Переможці іноді заслуговують на перемогу. Це закінчення усім відомого висловлювання про те, що історію пишуть переможці, в якій місця переможеним нема.

Випадкова зустріч з переможцями у другій світовій війні, ветеранами Великої Вітчизняної війни, коротенька розмова з ними не похитнула моїх переконань в тому, що ці переможці заслуговують на Перемогу. Свято Великої Перемоги не матиме „терміну придатності” навіть після того, як  віддадуть останні почесті останньому ветерану.

 Свято відзначатимуть, поки іще житимуть внуки учасників ВВВ, котрим їх діди розповідали про свою юність, обпалену війною. Ота війна смертоносним вихором пройшлася по кожній українській родині і не обійшла жодної хати...

Мій дядько Магера Михайло Дмитрович, батьків старший брат, згорів у танку на Курській дузі. З осколками в ногах і під серцем повернувся з війни мій дід Дмитро. Моя баба Катерина, мамина мама, надірвалася на польових роботах в колгоспі після звільнення Вінниччини від окупантів. Весною 1944 р. потрібно було засіяти поля, щоб дати хліб фронту. Вдень вона на оранці тягнула разом з коровою плуг у шлеї, а вечором доїла ту ж корівку, щоб нагодувати дітей молоком, наполовину із кров’ю. Одного дня і баба, і корова впали на ріллі і більше не піднялися. Діда Олексу після Перемоги чекали в землянці 5 сиріт, які жили там після спалення села фашистами в ході каральної операції за зв’язок з партизанами...

Мої ровесники – внуки переможців також можуть розповісти щось із того, що їм переповідали зі своїх спогадів про війну їх діди.

На пам’яті, коли ветеранів ВВВ було більше, вже за кілька днів до 9 травня на вулицях можна було зустріти людей з численними нагородами на грудях. Їм чемно поступалися в чергах, їх запрошували на зустрічі з учнівською молоддю та в трудові колективи, вшановували у вітаннях по радіо та на телебаченні...

Кілька років поспіль ветеранів при нагородах взагалі не зустрічала в місті.

Яким же було моє здивування, коли вранці на лаві біля міськради побачила самотню постать ветерана „при параді” з газетою на колінах. Підійшла, познайомились і почали розмовляти.

Калачов Віктор Андрійович, народився в Уфі в 1926 р. До війни встиг закінчити 8 класів. В 1944 р. - мобілізація на фронт. Пройшов підготовку снайпера. Проте під Полоцьком він поповнив ряди піхотинців. Там же, під Полоцьком, відбулося бойове хрещення у першому бою.

За 260 днів на Білоруському фронті Калачов Віктор Андрійович приймав участь в операції „Багратіон”, звільняв Прибалтику від ворогів. Мав поранення. 60 днів лікувався в госпіталях. День Перемоги зустрів у Східній Пруссії.

Після війни відслужив у війську 8 років. Зумів за цей час здобути середню освіту. Це допомогло після армії поступити у військове училище зв’язку в рідній Уфі. Найтривалішою була служба в Румунії, хоча за роки кар’єри військового довелось побувати в різних куточках СРСР. Останнім місцем служби перед виходом на пенсію стало Рівне.

Та відпочивати не довелось. 17 років присвятив роботі інженера на заводі „Газотрон”. Зараз Віктор Андрійович для душі займається садівництвом та городництвом на дачі. Просто не звик сидіти без діла...

Більш детальніше про війну ми так і не змогли поговорити. До нас почали підходити інші ветерани. Проте, Віктор Андрійович встиг додати, що виживання піхотинця на фронті дуже важке. На фронтах війни найбільше загинуло бійців 1922-1926 рр. народження. „Цариця полів” найчастіше була тим гарматним м’ясом, яке кидалося в м’ясорубку війни в першу чергу.

Наступним моїм співрозмовником став Нечипорук Андрій Йосипович, котрий народився в м. Славута у 1924 р. В свій перший бій пішов зимою 1942 р. під Москвою. А за три дні до Перемоги йому дали путівку в санаторій. Отак для нього і закінчилася війна. Найбільшим подвигом було взяття в полон 3 німців. Один серед них виявився сином німецького посла в Москві. Дуже добре говорив російською, адже до війни навчався в радянській школі, а потім – в університеті. Полонений так хотів жити, що іще по дорозі до штабу „злив” своїм конвоїрам усю інформацію, яку тільки знав...

Між Віктором Андрійовичем та Андрієм Йосиповичем зав’язався діалог на рахунок заслужених нагород. Останній вирішив, що краще заспівати, аніж через щось посперечатися. І над майданом Магдебурзького права залунали жартівливі частівки у виконанні ветерана.

