«Я не згодний був міняти свою шкуру й душу» 
Ток-шоу «Шустер Live» змусило вкотре стати на захист Юрія Шевельова

Новина про варварське зруйнування меморіальної дошки Юрію Шевельову облетіла весь світ, цій події присвятили й останнє (27 вересня) телевізійне політичне ток–шоу «Шустер Live». На якому впродовж двох iз половиною годин її обговорювали за участю голови Харківської обласної державної адміністрації Михайла Добкіна і харківського міського голови Геннадія Кернеса. На цьому ефірі і поза ним прозвучало стільки недостовірної інформації, що вона вимагає негайного спростування на засадах історичної правди.Презумпція винності

На обговоренні проблеми в студії Савіка Шустера відразу кількома учасниками було підкреслено: звинувачення в колабораціонізмі проти Юрія Шевельова були відкинуті ще тоді, коли йому надавалося американське громадянство. Сполучені Штати Америки як держава–учасник антигітлерівської коаліції старанно перевіряла всіх претендентів на своє громадянство на співробітництво з нацистами. Оскільки ніяких обставин, які б перешкоджали надати йому громадянство, знайдено не було, то Шевельов і став громадянином США.

На сесії Харківської міської ради було оголошено висновок Служби безпеки України, в якому повідомлялося про те, що в архівах СБУ справа про Шевельова відсутня. Таким чином, твердження про колабораціонізм Шевельова — це насправді суб’єктивні інтерпретації кількох осіб або груп осіб, які нав’язують свою позицію українській громаді.

Звинуватити його сьогодні в колабораціонізмі неможливо без розгляду цієї справи в суді або якійсь іншій повноважній інстанції. До того часу існує презумпція невинності. Але радянське мислення засноване на протилежному — на презумпції винності, згідно з якою людину спочатку заарештовують, а потім шукають докази її злочинної діяльності, зазвичай вибиваючи їх iз неї самої. Щось у такому дусі сталося й тепер, оскільки противники посилаються на автобіографічні твори самого Ю. Шевельова. Переважно мемуарний роман «Я — мене — мені... (і довкруги)». Розгляньмо їхні аргументи.

«Я не кривив душею»

Перше звинувачення, яке кидають на адресу Шевельова, — він активний співробітник української газети «Нова Україна», яка виходила в Харкові в період окупації під патронатом тодішньої влади. Це була щоденна газета. Перше її число вийшло 7 грудня 1941 року. Припинила вона своє існування в Харкові на початку лютого 1943 року. За чотирнадцять місяців існування газетиШевельов опублікував у ній близько десятка статей. У мемуарах він їх усі перелічив: «Мені пощастило тільки написати про Шевченка (48), Черкасенка (247) і Олеся (275)». У дужках автор подав числа газети, щоб можна було легко відшукати їх зацікавленим особам. Була вміщена стаття до століття альманаху «Ластівка». З харківських тем удалося подати статті про Потебню й Василя Мову. У поодиноких випадках він писав на теми культури мови, а також про місцеві події. Усього Шевельов вказав на дев’ять статей. Чи ж можна вважати його після цього активним учасником цього видання? У штаті газети він не працював.

Газету неодноразово прискіпливо аналізували різного роду «дослідники» творчості ЮріяШевельова. Про одного з них він сам розповів у мемуарах: «Коли в середині шістдесятих років, уже в Америці, Іван Білодід, заохочуваний Романом Якобсоном, у гармонійній співпраці з КГБ взявся розшукувати докази моєї нібито співпраці з нацистами (в радянській термінології «фашистами»), йому гостинно відкрили ультра–таємні фонди публікацій німецького засягу і єдиний компрометаційний матеріал, що він знайшов, була ця замітка (про виставу «Тоска» в Харківський опері) плюс мої власні спогади в передмові до моєї «Не для дітей».

«Співпраця з «Новою Україною», — писав він далі, — не ставила переді мною морально–етичних проблем. Я не кривив душею і не писав нічого проти своїх переконань. Не мало сенсу передруковувати сьогодні те, що я друкував у «Новій Україні», бо це речі поверхові, компілятивні й без великого інтелектуального навантаження, але з погляду морально–політичного їх можна було б передрукувати тепер не червоніючи».

