В 2000 году Рэй Брэдбери рассказывал: «Иногда, когда я мучаюсь от бессонницы, я спускаюсь в библиотеку, открываю первую попавшуюся свою книгу, читаю и думаю: "Боже мой, это я написал? Это правда написано мной?". До сих пор меня это удивляет...». Брэдбери, который скончался на 92-м году жизни, в последнее время был ограничен в движении из-за перенесенного инсульта, но даже в таком состоянии и в таком возрасте продолжал работать — писал новые романы, пьесы, сценарии, стихи. Буквально на этой неделе он написал в The New Yorker о том, как в возрасте семи лет открыл для себя научную фантастику: «Это было какое-то безумие, восторг, энтузиазм и истерика, все по очереди и одновременно. Я все время где-то носился и что-то вопил, потому что боялся, что жизнь может закончиться вот прямо сегодня вечером». Рэй Брэдбери писал каждый день — в своем рабочем кабинете, расположенном в подвале его дома в районе Чевиот Хиллз в Лос-Анджелесе. Время от времени писатель выбирался на разные окололитературные мероприятия, проводимые в книжных магазинах, библиотеках и других интересных местах.

«Кем я всегда хотел быть, так это автором-гибридом, — говорил он, — я с одинаковой силой, окончательно и бесповоротно, влюблен в кинематограф, театр и литературу». Брэдбери заявил о себе во всеуслышание в 1950 году, когда вышли «Марсианские хроники». Этот сборник рассказов был переведен более чем на 30 языков, превращен в сериал и компьютерную игру. А недавно на его экранизацию выкупила права компания Paramount. Почти до самой своей смерти писатель сопротивлялся явлению, которое сам же и предсказал — электронным книгам. Только в 2011 году он позволил своему самому ивестному роману на эту тему — «451 по Фаренгейту» — выйти в цифровом формате. Это произведение он сам считал своим единственным романом, написанном в жанре научной фантастики. «И то, — говорил писатель, — он основан на реальных событиях и на моей ненависти к людям, который сжигают книги».

По произведениям Брэдбери снято несколько художественных фильмов, мультфильмы, сериал «Театр Рэя Брэдбери», поставлено множество спектаклей. И сейчас, наверняка, экранизации из режиссеров так и посыпятся

                                       Рэй Брэдбери пережил четырех своих дочерей. Его супруга, Маргарита, умерла в 2003-м. Вместе они прожили 57 лет.

Источник: Lostfilm.info

==================================================================================================

Мовою оригіналу на жаль.

===============================================================================================

Вічна пам*ять талановитій людині

ПАКТ О КАПИТУЛЯЦИИ

Накануне Дня русского языка оппозиция с треском продула ораве Януковича «языковой вопрос» в первом чтении. По итогам сегодняшнего дня осталась пара вопросов: господа, вы это по бездарности или не просто так? И второй – чего ждать от второго чтения?

…В парламентском буфете было неспокойно. Пришедший перекусить Олег Ляшко остановился возле столика, где сидел Петр Ющенко со свитой и рэпперским речитативом вещал: - Я вам кажу, це змова! Решта, можливо, і не знала, і не зрозуміла, що відбувається, але кролік Сєня знав і тільки удавав з себе! Вони домовилися, розумієте? Петр Андреевич Ющенко сонно слушал Олега Ляшко и изредка согласно кивал головой, будто предупреждая икоту. В его желудке мерно переваривались лосось, морская капуста и соленый огурец. - І Кожемякін знав! – кликушествующим баском продолжал лидер Ляшко. – Він у Клюєва на гачку! Усе вони знали! При всем отношении к надоедливой фигуре Олега Валерьевича, приходится признать: в его словах что-то есть. И на вопрос, по головотяпству ли оппозиция без боя продула «языковой вопрос» в первом чтении, или же имел место сговор – корреспондент «Обкома», пожалуй, выбрал бы другой вариант. Дело выглядит так, что БЮТ с «НУ-НС» изначально подняли лапки кверху и если на что-то рассчитывали в дождливый вторник 5 июня, так это на эффектную телекартинку. И не зря тошнотворный Олег Калашников, тряся жирными щеками, кричал со сцены у стен ВР одетым в синие накидки дородным тетушкам и беззубым юнцам: - А сейчас я приветствую еще одного народного депутата от Партии регионов! Еще одного депутата-победителя в сегодняшней парламентской баталии! Партия регионов действительно победила по всем статьям. Еще с вечера понедельника подвезла в Мариинский парк своих «бакланов» (как раз в эти минуты в парке идет процедура расчета с ними), устроила их на ночлег, установила на приезжей части ул.Грушевского сцену, отделила бело-синюю массовку от всего живого железными щитами, нагнала ментов, в конце концов. В итоге получился такой «котел», что противникам законопроекта Колесниченко нечего было и думать о том, чтобы прорываться поближе к Раде. Да и было сторонников ПР раза в два больше, чем противников закона Колесниченко. Многомиллионный Киев, по сути, отстаивать «мову» не пришел… В стенах парламента у большинства все тоже было «чики-пики». Для начала Банковая без труда поднасобирала недостающих голосов. Фракция «НУ-НС» дала «двоечку», еще пару – литвиновцы, но основной урожай собрали с внефракционных и группы «Реформы ради бабла». - Мы три раза голосовали по «языковому» вопросу единогласно: отклонить, - рассказал «Обкому» источник в группе Игоря Рыбакова. – Но за наших и внефракционных взялись всерьез: подняли все грехи, все расписки, у старшего Крука вон снова возбудили по сыну уголовное дело… Подключили губернаторов, кредиторов, родных – и заставили проголосовать столько, сколько им было нужно… В самом зале «регионалы» тоже не сплоховали. Пока оппозиция с идиотским пафосом укрывала свои места государственным полотнищем, Эльбрус Тедеев сотоварищи деловито захватили президиум. Довольно быстро образовалось численное преимущество Партии регионов на всех стратегических участках. И даже на балкон, поближе к ресурсам компьютерного контроля, были откомандированы Ярослав Сухой и Владимир Ландик. А что оппозиция? В отличие от застрявших на дальних подступах к Раде протестантов, которые и шумовой эффект создали, и под слезоточивый газ попали, парламентская оппозиция тупо проморгала несложный тест на внимание. Проморгала или намеренно пропустила? Бютовец Андрей Сенченко уверял нас, что случилась классическая «подстава» от Партии регионов: - Мы, две оппозиционные фракции, хотели взять получасовый перерыв, как это и положено по регламенту. Но Литвин на согласительном совете сказал: нет-нет, мы сейчас ничего не рассматриваем, только поснимаем те законопроекты, авторы которых их отзывают. А дальше было так. Он говорит: законопроект такой-то, автор Пупкин, кто за? И вдруг: законопроект такой-то, имена авторов – Кивалова и Колесниченко - не называются. Понимаете, этот документ шел в череде снятий! Это обычная игра в наперстки! И это плохо. Но это еще не трагедия! Трагедия будет, если они весь народ обыграют в наперстки на выборах! - Существовал ли план помешать принятию законопроекта, отбирая у депутатов большинства карточки? - Сложно помешать, поскольку на самом деле их – большинство. Это механические вещи, можно помешать на неделю, две, три. Но кардинально может все поменять только осень. - Но если так думают в оппозиции, зачем было сгонять сюда людей? - Подождите, мы никого не сгоняли. Это они сгоняли за деньги и с ночи. А у нас люди пришли! Надо видеть разницу! Я думаю, люди не зря отстояли под дождем, потому что это мнение нормальных людей в Украине. И не зря мы отстояли у трибуны. Потому что, с мордобоем или без, все закончилось тем же самым… Г-н Сенченко предвосхитил все последовавшие от лидеров оппозиции «отмазки»: это все Литвин виноват; происшедшее – просто трагическая случайность; все равно мы бы не смогли ничего сделать. И, наконец, коронное: приходите на выборы – и мы все поправим!

