ДАІ МВС України

Водночас керівник "Свободи" Донецької области повідомив, що зараз націоналісти шукають инші можливості, як дістатися на Марш Боротьби УПА. Детальніше про захід – за посиланням: http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/anonsy/042799/

Автор гігантських античних полотен, що прикрашають нині найвідоміші картинні галереї світу, народився 12 жовтня 1843 року в невеликому селі Новобєлгород (нині селище Печеніги) неподалік Харкова. У цьому військовому поселенні батько майбутнього художника не один рік служив лікарем драгунського полку. Втім, коли Хендрику виповнилося чотири роки, родина перебралася до губернського центру, придбавши в районі затишної Тюринки просторий маєток. Дім вихідців iз польських дворян одразу став місцевим осередком їхньої­ рідної культури й пристанищем харківських католиків, оскільки глава сімейства почав працювати старостою у міському костьолі, що й донині дивом зберігся по вулиці Гоголя.

У гімназії №2, куди Хендрика віддали до першого класу, на той час уже працював учителем малювання учень Карла Брюлова Дмитро Безперчий, якому вдалося пробудити художній дар не лише у юного Семирадського, а й у таких відомих українських художників, як Сергій Васильківський, Петро Левченко, Михайло Ткаченко. Секрет педагога Безперчого був у цілісному баченні світу, де важливим вважалося все — література, музика, живопис, творчість відомих майстрів. Що ж стосується техніки малювання, то вона з усіма професійними нюансами розбиралася з учнями настільки скрупульозно, що навіть після закінчення Петербурзької академії мистецтв Генріх Семирадський називав Дмитра Безперчого своїм єдиним учителем і листувався з ним фактично усе своє життя. «Я переконався у розумності начал, які ви мені дали, — писав він своєму наставнику вже з Європи. — Начал широких, що надавали можливість одночасно розвивати уяву і техніку та вимогу тренуватися в малюнку».

"Сцена з римського життя"

Після закінчення гімназії батько Генріха наполіг на тому, аби той вступив до Харківського імператорського університету на фізико–математичний факультет природничого відділення. Там студент зацікавився біологією і згодом захистив кандидатську дисертацію на тему «Про інстинкти комах». Ця праця була цікавою не стільки науковим змістом, стільки художнім оздобленням, оскільки майбутній кандидат фізико–математичних наук Семирадський щедро прикрасив її численними малюнками метеликів та жучків. До предмета своїх університетських занять Генріх більше ніколи не повернеться, але математичний розрахунок при побудові композиції, здатність сприймати світ через деталі, гостра спостережливість ока, на думку ­фахівців, з’явилися у митця саме завдяки студіюванню точних наук у харківській альма–матер. До речі, навчаючись в університеті, Генріх продовжував брати уроки у Безперчого і, отримавши диплом, уже двадцятирічним, став спочатку вільним слухачем, а пізніше студентом Петербурзької академії мистецтв.

"Біля джерела" 1898р. (Львівська картинна галерея)

У 1870 році художник приїхав до Харкова востаннє, аби продати родовий маєток. На той час його батько в чині генерала вийшов на пенсію і переїхав до Польщі. Під час цього візиту Семирадський продав директору художньої школи Марії Раєвській–Івановій свою картину «Оргія осяйних часів царизму», що нині зберігається в Харківському художньому музеї разом iз двома іншими полотнами художника — «У лавці трунаря» та «Ісаврійські пірати продають свою здобич».

Вулиця, де жили Семирадські, нині називається Семиградською. «Ми не раз говорили на засіданнях топонімічної комісії про зайву літеру в назві, — каже співробітник Художнього музею Ольга Денисенко, — але прикру помилку чомусь так і не виправили».

"За прикладом Богів"

Як тільки у 1864 році Генріх Семирадський вступив до пітерської академії і нарешті отримав можливість безвідривно займатися улюбленою справою, йому усміхнулася доля справжнього тріумфатора. Вже через рік він отримав Малу срібну медаль за ескіз «Янгол смерті б’є всіх первістків Єгипту», а у вересні 1868–го — Малу золоту за роботу «Діоген, який розбиває чашу». Цей успіх дав йому право взяти участь у конкурсі на Велику золоту медаль (вінець академічної освіти і мрію усіх студентів академії), яку він отримав у 1870 році за картину «Довіра Олександра Македонського лікарю Філіпу».