Уявімо собі, що там, у статтях Ю. Шевельова, справді можна було знайти якісь компрометуючі його фрагменти. Невже б вони досі не були оприлюднені з трибуни сесії Харківської міської ради чи в студії Савіка Шустера? Але таких матеріалів немає.

«Це прирікало мене на безробіття й беззаробітковість...»

Істотне звинувачення, яке прозвучало від опонентів Шевельова, — це звинувачення в неприхильному ставленні до євреїв. Воно не має під собою ніякого ґрунту. Сам Юрій Володимирович розповів, що від 48–го і до 181–го чисел газети припинив iз нею співробітничати. Чому? Виявилося, що німецька цензура висунула вимогу, щоб автори, критикуючи радянську дійсність, називали її «жидо–більшовицьким» режимом. Така брутальність суперечила його поглядам, і він відмовився не тільки вживати цей термін, а й узагалі дописувати далі до «Нової України». «Я робив це, — написав він, — хоч це прирікало мене на безробіття й беззаробітковість, що в тих обставинах загрожувало мені голодом, а ми в Харкові тоді вже добре знали, що таке голод і голодова смерть».

Неправдою є й те, що Шевельову німецькою адміністрацією була надана для помешкання квартира єврейської родини, знищеної в Дробицькому яру. Висловлене спочатку як припущення, надалі це твердження вже фігурувало як доконаний факт. Юрій Шевельов мешкав у своїй квартирі №46 у будинку «Саламандра» між вулицями Сумською й Римарською. Його з матір’ю за радянських часів переселили в їхній же квартирі в кімнату для прислуги. В інших кімнатах жили дві єврейські родини: фармацевта Бімбата та енкаведиста, чиє прізвище автор на час написання мемуарів забув. У «дві кімнати, які лишилися після виїзду родини енкаведиста, ... ми й вселилися». З написаного випливає, що ця родина була евакуйо­вана, житло лишилося порожнім, його й зайняв  Шевельов iз матір’ю.

Один з оскаржників  Шевельова договорився до того, що нібито він мав прислугу під час війни. Насправді це демонструє рівень читацького розуміння текстів опонентами Шевельова. Йшлося ж про приміщення для прислуги, в якому змушений був жити він iз матір’ю за радянської влади, тоді як уся їхня квартира дісталася двом єврейським сім’ям.

«Німцем не хотів робитися»

Неправдою є те, що Юрій Шевельов пішов співробітничати до німців, тому що йому «кушать хотєлось». «Я пройшов — розповідає він про себе, — стадію схуднення і був готовий до спухнення».

Шевельов був німцем. Його батько мав прізвище Шнейдер. У 1916 році з дозволу царя генерал Шнейдер змінив своє прізвище на те, яке носив Юрій Володимирович. Матір його так само була з німецького роду на прізвище Медер. Для таких осіб відкривалися гарні перспективи за окупаційної влади. Записавшись у фольксдойчі, вони потрапляли під її опіку. Великі німецькі колонії, які існували на півдні України, перестали існувати саме під час війни. Німецька влада евакуювала в Німеччину всіх своїх етнічних громадян. Але Юрій Шевельов захищав у собі українську національну ідентичність.

«Я не хотів записатися як фольксдойче, — написав він, — за прикладом тьоті Марусі [материної сестри. — І. М.]. Формально на це були всі підстави, навіть більші, ніж у тьоті Марусі. Запис у фольксдойче гарантував вижити, мінімальну опіку, харч і паливо. У випадку евакуації (про що тоді ще не думалося) він забезпечував виїзд. Німцем я не хотів робитися. Рід родом, але я не був згодний міняти свою шкуру й душу».

Неправдивими є спроби видати Шевельова за високопоставленого урядовця німецької адміністрації. Насправді лише 15 травня 1942 року він отримав працю в Українській бібліотеці міської управи, а 20 липня того ж року його перевели в адміністративний відділ того ж закладу, де «завідував печатками». Його функція полягала в тому, щоб збирати заяви на дозвіл мати печатки й відносити їх до місцевої німецької комендатури. Тож називати його цензором, високим урядовцем немає ніяких підстав.

«Доцентів організовано не вивозили»

Шевельова звинувачують у тому, що він добровільно залишився під німцями. Але виїхати з Харкова напередодні окупації не було ніякої можливості. Радянська влада покинула свій народ на поталу завойовникам.