У «регионала» Сухого, разумеется, было своя трактовка постигшего оппозицию странного столбняка: - По-моему, все они поняли - а теперь притворяются дурачками. Разве не сказал Литвин, какие законы снимаются, а какие мы голосуем? В общем, кто не разобрался, я не виноват! Но я вам скажу, что произошло на самом деле. Просто БЮТ этот «языковой вопрос» совсем не нужен, поскольку он оттеснил на задний план тему «жертвы политических репрессий». И они этот вопрос хотят поскорее снять… Подозрительного в этой истории действительно много. Еще до начала заседания оппозиционеры рассказывали корреспонденту «Обкома», что, мол, «собираемся как-то мешать, но шансов, сам понимаешь, мало». В сухом же остатке сложилось впечатление, что не очень-то и старались. Почему нардеп Парубий понял, что за документ ставит на голосование Литвин, а все остальные – нет? Что, у всех элементарно отказала концентрация? И почему активничать, вырывая карточки, пытались только пара нардепов, а остальные сонно стояли, будто скот, который ведут на убой? Массу вопросов вызывает и странный формат «согласительного совета», который почему-то плавно перетек в заседание с участием Литвина и глав фракций. Журналистов на этот междусобойчик не пустили, глав парламентских комитетов – тоже. О чем в действительности говорили высокие сговаривающиеся стороны? Вряд ли кто-то из них скажет правду. Не скажет ее и Андрей Клюев, который по слухам, снова присутствовал в Раде. За кулисами. И как-то совсем жалко выглядел после голосования хотевший выглядеть грозным Арсений Яценюк: - Мы не дадим возможности принять этот закон во втором чтении! Такого закона, о втором русском языке, в Украине не будет! Эта битва нами не выиграна! Но за нами будет победа в войне! Арсений сказал чистую правду, но не до конца. Оппозиция действительно не выиграла эту битву. Она ее с треском продула, и это еще очень мягко сказано. А что будет ближе к выборам, когда власть пустит в ход тяжелую артиллерию? И жалким издевательством казались слова, которые выкрикивала в адрес оппозиции голова тов. Калашникова: - Эти фашиствующие молодчики решили, что могут посягнуть на единство украинского народа… «Фашиствующие молодчики», как же. Как сказал один из коллег, фашиствующие молочники. Так вернее. Ну а ответ на второй вопрос – что произойдет при голосовании этого проекта во втором чтении? – вытекает из вышеизложенного почти автоматически.

Евгений КУЗЬМЕНКО     "Обком".

=====================================================================================================

Народи зазвичай дуже ревно ставляться до того, як їх зображають сусіди та інші іноземці у своїх творах красного письменства, фільмах, газетних та журнальних публікаціях. Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують

                                           

Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують. Жодні дипломатичні декларації, палкі запевняння в споконвічній «історичній дружбі» не переконують, якщо в сусідній країні нас показують дурнями, пройдисвітами, зрадниками і негідниками. Не переконують саме тому, що перше – це офіціоз, а друге – від душі, справжнє, природне. 20 років незалежності України продемонстрували, що ставлення до нас з боку Москви є цілком адекватним тому образу українця, який панує в сучасній російській культурі (література, ЗМІ, насамперед телебачення, кінематограф, театр тощо). А заяви політиків і дипломатів – то така собі віртуальність на кшталт відомих радянсько-дипломатичних загальників: «працелюбний ангольський народ» чи «волелюбний народ Мозамбіку»… В цьому немає правди, а правда є, приміром, у російських фільмах останніх років, таких як «Брат-2», «Ми з майбутнього-2», «Матч», «Біла гвардія» тощо, де українців показують як істот другого ґатунку порівняно з росіянами, дурніших, підліших, зрадливіших від «вищої раси». В найкращому разі українець у російському кіно – добра, але примітивна, елементарна до крайньої межі, розумово обмежена особа, такий собі додаток до повноцінних людей. У виконанні цієї ідеологічної місії російські митці не гребують фальсифікаціями, вигадками чи навіть спотвореннями класичних текстів. Наприклад, Міхаілу Булгакову важко дорікнути особливою любов’ю до України як України (а не «Прекрасного півдня Росії»), але такого високого градуса українофобії, як у фільмі «Біла гвардія» петербурзького режисера Снєжкіна, в текстах письменника немає. У стрічці «Брат-2» Алєксєя Балабанова лунають фрази про «українську мафію» в США, хоча про таку там ніхто ніколи не чув. У всіх країнах діаспори наші співвітчизники мають репутацію законослухняних громадян. У Сполучених Штатах історики пам’ятають, що перші українські поселенці брали участь у Війні за незалежність 1775–1783 років, що в ХІХ столітті у битві під Чикамоге відзначився бригадний генерал армії Півночі Василь Турчин. А широкий американський загал пам’ятає адмірала Джеремі (Ярему) Бурду, який був головнокомандувачем Військово-Морського флоту США. У цій країні в університетах понад 300 професорів-українців, є судді, адвокати, науковці, підприємці, інженери, лікарі, конгресмени і сенатори, урядовці, а про наших мафіозі жодних даних немає. Зате відомі зовсім інші імена: українець Дейчаківський багато років очолював Гельсінський комітет Конгресу США, українець Нестерчук був заступником голови американської інформаційної служби ЮСІА, українець Футей – федеральним суддею, українець Куропась – речником президента Рейґана, українець Кістяківський – знаменитим ученим-ядерником. У Голлівуді була ціла українська «колонія»: кінорежисери Солюк, Новицький, Кулинич, актори Стен, Адамс (Адамчук), Дзундзура, Годяк, Мазуркі (Мазуркевич), Паланс (Палагнюк) – між іншим, лауреат «Оскара». Українка Рафко 1988 року здобула титул «міс Америка». В інших країнах також неможливо відшукати мафіозо-українця. У Канаді певний час генерал-губернатором, себто повноважним представником Її Величності королеви Британії, був українець Роман Гнатишин, мером міста Ванкувера – Стефан Дзюба. 63 українці були депутатами парламенту Канади, хол якого прикрашає панно художника Василя Курилика. А нащадок українських емігрантів із Харківщини Петро Береговий (П’єр Береговуа) у 80-ті роки ХХ століття обіймав посаду прем’єр-міністра Франції. Між іншим, за часів міністра оборони України генерала Кузьмука українське військове відомство відвідав дивізійний генерал аргентинської армії Овсій Юрчишин.

А з мафією в українців ніде не склалося… Проте російських режисерів це не обходить. Потік українофобії в Росії не є випадковістю. Це свідома стратегія деморалізації наших співвітчизників приниженням. Головна мета – нав’язати колишньому (хіба тільки колишньому?) колонізованому погляди колонізатора, змусити дивитися на себе очима метрополії. Знизити самооцінку, прищепити комплекс меншовартості й огиди до самого себе: «ви бидло, ви ніхто і звати вас ніяк». Приниження намагаються зробити нормою і сформувати в українців звичку до неї. З народом, що має таку звичку, можна робити геть усе. Діють не лише у сфері «екранних мистецтв». Цього року Севастопольська міська рада ухвалила рішення про закриття загальноосвітньої школи-інтернату № 7, де навчання велося українською мовою, а учнів перевели до інтернату № 4, де займаються діти із затримкою психічного розвитку. Справді, ну хто ще може навчатися в Україні українською? Зрозуміло, що неповноцінні розумово люди… Натяк більш ніж прозорий. І це при тому, що обіцяну Кучмою і Ющенком українську гімназію так у місті й не збудували, зате є чудова московська, відкрита в Севастополі Юрієм Лужковим. Це щоб «хохли» бачили і робили висновки, хто є хто і якого ґатунку. До речі, ця стратегія приниження українців з’явилася не в 1991-му. Вона має довгу історію. На початку ХХ століття в Москві російською мовою виходив журнал «Украинская жизнь» під редакцією Симона Петлюри. Українці цим виданням прагнули порозумітися з освіченим російським суспільством, хоча не з їхньої вини з того нічого не вийшло. У числі 10 за 1913 рік було опубліковано статтю Володимира Винниченка «Відкритий лист до російських письменників». Його сучасним сленгом можна було б назвати «Дістали!». У цьому листі автор обурюється тотальною кампанією дискредитації українців у російському красному письменстві на початку минулого століття: «…сумною схильністю до «хохлацьких» анекдотів страждають за небагатьма винятками всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. «Хохол» неодмінно знайдеться в кожного белетриста». І яким же він постає у російських письменників? «Завжди і скрізь «хохол» – трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний та інколи добросердечний. Про інші властивості людської психіки з цих оповідань зовсім не чутно. Понад тридцять мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і односторонність розвитку. Що ні постать, то або незграбний дурень, або дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І дуже рідко це – недалекий, сентиментальний, незлий бевзь на кшталт «хохла» у М. Горького». Між іншим, в улюбленому російському фільмі телеканалу ICTV «Ми з майбутнього-2» є один герой, який повністю тотожний описові Винниченка, ніби геть нічого за 100 років у свідомості російських митців щодо українців не змінилося. Цей гібрид блазня і безнадійного дурня бігає на екрані в шапці з тризубом, демонструючи патологічне боягузтво на тлі героїчних російських хлопців. Якби Голлівуд дозволив собі нині так зобразити афроамериканця, скандал був би страшний. Ну російський расизм поширюється не тільки на людей з іншим кольором шкіри… Його жертвою часто ставали, стають і ще стануть й цілком бездоганні європеоїди.

