також ідея відвідати Збараж і Вишневець в один день, але ми були надто втомлені у перший день по приїзді. Але поїхали ми туди вже в останній день подорожі.
Маршрутки Тернопіль-Кременець через Вишнівець ходять кожні 20-30 хвилин.
На місці Вишнівця ще за часів трипільської культури були поселення. Перша ж письмова згадка датована 1395 роком, коли Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитра Коридуба -сина великого князя Ольгерда - Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. На правому березі Горині, де зараз село Старий Вишневець, він збудував укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. Після знищення замку татарами у 1494 році, праправнук Дмитра Коридуба - Михайло Вишневецький, родоначальник князів Вишневецьких - будує укріплену фортецю на лівому березі Горині.  У 1640 році поблизу замку розпочато будівництво монастиря Кармелітів, який через 8 років зруйнували козаки, а через рік татари розорили і замок. У 1720 році останній з роду Вишневецьких - князь Михайло Сервацій перебудовує укріплений замок на розкішний палац з парком. Після його смерті у 1744 році палац переходить до найближчих родичів - родини Мнішеків. У 1852 році Андрій Мнішек виїзджає до Франції, а маєток продається на аукціоні і поступово занепадає. Значної руйнації він зазнав за роки Першої світової та пожежі у 1944 році. Колись розкішний палац реставрують у 60-х роках. Зовнішне оздоблення палацу в процесі ремонтних робіт було знищене. Про минулу розкіш сьогодні нагадує тільки в"їздна брама  та ліпнина на фронтоні парадного входу. Збереглися фрагменти оборонних валів та маленька частина парку. Зараз частина палацу використовується як профтех училище та музей. Шукаючи палац, ми трохи поблукали містечком. Чогось тако, що б вражало в самому містечку, яке більше нагадує велике село, ми не побачили. А от палац вразив своєю величчю та розмахом. В такий палац потрібно приїздити цілим екскурсійним автобусом, бо пустий бвір перед палацом здається величезним. Щоправда, трохи прийшлось пошукати касира, бо був понеділок і гостей тут не чекали.
В музеї ми самі пройшли хол, де показана родословна князів Вишневецьких та плани і макет замку та палацу, піднялися по сходах на другий поверх, де у кімнатах представлено експозицію народних промислів та з вікна відкривається чудова панорама ставу на Горині і село Старий вишнівець на протилежному березі.
Нижче від палацу побудована припалацова церква Вознесіння Христового збудована Дмитром Вишневецьким у 1530 році. Вона знаменита тим, що тут відбулося вінчання претендента на російський престол Лже Дмитрія І з Мариною Мнішек. Церква стала усипальницею великої меценатки цього краю - Раїси Могилянки - доньки молдавського господаря Яреми та двоюрідної сестри київського митрополита Петра Могили, - яка похована тут зі своїм чоловіком князем Михайлом. Церква знаходиться у дуже красивому місці, від палацу йдуть дерев"яні сходи крізь посадку ялинок. Чудовий вигляд знизу має і палац. Перед ним чітко видні залишки фортеці, які зараз слугують підпірними стінами. (Решта фото тут)
По дорозі ми ще забігли у кав"ярню, з"їли по піці з томатним соком, але вони були не смачні ... Як тільки ми вийшли на логовну дорогу і сфотографували дерев"яну церкву, що стоїть неподалік зупинки, нас підібрав автобус до Тернополя.

Ввечері ми зібрали речі у сумки та рюкзаки та сходили повечеряти. Потім подякували гостинним хазяєвам, здали ключі і пішли потихеньку на поїзд... Дякуємо тобі, гостинний та дивовижний край!

Про решту міст, містечок і сіл "Срібної Зірки Тернопілля", де ми побували, шукайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542115/

Весь недільний день ми віддали місту, в якому вже жили кілька днів і встигли його полюбити і навіть відчували взаємність. (Про приїзд читайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542138/ )
Як тільки збиралися сюди, я уявляв його якось по іншому, а те що я побачив і відчув тут було так само гарне, хоч і не зовісім відповідало моїм очікуванням. Коли вийшли з поїзда, то я думав "побачу" в образі міста старого діда з привітною усмішкою у вишиванці та солом"яному капелюсі, а нас зустрів хазяйновитий і ще не дуже старий чолов"яга у діловому, трохи потертому, костюмі, хоч і без краватки. Приязний, дещо заклопотаний, але добрий і хлібосільний .

