хочу сюди!
 

Sveta

33 роки, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-39 років

Замітки з міткою «сонячний камінь»

Особливості національної зимівлі на Поліссі

 Днями поверталася додому із відрядження міжміською маршруткою. Пасажирів було мало, а тому водій по дорозі підбирав усіх, хто бажав їхати. Невдовзі до нас приєднався один молодик, приятель якого, за дивовижним збігом обставин, сидів позаду мене і від нудьги вже кілька годин поспіль комусь увесь час телефонував. Чоловіки зраділи несподіваній зустрічі і, всівшись разом, почали свою розмову, як належить, про все і про ніщо...

Не маю звички підслуховувати чужі балачки, тому намагалася зосередитися на неголосній музиці, що линула із радіо водія. Однак, якісь уривки діалогу між чоловіками таки чула. По якійсь миті я себе стала картати за те, що початок найцікавішого і вражаючу кількість деталей розмови попросту прослухала...

Із того, що я зрозуміла, вимальовувалась така картина.

Недавній зимовий погодній катаклізм потужними сніговими заметами, обривами електричних дротів та сильними морозами відрізав чималу кількість населених пунктів від зовнішнього світу. Рідні молодика відрядили його до бабці, яка самотньо проживала в майже безлюдному селі на межі Дубровицького та Рокитнівського районів. Тривожилися через те, що із бабусею раптово обірвався зв’язок.

Запам’яталось, що майже півтори доби людина пробивалася до села. На щастя – з бабусею все гаразд. Розрядився телефон, який ніяк без електрики не зарядити.

Коли майже вся чоловіча робота була зроблена (відкопано зі снігу господарські споруди, нарубані і складені у сінях дрова, там же, в сінях, наповнено діжки водою із колодязя), бабця попрохала, щоб онук навідався до сусідки – як вона там? Допомоги їй чекати нема від кого – вона давно живе одна та й хата її аж під лісом...  

Хатина від поля була занесена снігом по саму стріху. Лиш димар стирчав із тієї кучугури. Двір весь потонув у заметах і на ньому ні сліду. Страшно стало. А раптом тут уже допомога не потрібна? Став гукати – ніхто не обзивається. Тиша...

Вхідні двері наполовину вдалося звільнити із снігового полону. Цього вистачило, щоб протиснутися в сіни. І лишень тоді, коли чоловік почав обтупувати із взуття сніг, у дверях з'явилася господиня. Вона невимовно зраділа гостю і запросила його в світлицю. Перше, що вразило чоловіка, це те, що в хатині було доволі тепло і , навіть, спекотно.

 Слово за слово і бабця відверто розповіла, як вона переживає свою вимушену ізоляцію. До такого їй не звикати. Сніг бере із кватирки. Розтопить – має воду. На ній варить юшку із сушених грибів. На десерт можна поласувати заготовленими ягодами чи сушенею із фруктів.

Все про все - і до життя без електрики, радіо та телевізора можна звикнути; і нужду справляти в сінях на відрі, коли нема як дістатися до вбиральні за хатою; але ж як без дрівець – газу у селі нема, тим більше на хуторі? Звідки в хаті така жара, як у сауні?

Далі почуте із розповіді супутника у маршрутці просто ошелешило!

Бабця в грубці спалює „камінь”. Так робили ще з діда-прадіда її предки. Правда, „каменем” підпалювали лишень дрова. А тут, коли пенсія мала, а кубометр дров коштує, як півтори місячні пенсії, то доводиться всіляко „викручуватись”. За літо в лісі можна назбирати сякого-такого паліччя та сухостою, але на всю зиму цього замало. На пісках, той „камінь”, що лежав зверху, давно вже визбираний, то ж доводиться його копати і носити додому в корзині. Добре, що він не важкий. Дорогою назад пів корзини наповнюється  ще й грибами аж із вершком...

Чоловіку стало цікаво, який же той „камінь” із себе, що так добре гріє, і попросив бабцю його показати. Стратегічні запаси бабці на горищі та в коморі – їх вигляд і кількість – ледве не спричинили чоловіку серцевий напад. Паливом бабці на зиму служив ...БУРШТИН!!!

***

Мою розповідь можна коментувати всіляко. За що „купила”, за те й „продала”.

За державу прикро... Одним словом, дохазяйнувалися!!! Країна на межі дефолту, а тут грубку пропалюють реальними „асигнаціями”  і тим теплом обігріваються...

Якби в Україні вже нарешті легалізували б видобування бурштину місцевим населенням на законодавчому рівні, держава не втрачала би свої мільярди на контрабандних витоках „сонячного каменю” за кордон. Вирішилося б і працевлаштування населення депресивних районів, мали б і кошти на природоохоронні заходи, і бабця була б із дровами на зиму та іншими благами цивілізації. Було б тільки куди легально здати бурштин і отримати офіційно та сповна гідну платню за роботу...

 

 

 p.s. Фото взяті із мого блогу про музей бурштину в м. Рівному