Самотнім маревом в нічному оксамиті блукатиму до самої зорі… Які ж бо неповторно-дивні миті, коли шепочуть казку ліхтарі, коли ледь чутним подихом зітхає замислена верба у тишині і тягнеться земля до небокраю, щоб цілувати мрії в вишині. Розпатлане проміннячко-волосся росинки будуть у вінок плести і відшліфовані мотиви стоголосся гармонією литимуться в сни… Блукатиму… летітиму… нап’юся цілющої енергії землі, а потім щиро й сонно посміхнуся і...

Читати далі...

Хочеш, тобі начарую кохання – пристрасне, ніжне й звичайно шалене?! Тільки якщо не заснеш знов до рання, то не проси більше чарів у мене. Хочеш, тобі я навію ще трішки магії погляду і божевілля? Тільки якщо тебе звабить усмішка, то не проси приворотного зілля. Хочеш, іще диво-містики ночі, що украде твоє серце бажанням? Тільки якщо полонять тебе очі, то не проси позабути кохання. Хочеш, здійсню тобі мрію, що сниться?! Тільки подумай чи справді це треба, бо я лиш вчусь, а не...

Читати далі...

Затуманений погляд від близькості, збожеволівший світ від очей і розпусно-небачені пристрасті заціловують губи й плече… Затуманений розум від грішностей, сонний вечір сп’янівший від згуб, від бажань, поцілунків і ніжностей твоїх рук, твоїх мрій, твоїх губ… Затуманене серце надіями у шаленстві від ласки щемить… тільки мить вдвох від щастя летіли ми, а насправді… вся вічність – ця мить…

Знов спішимо. Куди? Навіщо? Тишком, без лишніх запитань, без віри в час… У суєті в буденно-сіру книжку записуєм штрихи банальних фраз… Проблеми вічні. «Треба», «швидше», «мушу», мільйони справ, у голові бедлам… Встигаєм все… Лише заглянуть в душу чомусь завжди бракує часу нам. Встигаєм все… Лиш ніколи зазвичай почути найдорожчі нам уста і витерти сльозинку із обличчя тих найрідніших, що для нас – життя. Ніяк не встигнем в вихорі емоцій сказати їм таке просте «пробач»...

Читати далі...

Доторкнусь твоїх уст подумки, Проведу по щоці пальцями, Зійду з розуму від родимки І бажань з дикими танцями. Доторкнусь твоїх рук подихом, У волоссі згублю погляди, Зацілуй мене в мить… дотиком Звівши з розуму світ потайки…. Доторкнись моїх снів… маревом, Поцілуй мене лиш… ніжністю, Я так хочу без меж п’яною Бути тільки тобою вічність всю…

Я змішаю осінні барви у палітру усмішок-сліз, лиш не буде у ній вже фарби, що по тілу як струм наскрізь, лиш не буде у ній відтінку, що тобою наповнить світ – я малюю нову сторінку, де невидимим став твій слід. Я не хочу тебе змішати з жодним кольором інших фарб, і не треба мені кричати, що розпусний цей колір зваб. Я не хочу тебе ділити з жодним пензлем осінніх нот, хоч не смію тебе любити, а краду тебе в долі знов і малюю цей світ без тебе, залишаючи лиш собі колір грішно...

Читати далі...

Не бачити, не чути і невтішно не намагатись повернути кожну мить, яка ще твоїм тілом пахне ніжно, яка ще твоїм дотиком сльозить… Не плакати, не мріяти, не знати про тебе жодних слів і жодних фраз, що серце заставляють розриватись від трепоту й бажання водночас. Не вірити, не кликати, не бігти за тінню, що нагадує тебе, а згодом сумувати безпросвітно разом з плаксивим місяцем з небес… Не дихати, не рухатись… щомиті вдихати всім єством цілунок твій… А потім клястись – більше...

Читати далі...

[Приєднана картинка] Я чекатиму… твоєї радості, що в очах мов сонечко сміється, що немає ані меж, ні давності й виліковує за мить самотнє серце. Я чекатиму… твого лиш дотику, що легенько по устах сковзає і цілує плечі згубно-солодко, відкриваючи жадані небокраї. Я чекатиму… твоєї ніжності, що дарує смак натхненно жити, щоби знов розтанути у вічності із бажанням лиш тебе любити...

Посміхнись! Лиш без фальші, будь ласка, Посміхнись – і всміхнусь я також, Із усмішки сплітається казка, Якщо навіть за вікнами дощ. Посміхнись! Хай всміхається осінь, Завороживши барвами мить, Хай у світлих думок стоголоссі Лиш від радості серце щемить. Посміхнись! Неповторна і щира Твоя усмішка – магії вись… Хай за вікнами мокро і сиро, Та ще раз… лиш для мене… всміхнись!

Для усмішки не треба так багато, Для радості не треба зір озерце, – Лише навчитись миті відчувати, Що стукають із ними в наше серце. Для струн душі смичка із чар не треба, І магій слів не потребує щирість, Із них весь світ малює пісню неба, Із них життя складає слово «милість». Для щастя зайві барви веселкові, Не треба подарунків для кохання, Вони самі – великий дар Любові, Лиш берегти їх треба як востаннє.