Цей напад українофобії, описаний Винниченком, був зумовлений тим, що в названий період історії український національно-культурницький рух почав відчутно заявляти про себе. Як за сигналом, імперський страх розпаду наддержави, що є, за словами Маркса, «сукупністю награбованих губерній», спонукав до початку в літературі, пресі, драматургії активного висміювання українців, глузування і знущання. А коли той рух набуде практичних форм і постане питання про українську державність, то це налякає навіть деяких російських тогочасних українофілів, як-от, приміром, автора кількох наукових розвідок з історії української мови і культури академіка Алєксєя Шахматова, який після I Універсалу Центральної Ради, де йшлося лише про автономію України, заволав: «Non possumos!» – «Ми не допустимо!». Привертає увагу лише те, що нічого нового сучасні російські українофобські пропагандисти порівняно з початком минулого століття не вигадали. Вони переспівують класику україноненависництва, демонструючи власне ідеологічне безпліддя й абсолютну неспроможність додати свої імена до плеяди колишніх великих українофобів, як-от Струве, Стороженко, Щеголєв, Волконський, Царинний та ін. Навіть у дрібницях їхні нинішні епігони припускаються багатьох фактичних і побутових помилок, а намагаючись щось процитувати мовою оригіналу, спотворюють українську до невпізнання. І це теж елемент стратегії приниження. У нинішньому освіченому російському суспільстві демонструвати невігластво щодо України не вважається гріхом, як не вважалося і раніше. Саме про це в тій-таки «Украинской жизни» писав Л. Бурчак (№ 1, 1916 р.) у статті «Випадкові нотатки»: «Вийшло так, що «великороси», проживши сотні років пліч-о-пліч із «малоросами» чи українцями, з цього співжиття засвоїли самі лише анекдоти, не здобувши правильного уявлення про те, як і чим живуть українці, що собою являють, якою мовою спілкуються. Не утруднювали себе настільки, щоб придивитися, дізнатися, вивчити. Це заняття, напевно, здавалося зайвим». Але біда в тому, що пропаганда українофобії на такому невибагливому рівні буде спожита не лише якимсь провінційним російським Мухосранськом чи Задрищенськом, а й Москвою з Пітером, бо, на превеликий жаль, є суголосною настроям абсолютної більшості росіян, зокрема освічених. Не можна сказати, що вона не викличе відгуку в певних регіонах самої України. То що ж робити? Російська влада все, що вважає неприйнятним для національного світогляду своєї людності, тупо забороняє. Досить згадати, що знаковий фільм Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» був заборонений до показу в Російській Федерації не якимось імперським шовіністом, а демократом і лібералом Міхаілом Швидким (пан Швидкой тоді на державному рівні опікувався російською культурою). А зовсім нещодавно напередодні 9 Травня 2012 року російські телеканали відмовилися демонструвати російсько-німецько-український фільм «4 дні в травні», де висвітлювалися темні сторінки вчинків деяких російських солдатів у Німеччині в 1945-му. Можливо, дещо справді не треба допускати у свій культурний простір. Однак справжнім вирішенням проблеми є проведення власної культурної політики, яка сьогодні в Україні відсутня як така, і ця відсутність називається «Кулиняк». Між тим (чого ніяк не можуть збагнути вітчизняні бізнесмени від політики) культура є потужною політичною силою, що нерідко визначає національну ідентичність мільйонів людей і змінює кордони держав залежно від культурних уподобань громадян. Простіше кажучи, вслід за так-сяк відродженим книговиданням, вслід за телебаченням, у якому хоча б інколи трапляється щось українське, ми (не сподіваючись на нинішніх володарів, але довівши потребу цього до їхнього відома), якщо хочемо зупинити системне приниження нас у нашій власній хаті, повинні відродити українське кіновиробництво як надзвичайно важливий чинник національної безпеки. Інакше українців таки привчать ненавидіти і зневажати самих себе разом зі своєю державою…

«Український тиждень»  Ігор Лосєв  

===================================================================================================

                            Колаж "Аргумент".

===================================================================================================

                                                                              Думки:

Среди руин исторического городища на севере Гватемалы американские археологи обнаружили старейший из ныне известных календарей майя. Три астрономические календарные системы были нарисованы предположительно в начале IX столетия на стенах жилища. Они полностью опровергают тезис о конце света в 2012 году, который столь долго муссировался в СМИ.

Археологическое городище Ксультун (Xultun) — признаться мы не знаем, как правильно произносится его название по-русски, и прибегли к передаче заглавной литеры по-испански (не исключено, что сами майя произносили это название как "Кшхольтуун"); в рунете встречаются и другие, порой презабавные, прочтения — занимает площадь в 30 квадратных километров. На этой территории в эпоху расцвета цивилизации майя проживало до десяти тысяч жителей. В IX веке были заброшены многие великие центры майя. Священные храмы и дворцы на непродолжительное время стали домами для небольшого количества поселенцев. Потом и они ушли. Цивилизация майя больше не смогла возродиться. Лишь незначительная горстка майя в немногочисленных городах смогла выжить к моменту прибытия испанских конкистадоров в XVI веке. Пока ученые не могут однозначно ответить на вопрос, что погубило цивилизацию майя. По одной из гипотез такой причиной могла послужить засуха. Однако нельзя сбрасывать с исторических счетов и тольтекское нашествие, в результате которого часть племенных майянских центров пришло в запустение.

Археолог из Бостонского университета Уильям Сатурно (Williamту Saturno) и его команда на стене одного из таких строений в Ксультуне углядели иероглифы, которые прежде не встречались. Окрашенные в черный и красный цвета надписи были всего с миллиметр величиной. Размеры помещения, в которое первыми проникли "черные" археологи, примерно 1,80 на два метра и три метра в высоту, посреди комнаты стоит большая скамья. Сатурно с коллегами предположили, что они открыли рабочий кабинет, а писавший мог быть сыном или младшим братом правителя. Поскольку тут же на стене нарисованы фрески, в которых упоминается редкий для текстов майя титул "Младший брат обсидиана". Впрочем, не исключено, что это — наименование жреческой должности (хотя правители и жрецы у майя обычно были близкими родственниками).

