http://www.pravda.com.ua/news/2011/05/17/6207107/

                                         Открой окно! Влечу... как вихрь.
                                         И, облачённый... в ветра тогу,
                                         К твоим губам припав... в тот миг,
                                         Я промурлыкаю историю.
                                                                  Master   http://blog.i.ua/community/2051/652440/

Ко мне в окно сегодня вихрь влетел
И с нежностью погладил по щеке...
Морозным воздухом дышал, был свеж и смел,
И рисовал рисунки на стекле...

О тайнах мира тихо нашептал,
Об Антарктиде и о ледяной коре,
О том, как он любовь свою искал -
В пустыне, в море, и в степи - везде...

Нашел ли? Говорил, что - да,
Что встретил Свет Он на своем Пути,
Что Свет его манил всегда,
Что ныне - снова он любим...

Пусть будет так. И пусть найдет свои
Окно, и Свет, Любовь всяк быстый вихрь.
И пусть дождется та, что ждет Любови,
Ответных чувств - вселенских, на двоих...

1.03.2011

(Иллюстация - "Вихрь любви", автор Йонг)

Я хочу любить тебя, но не держать тебя

Я хочу ценить тебя без рассуждений.

Я хочу присоединиться к тебе, но не вторгаться в тебя.

Я хочу пригласить тебя, но не требовать тебя.

Я хочу критиковать тебя, но не обвинять.

Я хочу помогать тебе, но не попрекать в неумении

И если я смогу получить от тебя то же самое – мы сможем встретиться и по-настоящему обогатить друг друга. 

Вирджиния Сатир.

Текст листа має у своєму розпорядженні «Дзеркало тижня». У листі письменниця заявляє про початок політичного переслідування після виходу її останніх книг.

Наводимо текст відкритого листа:

«Шановний Генеральний прокуроре України!

Події, що розгорнулися навколо мене з кінця минулого року з «благословення» Генеральної прокуратури України та міністерства внутрішніх справ і тривають досі, змушують мене публічно звернутися до Вас із низкою запитань, оскільки я є відомою публічною людиною в Україні та поза її межами, а сферою зацікавлення прокуратури та міліції стала моя публічна діяльність, а саме – письменницька творчість.

Нагадаю, що 17 грудня минулого року із посиланням на доручення Генеральної прокуратури України працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова (відділ боротьби з організованою злочинністю) розшукували «громадянку Марію Матіос» у приміщенні львівського видавництва «Піраміда» з метою вилучення з продажу моєї книги «Вирвані сторінки з автобіографії», яка, до речі, визнана «Книгою року-2010». Працівники видавництва пояснили співробітникам міліції, що письменниця М.Матіос мешкає в Києві і попросили надати бодай якісь документи для пояснення причини розшуків. Після телефонних перемовин із своїм начальством міліціонери відмовилися показувати документи, які мали при собі, лише з відстані продемонстрували якесь доручення та ксерокопії сторінок моєї книжки.

Історія незалежної України не знає жодного факту намагання вилучити книжки Шевченківського лауреата з продажу силами правоохоронних органів та ще в такий «оригінальний» спосіб!

Отже, мене як письменника і звичайного громадянина цікавить: яке засекречене доручення Генеральної прокуратури України виконували працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова, що з ним заборонено було ознайомити працівників видавництва, автором якого я є вже дев’ятий рік і де я видала більше 13 книжок, які здобули усі найвищі літературні та державні нагороди в Україні, перекладені за кордоном та мають незмінний попит читача?!

Мене цікавить, який стосунок до мене та до моєї творчості мають правоохоронні структури України, зокрема, міністерство внутрішніх справ, дільничні інспектори якого із посиланням на розпорядження Генерального прокурора України опитують мешканців тих будинків у Києві, де моя родина мешкала свого часу, змушуючи їх підписувати відповідні свідчення щодо мене?

Так, 11 січня цього року, працівник міліції Печерського району у м. Києві робив обхід 9-поверхового будинку, в якому наша родина наймала квартиру ще за «царя гороха», і розшукував «громадянку М. Матіос», як розшукують злочинців, та демонструючи розпорядження Генерального прокурора та ксерокопії сторінок моєї книжки (цю інформацію надаю за згодою одних із багатьох «опитаних», колишніх моїх сусідів по найманій квартирі – лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, ветерана Великої Вітчизняної війни, письменника Анатолія Андрійовича Дімарова та його дружини Євдокії Несторівни).

