Хочеш втратити друга - позич йому грошей...
Раніше я в це не вірив, але зараз, нажаль, змушений.

Гроші у мене були завжди. Ще в дитинстві, коли батько добре заробляв, я мав майже все, що бажав - велосипеди, іграшки, комп'ютер, скільки завгодно походів до кіно та лунапарків, купляв собі жуйки та шоколадки, і був впевнений, що всі інші діти мають те ж саме, що і я, тому й не переймався. Коли була можливість, запрошував друзів погуляти зі мною, майже завжди за мій рахунок, запрошував до себе в гості, пригощав всім, що мав... і дуже-дуже дивувався, коли друзі мене починали все менше запрошувати до себе в гості, не кликали гуляти із ними. Просто не міг збагнути, чому так ставалось. Я ж не робив їм нічого паганого, до всіх ставився доброзичливо... Таке було в дитинстві.

Одна зі сходних народних мудростів каже "Якщо ти хоч на секунду не впевнений, чи потрібна тобі ця річ, чи не потрібна, то вона тобі не потрібна". Я повністю згодний із цим твердженням, тому зайвих речей у мене не буває.
З 11 років я почав сам собі заробляти гроші - торгував на радіоринку комп'ютерними іграми та програмами, підробляв на СТО, збирав та продавав персональні комп'ютери, отже, заробляв знов-таки достатньо грошей, щоб не знати, куди їх дівати... Комусь смішно? Мені ні. Я ніколи не відкладав "на чорний день", не ховав гроші "в чулок", не робив депозитних вкладів. Тому що я люблю витрачати свої гроші як мені подобається та коли подобається. Просто до покупок будь-чого підходжу із таким розрахунком, щоб цей процес не впливав на мою фінансову свободу.

Але, нажаль, через гроші я все життя втрачаю товарищів та друзів... Одни з них просто перестають зі мною спілкуватись, бо вважають, що їм нема чого мені запропонувати, а інші зникають після того, як я позичаю їм якусь суму...

Далі відбувається таке: вчасно практичн ніхто повернути гроші не може, починають ховатись, уникають зустрічів зі мною... навіть не зважаючи на те, що я і так знаю, що вчасно не повернуть, і не тисну на них, щоб повертали терміново за будь-яких умов. Але чим довше людина не може повернути борг, тим більше шанс, що з мого життя ця людина зникне назавжди... І вже не важливо, що через деякий час ці гроші для мене взагалі перестають мати значення, і що людина для мене важливіша за гроші... просто вони самі починають брехати, поводитись нечемно та негарно... перетворюючись з нормальних людей на падлюк... через гроші... )-: Це огидно...

"Найдешевший" товариш обійшовся мені в 3 доллари...  зайняв на півроку, не повернув, і зараз при зустрічі робить вигляд, що мене не знає, та не впізнає... але кожного разу озирається назад, коли ми розминаємось...

"Найдорожчого" з друзів, втратив приблизно за 900$... і навіть не дивлячись на те, що ми жили разом в одній квартирі майже рік, зараз він теж мене "не знає"...

Як із цим боротись? Як уникнути таких ситуацій? Я ж просто хочу допомогати друзям... Особливо, коли це їм потрібно. Я ж бачу, що це їм потрібно, і можу зробити так, щоб проблема вирішилась... Але виходить, що проблема не У друзів, а В НИХ САМИХ... і в мені самому...

Раз на рік, 31 грудня я прощаваю усім своїм знайомим всі їх борги мені. Але друзів повернути вже неможливо. Просто тому що вони вже стають зовсім іншими людьми, які вже не ніколи не стануть моїми друзями... через них... через мене...

Цей запис присвячується черговому втраченому другу, із яким я спілкувався більше 10 років... але зараз він зник з мого життя... через гроші...

Шкода... Дуже шкода...

Сьогодні у мене був черговий безглуздий сон... Снів, сповнених якимось сенсом я взагалі не пам'ятаю, але такі, що сенсу ніякого не мають, але дуже реалістичні та залишають враження надовго - такі мені постійно бачаться. Ось сьогодні мені якраз такий і наснився (=

[ Багато букафф... ]

Did you ever feel sunlight on your face?
Did you ever taste clouds?
Did you ever touch space?
Did you ever feel sunlight on your face?
Did you ever just… Live?
Just live.
...

слухаю цю пісню, і зумліваю від того, наскільки вона позитивна...
мені часом так не вистачає саме цього - світла на обличчі, смака хмарин, відчуття всесвиту в долонях...
а іноді, навпаки, цього забагато, не втримати всього в собі, потрібно із кимось поділитись, подарувати все те щастя, що я маю...

...

слухаю цю пісню, і зумліваю...
_________________________

P.S. повністю слова пісні можна глянути тут:
Natalie Imbruglia - Sunlight

Нарешті, висмикнув фотографії з Мобільного... Тепер можна писати про своє подорожування, та викладати фото (-:

Відразу хочу написати про Чернигів, бо це було надзвичайно!!!!!

[ Читати далі... ]

Ось, пройшов вже тиждень, як я повернувся зі своєї невеличкої подорожі, на яку так довго чекав. Остання була до Москви, і після цього я тривалий час почувався досить пагано, щоб кудись вирушати. А вже ж кортілось, вже ж терпець був на межі. Як довго я чекав на цю поїздку!

[ Далі йде багато-багато літер, і 2 смайли (-: ]

Хех... не утримався, вибачте... 
Мені справді дуже не подобаються ті анімовані позначки, які адміністрація блогів встановила як стандартний набір (чи дизайнер... якщо тут взагалі такий є)

Скільки разів вже підіймалась ця тема про смайли, але пропозиції користувачів чомусь ігноруються. Чому так???
Якщо вирішили не користуватись готовими безкоштовними моделями, то можна ж було намалювати набагато яскравіщі смайли, ніж це лайно...
А назви для смайлів ?!?! це ж просто страхіття...