Тернопіль розташований на р. Серет. У 1540 році польський король Сізігмунд І віддав частину незаселених земель Теребовлянського повіту краківському вельможі Янові Тарновському з наказом побудувати фортецю. Будівництво фортеці на лівому березі створеного на Сереті ставка завершилося у 1548 році. Місто отримало магдебурське право, але швидкому розквіту міста заважали постійні набіги татар. Наприкінці 16 ст поряд з замком постала Воздвиженська церква оборонного типу, яку зараз називають церквою над ставом.
У 1602-1608 роках біля міського оборонного валу зводиться інша оборонна церква - Воскресіння Христового, яка неодноразово перебудовувалася і втратила первозданний вигляд.
Найжахливіші наслідки були від захоплення Тернополя військами Ібрагіма Шишман-паші. Татари розібрали кам"яні вежі, спалили костел, зруйнували дамбу і спустили воду зі ставка. Тільки через сто років, коли Тернопіль потрапив під владу Австії і у 1773 р. став окружним містом життя в ньому активізувалося. У 1749-1779 роках будується величний костел монастиря домініканців і келії, які були зруйновані у роки Світових воєн, а відновлений вже у 1953 році. Зараз тут храм греко-католицької церкви.
У 1810-1815 роках Тернопіль не надовго входить до складу Російської імперії. У 19 ст. на місті зруйнованої фортеці зводиться палац, який нині використорується як спортивна школа.
Центральна частина міста зараз дуже гарна (ФОТО ТУТ). Ми прогулялися до вокзалу, з"їздили у торговельно розважальний комплекс Подоляна з льодовим катком і кінотеатром, що розташований на краю міста. Потім спустилися до ставка де не втерпіли перед спокусою прокататися на яхті під вітрилами. Таке задоволення коштувало 90 грн, на борт могло вміститися 6 чоловік, але ми і втрьох нормально розважилися. Дядько-капітан виявився дуже цікавим і дотепним співрозмовником. Навіть закралися сумніви чи він не одесит часом...
Одним з пунктів програми ще було купання у ставку. Пляж тут практично не облаштований нема жодного місця для переодягання та туалетів, але починається він вже не далеко за парком. Вода хоч і тепла, але брудна. Маю нагадати, що була неділя і жарка погода, то ж не дивно що більшість молоді вийшла на пляжі.
А ще ми якось випадково натрапили на піцерію "Джелато Мафія" (Сагайдачного, 6)  з абсолютно чудовою офіціанткою, яка бігала коло клієнтів мов заведена, кожному приділяла увагу, пропонувала нові страви та десерти і запрошувала приходити ще. Там дійсно смачна піца і круасани !
Завершальним етапом у екскурсії був похід у ресторан-музей "Старий Млин". Словами це передати просто неможливо! Це постійне захоплення від зовнішнього вигляду, внутрішнього оздоблення, вигляду і змісту меню, способу подачі та смаку страв... Це треба бачити і куштувати самому!
Разом з дорогою на поїзд вийде трохи дорожче за ресторан у Києві. Втрьох ми там посиділи на 165 грн. Це був і борщ, і грибні юшки, і деруни, і бануш і 3 по 50 настоянки . А ще скільки всього лишилося не спробуваним... І червоний борщ, і вареники, і пивна башта...
Додому поверталися практично в єйфорії з твердими намірами приїхати сюди, і можливо ще не раз! А при можливості знайти гідну роботу і лишитися тут жити. Ми до безтями полюбили це місто!

Зранку у понеділок, поки Аня збирала речі, ми прогулялися по міському парку, що знаходиться нижче по течії Серету, за греблею. У парку "Топільче" багато дерев"яних скульптур з народних казок, чудові мостики через затоки та канали, доглянуті алеї, маленький зоопарк та дитячі майданчики у вигляді космічних кораблів та середньовічної фортеці! Дуже гарний парк!

Ще обідаючи у піцерії в центрі Бережан, ми вияснили у господині, що автобусів до Раю сьогодні вже не буде, але туди можна дістатися на таксі і попросили у неї телефон знайомого таксиста. До Раю звідси менше 3 км, і за поїздку він взяв з нас 10 грн.  
Рай - це село поблизу Бережан. Погодьтесь, ми не могли пройти повз  село з такою назвою!  Тут граф Потоцький у 1760-1770 році побудував мисливський палац, на місці дерев"яної хижки Сенявських
, та розбив навколо чудовий парк з каскадами ставків, джерел та водоспадів, що перетиналися чудовими містками та несли свої води повз сотні різноманітних сортів дерев та кущів. Непоправних збитків нанесла парку Друга світова війна, пропали магнолії, тюльпанове та полуничне дерево і багато інших цінних рослин. Зараз у палаці знаходиться притулок для дітей-інвалідів, а парк використовують місцеві жителів для відпочинку.

У ставках купаються і ловлять рибу. Відпочивають у тіні верб та кипарисів. (Дивитися фото)
Ще однією фішкою було фотографування біля знаку при в"їзді в село , але ми його так і не знайшли , хоч до Бережан поверталися пішки, але все ж влаштували фотосесію на зупинці.
Назад поверталися повз Бережанський склозавод, який ніби ще функціонує. Не всі вже згадають, що у радянські часи Бережанськи бокали були досить популярні. У нас дома ще досі збереглося кілька стаканів!