Навколо нас почали юрмитися інші ветерани, яких запросили на відзначення Дня Перемоги. Ніякої розмови про війну вже не могло й бути мови. Військовий, який представився, як заступник голови ради ветеранів, не дуже приязно поставився до моєї присутності на місці збору ветеранів. Довелось показувати посвідчення журналіста і пояснювати мету моїх інтерв’ю та де вони будуть опубліковані. До речі, жодного журналіста, як не дивно, поруч на той час я так і не побачила...

Мені прозоро натякнули, що моя присутність тут не бажана. Наостанок зробила іще кілька знімків, щоб мати якесь логічне завершення події 8 травня, свідком якої я несподівано стала. На прощання запросила ветеранів відвідати музей історії Національного університету водного господарства та природокористування. У експозиційній вітрині про ВВВ виставлено раритетні експонати, про унікальність яких рік тому було відзначено військовими істориками, котрі відвідали наш музей... 

Андрій Йосипович і далі створював святковий настрій своїми співами. В атмосфері піднесеності у ветеранів з’являвся молодечий запал, жага життя, відчуття своєї значимості та впевненості в ній.

А ветерани дійсно душею не старіють! Свято Дня Перемоги защораз їх повертає в травень 1945 року. В ньому – вони молоді! А навколо – ВЕСНА!

Символ ЖИТТЯ. Символ ПЕРЕМОГИ. Символ Миру.

 Днями поверталася додому із відрядження міжміською маршруткою. Пасажирів було мало, а тому водій по дорозі підбирав усіх, хто бажав їхати. Невдовзі до нас приєднався один молодик, приятель якого, за дивовижним збігом обставин, сидів позаду мене і від нудьги вже кілька годин поспіль комусь увесь час телефонував. Чоловіки зраділи несподіваній зустрічі і, всівшись разом, почали свою розмову, як належить, про все і про ніщо...

Не маю звички підслуховувати чужі балачки, тому намагалася зосередитися на неголосній музиці, що линула із радіо водія. Однак, якісь уривки діалогу між чоловіками таки чула. По якійсь миті я себе стала картати за те, що початок найцікавішого і вражаючу кількість деталей розмови попросту прослухала...

Із того, що я зрозуміла, вимальовувалась така картина.

Недавній зимовий погодній катаклізм потужними сніговими заметами, обривами електричних дротів та сильними морозами відрізав чималу кількість населених пунктів від зовнішнього світу. Рідні молодика відрядили його до бабці, яка самотньо проживала в майже безлюдному селі на межі Дубровицького та Рокитнівського районів. Тривожилися через те, що із бабусею раптово обірвався зв’язок.

Запам’яталось, що майже півтори доби людина пробивалася до села. На щастя – з бабусею все гаразд. Розрядився телефон, який ніяк без електрики не зарядити.

Коли майже вся чоловіча робота була зроблена (відкопано зі снігу господарські споруди, нарубані і складені у сінях дрова, там же, в сінях, наповнено діжки водою із колодязя), бабця попрохала, щоб онук навідався до сусідки – як вона там? Допомоги їй чекати нема від кого – вона давно живе одна та й хата її аж під лісом...  

Хатина від поля була занесена снігом по саму стріху. Лиш димар стирчав із тієї кучугури. Двір весь потонув у заметах і на ньому ні сліду. Страшно стало. А раптом тут уже допомога не потрібна? Став гукати – ніхто не обзивається. Тиша...

Вхідні двері наполовину вдалося звільнити із снігового полону. Цього вистачило, щоб протиснутися в сіни. І лишень тоді, коли чоловік почав обтупувати із взуття сніг, у дверях з'явилася господиня. Вона невимовно зраділа гостю і запросила його в світлицю. Перше, що вразило чоловіка, це те, що в хатині було доволі тепло і , навіть, спекотно.

 Слово за слово і бабця відверто розповіла, як вона переживає свою вимушену ізоляцію. До такого їй не звикати. Сніг бере із кватирки. Розтопить – має воду. На ній варить юшку із сушених грибів. На десерт можна поласувати заготовленими ягодами чи сушенею із фруктів.

Все про все - і до життя без електрики, радіо та телевізора можна звикнути; і нужду справляти в сінях на відрі, коли нема як дістатися до вбиральні за хатою; але ж як без дрівець – газу у селі нема, тим більше на хуторі? Звідки в хаті така жара, як у сауні?

Далі почуте із розповіді супутника у маршрутці просто ошелешило!

Бабця в грубці спалює „камінь”. Так робили ще з діда-прадіда її предки. Правда, „каменем” підпалювали лишень дрова. А тут, коли пенсія мала, а кубометр дров коштує, як півтори місячні пенсії, то доводиться всіляко „викручуватись”. За літо в лісі можна назбирати сякого-такого паліччя та сухостою, але на всю зиму цього замало. На пісках, той „камінь”, що лежав зверху, давно вже визбираний, то ж доводиться його копати і носити додому в корзині. Добре, що він не важкий. Дорогою назад пів корзини наповнюється  ще й грибами аж із вершком...