Разом iз цією високою нагородою Семирадському пощастило отримати право на пенсійну поїздку до Мюнхена за казенний рахунок, куди він вирушив уже з готовими ескізами масштабної композиції «Римська оргія осяйних часів царизму». Працюючи над картиною, молодий митець ризикнув поєднати в одну композиційну систему велику кількість персонажів, складне архітектурне тло, скульптури, непросту гаму нічних кольорів, вразивши експертів своєю відвагою і розмахом творчого пошуку. У результаті робота не залишилася непоміченою і допомогла художнику витягти черговий щасливий квиток.

 У 1972 році «Римська оргія» була показана спочатку на виставці у Мюнхенському художньо­му товаристві, а потім на академічній виставці у Петербурзі, де її спочатку купили за 2 тисячі рублів, а потім перепродали тоді ще великому князю, а в майбутньому — імператору Олексадру ІІІ. Так в особі спадкоємця російського престолу Семирадський знайшов і покровителя, і постійного замовника картин: той був настільки вражений творчістю художника, що поступово придбав фактично всі його масштабні полотна. І оскільки колекція монарха з часом стала ядром Руського музею у Москві, саме там зберігаються найбільш знакові роботи Семирадського.

 "Гонителі християн біля входу в катакомби". 1874р.

Доленосною «Римська оргія» для художника стала і тому, що виручених за неї коштів вистачило на поїздку до Італії, в яку він закохався одразу і назавжди. Спочатку митець хотів оселитися у Флоренції, де навіть зняв собі студію, проте коли на власні очі побачив Рим, то сказав, що зможе жити лише в ­цьому місті. Цитадель древньої цивілізації остаточно сформує тему його сюжетів — античність і раннє християнство, а також надасть творчості Семирадського монументальності, благородства, яскравості кольорів.­ Свій особняк під Римом він збудує максимально зручним для того, щоб створювати величезні полотна з героями на повний зріст.

"Генріх та Фріна"

Період 1880—1890 роки стане найбільш плідним десятиріччям у творчості Генріха Семирадського. Тоді ж він створить свою найвідомішу картину «Фріна на святі Посейдона в Елевсині». Перед тим як узятися до роботи, художник відвідав Грецію, де колись влаштовували античні оргії. «Давно я мріяв про сюжет із життя греків, що надавав можливість вкласти якомога більше класичної краси в його уявлення, — писав митець. — У цьому сюжеті я знайшов величезний матеріал! Сонце, море, архітектура, жіноча краса і німий захват греків при вигляді найкрасивішої жінки свого часу...»

«Танець серед мечів» (1881, Третяковська галерея)

Уперше «Фріну» Семирадський показав глядачам на своїй персональній виставці у Петербурзькій академії мистецтв, яку відвідало майже 300 тисяч чоловік. Просто з зали картину купив давній шанувальник художника імператор Олександр ІІІ, який тоді ж озвучив свій намір відкрити у Петербурзі музей російського мистецтва. Але той факт, що на цей доброчинний жест монарха надихнула картина з нетутешнім сюжетом, викликав неоднозначну реакцію у тодішніх мистецьких колах імперії. «Хіба це російська картина?» — обурювався живописець Григорій Мясоєдов, називаючи автора «чортополохом» і висловлюючи тим самим загальну думку про подію. Водночас у Європі, де Семирадський покаже «Фріну» пізніше, вона лише додасть йому нагород: художник стане членом Туринської академії і членом–кореспондентом Французької академії мистецтв.