"Доцентів організовано не вивозили,- розповідає Ю.Шевельов і роз'яснює: "Потрапити на ешелони, що їхали далеко на схід, до Волги, Уралу, Середньої Азії, не можна було й думати. Вони їхали суворо за планом і заповнялися призначеними пасажирами за точними спискам". У ті списки не поталанило потрапити навіть безпартійним професорам. В Україні 40 млн. людей опинилися в окупації. Після Курської битви Л.Берія і Г.Жуков підписали наказ ПРО ВИСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ З УКРАЇНИ ЗА "ЗРАДУ СОВЕТСКОЙ РОДІНИ".Не вистачило вагонів. А ТО Б УКРАЇНЦЯМ СУДИЛАСЯ ДОЛЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР.

Геннадій Кернес показав фото, яке зафіксувало картину жахливої страти харків’ян: на будинку «Саламандра» — тіла повішених. Так, на це не можна дивитися без болю в серці. Названі й цифри. До початку німецької окупації в Харкові мешкало 700 тисяч населення, а після приходу РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК - 170 тисяч. Але на кому лежить провина за голод і смерть? У книзі «Не для дітей», де описана історія Юрія Шереха, автор відзначив: «За це відповідальність падала на РАДЯНСЬКУ ПОЛІТИКУ, що знищила містовисадила в повітря електровню й водогін, спалила хліби на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення". Повішені в Харкові з’являлися щоразу після «акцій червоного підпілля». Німці відповідали на це репресіями, і тоді жертвами ставали випадкові люди, зовсім не причетні до події.

Шевельов описав один такий випадок. Він йшов Театральним майданом і, досягши Пушкінської, перейшов на другий бік. «Тільки тоді я побачив, — написав він, — що це врятувало мені життя. З другого, західного, боку вулиці німецькі солдати хапали всіх перехожих чоловіків і тут же вішали на ліхтарях. За що це була відплата, я не знав, і, либонь, ті, схоплені, теж не знали».

Шевельова звинуватили навіть у тому, що в нього були, крім власного імені, ще й псевдоніми. А скільки їх було в Леніна? Як же можна звинувачувати автора в тому, що він використовує псевдоніми?

«Моя настанова на не–участь»

Але головний аргумент, який відкидає звинувачення Шевельова в зраді, полягає в тому, що він у 1941 році зрозумів те, що й Рада Європи в 2009 році, коли прийняла ухвалу про тотожність гітлеризму й сталенізму. Немає між ними різниці.  Шевельов багато разів опрацьовує цю тему у своїх мемуарах. «Ще перед вступом німців до Харкова, — пише він, — я знав, що ця війна — не моя, що Гітлер і Сталін мені однаково ворожі». «Це не була моя війна, наша війна, — написав він ще раз. — Як би вона не скінчилася, Україні могло бути тільки гірше. Риторика про нацизм - "брунатну чуму" була безглуздою, коли поруч не ставити Росію - "червону чуму".

Головна засада його життя — настанова на не участь у боротьбі двох однаково злочинних політичних систем. Це гасло він почерпнув з філософії Григорія  Сковороди, услід за яким міг повторити наприкінці життя: «Світ ловив мене, але не спіймав». Щоправда, досягти цього ідеалу не–участі українцеві в XX столітті було значно важче, ніж у вісімнадцятому.

Професор  Волосник звинуватив Шевельова в такий спосіб: якби всі повелися так, як він, то чи перемогла б антигітлерівська коаліція? Я відповім йому словами Юрія Андруховича, який iз посиланням на Альбера Камю пише про особливу мужність — бути на війні дезертиром: «Справді, якби всі чоловіки стали дезертирами, на світі виявилося б одним різновидом насильства — військового — менше». Війни б щезли.

P. S. Юрій  Шевельов заповів свій архів (тримайтеся читачі!)... Японії. Очевидно, він розумів, які баталії триватимуть навколо його імені в Україні.