Такі дії працівників правоохоронних органів мають всі ознаки шантажу та безпідставного психологічного тиску. І я їх розцінюю як неприпустимі з точки зору здорового глузду та професіоналізму їхніх виконавців, а також як такі, що принижують мою людську честь, гідність і моє письменницьке ім’я, створюють дискомфорт моїй родині та близьким.

Я не потребую додаткової відомості подібними засобами. У будь-якого письменника є безвідмовний промоутер його творчості – його читач, а не така одіозна «підтримка багнетами» чи, боронь Боже, силами «Альфи», яка, на мій подив, останнім часом входить у моду в Україні.

Таких речей не розуміють і мої літературні агенти та перекладачі в Америці, Німеччині, Франції, Ізраїлі та інших країнах, які про ці дії правоохоронців знають із преси. А вони без найменшої підтримки з боку Української держави роблять усе, щоб про Україну світ дізнавався із перекладів відомих українських книжок, а не із скандальної хроніки навколо українських письменників.

Якщо Генеральна прокуратура України чи міністерство внутрішніх справ мають бажання чи потребу обговорити зі мною літературні чи будь-які інші теми, думаю, немає необхідності збурювати сторонніх людей, вдаючись до мого «всеукраїнського» розшуку. У час новітніх технологій та високопрофесійних українських «шерифів» у Києві у кліп ока можна знайти відому людину, без демонстрації м’язів і психологічного тиску на людей, які не мають жодного стосунку до сфери його діяльності.

Шановний Вікторе Павловичу!

В усій цій історії мене непокоїть одна-єдина думка: як довго і якими силами українські правоохоронці розшукують зниклих без вісти українських громадян, а також тих, що потрапили в біду і потребують справжньої опіки правоохоронних органів, якщо ці стражі порядку вже місяць влаштовують лови на людину, робочий кабінет якої знаходиться на Хрещатику, про що легко довідатися з будь-якої газети чи іншої публічної інформації?!

Буду вельми вдячна за відповідь по суті».

Главную составляющую заповедника "София Киевская" - Софийский собор - могут передать Лаврскому заповеднику, который, в свою очередь, может полностью перейти в собственность Украинской православной церкви Московского патриархата.

Как пишет издание "Газета по-киевски", с предложением присоединить "Софию Киевскую" к Национальному заповеднику "Киево-Печерская Лавра" выступила заместитель главы Администрации Президента Анна Герман на заседании Гуманитарного совета. Речь идет не обо всем комплексе "София Киевская", а именно о Софийском соборе.

Стаття повністю

 акція солідарності

Джерело

Тільки-но на каналі "Культура" подивилась кадри знищення цим літом кінотеатру імені Довженка...

Це повна версія фільму кінорежисера, сценариста Юрія Іванова «Пам’яті кінотеатру ім. Олександра Довженка».

Прем’єра скороченої версії стрічки відбулася 24 жовтня в київському Будинку кіно. Повну ж версію фільму про те, як влітку цього року поспіхом, у дві зміни, відбулося знищення першого кінозалу Києва - показали сьогодні. 

Знищення кінотеатру відбувалося не один рік: певний час залишене напризволяще приміщення орендував нічний клуб «Шамбала», потім з’явився надпис, що кінотеатр перебуває на реконструкції (!!!!!!!!!!!), а вже тепер на місці зруйнованого кінотеатру планують збудувати ще один розважально-торгівельний комплекс — про все це розповідають герої фільму «Пам’яті кінотеатру ім. Олександра Довженка».

 http://www.day.kiev.ua/315015 

...бо комусь закортіло побудувати тут прибутковий черговий торгівельно-розважальний центр...

А ім'я ж Одександра Довженка відоме у світі... А тут - сплюндрували...

Чого заслуговують ті, хто робить таке з нашим містом, з нашою культурою, з нашим спадком?

Києво-Печерська Лавра як чоловічий монастир за часів Радянської влади двічі припиняла свою діяльність. Перший раз монастир закрили у 1930 році, одночасно пройшов погром і по Києво-Печерському заповіднику (створеному у 1926 році), керівництво якого було репресовано. Тоді ченці і науковці заповідника були по один бік барикад, вони протистояли владі. Як не дивно, але відновилися богослужіння під час німецької окупації у 1941 року. Вже вдруге комуністична влада закрила Лавру на початку 1960-х. Духовну семінарію розігнали. Значна кількість ченців перейшла працювати в музеї на території заповідника на різні посади, навіть прості господарські, аби тільки залишитись у Лаврі. І тільки 1988 року з нагоди святкування 1000-річчя Хрещення Русі діяльність монастиря було відновлено. З розвалом Союзу в Україні створюються “національні версії” православних церков, але з часом - у 1992 році -  одна з найбільших православних святинь України відходить саме УПЦ Московського патріархату. Чому так історично склалося і чи міг бути інший розвиток подій, ми запитали у експертів.