"Похорони знатного руса"

До речі, нищівна критика російських митців на адресу Семирадського поступово стала чимось звичним. Його звинувачували у відірваності від життя, захопленні неіснуючим світом, який не має нічого спільного ні з реальністю, ні з істинним життям простого народу. Але, як не дивно, саме вигадана художником краса, що подібна до мрії, і стала гарантією його незмінної популярності у найширших верств населення. Ольга Денисенко каже, що у 2000 році Харківський художній музей виставив «Ісаврійських піратів, що продають свою здобич», на малій батьківщині Семирадського у Печенігах. Зал місцевої гімназії був переповнений увесь день, а пізно ввечері сюди прийшли у робочому одязі механізатори й попросили охорону відкрити двері персонально для них. «Хлопці, ми ж цілий день у полі, — сказали вони. — Дайте ж подивитися на піратів». Ще через два роки Генріху Семирадському у Печенігах відкрили пам’ятник, який і досі вважається єдиним у світі. І це при тому, що в історію він увійшов як російський і польський художник.

"Ніч на Івана Купала"

http://images.yandex.ua/yandsearch?text=%D0%9A%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%93%D0%B5%D0%BD%D1%80%D1%96%

D1%85%D0%B0%20%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%

BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE&stype=image&lr=142&noreask=1&source=wiz&uinfo=sw-1263-sh-710-fw-1021-fh-504-pd-1

Олена Білозерська INFO » Репортажі » Про зігуючих прихильників “Свободи”, нацистських колаборантів і гебешну агентуру

6 жовтня, 2013 |

В’ячеслав Піховшек написав статтю: “Почему “Свобода” должна, но не может отказаться от символики нацистов?”, в якій, зокрема, використовує мою скромну персону для, як йому здається, чорного піару проти “Свободи”, бо я є симпатиком цієї партії і я написала 2 липня 2009 року: «Скажу вам зараз крамольну річ: пам’ятники Гітлеру ще стоятимуть. Але, звичайно, не в Києві, а десь у Берліні».

Шкода, що мій ЖЖ навряд чи проіснує десь років із 50, інакше я попросила б вас занести цей пост у вибране, щоб потім, коли у Берліні таки поставлять цей клятий пам’ятник (як, наприклад, у Монголії поставили пам’ятник Чінгісхану), трохи позбиткуватися з тих, хто вважав це неможливим. Якщо доживу, звісно :)

Піховшек пише, що “Свобода” відмежовується від “зігуючих” фанатів на рівні поста Мірошниченка у блозі, але не на офіційному рівні, а також не закликає офіційно своїх прихильників не використовувати і засуджувати неонацистську символіку – бо не хоче втратити підтримку правих радикалів.

Вважаю, що в плані ставлення до зігування etc. політика “Свободи” цілком правильна. Неможливо уявити собі публічно зігуючого нардепа-свободівця. Також на акціях, які організовує “Свобода”, “зіги” під суворою забороною. Вважаю, що цього цілком достатньо. Чому раптом “Свобода” має публічно відмежовуватись від того, що не вона робила?
Якщо хлопчина, якого колись десь помічали із “зігою”, прийде на акцію “Свободи” і зробить там щось корисне (без провокаційного зігування на камеру) – це лише плюс.
А чому молодь взагалі іноді “пускає зіги” – бо, по-перше, молодих завжди тягне до чогось страшного і забороненого, по-друге – з тієї ж причини, з якої у 90-і деякі люди, що ніколи не належали до криміналітету, одягалися і поводились, як “братки”. Молодим людям властиво намагатися асоціювати себе з чимось зловісним і потужним. “Тільки зачепи мене – завтра 100 чоловік приїде”. Як правило, це минається – більшість “переростає” і стає звичайними людьми, решта починає займатися науковою, політичною і громадською діяльністю без занадто епатажних проявів.

