Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України

І любити. Бо віра вирощується-визріває на любові до Бога, до родини, до рідного краю — Батьківщини. Віра наповнює людину особливою енергією самозбереження в нелюдських умовах існування і водночас запалює вогнем вибухової самопожертви. Це і є та мить фатальної готовності покласти своє життя на олтар віри. Я чую силу спротиву до болю, Яка мене наповнює ущерть: Або здобудеш вимріяну волю, Або достойну вигадаєш смерть! Цим вистражданим, вибореним ідейно-світоглядним кредо керувалася авторка вірша “Благослови вогнем, а не словами…”, зв’язкова УПА Катерина Мандрик-Куйбіда, в долі якої боротьба за волю України і творчість не лише поєдналися органічно, а й взаємно стимулювали. Але як тоді зрозуміти ці перші рядки цитованого вірша, заперечать мені, у яких вогонь жертовної боротьби начебто протиставляється слову? Насправді якогось активного протистояння слова і діла, боротьби і творчості в поглядах і долі Катерини Мандрик нема. Є лише засторога не приховувати за патріотичними гаслами і клятвенними запевненнями свого відсторонення від активних дій, осуд будь-яких спроб уникнення особистої відповідальності за долю рідного краю, за розпросторення національно-визвольної боротьби. Згодом у “Повчанні дітям” вона образно виповість роль та значущість рідної мови, українського слова в національному прозрінні кожної людини, в єднанні нашого народу на шляху до творення Соборної України. Тільки тоді буде праведною така дорога, яка Вимощена Словом До людей і Бога… Що стосується вірша “Благослови вогнем…”, написаного 1946 року, коли її батька енкаведисти два місяці немилосердно били в Болехівській тюрмі, всередині все повідбивали і нарешті, нічого не вивідавши, відпустили помирати додому, тоді чи не вперше Катерина пережила глибоке трагічне потрясіння. Власного дому, своєї хати сім’я Михайла Мандрика вже на той час не мала — помирав покалічений чоловік у чужих людей. Молода дівчина із жахом і ненавистю пережила цю трагічну подію, бо побачила, до якої жорстокості доходять совєтські окупанти, намагаючись приборкати дух і волю її народу. Того ж 1946 року влітку Катерині у сні явився Ісус Христос і провістив: “Я закликав людей, щоб покаялися, щоб молилися, а ти, дитино, пам’ятай, що тепер 46 рік, а ти, дитино, за 4 роки в 50 році будеш на страшному суді”. І всі ці чотири роки, коли зв’язкова УПА опікувалася повстанцями — лікувала і доглядала поранених, прала їхній одяг, приносила їжу, переводила через гори, доставляла повідомлення, ходила в розвідку, вона думала, що ж станеться провіщеного 1950 року. І таки настав цей страшний суд — 25 жовтня 1950 року Катерину Мандрик заарештувало районне МГБ і лише через 14 років — після страшних тортур, нелюдських знущань, непосильних робіт і жахливих поневірянь по сталінських концтаборах вона 1964 року повернеться в Україну. Повернеться інвалідом другої групи. Випробування вогнем самопожертви розпочалося не 1946 року — значно раніше, коли Катерині йшов вісімнадцятий рік і вона долучилася до національно-визвольного руху. Тоді ж відчула смак образного слова і бажання виповісти свої думки й переживання у віршах. Почуття, роздуми прагнуть вивільнення і образного вивершення — шукають відповідної форми, в якій могли б віднайти своє художнє довершення. Приходять у її рідний край “другі совєти” — окупанти в тозі визволителів від гітлерівського нацизму, але для Катерини, як і для десятків тисяч молодих українських патріотів це “визволення” швидко унаочнюється жахливими репресіями і жорстоким придушенням національно-визвольного опору. Катерина Мандрик з особливою емоційною чутливістю реагує на носіїв “кривавих ідеалів”, відчуває непогамовну потребу боротися, помщатися за смерть своїх односельчан і вояків УПА і боронити свою Україну. Злоби кривавої пророки, Що вивергають з горла смерть, Ви тут пробудете допоки Ми гнівом сповнимося вщерть.