Єпископ Євстратій (Зоря), Речник Української православної церкви Київського патріархату

ЯКБИ ВЛАДА НЕ СТАЛА НА СТОРОНУ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ, ТО ЛАВРА МОГЛА Б ЗАЛИШИТИСЯ ЗА ФІЛАРЕТОМ

У 1992 році митрополит Філарет був священноархімандритом Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. У нього досі зберігаються всі оригінали документів про передачу у користування корпусів Києво-Печерської лаври у 1988 році (на той час в Україні існувала лише одна православна церква – Авт.). І корпус митрополичий – це була його офіційна резиденція.  А напередодні приїзду митрополита Володимира до Києва після Харківського собору УПЦ за розпорядженнями Івана Салія (тодішній голова Київської міської держадміністрації – Авт.) охоронців резиденції митрополита було викинуто. Насправді, це було захопленням Лаври з боку Московського патріархату. Це був бунт проти митрополита Філарета як проти священноархімандрита Лаври.

Я думаю, не Іван Салія приймав це рішення, його приймали десь вище, але він був посередником-виконавцем, і він дав розпорядження надіслати ОМОН, який став на захист Московського патріархату, а прихильників митрополита Філарета звідти вигнали. Якби влада тоді не стала на сторону Московського патріархату, то цілком можливо, що Лавра залишилася за митрополитом Філаретом і зараз належала б Київському патріархату. 

Іван Салій, голова Київської міської держадміністрації (1992-1993 рр.)

ФІЛАРЕТУ МИ ДОСТАТНЬО ПЕРЕДАЛИ  

Після розпаду Радянського Союзу відбувався релігійний ренесанс. З’являлися різні церкви. Але одночасно у релігійних громад виникли бажання підпорядкувати собі ті чи інші культові і не культові заклади, які колись належали їм. На Подолі в окремих церквах були склади з цукром, у Покровській церкві була автогосподарська контора, а у дзвіниці сиділа бухгалтерія, у Фроловському монастирі розмістилася ціла фабрика “Юність”…

 Біля Софії віруючі Філарета поставили намети і оголосили голодування. А у самій Софії віруючі прикували себе ланцюгами до ліхтарів і теж голодують, щоб приміщення було передане у користування їхній конфесії. Уцей час вчені звернулися до Президента Кравчука з офіційним листом: що це за неподобство, там голодують, треба щось вирішувати.

Дізналися, що прибуває Володимир Сабодан. Довго радилися і прийняли рішення, що Володимирський собор, апартаменти митрополита на Пушкінський, Андріївську церкву залишаємо за Філаретом, Софія не повинна належати ніякій конфесії (якщо хочете – по черзі можете проводити богослужіння), а у Лавру поселили Сабодана і РПЦ. А наші тодішні демократи, прихильники Філарета почали перелазити через мури з якимись залізками, щоб вигнати звідти російську православну церкву. Ми це рішуче зупинили.

Ми надали обом конфесіям можливість розміститися. І Філарету ми достатньо передали.   

Дмитро Степовик, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ, доктор філософії, мистецтвознавства, богослов’я

1992 РОКУ КЕРІВНИЦТВО УКРАЇНИ ПУСТИЛО ЦІЛИЙ ПОЇЗД МОСКОВСЬКИХ ПОПІВ ДО КИЄВА І ВОНИ РЕЙДЕРСЬКИМИ МЕТОДАМИ ЗАХОПИЛИ ЛАВРУ

1988 року за клопотанням тодішнього керівника київської митрополії Блаженнішого митрополита Філарета (Денисенка) тодішня влада у зв’язку з 1000-літтям Хрещення Русі дозволила відновити монастирське життя у Лаврі. І це, звичайно, було українське православне життя. Хоча тодішня митрополія перебувала у зв’язках із Москвою, але йшлося вже про відродження справжньої української автокефальної церкви. І це закінчилося у 1990-му році у червні місяці проголошенням автокефальної церкви Київського Патріархату і обранням Мстислава Скрипника Патріархом. Спочатку співіснували дві церкви, між ними був діалог, який закінчився об’єднанням у червні 1992 року Української православної церкви на чолі з Патріархом митрополитом Філаретом з українською автокефальною православною церквою Патріарха Мстислава. Утворилася єдина УПЦ КП.