Або ще ті зігують, кого з Кремля піднаняли, щоб завадити євроінтеграції України. Звичайна гебешна агентура. Ті агенти, що помолодше, зігують у потрібні моменти (і виключно перед камерами), а ті, що старші й досвідченіші, теж у потрібні моменти, імітуючи обурення, забезпечують розголос зігування. Всі відпрацьовують – хто за ящик пива покидати зіги на стадіоні, хтось за щось значно серйозніше – зробити так, щоб усі знали, що у державі, яка прагне євроінтеграції, на стадіонах пускають зіги, і це не маргінали якісь малолітні, яким батьки вчасно по дупі не надавали – за цим усім нібито стоїть парламентська партія.
Напередодні вільнюського саміту, коли імперія б’ється в істериці і в бій вже йдуть усі резерви на чолі з головлікарем Оніщенком – ця агентура вилазить з підпілля, як гриби після дощу. Одразу стає видно, хто на кого працював і працює досі.

Але цей пост не лише про “Свободу” та її прихильників, з “зігами” чи без. Він про підміну понять, яку яскраво видно у даній статті Піховшека, але грішить якою далеко не він один.
Головна думка його статті – що майже в кожній європейській державі були колаборанти, які співробітничали з Гітлером, на кшталт Квіслінга і Хорті, були національні дивізії СС, які використовували свою національну символіку – але ніхто в Європі цими людьми не пишається. Лише в Україні колаборантів оголошують національними героями, а це означає, що денацифікацію тут ще не закінчено.

Спитаєте, в чому підміна понять? А ось у чому.
Всі європейські країни, на які напала нацистська Німеччина, на момент нападу були суверенними державами. Німеччина, загарбник, позбавила їх суверенітету. Хто співпрацює із загарбником – колаборант. Це однозначно.
Крім того, лідери деяких держав, які нібито добровільно стали союзниками Гітлера – теж мали суверенні держави і це був їхній вибір. Задля справедливості – ця добровільність була доволі умовною. Був, наприклад, такий старенький чеський президент Еміль Гаха. Гітлер притиснув його і змусив здати Прагу без бою. Гаха мав ще два варіанти дій: він міг вчинити гітлерівцям озброєний спротив, покласти кращих чехів і перетворити Прагу з її старовинною архітектурою на Сталінград – і все одно не уникнути окупації, бо шансів у Чехії проти Німеччини не було. Також він міг терміново попросити Сталіна ввести до Чехії радянські війська – тобто, знов-таки окупація.
Гаха обрав Гітлера – як менше зло. Тим самим він зберіг Прагу і безліч людських життів. Коли у Чехію прийшли радянські війська, його арештували і вбили в тюрмі. В історію він увійшов як зрадник. Мені його шкода. Вам – ні?
Часи тоді були такі – коли вибір, м’яко кажучи, був дуже обмежений.

Україна ж у цей період не мала державного суверенітету. Українські діячі, які боролися за її суверенітет, як усі в такій ситуації, лавірували між сильними світу цього. Це називається політика. А раптом пощастить – два загарбники загризуть один одного й Україна вислизне?
Всі, хто відстоювали державний суверенітет України – українські національні герої. Навіть якщо у чомусь помилялися чи діяли колись методами, не набагато кращими від дій окупанта. Чи, може, хтось гадає, що герої національно-визвольної боротьби інших народів воювали у білих рукавичках?
До того ж – всі це знають, але навмисно про це “забувають” – абсолютна більшість українців, які були в “Галичині”, “Нахтігалі” й потім в УПА, ніколи не були громадянами СРСР і не мали перед “совком” жодних зобов’язань. Для західних українців якраз Сталін був тим загарбником, яким для французів, наприклад, був Гітлер. Усі вони, на чолі з Шухевичем – не більші нацистські колаборанти, ніж Сталін і його генерали, які разом з Гітлером дерибанили Польщу.

Для решти українців, до речі, Росія теж була окупантом, але з моменту останнього загарбання вже минуло два десятиліття – два десятиліття промивання мізків молодому поколінню і знищення всіх, здатних на спротив репресивному державному апарату. Не можна не брати до уваги і монополію на пропаганду. Інтернету тоді не було, і всі твердо знали, що Гітлер – божевільний маніяк, а Сталін – батько народів і кращий друг фізкультурників.

Просто Гітлер програв війну, і, як водилося в усі часи, полетіли голови тих, хто з ним з тієї або іншої причини співпрацював. Їх усіх оголосили поза законом. Якби тоді програв Сталін – злочинцями усіх часів назвали б його та його поплічників.