В своем докладе, сделанном в обществе National Geographic, Сатурно сказал, что по соседству расположен портрет правителя, так что существовала связь между жителем этого дома и королевским семейством. Обнаруженные на стенах записи, напоминают вычисления, произведенные для астрономических календарей. Вполне возможно, что начертанное на трех стенах — это три астрономических календаря: церемониальный на 260 дней, солнечный календарь на 365 дней и даже календари с вычислениями для Венеры и Марса, соответственно на 584 и 780 дней. Другие данные соответствуют Лунным фазам. Впереди ученых еще ждет кропотливая работа по расшифровке надписей, и не исключено, что могут появиться научные сюрпризы. В последнее время в бульварных изданиях и низкопробных телепередачах, для придания оттенка "научности", часто ссылались на календарь майя, который заканчивался в декабре нынешнего года. Порой это подавалось как начало нового цикла по представлениям майя, но чаще как предсказание Светопреставления. При этом мало кто из любителей сенсаций задумывался о том, что конец календаря, собственно говоря, не является концом времени (как сказал один мой коллега: "то, что у нас каждого 31 декабря заканчивается отрывной календарь, вовсе не означает, что первое января не наступит".) Тем не менее, упоминаемый такими любителями сенсаций "Апокалипсис" был почерпнут из рукописей, старейшей из которых был Дрезденский кодекс, написанный 800 лет назад. Но получается, что даже учитывая ошибку в датировке, найденный недавно на стенах комнаты календарь намного древнее — ему 1200 лет. И по свидетельству Уильяма Сатурно, обретенный календарь не предсказывает конца времен, а произведенные в нем расчеты сделаны на семь тысяч лет вперед.

Интересно, что данная находка косвенно подтверждает гипотезу мексиканского археолога и специалиста по культуре майя Альфонсо Моралеса о том, что, скорее всего, текст календаря майя на стеле в Киригуа (который до этого считался самым древним из известных календарей, он даже старше такового, изложенного в Дрезденском кодексе) был просто-напросто поврежден. Нижние фрагменты стелы, где указывались дальнейшие расчеты, были отбиты и затерялись. Именно поэтому не полон календарь из Дрезденского кодекса, поскольку его явно срисовывали с этой стелы. Жаль, что создатели этой уникальной рукописи не догадались скопировать календарь со стен кабинета "Младшего брата обсидиана" из Ксультуна. Тогда бы они не сделали ошибки, которая порождала панику многих падких на сенсации доверчивых людей несколько последних лет …

Игорь Буккер (Правда.ру)

===============================================================================================================================

                                      

От граждан Украины скрывают новую «привилегию» Виктора Януковича То, что было известно узкому кругу экспертов, на днях стало известно всей Украине. А именно: охрана Президента Украины может «работать» по гражданским лицам. То есть вести огонь на поражение. При этом решение об открытии огня принимает непосредственно охранник (снайпер) первого лица государства. И вовсе необязательно, чтобы угроза жизни Президента была явной: для спуска курка хватит солнечного блика объектива вашей видеокамеры (фотоаппарата), неловкого движения, которое можно толковать как угрозу или решительно-злого выражения лица, обращенного к «гаранту». А теперь подробно. В минувший понедельник, 14 мая, сотрудник ГСО доходчиво разъяснил журналисту «Новостей Донбасса», чем может обернуться съемка кортежа Януковича, прибывшего в Донецк

Отметим обстоятельность и вежливость, с которой охранник Президента предупредил журналиста о возможных последствиях съемки им кортежа Януковича. При этом УГОшник, ссылаясь на ведомственные инструкции, настоятельно рекомендовал съемку не проводить: «У Вас вилка: либо Ваш редактор — либо Ваша жизнь», — говорит охранник на видео. Жизнь человека с фотоаппаратом, оказалось, легко может оборвать снайпер, который, по словам УГОшника, «сработает на вспышку». «Сработает» — означает «убьет». Потому что снайперы из сопровождения первого лица государства будут стрелять только на поражение — чтобы не оставить «террористу» шанса на нехороший поступок. Так учат всех «личников» во всех странах Но далеко не во всех странах снайперам и охранникам первых лиц государства разрешено стрелять на поражение и стрелять вообще в человека, не демонстрирующего очевидную угрозу охраняемому объекту. То есть «личники» германского канцлера не будут «валить» уличного зеваку и фотографа «на вспышку». И охрана французского президента — тоже не будет. В Евросоюзе вообще нет государств с такими «загибонами» в части охраны первых лиц. Где есть? Например, в США. Но это разрешение обставлено столькими регламентирующими «оговорками», что снайпер (охранник) десять раз подумает, прежде чем нажать на курок. Да и упор в охране первых лиц делается на превентивные мероприятия по обеспечению его охраны: если прозвучал выстрел, пусть и по «террористу» — это уже ЧП и скандал: «не доглядели», «не заблокировали на раннем этапе». Да, во время визитов в Украину президентов США и госсекретарей руководители американских «личников» всегда заранее предупреждают своих украинских коллег о возможности такого «выстрела на вспышку». И просят сделать все возможное, чтобы по маршруту следования первого американского лица исключить саму возможность подобных «вспышек», перебеганий через дорогу перед кортежем и даже махание рукой из окна и с балкона (последнее — особая головная боль именно американских «личников»). Но чтобы охрана президента США «грохнула» зеваку или журналиста с фотоаппаратом — такого не было. Еще есть Россия. Где традиционно особое отношение к человеческой жизни. Охрана Владимира Путина «валит» несчастных сограждан не то что «на вспышку», но даже за подозрительный жест. Подобные убийства «без суда и следствия», понятное дело, не афишируются. Один из таких фактов произошел несколько лет назад в Иркутске, где «личник» сходу застрелил работника ГАИ из оцепления, как только тот сунул руку за пазуху.Этот жест показался стрелку подозрительным — и нет человека. А парень просто дернулся почесать укушенное место — в те дни как раз был пик лета сибирской мошки (кто «пробовал», тот знает). Понятно, что в СМИ эта информация не попала, хотя весь город об этом инциденте знал и «гудел». Сколько еще подобных ЧП случалось с кортежем российского президента?.. Понятно, что у президентов России и США врагов много. Удивительно, что к столь же «востребованным» для врагов считает себя Президент Украины. Набожный до экстаза лидер внеблокового государства, не имеющего по периметру явных врагов — а только друзей и партнеров Или враги все же есть, и угроза жизни Виктора Януковича — очевидна? Очевидна настолько, что снайперы имеют право «работать» на вспышку? Тогда почему эта информация о врагах лидера украинского государства засекречена?.. Возможно, В.Янукович трезво оценивает возможности украинских спецслужб по превентивной работе с потенциальным противником и его нейтрализации (взрывы в Днепропетровске — раскрыты? дело Дикаева — раскрыто? нападение на штаб ПВО в Харькове — раскрыто? Нет, нет и нет). И потому «мочащие» всех и вся «на вспышку» снайперы — еще один рубеж защиты президента? Но Бог с ними, личными фобиями гражданина Януковича. Принципиально другое. Какими законами и инструкциями регламентируется убийство граждан Украины по одному лишь подозрению в причастности к покушению на Президента Украины? Кем персонально и когда подписаны эти документы? Кто лично и какую несет ответственность за убийство ни в чем не повинного гражданина в случае «сработки на вспышку»? И если такое (не дай, конечно, Боже!) произойдет, то на какую компенсацию может рассчитывать семья убитого «за Президента»: вдова, дети, родители?.. Вопрос не праздный. Если кто-то в государстве Украина решил, что граждан можно убивать, руководствуясь одними только подозрениями (а выстрел на вспышку — это убийство «по подозрению»), то этот умник должен продумать до конца последствия от такого ЧП. Допустим, «по ошибке» нервный, непрофессиональный снайпер (а только такие и могут стрелять «на вспышку», путая ее с оптическим прицелом, например, снайперской винтовки) «завалит» журналиста (простого обывателя) с фотоаппаратом, то чего ждать от такого развеселого государства вдове и детишкам покойника? Похорон за госчет? Персональной пенсии? Полного гособеспечения (включая проживание в Кончей Заспе и лечения в Феофании)? Или просто — как в Иркутске, оттащат тело бедолаги в придорожные кусты — пока «папа» не проедет, а после отдадут семье: «погиб на службе, получите пенсию...»? Теперь понятно, почему так злится охрана Президента Украины, завидев журналиста с фотоаппаратом на маршруте кортежа Януковича. Они знают, чем может закончиться для бедняги «фотосессия». А зная охраняемых скотов у власти, понимают, что в случае ЧП «крайними» будут они, охранники. А не боссы, санкционировавшие это безобразие. Но при этом ублюдки при власти, не желая портить свой имидж в глазах избирателей, не провели никакую разъяснительно-профилактическую работу об убийственных новшествах даже среди журналистов. Которые в силу своей профессии первыми рискуют пасть под пулями президентских снайперов. При такой «заботе» о собственных гражданах нынешним правителям Украины, пожалуй, стоит бояться не киллеров-профессионалов. А «румынского варианта» и участи диктатора Чаушеско: снайперы от разъяренной толпы не спасут.