*бурум-бурум*...

Людина, яка заносила ці дані в код, невже не подумала, як це виглядатиме в тексті листа? Зробили "на тяп-ляп", і все, забули... нічого не змінюється, не покращується...

... Хех... як бачу їх, бажання ними користатись зникає повністю...

Звісно... можу і не вставляти їх у свої записи... можу... але ж іноді так хочеться додати якусь таку емоцію в текст, яку найвиразніше зможе передати саме смайл, а не слова...

Мабуть, звик я вже до того, що там де є віртуальне спілкування, там і емотікони (смайли) водяться. І вважав, що оригінальні та приємні смайли, це як оформлення візитної картки - і в руках приємно потримати, і пороздивлятись...

От що робити? І з блогів уходити не хочеться, бо вже якось "прижився", і залишатись та терпіти це лайно на екрані монітору теж нема бажання...

Може, підкаже хтось? 

Пару років тому, у мене досить суттєво змінився світогляд. Хоча, подія була пов'язана із однією людиною, але ставлення змінилось до усіх.

Раніше я всіх міряв по собі.  Хто, у чому, та як відрізняється від мене... як їх світогляд різниться від мого. Мені здавалось, що всі мають бути схожими на мене.І коли хтось в чомусь виявлявся гіршим за мене - це мене дратувало, бо мені не подобались дурні та невдахи. А коли хтось був кращим - дратувало ще більше, бо тоді я сам почувався дурнем та невдахою, починав ненавидіти себе, а потім і людину, через яку я таке відчував...

Зараз перестав порівнювати, і не бачу в цьому сенсу. Кожна людина - індивідуальність. Кожна цікава саме тим, чим і ким вона є, і в цьому її краса! Можно нескінченно милуватись неповторністю та різноманіттям характерів, прагнень, думок. Є що повивчати, є що дослідити, є чому дивуватись, я за що кохати...

А порівняння нічого не дасть. Взагалі нічого. Окрім оцінки, яка буде суб'єктивна та передвзята... Чи має така оцінка право на існування у ролі еталону? ...

Іноді трапляються таке, що хтось випадково або навмисно, робить мені щось неприємне... але я на них не злюся. Якщо людина зла, то сама вона страждає від цього набагато більше. А мені на його злобу зовсім не обов'язково звертати увагу, або якось реагувати. Так само не обов'язково робити щось пагане у відповідь. Всі ми чудово знаємо, що з цього не вийде нічого доброго, а зупинитись буде все складніше і складніше. Я не мазохист. Нехай, краще, такий процес взагалі не матиме розвитку. Це ж так легко зробити... І приємно.

А ще мені подобається в кожній людині бачити дитину. Дорослі, діти, які від малих відрізняються лише тим, що мають досвід, самостійність та незалежність. В іншому-ж, всі ми залишаємось дітьми назавжди. Ми вередливі, нас легко образити, у нас повно думок, мрій, бажань, які ми постійно намагаємось реалізувати, кожен хто як може. Ми граємо в життя за тими правилами, які часто самі вигадуємо прямо під час подій. Граємо в фахівців та дурнів, в друзів та ворогів, в кохання та ненависть.

Кажуть, на дітей не можна ображатись... то ж, навіщо нам ображатись на самих себе?
Діти - квіти життя. То чому ми не відносимо це на свій рахунок? Невже хтось не згоден бути квіткою та своїм існуванням дарувати радість усім навколо, таким самим квіткам?

Я за те, щоб всі разом робили наш світ кращим. Коли хтось поруч помиляється, та робить щось не так, замість того щоб сердитись, допомогти, підтримати, навчити. І не потрібно чекати на винагороду, чи подяку від інших, бо коли живеш в злагоді із усім, що оточує, маєш винагороду таку, яку не можливо купити чи подарувати - маєш добрий та радісний настрій, маєш щирі посмішки, маєш віру, надію та спокій на серці!

Хай вам всім буде щастя!



--------------------------------------------------------------------
P.S. на ці спогади та роздуми мене натхнув
ось цей запис в Блозі Та_та

Хех... іноді так хочеться, щоб фантазії та мрії здійснювались...

блін, десь загубив кабель для підключення мобілки до комп'ютера, через який я зазвичай скидав фотографії... хотів зробити декілька записів, але без фотографій вони будуть не такими виразними та цікавими...

навіть не знаю... чи вже новий кабель купити?...

... Навіщо сидіти за столом, та чекати, коли всі доїдять?
звідки ця дивовата традиція?
Навіщо сидіти із сумним виглядом обличча в їдальні за одним столом разом із співробітниками? Чесно кажу, мені набагато приємніше поїсти наодинці із собою, ніж у компанії людей, у яких на обличчі великими літерами надпис: "КОЛИ Ж ТИ НАРЕШТІ ЗАВЕРШИШ???"

А в родинах, де всі обідають разом... навіщо?
Контроль над тим, щоб все доїли? Хмм... сумнівно якось... здається, це працює навпаки...

Можете вважати мене невихованою твариною, але я не люблю сидіти та чекати когось... особливо, коли є інші справи. Виключення може статись лише тоді, коли без цієї людини моя справа стоїть на місці, чи коли ми просто спілкуємось під час їжі про щось цікаве.

Питання відкрите: НАВІЩО СИДІТИ ЗА СТОЛОМ, ЧЕКАЮЧИ, КОЛИ ВСІ ДОЇДЯТЬ?