Переінакшить нашу вдачу Не вдасться, нелюди, і вам. Ми збережем любов гарячу І вірність нашим корогвам! Цей вірш 1945 року “Криваві ваші ідеали…” — своєрідна клятва молодої патріотки, яка у Великий День Воскресіння Христового посвячує себе на жертовну боротьбу з радянським окупантом, благословляючи себе на очищення вогнем оновлення на найвищій хвилі героїчної самопожертви. Великий День. Урочі дзвони Наш дух здіймають до небес. Ми Україну обороним! Христос Воскрес! Христос Воскрес! Це емоційне наповнення свого духу вірою в переможність визвольної боротьби є запорукою перенесення всіх випробувань на жорстоких перевалах долі. Для молодої повстанки совєтський окупант — руйнач духу, та агресивна сила, яка намагається передусім розхитати духовні основи нації, ослабити і впокорити національний дух, зруйнувати моральні устої українського народу. Вірш “Руйначі духу”, написаний 1947 року, вражає символічно-алегоричною наповненістю та ідейно-викривальною спрямованістю. Молода поетка виходить на горизонт мислення і поведінки радянського агресора, який у божевільному замірі підпорядкувати собі увесь світ шаленіє від всевладності та грандіозності майбутніх перемог. Катерина Мандрик-Куйбіда цей революційно-агресивний сказ, спричинений прагненням доконати весь світ, порівнює з настанням глобальної зими, планетарного обледеніння, що загрожує зникненням усього живого на землі. Уже в цих ранніх поезіях вбачається поетичний дар, який тяжіє до метафоричного і символічного оприявлення особистісних візій, вражень, уявлень, роздумів… Зримо проступає в її поезіях естетична емансипація яскравої в своїх творчих замірах індивідуальності. Це поривання до творчого самоздійснення Катерина Мандрик не приховує: Україно, серцю мила, Пісне неба і народу — Відчуваю: пружать крила, Я готова до польоту. (“Вслухаючись у ніч”) Образне слово виступає в її внутрішній потребі естетичної емансипації визначальним засобом. І чим активніше Катерина Мандрик втягується в боротьбу УПА за національне звільнення, тим виразніше проступає в її поезіях публіцистичний струмінь, тим потужнішим стає громадянський пафос і патріотичний голос. Ми можемо нині лише гадати, скільки поезій, що народжувалися під час лісових переведень повстанців чи дорогою зі Львова до Комі АРСР у худоб’ячому вагоні, чи в холодні ночі в бараках під землею, не вилилося на папір, забулося-не запам’яталося, скільки образів на знайшло своєї поетичної форми — хіба в таких немилосердно важких для виживання умовах було до творчої праці? Але якщо судити по віршах, які не мають дат написання, то неминуче утвердиться думка, що Катерина Мандрик-Куйбіда була настільки глибоко “заряджена” на образне мислення, що навіть на пограниччі життя і смерті в її свідомості пульсували естетичні почуття. Катерина Мандрик-Куйбіда — надзвичайно емоційно чутлива натура, від природи наділена даром провидіти. Трагічне потрясіння чи, точніше, усвідомлення-передчуття трагічної колізії настільки глибинно проникає в її душу, в її почуття і переживання, що вона набуває дару особливого чуттєвого пізнання. Її уява настільки ефективно активізується, що виявляє здатність викликати з ірреального світу образи Ісуса Христа, Матінки Божої Гошівської, не відчувати болю, коли її катували слідчі, нічого не боятися — “ні своїх катів, ні знущань, ні найтяжчого вироку”. Треба було мати таку духовну силу, щоб усвідомити й переконати себе, що віднині її Ангелом Хранителем є Матір Божа Гошівська. “Так воно і сталося: з молитвою до Бога я стійко переносила всі нелюдські умови пересилок і концтаборів. Молитва до Бога допомогла пройти мені через всі муки комуністичного пекла знущань”, — згадуватиме на схилі свого страдницького життя Катерина Мандрик-Куйбіда. Очевидно, що ця мужня, духовно зріла, релігійно свідома жінка пройшла-пережила катарсичну ідентифікацію — трагічні потрясіння спричинили вивільнення її душі, завдяки чому її душа відновила свободу. А це можливо за умови інтенсивної духовної роботи. Згадаймо долю Василя Стуса, його внутрішню боротьбу за звільнення власної душі від будь-якої скверни і набуття повної духовної свободи в умовах тотальної фізичної несвободи. Сама Катерина Мандрик-Куйбіда згодом наголошувала: “За цих нелюдських обставин виникала особлива потреба в інтенсивному духовному житті. Лише воно тримало тебе людиною попри намагання системи перетворити кожного на тварину, яка живе тільки інстинктами. Глибокі релігійні переживання, пошук сенсу саме в такому табірному житті, обов’язок продовжувати боротьбу в нових умовах, звернення до творчості дозволяло в’язням зберегти себе і вижити”. Дивовижне, захоплююче враження справляє героїчне життя і духовний світ Катерини Мандрик-Куйбіди! Рідкісне поєднання самопожертви в боротьбі за волю Батьківщини і творчої самореалізації. Ця мужня патріотка України зуміла породити і виплекати в своїй душі свободу. Свободу вибору свого місця в національно-визвольній боротьбі та свободу творчого самоздійснення. То як не захоплюватися цією героїнею, її боротьбою за віру, за свободу рідного народу, а отже, і за свободу його слова, як не побачити в її долі волю Божого Провидіння?!