«Аргумент»

===========================================================================================================

Известный российский блогер под ником drugoi в Живом Журнале разместил блог с фотодоказательствами присутствия на главной трибуне в Москве во время Парада Победы ряженых «ветеранов». К моменту републикации даного материала в «Аргументе» страница блогера в ЖЖ - недоступна. (на момент моего репоста доступна- Пробиотик).

                                       

                                                        © РОССИЙСКАЯ ГАЗЕТА | Константин Завражин      

Запись сделана 9 мая 2012 года. «Всё дальше от нас война, всё меньше среди нас, кто помнит её, всё громче праздничные фанфары и всё чаще в день Победы встречаются на улицах фальшивые «ветераны». Среди определенной группы пожилых и не очень людей стало просто поветрием нацепить 9 мая кучу значков, юбилейных медалей и ходить с ними, изображая из себя ветеранов Великой Отечественной. Но это ладно, гораздо хуже, когда эти люди надевают на себя чужие боевые награды, чужую форму и выдают себя за героев — в буквальном смысле.     

                                        

Один из возмутительных примеров — вот эта женщина в генеральской форме, стоящая на трибуне парада на Красной площади в Москве рядом с настоящими ветеранами, с заслуженными военными. Я не знаю каким образом она попала на эту трибуну, кто её туда пустил. Это одна из тех самых ряженых «ветеранов». На ней чужие награды: в нашей истории только одна женщина имела одновременно звание Героя Советского Союза и Героя Социалистического труда — это знаменитая летчица Валентина Степановна Гризодубова. На ней чужие орденские колодки: к званию Героя Советского Союза прилагался орден Ленина, а на фото нет его колодки. На этой ряженой три ордена Отечественной войны: есть только одна женщина, награжденная тремя такими орденами — это Герой Советского Союза, заместитель командира эскадрильи 46-го гвардейского женского полка ночных бомбардировщиков Надежда Васильевна Попова.

                                       

Интересно, что в 2010 году эта ряженая носила погоны полковника. А в следующем 2011-м уже вырядилась в чужой генеральский китель. На первом снимке видно, как адмирал, стоящий в следующем ряду, удивленно смотрит на женщину-«генерала», отдающую честь, приложив руку к непокрытой голове (!) — кто это такая? Вот и я хочу задать вопрос всемогущей ФСО, кремлевской службе протокола и прочим — каким образом у вас на центральной трибуне парада Победы появляются такие личности? В День Победы в центре Москвы шагу нельзя было ступить — всё в заграждениях, тысячи полицейских, грузовики перекрывают переулки, на Манежную только через рамки металлоискателей. Фактически, центр города был на осадном положении, а у вас на Красной площади сидят непонятные личности, ряженые мурзилки. Какое унижение для настоящих ветеранов, вы подумайте. P.S. У меня в почте лежит письмо от внука настоящего ветерана Великой Отечественной, который так и не попал на свой праздник: Моему деду 90 лет, хотя он и бодрится, ему уже тяжело ходить. Несмотря на свой возраст, ему важно в этот день прийти к Большому театру и пройтись по Красной площади. Я помню этот маршрут с детства, так как часто гулял с ним в этот день. Теперь для него этот маршрут уже маленький подвиг, хотя он никогда в этом не признается, а уговаривать его поехать на машине бесполезно. Мне никогда еще не было так стыдно, когда ветерана войны развернули и не выпустили из метро в его день на глазах его правнуков. На станции метро «Библиотека им. Ленина» около 12 часов были закрыты все выходы. У полиции был какой-то приказ до часу никого не выпускать. Одного деда готовы были выпустить, но с правнуком и моей сестрой уже нет. В итоге они развернулись и уехали. Дед очень расстроился.", — пишет автор поста.