Ігор МИХАЙЛИН,
доктор філологічних наук, професор кафедри журналістики ХНУ імені В. Н. Каразіна

«Компанія Табачника, Бузини і Вітренко мені не подобається» 
Комедійний актор Гарік Бірча, якого за одну з ролей звинувачують в українофобстві, вважає некоректними подібні закиди на адресу гумористівВалентина ОЛІЙНИК   

Гарік Бірча пародіював президентів Леоніда Кучму і Віктора Ющенка. Його добре знає нинішній глядач каналу ТЕТ за неоднозначною роллю Вітальки в однойменному серіалі, за виконання якої його навіть зарахували до числа українофобів. Це засмучує, але не «штопорить» актора, який зіграв більше двох десятків персонажів у вітчизняному кіно і серіалах та мріє нарешті дочекатися серйозних знакових ролей.«Дуже люблю свою країну»

— Гаріку, що думаєте з приводу того, що ваше прізвище у Вікіпедії входить до категорії «Відмічені в українофобії». Є там, до прикладу, російський політик Жириновський, наші: письменник Олесь Бузина, прогресивна соціалістка Наталія Вітренко і міністр освіти Дмитро Табачник; навіть Сталін...

— У мене просто шок! Я неприємно здивований, бо компанія, до якої мене записали, однозначно мені не подобається. Та якось виправдовуватися мені немає в чому... Найімовірніше це сталося через мого телевізійного героя Вітальку, який спілкується і не російською, і не українською, а суржиком. Та, вважаю, закидати мені українофобські настрої — безглуздо, оскільки тоді чи не всіх гумористів треба внести у той список. Резюмуючи, скажу одне, я народився в Україні, живу тут і не збираюся нікуди їхати, хоча і є пропозиції щодо переїзду в Європу. І коли мені кажуть, скільки можна у цій країні чахнути, я відповідав і буду відповідати, що дуже люблю свою країну, адже тут живе моя родина, предки тут жили...

— Попри немалу кількість ролей в кіно, вас більше знають як автора розважально–гумористичних телепередач. Який образ з усiх зіграних особисто ви вважаєте най­ближчим і найуспішнішим?

— Хочеться вірити, що науспішніша роль у мене ще попереду (cміється). Бо якщо вона вже була — що тоді мене чекає далі?! Додаються роки і мені все частіше хочеться чогось більш серйозного, а не просто смішити.

— Якщо не помиляюся, у 2005–му ви вперше на сцені КВК у складі київської команди «Аляска» показали блискучі пародії на представників політичної еліти. Чи отримували тоді КВКшники «дозвіл згори»? Знаєте, як прототипи ваших героїв реагували на побачене?

— Я ще у студентські роки пародіював Горбачова, але хто його тоді тільки не пародіював... А власне українську політеліту на великій сцені дозволив собі показувати ще у 2000–му році у Харкові. Це був образ Леоніда Кучми. Я тоді був першим, хто його спародіював. Дуже вдало. Після того мене навіть запросили до Києва.

Як раніше, так і тепер дозволу на пародії я особисто ні в кого не брав і не беру. У КВК ніколи не дозволялося нікого ображати, всі жарти були добрими.

Щодо реакції прототипів, якою вона була — не знаю. Але був один дивний випадок. Уже після першої пародії на Леоніда Кучму після репетиції до мене підійшов абсолютно незнайомий чоловік і запитав: «Ти як от, пародіючи, і по телефону, мабуть, подзвонити можеш, ну там розібратися якось?» Тоді я не зрозумів, чому цей чолов’яга щось запитує. Утім трохи пізніше мені знайомі пояснили, що спецслужби не сплять.

«Президент Ющенко за пародію на себе потиснув мені руку»

— У 2005–му, коли ви вже пародіювали і Тимошенко, і Януковича, і Ющенка, столична команда «Аляска», капітаном якої ви були, стала чемпіоном Вищої української ліги КВК АМІК. Чим найбільше запам’яталися ті часи?

— Тоді існувала так звана «дозволеність» політичного гумору. Пригадую, Президент Віктор Ющенко з дружиною, у компанії з Віталієм Кличком, були присутні у залі, коли ми стали чемпіонами. Наприкінці Віктор Андрійович навіть вийшов на сцену нас усіх привітати. «А ось цьому, — сказав, звертаючись до мене, — я хочу потиснути руку особисто». Знаєте, його дружина навіть сплакнула тоді, все дивувалася: «Як ви точно піймали, пародіюючи, і його міміку, і жести...»