Чоловіку стало цікаво, який же той „камінь” із себе, що так добре гріє, і попросив бабцю його показати. Стратегічні запаси бабці на горищі та в коморі – їх вигляд і кількість – ледве не спричинили чоловіку серцевий напад. Паливом бабці на зиму служив ...БУРШТИН!!!

***

Мою розповідь можна коментувати всіляко. За що „купила”, за те й „продала”.

За державу прикро... Одним словом, дохазяйнувалися!!! Країна на межі дефолту, а тут грубку пропалюють реальними „асигнаціями”  і тим теплом обігріваються...

Якби в Україні вже нарешті легалізували б видобування бурштину місцевим населенням на законодавчому рівні, держава не втрачала би свої мільярди на контрабандних витоках „сонячного каменю” за кордон. Вирішилося б і працевлаштування населення депресивних районів, мали б і кошти на природоохоронні заходи, і бабця була б із дровами на зиму та іншими благами цивілізації. Було б тільки куди легально здати бурштин і отримати офіційно та сповна гідну платню за роботу...

 p.s. Фото взяті із мого блогу про музей бурштину в м. Рівному

Прощай, золотая осень-2013!

 Тебя такую прекрасную вряд ли забудут!

 Приходи к нам ещё! Радуй и удивляй!

Превращай нашу жизнь в золотую сказку!

Грустные чувства возникают, когда оказываешься в одном из уголков памятника садово-паркового искусства в смт. Гоща Ровенской обл.

Будет ли когда-нибудь возрождение старой усадьбы, хотя бы в музейном виде?

Старые липы пытаются вознести молодые побеги к солнцу, но сама усадьба умирает... Медленно... Без внимания и заботы... И, по всей видимости, к этому нет никому никакого дела...

Не секрет, что базисом человеческой личности есть память и приобретённый ею жизненный опыт. Без памяти нет человека. Ну, а без памяти прошлого своего народа - нет нации, а, значит - её будущего.

Дворец помещиков Валевских, которым в 1840-х годах принадлежало имение в Гоще. Выдержан в стиле шале - альпийского домика с фахверковым фасадом и мансардным этажом. Здание окружено крупнейшим в области периферийным парком площадью около 7 га, несколько одичавшим. С советских времён дворец используется в качестве районной библиотеки, состояние крайне ветхое.

Как работать в "читалке" такой библиотеки и как вообще здесь сохраняется книжный фонд - уму не постижимо! В виду полного безлюдья расспросить обо всём этом было не у кого.

Редкий прохожий старается быстро пройти мимо усадьбы. Остаётся гадать: страшно или стыдно,

 или в уголках памяти ничего не осталось о славном прошлом своего городка из-за забот по выживанию сегодня?

В противоположном уголке парка был воздвигнут советский очаг культуры - районный дворец культуры. Помпезный и в разы громадней, чем усадьба Валевских. Но со временем выяснилось, что и этот колосс оказался на "глинянных ногах", но при львах - белых и совсем не грозных. Ну, а офис по туризму по случаю 1 Мая, был на замке. В день труда - все работали на огородах. Значит, не тот я день выбрала, чтоб посетить выдающиеся места Ровенщины. В следующий раз буду умней.

Прошёл практически год... На третий день Пасхи 2014 г. я опять оказалась в Гоще. Путь к Свято-Михайловской церкви избрала через старый парк.

Хорошая погода, праздничное настроение, разноголосый щебет птиц и свежая зелень освещали парк солнечным светом. Он не казался мрачным и угрюмым... Но усадьба Валевских всем своим видом совершенно не настраивала на возвышенные чувства.

 Как больной, умирающий человек, усадьба совершенно не подходящая кандидатура для хорошей компании.

 За год прибавилось разбитых окон.

 Новая зелень замаскировала мусор, собравшийся за зиму.

 Стены былого величия, роскоши и красоты натянулись сырости и её тяжёлое дыхание неприятно ощущается даже на расстоянии. Хочется бежать отсюда без оглядки!!! Но долго мы будем бегать от собственного исторического наследия, которое надо после себя оставить своим потомкам? Каким оставим - такими нас и запомнят!!!

 Пока на этом свои заметки и закончу. Буду жить - буду усадьбу навещать, как бы там ни было у меня на сердце. Может настанет тот день, когда я увижу здесь тех, кто начнёт восстанавливать этот памятник архитектуры Ровенщины. И парк... Он тоже требует нормального внимания.

Добро пожаловать, друзья, на импровизированный вернисаж картин заката!

Каждый закат заключает в себе некую драму.

Но пока наша планета Земля вертится, трагедии в моментах заката - не предвидется.

Завтра опять начнётся с рассвета, восхода, торжества дня, в конце которого мы вновь увидим чарующий закат Солнца.

Так что зрелище заката нам дано Небесами для восторга и радости.

Ценим это, господа! И наслаждаемся закатами вовсю!!!