«Аргумент» 

===========================================================================================

В Белоруссии раскрыли дело о краже доспехов у "Рыцарей Утремера" МИНСК, 4 мая. Белорусская милиция нашла доспехи и оружие, которые минувшей осенью были украдены у членов клуба исторической реконструкции "Рыцари Утремера". Как сообщает "БелТА", кража была совершена в ноябре 2011 года из витебского филиала клуба. Пропало более ста предметов: мечи, копья, булавы, кольчуги, шлемы, наколенники и другие элементы доспехов. В ходе расследования была установлена личность подозреваемого — им оказался бывший член клуба, в прошлом сам изготавливавший для "рыцарей" доспехи и оружие. Между ним и руководством клуба произошел некий конфликт, который мог быть мотивом для кражи. СТВ отмечает, что подозреваемый — ранее судимый житель Витебска. Пропавшие оружие и доспехи были обнаружены на снимаемой им квартире. Милиция нашла там около 90% похищенных предметов. Остальное, как предполагается, похититель успел продать. Впрочем, в милиции не исключают, что вещи мог продать хозяин квартиры без ведома похитителя. Задержан ли подозреваемый в краже, не уточняется. По факту кражи возбуждено уголовное дело. Найденные оружие и доспехи пока проходят по делу в качестве вещественных доказательств. В дальнейшем они будут возвращены владельцам.

ИА "Росбалт"

===========================================================================================

какие пошли нехорошие оружейники... ......

============================================================================================

  

   Тридцятого квітня відбулося вшанування героїв Холодного Яру двадцятих років минулого століття, що воювали проти білогвардійських та більшовицьких військ на території Центральної України, що стало вже щорічною традицією. Також Холодний Яр є, певним чином, сакральним місцем України і українського народу: він завжди ставав тим осередком, вогнищем, звідки починалися чергові повстання за визволення України від тих чи інших окупантів.

                                    

І під час оспіваної Шевченком у поемі «Гайдамаки» Коліївщини, і під час більш ранніх повстань та рухів: і за часів Хмельницького, і за часів Сагайдачного, і ще більш ранніх. Так вже сталося, що цей сакральний енергетичний центр є явищем географічним і, почасти, фізичним. Тому знищити його у фізичному сенсі ворогам ще не вдавалося. Хіба що вирвати з тіла Землі разом з усією Україною. Разом з тим явище, що почалося як спонтанний рух невеличкої верстви «посвячених» патріотів і перейшов у щорічний ритуал, нині погрожує скотитися до банального бізнес-проекту. Якось пересмикує, коли бачиш холодноярський прапор «Воля України або смерть» в якості недбало виконаної у вигляді «обгризеного формату» ганчірки на базарчику для торгівлі місцевими сувенірами! Хоча, можливо, в якості елемента інформаційно-психологічної протидії вульгарному шовінізму «рускаго міра» (шовінізм — це пропаганда національної переваги на чужих етнічних територіях – на територіях іншої етнічної спільноти, одним народом (нацією) – іншому народові ( нації)).

                                 

Тим більше, що Мотронин монастир захоплений московським патріархатом, і подібні українські заходи треба проводити тут не раз на рік, а раз на тиждень, під його стінами. Нехай уже хоч і на комерційній основі. В Мотрониному монастирі сучасних українських козаків до храму не пускають – як «етнічних», автентично вдягнених, так і в сучасних розцяцькованих уніформах радянського зразку. У «кириличного» керівництва монастиря є спеціальний список затверджених у Москві проросійських козачих організацій, членів яких дозволяється впускати до монастирської церкви. Втім, і стародавній, оригінальний Мотронин монастир був зруйнований ще більшовицько-московськими окупантами в минулому столітті, а сучасні будови зведені вже в наш час за «зразками» типової москово-патріархатської архітектури. Так що історичною автентичністю тут і не пахне. Втім, якщо почитати Горліс-Горського, то не все було «канонічно» там і в двадцяті роки двадцятого ж століття. Отож і тут за вказівками невідомого настоятеля перестаркуваті монахині намагались перешкоджати одній з груп екскурсантів проходити на вали та до печер та іншим чином демонстрували чисто лавровську «озабочєнность». Втім, автору вдалося пристати до однієї з груп та обійти монастирські вали, описані в літературі. Бачивши й інші, закарпатські, прикарпатські та європейські фортеці, можу сказати, що з тактичної точки зору тут місце зручне. Хіба що стародавня фортифікація не відновлюється ні для відвідувачів, ні для мешканців. Схоже на те, що власникам монастиря відвідувачі зовсім не потрібні.

                                   

Цьогоріч програма заходів включала о дванадцятій годині мітинг у Мельниках, на якому виступили, крім організаторів свята та батька ідеї Романа Коваля, представники різних політичних сил, серед яких рівнем масовості та організації своїх прихильників вирізнялася «Свобода». Неочікувано виявилась велика кількість гостей фестивалю з Одеси, десь біля трьохсот осіб, при тому таких, хто приїхав незалежно один від одного. Це не тільки українські ветеранські та козацькі і гайдамацькі з’єднання, але й делегація учнів юридичного ліцею під керівництвом викладача Захисту Вітчизни Олександра Навроцького і ряд інших ( всього п’ять чи шість автобусів), а о чотирнадцятій годині – історична реконструкція бою між повстанцями та московсько-більшовицьким продзагоном. О п’ятнадцятій годині – урочистий молебень та ритуальне, за традиціями Холодного Яру, освячення зброї. Потім, о шістнадцятій та пізніше – відвідини Дуба Максима Залізняка, що знаходиться в іншому боці холодноярського середовища.