— Наступним політичним стрибком у творчості став для вас у 2009–му гумористичний серіал «Недоторканні», в якому ви зіграли роль гаранта, Віктора Андрійовича. Якби серіал знімали сьогодні, чи вважаєте зараз можливим пародіювати Януковича чи, скажімо, Азарова?

— «Недоторканні» — це прекрасний серіал на вічну тему. Якби сьогодні випала можливість знімати такий проект, він був би не менш цікавим. Щоправда, зараз роль Президента я б уже не потягнув — не та комплекція і не той голос. А от Азарова, з точки зору образу, було б цікаво спробувати зіграти — є де «розвернутися». Взагалі, роблячи пародію, треба знаходити щось таке, що буде цікаве для всіх, у тому числі й самому прототипу. Я думаю, кожна людина добре знає свої недоліки й обов’язково сміятиметься з необразливих жартів, дивлячись на себе збоку. Можливо, колись я спародіюю і Миколу Яновича.

«Я не такий, як Віталька»

— Нещодавно на «ТЕТ» запустили новий сезон гумористичного серіалу «Віталька». Як почуваєтеся в образі, за який вам приклеїли звання українофоба?

— Із самого початку, коли серіал тільки почали транслювати, мене постійно асоціювали з Віталькою. Зізнаюся, мене це дуже зачіпало, бо я зов­сім не такий, як цей телевізійний персонаж. (Хоча прекрасно розумію, що акторові від подібного нікуди не втекти). Тоді це все швидко минуло. Хоча і зараз залишилися люди, які чомусь вважають, що я і в житті говорю суржиком і не зовсім адекватно поводжуся з дівчатами. Та, якщо така точка зору дарує комусь задоволення, приносить якусь радість, то заради Бога, я лише щасливий з цього — адже сміх подовжує життя!

— На початку кар’єри Андрія Данилка його для сценічного образу Вєрки Сердючки одягала рідна тітка. Розкрийте секрети дивацького гардероба свого телегероя.

— Що стосується гардероба Вітальки, то там практично все моє (смiється). Штани, наприклад, від румунського спортивного костюма, матеріал якого такий добротний, якісний. Його в часи тотального дефіциту мама прикупила мені «на виріст». В юності я його так і не носив практично, та коли врешті до нього доріс, то мода вже змінилася. Знаєте, оскільки ті штани завжди були мені якимись такими смішними, запропонував на зйомки саме їх — затвердили. Світер з яблуками також мій... А от сорочки вже підбирали, дублянку взяли на прокат в одній із кіностудій, шапку і шарф приніс стиліст. Особливо довго марудилися, вирішуючи, яким у Вітальки має бути взуття. І коли мені запропонували на вибір три пари, сумнівів, що це мають бути саме от ті бурки, не було. Вони були просто «в яблучко»! До речі, уже зараз наша знімальна група періодично розмірковує, як саме ділитиме між собою всі ці знакові речі після закінчення проекту. Я думаю, що насправді на згадку заберу все собі (смiється).

— Що нового вам було б цікаво робити завтра, якщо зважати на потреби телевізійної аудиторії?

— Знаєте, у моменти, коли я страшенно стомлююся, то думаю, що потрібно вже потроху згортатися і, можливо, відпочивати (сміється). Не знаю напевно, але можливо, хотів би спробувати зайнятися продюсуванням.

Справді смішного у житті дуже мало. Взяти до прикладу хоча б «Бійцівський клуб», де я зараз у журі. (Канал К1, на якому виходить програма, її презентує як шоу веселих та кмітливих, в якому команди показують смішні мініатюри та гумористичні скетчі. — Авт.) Насправді цей телепроект є для творчої молоді надзвичайно потужною стартовою платформою. Водночас там є і грошовий приз, за який варто поборотися. Тому, чим більше буде подібних проектів і команд, які братимуть у них участь, тим менше проблемної молоді вештатиметься вулицями і збиратиметься у підвалах. Щодо продюсингу конкретної людини, я також готовий допомагати, але маю бути впевненим у ній на 100 відсотків. Знаєте, мені потрібні палаючі очі, щоб я бачив у них величезне бажання працювати.

ДОСЬЄ «УМ»

Гарік Бірча (За паспортом — Ігор Ярославович Бірча)

Народився 15 вересня 1974 року в місті Долинська Кіровоградської області.

