Відцвітає вже літо серпневими квітами, Росяною водою до блиску умитими, Щойно скошених трав ароматами пізніми І дощами ще теплими, тільки вже грізними…. Відцвітає… А в серці лишається спомином, Солов’їної пісні відлунням чи гомоном, Журавлиної казки кому тільки тугою, А кому дорогою порадою мудрою. Пломеніє ще літо… А роси світанками Холодніше все дихають з кожними ранками, І стають тихі зорі такими далекими… Відлітає вже літо у далеч лелеками…

Скільки різних чудес нам дарує Вселена мрійне і нездійсненне, мить, де зайві слова… Знову ти позовеш у польоти шалені, світ відкриєш для мене й я повірю в дива. Лиш поруч ти – і все засліплює сонце, і цілий світ на долоньці… Скоріш лети, закривши очі від щастя, сьогодні мрії здійсняться, бо поруч ти… Я тобі розповім все, про що ніч мовчала, як тебе я чекала лиш тебе одногО… Серед хмар-кораблів швидше вітру помчали наші душі – замало стало неба для двох. Лиш поруч ти...

Читати далі...

Я не раз сама себе в думках питала: Що ж це депутати в нас такі – зазвичай Скільки не підвищуй цін, а їм все мало, Скільки не доводь – межа, а все одно калічать. Чи адреналіну їм замало дуже, То б сказали, – ми ж би враз усе владнали – В шахти, на поля їх, фабрики потужні Й щоб зарплату років так зо три чекали. Або на заводи, де відходів маса, Від яких і можна інвалідом стати (Це все при умові, що живий зостався), Бо ж безпеки рівень рівний там зарплаті. Я б в лікарні й...

Читати далі...

В напівтемряві напівтіні… Серед них впізнаю тебе… Візерунки ще не осінні, Та не літні із них уже. Там, в узорі із незабуток, Бачиш – серця проплівся щем, Та по ньому нитками смуток І розтріпаний біль плачем. Ні, не те! Я шукаю знову У мережеві блиск очей І кохання парчу шовкову, І тремтливу вуаль ночей. Я шукаю… а ти журбою Серед тих напівтіней всіх Поснуєш мов на полі бою Мертві душі бажань моїх…

І скільки можна совісті чекати? Роки, століття?.. тільки й їх замало, бо нам для неї душу треба мати, а душ нема… а душі вже продали…   Та продавайте! продавайте! ради диявола – а він вас возвеличить! бо що душа – ні грошей, ані влади, а людяність… – не в моді вже, не личить…   І так за днями ночі… більше й більше продажних душ, пропитої свободи та програних мізків… І звірів гірше стають так звані "гордості народу"!   Хіба ж Господь в нас хоче так багато?! – хоч краплю ...

Читати далі...

Учімось цінувати кожну мить, що Бог прожити нас благословляє, бо час біжить, життя за ним біжить, а ми за буднями цього не помічаєм. А в нас проблем і клопотів без меж, не рідко губимо у суєті коханих, робота – не така, погода теж, фальшиві усмішки на зустрічах так званих… А що як за прожитий кожен день ми навчимося дякувати Богу замість того, щоб нарікать лишень, замість зневіри – вірити у Нього?! А що як суєті наперекір навчитись бачити лиш позитив щомиті – і в тій росі...

Читати далі...

Ви танцювали разом з літом в такт. Немов життя усе знайомі були з ним до болю близько. Я намагаюсь зрозуміти – знак чи це все жарт лише? Бо в вас закохувалась так, немов дівчисько. Ви танцювали так натхненно. Я мов зачарована невпинно насолоджувалась вами, вивчала кожен достеменно па і неприховано до вас я рвалася всіма думками. Ви танцювали… кожен подих ваш по тілу розпливавсь ще пристрасніше тих ночей шалених. Пориви дикої природи – шанс табу всі зруйнувать й...

Читати далі...

Поруч з тобою у спеку не тану І не тому, що не жарко, Просто в очах в тебе світ океану І прохолода-бунтарка. Поруч з тобою не плачу з грозою, Дощ не тому, що не зливний, А лиш тому, що коли ти зі мною Мокну чи ні – не важливо. Поруч з тобою не треба ні сонця, Ані веселки пожарів, Бо ти для мене – весь світ на долоньці Світ, яким дихаю й марю…

Плавляться усі думки від спеки, в голові суцільна маячня… Хоч бери й втікай кудись далеко, відключи мобільний – й навмання десь до прохолодних хмар поближче, до морів безкраїх чи озер, де цілунком з диво-чар обличчя прохолода раєм обійме. Навстіж відкриваю в серце двері, протяги гуляють хай… а тут фрази вицвітають на папері, залишається лиш: «Плавлюсь. HELP! Рятуй!»

Як важко розлучатись назавждИ З людьми, до болю рідними такими. Лиш кілька слів: «…у серці збережи…» І все – уста вже стали від тепер німими… Забракне слів, забракне сліз, та знов У диво серце вірити посміє, Що все це сон, що це кошмарний сон, Ще мить, і ти цей сон страшний розвієш! Якби ж то це був сон!!! Тоді, повір, Ми б без вагань безсоння полюбили… А так… рахуємо мільйони зір, Але одну знайти тепер несила… Як важко розлучатись… Скільки ще Не встигли ми сказати...

Читати далі...