Прокинувся вчора із посмішкою - сон наснився такий, що неможливо було не поміхнутись (-:
Початок я не дуже пам'ятаю. Здається, розпочалось все тут, в Дніпропетровську, біля мого дому. Було людно, прям надто людно. А настрій був якраз таким, що не хотілось ні з ким перетинатись. І чому я поперся на вулицю? Здається, повертався звідкись... а може просто збирався по справах... чи вдома набридло сидіти.
Погода була чудова - тепла, соняшна... насолода від запахів квітучих дерев перевищувала незадоволення маячнечею людей. Все навколо було переважно зелено-блакитних кольорів. Обожнюю таку красу навколо... коли таке відбувається навколо, зі мною можна робити що завгодно (-: Все стерплю, все зроблю...
Через пару хвилин я знайшов менш залюднене місце - тісний провулок між багатоповерхівками. Через нього вийшов на іншу вулицю, яка була мені незнайомою. Тут було затишно... надто затишно... звуки кудись поділись. Все тепер відбувалось практично в повній тиші, я навіть своїх рухів не чув. Дерев тут не було - тільки стіни та асфальтоване подвір'я.
І тут я помітив, що за мною хтось слідкує. І що цей хтось знаходиться саме там, звідки я прийшов сюди, тобто просто вийти назад якось незручно було, зіткатись із тим хто за мною слідкував мені дуже не хотілось... Я пройшов ще трішки глибше у двір, і побачив, що це замкнутий простір, із одним-єдиним вихідом, що залишився позаду. Але, хоч можливість вільного пересечення і виявилась ілюзією, самі будинки були досить реальними, і під'їзди, і квартири - все було справжнім. Саме десь там я і вирішив сховатись.
Незнаю чому, але найбезпечнішим мені здався найближчий підвал. Можливо, через те, що двері були відчинені настеж, і прям манили, щоб я зайшов туди... А ще там була темрява... В темряві ж легко ховатись? Здається, так... Від кого? я вже не знав... коли я підходив до тієї двері, мені вже більше хотілось подивитись, що там є, і чому це підвал залишився незачиненим, ніж від когось ховатись... Такий настрій любознавства, який зазвичай бурхлив в дитинстві, коли ніякі заборони не визнавались, і потрібно було обов'язково сунути свою пику всюди, де її можна було втиснути (-:
Тож, я занирнув в прохід, і потрапив в кімнату, в якій практично нічого не бачив. Відчув ступір. Навіщо я тут? Що я тут роблю? Що тут може бути цікавого, якщо я нічого не бачу? (про ліхтарик на мобільному я пам'ятав, просто не хотілось його вмикати, бо акамулятор був практично розрядженим... або і зовсім розрядженим... мабуть зовсім) І я вже повернув назад на вихід, але нагорі побачив обличчя переслідника. Обличчя, позбуте емоцій, пропитане якимось хижим духом.
І знову мені перехотілось повертатись назад... принаймні, йти на зустріч із тим обличчям першим, і непідготованим... Нічого окрім обличчя я не роздивився. На якусь мить мені навіть здалось, що там нічого і не було окрім обличчя. Це зовсім не здалось мені дивним. Уві сні я взагалі мало чому дивуюсь... Більше радію та насолоджуюсь. Це вороже налаштоване обличчя викликало в мені настрій позмагатись, посперечатись, помірятись кмітом та силами з долею. Я вже чітко відчував, що сили рівні, а моя свідомість надає мені перевагу, і шанси перемогти у мене досить велики. Залишилось тільки знайти, як і чим перемагати, бо голими руками... ну, це не мої методи (-:
Я знов повернувся в темряву - на пошуки. Зпочатку я знайшов картонний пакунок, здається від кефіру.. Покрутив в руках... подумав, як це буде, якщо шпурну ним... результатом не задовільнився, і відклав цю картонну штуку (поставив на виході... ну на всяк випадок, якщо не знайдеться нічого кращого...). Пошерудив ще трішки, знайшов м'ячик. Невеличкий, трішки більший за м'яч для великого тенісу, його легко було обхопити і утримувати однією рукою, він був досить пружним і легким... Але за всіх його переваг, він так і не був чимось навіть близько схожим на серйозну зброю, хоч би і для несерйозної бійки із тим обличчям на виході з підвалу... Що робити? Поклав м'яча поруч із коробкою. Вже дві речі - це кльово. Більше ніж нічого. Хочаб посміюсь перед поразкою (-:
Далі було ще веселіше... В цій клятій темряві я зовсім нічого не бачив... Бруду було багато... якісь залізні дроти, палки, розбиті кирпичи, але все це було зовсім не тим, ну... не тим, що мені здавалось зручним для бійки із тією мордою нагорі (-: Я вже пройшов майже до середини кімнати, і єдине, що я там знайшов - великого хробака... або гусеницю... ну, щось таке... воно було живим і рухалось. І мені здалось, що це якраз те саме, що мені необхідно. Взяв це "щось" в руки і поніс на вихід. Там поставив між м'ячем та картонкою і став чекати, доки це щось почне мене обороняти (-: (пишу, розумію, як це все безглуздо та смішно, але уві сні це було повністю серйозно ггггг)
Цей гусено-хробак проповз декілька сантиметрів, підняв свій перед, наче одивляясь навколо, і завис, напрямивши свій зір (зір? він у них є? ну... або якщо нема, то не зір, а той свій кінесь хробацького тіла, яким він рухав вперед, і там у змій ще є голова..) короче, він засік власника тієї харі, і замер на місці. Харя теж замерла і перестала рухатись, до речі, я нарешті відчув, що за мною перестали слідкувати... Навіть там, в темряві, в середині, де мене ніхто не бачив, це відчуття зберігалось, а тепер коли я був на виду, на світлі - зникло... Мабуть, перемкнулось на того хробака.
Що-ж, я отримав невеличку перемогу. Тепер я мав час одуматись, що робити далі. Вибір був такий: Перше - я обходжу переслідника, користуючись тим, що він "підвис"... а якщо б його розглючило - я б закидав його м'ячем, картоном, та доки він був би в шоці, я б втік куди далі... Можливо навіть додому б втік. А може і по справах... І коли я подумав про повертання до тих вулиць, повних людей, справ, турбот, проблем, клопотів... то навіть манлива природа, тепло та затишок мене не перевпевнили від новонадійшовшої думки про те, що можна залишитись тут, в цьому підвалі. Я практично був впевнений в тім, що щось тут є дуже-дуже цікаве... Щось багато цікавіше та привабливіше за сміття, хробаків та що завгодно, що я вже знайшов... - малось знайтись ще ЩОСЬ.
Гусенця я залишив де був, і пішов в темряву. До речі, коли я зайшов туди вчетверте, що вже трішки і розвиднилось.. Мабуть, я вже почав звикати до відсутності освітлення, і як це буває, став краще бачити в темряві, яка до цього здавалась непроглядною.
Кімната підвального приміщення була невеличкою. Приблизно 5 на 5 метрів. Дуже квадратна, і по всій підлозі було розкидано всілякого бруду рівненькими купками. Я б навіть сказав - доглянутими купками, зробленими навмисно, і так, щоб вони випадково не розлізлись і не змінили своїх форм. ... А ось і сюрприз - відповіддю на зрозуміле питання, що це за таке чаклунство зі сміттям, стала винайдений мною прохід в інший кінець приміщення. А там - двері (-:
... Ну скажіть чесно, якби ви були в моїй ситуації, що б вас зупинило від того, щоб пійти в ті двері? Я нічого не міг вигадати, тому прямував туди швидко та впевнено.
Двері легко відчинились, і я опинився в лісі....
Це був величезний ліс, деревам в якому було багато-багато років (це я зараз суджу по їх вишині та розкидістісті гілок). А ще, він був знизу щедро припорошений сухими тріскучими гілками, які рівним прошарком покривали м'яку землю, від якої пахло вологою. Верхівці дерев та кінці гілок були покриті листям, але це було досить високо та далеко, тому відчуття густини не з'являлось. Місцевість була густо затінена, і кольори переважно були жовті, тускло-помаранчеві та коричневі.