Закінчив історичний факультет Кіровоградського педінституту.

Учасник ігор Вищої Української ліги КВК і Московської вищої ліги КВК у складі Київського клубу «Аляска» (2002—2007рр.).

Знімався у гумористичних телепроектах «Недоторканні» (ТРК «Україна»), «Українці Афігенні» і «Шури–Мури» (ICTV), «Бігуді–шоу» та «Віталька» (ТЕТ).

Российскому президенту в последнее время настолько не везет в геополитических вопросах, что мне его становится просто жалко. Он просто влипает в скандал со скандалом, публично оказываясь в неприятнейших ситуациях. И это в тот момент, когда внутриполитическая ситуация в России как раз требует побед и убедительных доказательств величия. Московские выборы показали, насколько непопулярен Кремль сегодня, так что пошатнувшуюся веру нужно укреплять. А тут удар за ударом.
 
С другой стороны, жалеть можно человека, который по нелепой случайности выхватил себе мешок неприятностей. Но случайность – это когда один раз. Два можно списать на совпадение, а вот три раза за короткий промежуток времени – уже диагноз. Значит, либо человек неадекватно воспринимает реальность, либо умышленно прыгает на грабли. И кто в этом случае виноват?
 
Первый большой прокол, закончившийся большим позором для Путина – ситуация в Украине. Казалось бы – в чем проблема? Независимая страна идет в Евросоюз. И дойдет ли когда туда – еще неизвестно. При этом всячески демонстрирует желание сохранить отношения, продолжить сотрудничество и вообще остаться друзьями. Либо продолжай сотрудничать, либо не обращай внимания. Идет себе Украина в ЕС – в чем здесь ущемление авторитета и интересов России?
 
Тем более, что рычагов влияния достапточно мощных нет – в этом Путин убедился еще в первом противостоянии с «донецкими». Молчание стало бы лучшим выходом. Нет, сами подняли шум, объявили блокаду, закатили истерику. Что в результате? Украина идет своей дорогой, но теперь ВВП уже выглядит настоящим проигравшим. Унижение и поражение появились именно из-за упрямства российского президента. Винить некого.
 
Второе унижение – совсем свежее. Казалось бы – так ловко Владимир Владимирович использовал ситуацию вокруг Сирии, обыграл американцев. Российские СМИ уже успели радостно сообщить о большой дипломатической победе, о величии и мудрости и прочих достоинствах великого вождя великой страны. А в результате на Генассамблее ООН Барак Обама небрежно и публично эту победу у российского коллеги отобрал. Просто заявив, что как бы там Россия и Сирия не гарантировали, но у США достаточно оснований и причин, чтобы нанести удар в любой момент. И это в такое время и в таком месте. Всем очевидно, Путин не может гарантировать защиты союзникам. А что сам ВВП? А ничего – крыть нечем.
 
Третье унижение еще впереди, но звоночек уже прозвенел. Агентство Reuters со ссылкой на свои источники сообщило, что Евросоюз больше не считает «Южный поток» своим приоритетным проектом. То есть ни денег, ни содействия от Европы этот российский мегапроект не получит. Все. Не интересно. До свидания. А сколько вложено денег, сколько вокруг этой затеи было шума. А в результате ответ преуспевающего лавочника бедняку, обратившемуся с просьбой взять что-то на продажу – «Нет, сейчас не надо, потом заходи». Это не просто отказ – это демонстрация пренебрежения.
 
Мир изменился. Роль и влияние разных стран на геополитические процессы тоже изменились. Проблема Путина и причина его унижений в том, что он продолжает считать себя лидером сверхдержавы. С которой нельзя не считаться, которая диктует свою волю пусть не миру, но его части. Ближайшим соседям – точно диктует.
 
А по факту все уже совсем не так. Нет никакой сверхдержавы. Есть большая территория, целиком зависящая от спроса на свои углеводороды. Без реального влияния. И чем раньше товарищ Путин снимет свои розовые очки, тем меньше шишек он набьет себе на геополитической арене.

© Donchanin [25.09.2013]

В Україні триває вулична агітація проти російських валянок і матрьошок (ВІДЕО). 26-09-2013 15:55 | Категорія: Громадські акції, Новини, Події

На заклик Громадянського руху “Відсіч” продемонструвати громадянську позицію та розпочати бойкот російських товарів у відповідь на низку відверто агресивних дій Російської Федерації щодо України відгукнулися мешканці багатьох українських міст.