Принагідно скажу про ще одну неприпустиму підтасовку – коли події минулого намагаються оцінювати згідно закону і моралі нашого часу.
Люди добрі, ми з вами говоримо про часи, коли Гітлер заганяв євреїв до Аушвіцу, Сталін вкрив одну шосту частину суходолу мережею ГУЛАГів, а Трумен скинув дві ядерні бомби на японські міста, повні мирних мешканців. Всі тоді були один одного варті, але про це зараз не прийнято казати.

Якщо тебе скривдили, убили твоїх родичів, спалили хату – що ти міг зробити? Суду в Гаазі тоді не було. Та й зараз – ми добре знаємо, по скільки років невинно засуджені чекають розгляду їхніх справ у Європейському суді.
А тоді не було і цього. Не було й можливості провести об’єктивне міжнародне розслідування, щоб встановити конкретних винуватців. Тоді ти міг лише зібрати родичів, друзів і сусідів, піти до кривдників і вирізати у помсту їхнє село. Щоб вони зрозуміли: о, це круті хлопці, краще їх не чіпати.

Варто лише позбутися шор на очах – як імперськи-совкових, так і ліберально-європейських – і все це стає очевидним.

Коротше, висновок: ті, яким дуже хочеться, щоб ми за щось перед ними вибачалися й виправдовувалися, принижуючи себе, свій народ, свою державу і свою історію – ось вам велика дуля. Не дочекаєтесь.

Національний історико–культурний заповідник «Чигирин» звернувся до небайдужих людей з проханням зібрати 12 тисяч гривень, аби завершити підготовку до зимівлі дуба Максима Залізняка на хуторі Буда. Оскільки держава не виділяє на ці роботи ні копійки, то науковці самотужки шукають кошти для обробки дуба проти шкідників, на обрізку гілляк та заміну спеціальних канатів у системі «Кобра», котрі кріплять масивні гілки до крони.

«У нас незабаром відбудеться третя міжнародна конференція «Догляд за віковими деревами», на яку приїдуть фахівці, котрі й допоможуть нам у цій роботі iз заміни канатів у системі «Кобра», — розповідає «УМ» Богдан Легоняк, завідуючий філіалом «Холодний Яр» Національного історико–культурного заповідника «Чигирин».

За словами Богдана Васильовича, потрібно замінити застарілі синтетичні канати «Кобри», які вичерпали свій ресурс, також необхідно встановити додаткові канати на ті гілки, які досі цих канатів не мали. Така робота необхідна не лише для самого дерева, а й для безпеки туристів, адже канати підсобляють віковому дереву утримувати гілки й не дозволяють їм відчахнутися.

Своїх коштів у заповідника на такі роботи немає. Бо вхідні квитки тут коштують 1–2 гривні і за рік набігає лише 50 тисяч. А тільки на утримання пункту охорони, який біля дуба змушені були облаштувати, щороку треба 150 тисяч гривень. Без охорони біля дуба Залізняка, наголошує пан Богдан, обійтися неможливо. Оскільки наші люди нерідко поводяться біля тисячолітнього дерева, мов дикуни. «І все одно туристи примудряються витоптувати ґрунт навколо дуба, обдирати на стовбурі кору на пам’ять, а це значить, що йде велике навантаження на кореневу систему вікового дерева», — пояснює Богдан Легоняк.

За його словами, тисячолітній дуб Максима Залізняка загалом почувається добре. Фахівці, які обстежували вікове дерево, зробили висновок, що воно використало лише половину свого ресурсу. Тож якщо за ним дбайливо доглядати, то цей історичний велетень проживе ще тисячу років на радість людям.

Перерахувати кошти для дуба можна на рахунок Р/Р 26000060190638 ПАТ КБ «Приватбанк» м.Чигирин МФО 354347 код ОКПО 22809707 з поміткою «добровільні пожертвування на благодійні цілі». Отримувач — благодійний фонд соціального розвитку НІКЗ «Чигирин».

Репост вітається.