Ось так - зробив крок, і зі свого технократичного міста я потрапив в живий закуток практично цнотної природи. Двері, через які я зайшов, практично відразу я і втратив.. Здається, з цього боку двері давно обросли мохом, запорошились гілками, і стали природньо-професійно замасковані. Та я їх і не шукав особливо - мені тут сподобалось (-:
Навіть, не зважаючи на цілу хмару комрів, яка мене обліпила (ні, не кусались - просто кружляли навколо... так і хотілось пришлепнути пару-другу з них на помсту за їх кусучих братів (ну добре, не братів, а сестер... яка різниця?), але вони хоч і були доставучими та неприємно звеніли близ вух, всеж самі нічого паганого мені ще не зробили. Я відмахнув їх рукою та пішов далі. (більше вони мені потім не донімали, за що я їм щиро вдячний - без них сон набагато приємніший)
Наступні мешканці цього лісу, яких я побачив, були птахи, павукі, різні комашки-бджілки та всіляка дрібнотня в повітрі і під ногами. Ці вже мені зовсім не заважали - їх життя аж ніяк не виказувало бажання торкатись мене.
Я зробив ще декілька кроків вперед, і почув якийсь звук, а за напрямком звуку побачив людину, яка йшла до мене. Сам я відносно цієї людини знаходився вище, бо стояв нагорі схилу, тому він дивився на мене трішки з-під лоба. Але нічого суворого в його погляді не було. Не було і надмірної зацікавленості мною. Таке відчуття, що він просто знав, що час від часу тут з'являються нові, і полюбляв подивитись на них при нагоді.
Він йшов на мене і дивився... А я стояв і лупав очима... А потім підійшов ще один чоловік. І нас стало троє. Вголос ніхто не розмовляв. Вони поглядом оцінили мене, переглянулись між собою, та поманили мене руками за ними. Я пішов, бо це вже ставало цікавим, і якимось пригодницькуватим..
Ми зпустились вниз - там була ріка. Не широка... метрів 20-30, і не бурхлива. Течія була досить повільна... На березі невеличкими гуртами розташувались ще пару десятків людей - жінки, чоловіки, діти. Хочу трішки докладніше описати їх. Настільки, наскільки зараз можу пригадати якими побачив їх уві сні. Бо вони мене здивували.
По-перше, мене здивувала гармонія їх зовнішнього вигляду, та внутрішнього відчуття їх мною самим... А ще їх вигляд не тілки співпадав з моїм чуттям, але і добре гармонював із середовищем. Одяг був простий, легкий, але не тонкий і не балахоністий. Кольори одягу - теплі, та м'які... більш світло коричневі та різні відтінки.. Різких та контрасних кольорів не було. Нічого не було білого, або чорного, або червоного... І це було дуже-дуже приємно. Ці люди виглядали чимось рідним до ліса, його продовженням та натуральним доповненням.
Ще вони були зовсім не схожі на тих людей, що так сильно дратували в місці, звідки я втік. Ці були спокійними, зосередженими, але не напруженими. Вони всі були впевненими, зконцентрованими на своїх справах, які робили повільно та складно. Хтось з них займався побутовими справами - приготування їжі, ремонт одягу, майстрування якогось знаряддя, інші ж просто відпочивали - спілкувались або грались з дітьми. У всіх них були добрі, теплі темні очі, сповнені мудрими знаннями, які неможливо приховати.
Ці люди були інші. І вони це розуміли. І це їм подобалось. І вони цього не приховували.
А я був новачком. Тому вони і пішли на мене подивитись. І прийняли мене. Новачок - це не завжди "чужий". Частіше - просто "новий, невідомий".
Тепер ми були разом, я став одним з них, вони стали ближчими до мене. Я цьому дуже радів, і свою радість не приховував. І, нарешті, моя щирість була сприйнята саме так, як я того бажав багато-багато років... По-перше, ніхто не залишився байдужим. По-друге, ніхто не надав моїм емоціям більшої уваги та значення, ніж це було потрібно. Хто був ближчим - посміхнулись мені, хто подалі - поглядом вшанували згоду, інші ж продовжували займатись своїми справами...