В рамках кампанії “Не купуй російське!” поширення плакатів, листівок та наліпок із закликом не купувати товари російського виробництва триває в Херсоні, Луганську, Луцьку, Івано-Франківську, Донецьку, Кам’янці-Подільському, Києві, Житомирі, Львові, Харкові, Могилеві-Подільському, Тернополі, Одесі, Рівному, Черкасах, Дніпропетровську, Чернігові, Запоріжжі, Кіровограді та Миколаєві.

Також символи російської “дружби” – зубаті матрьошки – почали з”являтись на вулицях не тільки обласних центрів, а й невеличких містечок – Димитров, Монастириська, Бершадь, Городня, Ірпінь, Бровари.

Тим, хто хоче взяти участь у кампанії, ініціатори пропонують заповнити анкету.

А хто хоче їсти російське, пропоную переглянути хронікальні кадри:

Слідкувати за перебігом кампанії можна, вподобавши в соціальних мережах сторінки fb.com/StopRussia та vk.com/stop_russia

Зробити пожертву на кампанію можна через:

Приватбанк (картка): 5211 5374 1408 3761 (Решетняк Борис Сергійович)

PayPal: [email protected]

Тетяна Чорновол Фашистське рішення ФІФА з "душком" Путіна? 28 вересня 2013, 20:19

Я не люблю футбол. Ніколи не думала, що якась новина з світу футболу може зробити мені так боляче. Звичайно мільярди вкрадені на ЄВРО-2012 образно болять. Але в даному випадку реально заболіло-запекло в грудях.

Новина, яка мене просто "вбила", полягає в тому, що за рішенням Дисциплінарного комітету Міжнародної футбольної організації ФІФА проти України були введені санкції. Зокрема, матч між збірною України та Польщі у Харкові пройде без глядачів, а також аж до 2018 року ФІФА заборонило грати міжнародні змагання на стадіоні "Арена-Львів", в який було "вгепано" стільки бюджетних коштів, що вистачило би на лікарню для хворих на рак дітей.

Причиною цих неймовірних санкцій з боку ФІФА стало, те, що львівські вболівальники ходять на матчі з червоно-чорними знаменами. І цей наш прапор української національно-визвольної боротьби, який майорить в кожному найменшому селі Західної України ФІФА визначило як... "фашистський".

Ніколи не думала, що мою національну гідність будуть принижувати мужі з футболу...

Адже це так цинічно карати українців за фашизм – жодна нація не постраждала від фашистів, так, як українська. Мільйони українців загинули від "коричневої чуми", але не менше полягло від геноциду "червоних" фашистів, які заморили голодом близько 10 мільйонів українських селян. А скільки мільйонів життів фашист Сталін згноїв в тюрмах-таборах? А скільки українських солдат фашист Жуков втопив під час форсування Дніпра задля визволення Києва від "гітлерівців", "щоб менше потім треба було в Сибір вивозити"?

І той, хто заперечує "червоний" фашизм нехай спочатку щиро відповість собі на питання чи хотів би жити в українському селі у 33 році?

Мені довелося народитися дочкою нації, яка століттями була жертвою. Проте жертвою бути принизливо. Тому, я особливо пишаюся, що в роки розквіту фашизму, саме українці продемонстрували героїчну та потужну боротьбу з цим явищем. І ця боротьба відбувалася під червоно-чорним прапором.

Під цим прапором "бандерівці" з УПА одночасно боролися проти червоного і коричневого фашизму. І з поваги до їх подвигу міжнародним символом "антифашистів" справедливо мусить бути червоно-чорний прапор.

Адже чи знають експерти ФІФА багато прикладів подібної героїчної боротьби проти фашизму у світі тих часів чи наступних?

А ось нинішня боротьба ФІФА з фашизмом погано пахне. Путінським душком.

Адже навряд чи ФІФА вдалося до цих санкцій від невігластва. Мені особливо болить, що тут очевидно замішані брудні гроші. Мені болить, що ці санкції очевидно є наслідком інформаційної війни проти України з боку путінської Росії.

Адже зверніть увагу на зовсім непрості збіги.