Тож в Лаврі було українське монастирське православне життя, до вторгнення з Москви у 1992 році під залякуванням тодішнього президента Єльцина – “перекроем краник”. Тоді Кравчук здався під тиском деяких міністрів, голови СБУ і т.д. і вирішив їх пустити, мовляв, хай церковники самі розбираються. Якби вони знали, чим це все закінчиться, вони б цього необачного кроку не зробили. Тож 1992 року тодішнє політичне керівництво України пустило цілий поїзд московських попів до Києва, багато з них були на службі РФ і вони рейдерськими методами захопили Лавру, Покровський жіночий монастир і Флорівський жіночий монастир на Подолі, багато церков. Вони провели у Харкові церковний псевдособор, без згоди і без присутності тодішнього керівника української православної церкви Філарета, усунули його від влади і поставили свого ставленика, нинішнього митрополита Володимира Сабодана, досить старенького і хворого. І з того часу у Лаврі запанував Московський Патріархат і сьогодні вони приймають лютого ненависника України Кирила, який має при собі кілька сотень особистої охорони. Він навіть говорить не як духовний пастор, а як залякуючий лідер, якого наставили політики в Москві: “Раскольники, присоединяйтесь к кораблю спасения”.  І його колючий погляд, і його оточення – це відродження порядків, які існували навіть не за Брежнєва, а за Сталіна.

Відомо, як Кирило був введений у лоно РПЦ. Коли він ставав єпископом у 1976 році, то одним з тих, хто висвячував його, був нинішній Патріарх Київський Філарет. І він йому сказав: “Ви не по божому благословенню стали єпископом, а по настоюванню влади і КДБ”. І тому Кирило до цього часу його ненавидить.

Мене дивує наша влада на периферії і в центрі, яка нині влаштовує відвертому неприятелеві України майже царський прийом. Була у нас державний секретар США, все пройшло тихо, приїхала-поїхала. А тут ледь не паради роблять, ледь не квіти йому під ноги кидають. Це дуже небезпечний симптом з боку нашої влади. Раз вони так його зустрічають, значить влада чимось завинила перед Москвою і  розплачується такими діями, які викликають неприязнь і огиду з боку українського народу. 

Любов Ліщина

Духовні практики, пов'язані із звуком... Дивовижний стан душі, гармонійне єднання з Всесвітом... Цілющі звуки серця...

ТАЄМНИЧІ ЗВУКИ
Звуки линуть аж до Бога,
І вібрує увесь світ:
Простір радості й любові –
Диво-музики  політ.

Звук, що творить новий Всесвіт – 
І тече життя ріка,
І Всевишній креше іскру,
Очищаючи буття.

Лагідно бринять й тужливо
Таємничі звуки ті,
Доторкаючись глибинно
До найтонших струн душі.
14.07.2006


ЄДНІСТЬ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ

…Сильні звуки – ніжні звуки…
Гармонійні …Дисонанс…
Тиша… Грім… Вібрує тіло.
Всесвіт спить – і чує нас.
Сняться Всесвіту троянди,
        і ромашки,  й нагідкИ,
І волошки, і лілеї,
        І тюльпани, й соняхи.
Раптом десь розквітне Лотос –
Світло й звуки у серцях…
Всесвіт спить, і ми – лиш шепіт
В тих таємних зоре-снах.
15.07.2006

З інтерв'ю Речника Української православної церкви Київського патріархату єпископа Євстратія (Зоря)

"Позиція Вселенського патріарха щодо української церковної ситуації в своїй основі не змінюється вже протягом багатьох років. З одного боку, Патріарх має спілкування з Московським патріархатом, тобто визнає Російську православну церкву. І, відповідно, сприймає ті структури, які Московський патріархат має тут в Україні.

З другого боку, фундаментальне положення, якого намагається дотриматися Патріарх і вся Константинопольська патріархія, – це те, що Україна є канонічною територією Константинопольського патріархату. І що приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1686 році було незаконним, було звершене не за приписами канонічних правил і що Константинопольський патріархат є матір’ю-церквою для Української церкви...

...Два роки тому Патріарх (йдеться про Патріарха Константинопольського) доволі активно почав діяти в тому напрямку, аби приєднати до Константинопольського патріархату українські церкви, які відійшли від влади МП. Ми всі були свідками цього, і цей процес був доволі публічний. І якраз тоді Московська патріархія зробила все можливе й неможливе, задіяла всі зв’язки з російською владою, ЗМІ, аби не допустити приєднання Київського патріархату та Українського автокефальної православної церкви до Константинопольського патріархату..."

Читати повністю    (в тому числі про спотворення значення слів Патріарха Варфоломія російськими ЗМІ)