Вони мені сподобались.. Всі. Хто вони, і що тут роблять, як опинились і навіщо, що це за місце, і що буде далі - все це стало зовсім не таким важливим. Важливо було те відчуття гармонії, спокою та безмірних просторів для справжньої самореалізації.. Здається, вони теж саме цією гамою відчуттів тут і насолоджувались. І кожний з них знав, чому він тут, і знав, чим він тут дорожить.
Правда, із часом, коли я вже одивився навколо, мене трішки здивувало, що всі ці люди знаходились тільки на одному березі, і займали зовсім невеличку територію. Такий собі трикутничок засвоєної землі виходив - від дверей, через які всі сюди потрапляли і поширюючись - до річки. Як я здогадуюсь зараз, скоріш за все, вони просто не встигли тоді ще нормально організувати дослідництво. І мабуть всі, як я потрапили сюди зовсім нещодавно, і самі мало що знали про цей світ.
Тоді я запитав у них, чому вони не спробували переплисти річку. Відповіли, що просто на думку ще нікому не спадало. Просто купались, рибалили, але перепливати не пробували. Разом зі мною багато з них відразу проявили цікавість до того берега, і навіть увійшли в воду. Але глибже ніж до пояса ніхто не заходив. Щось зупиняло всіх. І мене теж.
Я одивився навколо в пошуках переправи, і побачив довжезну "тарзанку" прикріплену до дерева прямо на самому березі ріки. Прикинувши на око, мені здалось, що цієї довжини якраз вистачить до того берега. Але чомусь окрім мене ніхто не схотів погойдатись на тарзанці... Дерево було далеченько - на ще не дослідженій території... і сам я туди не пішов. А замість цього роздягся та поліз просто в річку, щоб перепливсти її власне звичайним засобом, як завжди перепливають ріки ті, у кого нема лодки чи іншого транспорту.
До середини річки я дістався досить швидко, бо вона правда була не широка, а течія спокійна, і нічого не мало б заважати... окрім риб. Їх тут було, як то кажуть "пруд пруди". Багато-багато... І коли я плив - вони тикались в мене своїми мордами. А це бентежило і заважало... І хоч вода і була чистою та прозорою,самих риб роздивитись добре не вдавалось - вони були швидкі, великі і добре ховались, мімікруючи та маскуючись так вдало, що їх було зовсім непомітно в воді.
Зпочатку мені навіть здалось, що вони ставляться до мене ворожнечо і агресивно, саме тому і тикають в мене мордами, наче атакують... Але потім це відчуття зійшло на "ні". То мені просто здалось так від невеличкого переляку - я не люблю коли в воді мене щось торкається. Коли я трішки звик до риб, то помітив, що ці дотики до мене були більш як привітальні (ну і дійсно, як рибам ще вітатись із гостями, якщо казати вголос вони не можуть?), а риби, що торкались мене - постійно різні.
Таким дивним чином я познайомився із річними мешканцями, а заодно і всім на березі розповів, що річка теж заселена розумними рибами, у них там своє життя, і вони досить привітні, не зважаючи на те, що ми на них рибалимо... якось у них там до цього нормально ставляться (-:
На той берег я так і не переплив. Чомусь чим ближче я підпливав, тим чіткіше було відчуття, що мені туди поки-що зарано. Або що самому мені туди не слід суватись... Ліс там був густий, майже непроглядний, і що в собі таїв той, наступний світ, ніхто з присутніх точно не знав. Розсудливим було просто повернутись назад до свого берега, що я і зробив.
А там мене зустріла дівчина.
Її звали Дося. Вона мені сподобалась, і ми цілувались... на цьому я і прокинувся (-:
... Ось такий сон наснився (-:
навіть не шкодую, що не переплив цього разу на той берег. Знаю, що цей сон обов'язково продовжиться. І тоді вже буде зрозуміло, чи вже час туди присти, чи ще знову рано, чи сам попливу, чи ні...
А поки-що, буду насолоджуватись сонними поцілунками приємної дівчини Досі... (А може і ще чиїмось, якщо хтось цілуватиме не уві сні) 
Бажаю вам всім приємних, позитивних та солодких снів, друзі!
Ваш Миколка
Ох, як багато чого я позбув себе... 