Перше, в минулому році спалахнув великий футбольний скандал: ШВЕЙЦАРСЬКИЙ СУД ВИЗНАВ ФІФА КОРУМПОВАНОЮ ОРГАНІЗАЦІЄЮ. В СУДІ БУЛО ДОВЕДЕНО, ЩО КЕРІВНИКИ ФІФи

БРАЛИ ХАБАРІ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Друге, НЕЩОДАВНО "ГАЗПРОМ" СТАВ ГОЛОВНИМ СПОНСОРОМ ФІФА!!!!!!!!!!!!!!!!! А позаяк Україна має кабальні ціни на газпромівський газ, очевидно того, що ми переплачуємо вистачить і на білу касу "спонсорства" і на хабарі.

Третє, скоро 14 жовтня – День УПА. Тому, певно розрахунок цієї газпромівсько – футбольної атаки на те, щоб підняти хвилю обурення львів'ян європейським вибором. Щоб послати населенню західної України, яке найбільше хоче в Європу меседж: "Вам туди не потрібно,

бо там, ваші святині вважають фашистським".

П'яте, рішення ФІФА звичайно погіршить імідж України на Заході, створить ще одну маленьку перепону на шляху в Європу.

Отже шлях в Європу не лише непростий, а й брудний. Треба розуміти, що Москва, як на конвеєрі буде клепати подібні технології!

 ТРЕБА ЗАХИЩАТИСЯ І ПРАПОР НАШ ЗАХИСТИТИ!!!

Отож сподіваюся на широку та адекватну реакцію українського політикуму та громадськості.

ЦЕ НИЗЬКО ВІДДАТИ "ФАШИСТАМ" НАШ ПРАПОР НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ!

ОСОБЛИВО, ЯКЩО БОРОТЬБА ТРИВАЄ...

Жовто-блакитний прапор це символ Держави, миру та благополуччя. Моя з родина піднімає його біля будинку кожного року на День Незалежності. Проте нині мій прапор червоно-чорний.

А ось ще одне враження на рішення ФІФА РОСІЙСЬКОМОВНОГО вболівальника України:http://ua.tribuna.com/tribuna/blogs/dneproges/8238.html

P.S. До недавна на книжному ринку ДОНЕЦЬКА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! майорів ЧЕРВОНО-ЧОРНИЙ СТЯГ!!!

При ЛЮБІЙ ВЛАДІ!!!!!!!!!!! Ну, і КОМУ ЯКЕ ЩО????????????????????????????????????????

| Пт, 2013-09-27

Відома українська письменниця Оксана Забужко прокоментувала ситуацію з демонтажем меморіальної дошки українському славістові, професорові Гарвардського і Колумбійського університетів Юрієві Шевельову.

На своїй сторінці у Фэйсбук вона опублікувала "старе відео" - Анонс про відкриття меморіальної дошки мовознавцеві Юрієві Шевельову. А також залишила повідомлення такого змісту :

«В усій цій харківській історії (відео „старе“: до того, як почався швондерівський шабаш) мене найдужче зачепила — „дівчинка, яка принесла 14 гривень“. Можливо, це перший громадський чин у її житті — і це по ній погромники били кувалдою. Дівчинка-символ, дівчинка-метафора: „наша маленька незалежність“ ©, та Україна, якій ціле 20-те століття не давали народитися, били по голові, вивалювали в грязюці і стирали з лиця землі. І от вона за 22 роки сп’ялась на ноги і хоче жити — повноцінно, гідно, осмислено... А довкола з усіх сторін щирять на неї зуби бандити, злодії, сутенери і шлюхи.

Не бійся нічого, дитино. Виростеш. Цим разом так, як у 1918-му, в них не вийде. »

---

В тему:

• Подручные Кернеса «демонтировали» кувалдой доску Шевелева. Фото
• Юрий Шевелев: как изживали и как выжил украинский язык. Часть 2: накануне революции
• Юрий Шевелев: как изживали и как выжил украинский язык. Часть 4: украинизация 1925-1932гг.
• Харьковский губернатор Добкин назвал языковеда Шевелева «мерзавцем и пособником фашистов»
• Горсовет Харькова решил убрать мемориальную доску языковеда Шевелева
• Юрий Шевелев: как изживали и как выжил украинский язык. Часть 3: КП(б)У не была украинской