                                   

Враховуючи, що в районі Залізнякового Дуба тепер розташувався ринок сувенірів та ресторанно- готельний комплекс (добре, що у історично-етнічному стилі!), то кінець свята-вшанування переріс у банальний туристичний сувенірний шопінг та відвідини ресторану національної кухні, що готує й з урахуванням «повстанських особливостей» приготування деяких специфічних страв, наприклад, на зразок куліша, який неначебто і простий, але має свої невловимі особливості. Тут і пшоно має бути перетерте з салом, до того ж старим ( є варіанти, коли підкопченим, або саме пшоно підкопчується), а також є інші «секрети», дрібниці, яких безліч. Але, висловлюючись чемно, у господарів є значний простір для вдосконалення.

Те ж стосується й історичної реконструкції. На «полі бою» вперто відсутній такий елемент, як кіннота – коник був присутній один-однісінький, впряжений у підводу. Хоча треба зазначити, що й десяток справжніх вершників – це доволі важка і затратна затія – видно з досвіду російських історичних реконструкторів середньовічної Європи, що лише останніми роками спромоглися витягати трьох-чотирьох вершників на «лицарський турнір». А треба ж не лише красиво їздити, а на повному скаку збиватися списами! В нашому варіанті такого не потрібно, але треба вміло позначити рубку, при цьому, певна річ, не зачіпаючи того, кого «рубаєш». Це вже для патріотів, що мають здібності кіннотника-каскадера ( а їх, помітьте, і в російських серіалах, що валять, як сосиски з конвеєра, з такою ж, щоправда, якістю). І в цілому наші реконструктори більш-менш правдиво відображають піше боєзіткнення тих часів. Я не можу їх в чомусь повчати, бо й сам робив би так само при наявних засобах та силах.

                                 

Порадувала велика кількість зацікавленої молоді. На мій погляд, збільшилась кількість красивих дівчат порівняно з тими часами, коли я був молодим. Я й сам не можу науково пояснити такого свого суб’єктивізму. Але явище чомусь кидається мені в очі. Але особливо дошкуляв порядок у лавах глядачів, що вилазили за кіперну стрічку огорожі, а деякі дами і взагалі деякий час бігали посеред «батальної сцени» зі своїм фотоапаратом, наплювавши на решту глядачів та псуючи їхні кадри. Типова демонстрація негативних якостей деяких представників нашого народу. Рівень самосвідомості поки що вимагає присутності справжнього «жандарма», щоб наводив порядок зі сторони. 

Втім, не дивлячись на «окремі недоліки», за спостереженнями репортерів, переважна більшість відвідувачів залишилась не просто задоволеною, а отримала якесь емоційно патріотичне піднесення. Що доволі дивно, і серед російськомовних, або скоріше дійсно російських (з самої Росії), глядачів – також. Для них це дійство – заборонений плід, при тому не лише заборонений офіціозом, але й пересічним поголосом у «пересічній» Росії. Тому, напевне, що спонукає до боротьби, чи, щонайменше, до критичного сприйняття брехливих тверджень влади. Руйнує, так би мовити, стереотипи!

                                 

Окремої відзнаки заслуговує все ж молебень з ритуалом освячення зброї. І хоч зброя бутафорська, але молебень справжній і від справжнього священика, українця. Лиш тільки заради цього людині посвяченій варто прийняти участь, приїхавши сюди раз на рік! Отож, до щорічного серпневого «махновського фесту» в Гуляй-Полі, що погрожують вилитися у банальну кількаденну пиятику, додаються і холодноярські днини, які, до речі, мають в своїй суть більш конструктивний початок. Отож, підтримаємо Холодний Яр, не забуваймо, чиї ми нащадки! Може, для деякої частини українців ця сакральна місцевість стане місцем прощі, своєрідної медитації. Нехай для більшості це буде просто якесь етнічне свято та бізнес-проект для підтримки місцевих ентузіастів цієї святої справи.

                                 

Володимир УЩАПОВСЬКИЙ Фото автора

ІА "Поряд з вами".

===========================================================================================

p.s. Трошки змінив розташування фото у публікації. Весь фоторепортаж можна переглянути тут:

http://photo.i.ua/user/2741333/314583/9052488/

============================================================================================

Прокуратура міста Києва, ретельно вивчив факти, висвітленні в програмі «Знак оклику» телеканалу ТВі, провела перевірку порушень конституційних прав ув’язнених, які утримуються в Київському слідчому ізоляторі. Про це повідомила інформаційне агентство «Поряд з вами» старший помічник прокурора міста Києва Олена Левченко.

За наслідками перевірки, прокуратурою міста порушено кримінальну справу за фактом службової недбалості посадових осіб Києвського слідчого ізолятора по 367 ст. Кримінального кодексу України. Справа порушена у зв’язку з неналежним виконанням своїх службовах обов’язків працівниками Лук’яновки, що призвело до порушення порядку та умов тримання ув’язнених. Також пані Оксана Левченко повідомила, що розслідування кримінальної справи проводиться слідчим відділом прокуратури міста Києва.

ІА «Поряд з вами»

==============================================================================================

Невеличке опитування:

                                                                       Вести из Донбасса

Вырезка:

...«Мы, жители домов №4 и №6 по бульвару Космонавтов, объявляем место своего проживания ТЕРРИТОРИЕЙ БЕЗ ПАРТИИ РЕГИОНОВ!

Партия регионов, в лице депутатов Константиновского городского совета наглым и циничным образом отобрали нашу придомовую территорию и практически приступили к строительству под нашими окнами очередного магазина. Мы на это им мандат не давали!!! В связи с этим обязуемся, что больше не будем, как раньше ни поддерживать, ни голосовать за партию, которая попирает волю народа!

 Призываем всех граждан страны не повторять наши ошибки и поддержать нашу инициативу!»...

А тут подробнее об этом:

http://obkom.net.ua/news/2012-04-14/1859.shtml

===========================================================================================