6–7 вересня 2011 р.

Джерело

Опублікувати цю статтю Тетяни Швидченко мене змусили ось такі публікації які останнім часом почали з*являтися на нашому сайті як гриби дощу.Усілякі там Буртки, Пані та інші,жителі Одеси,Полтави,інших міст великої України неначе по команді взялися оплакувати "нещасну" долю жителів Галичини так ніби у їхніх власних регіонах усе чудово було. При тому брехня, спекуляція словом "русский"(русский як відомо не означає руський а у російській мові просто немає відповідного слова- замінника) стала звичайною практикою у неомосквофілів. Стаття трохи задовга для інтернету але показує усю гнилу сутність москвофільства колишнього і їхніх ідейних наступників - москвофілів теперішніх.

Мало  кому відомо, що на початку ХІХ століття Київ був значною мірою польськомовним. Так само лише нечисленна кількість зацікавлених знає, що в другій половині того ж століття на Галичині майже у всіх сферах життя домінували промосковські суспільно-політичні організації. Адже Галичина у свідомості пересічних українців закріпилася як нерушима цитадель українського націоналізму. Це ще один доказ того, що між уявленнями і дійсністю пролягає прірва завуальованих фактів та історичних стереотипів.

У ХІХ ст. москвофіли розгорнули активну  діяльність у рамках культурно-просвітницької, бізнесової а також  релігійної роботи на території Галичини, Буковини та Закарпаття, які на той час входили до Австро-Угорської імперії. Одними з перших пропагандистів москвофільських ідей Галичини були відомий ідеолог панславізму Міхаіл Погодін та історик Денис Зубрицький, які почали тісну співпрацю з середини 1830-х років. Саме навколо них сформувався пласт прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства на окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848—1849 років в Австрійській імперії. Події після «весни народів» стали приводом для надії на підтримку з боку Москви у більшості греко-католицького духовенства й старшої інтелігенції Східної Галичини. Така реакція була викликана встановленням польської влади та її категоричною позицією – заперечення існування русинів як окремої нації. В результаті домовленості з офіційним Віднем, намісниками та міністрами у справах Галичини призначалися тільки поляки.  Так, з 1869 року польська мова стала в Галичині мовою освіти та адміністрування, замінивши німецьку у Львівському університеті та інших навчальних закладах. На знак протесту українська інтелігенція вирішила шукати шляхи виходу з цієї ситуації, в процесі пошуку розділившись на два табори – тих, хто вірив у велич Російської імперії і сподівався на її прихисток, і прихильників ідей окремого українського шляху, незалежного ні від Польщі, ні від Москви. Перші, названі «москвофілами», отримали змогу розгорнутися на повну силу завдяки щедрій матеріальній підтримці російського уряду. Хоча, оскільки в умовах реставрації абсолютизму 1849—1859 років москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність, то на початку їм довелося зосередили свої зусилля у сфері освіти й культури. Завдяки таємному фінансуванню з Росії, москвофілам вдалося створити потужну видавничу базу, яка складалася з мережі газет, журналів, науково-літературних збірників. Ось перелік тогочасних москвофільських періодичних видань: «Слово» (1861—1887), «Страхопуд» (1863—1865), «Золотая грамота» (1865—1866), «Боян» (1867) і «Славянская 3оря» (1868), «Русская Рада» (1871—1912), «Наука» (з 1871), «Пролом» (з 1880), «Галичанин» (1893—1913), «Русское Слово» (1890—1914), «Прикарпатская Русь» (1909—1915), «Голос Народа» (1909—1914), «Русскій Голосъ» (1922—1939), «Русская земля» (1919—1938).

На хвилі антипольських настроїв під вплив москвофілів потрапили практично всі культурно-освітні установи галицьких та буковинських русинів — Ставропігійний Інститут, Народний Дім у Львові, Галицько-Руська Матиця, «Руська бесіда». Преса — «Зоря Галицька», львівський та віденський «Вісники», «Лада», «Сімейна бібліотека», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Головною  ідеєю москвофільства було твердження про етнічну однаковість росіян, українців і галицьких русинів. Москвофіли поширювали чутки про Росію як про «землю обітовану». Російського імператора ототожнювали зі спасителем, який прийде і врятує галичан від безчинства поляків та євреїв. Існування українців як нації категорично заперечувалося. При тому, що москвофіли за походженням були українцями, вони виступали проти широкого публічного використання літературної української мови. Ставились до неї з відвертою зневагою, наприклад, Денис Зубрицький називав українську мову «мовою пастухів». Саме тоді з’явився і поширився міф про те, що українська мова є продуктом впливу польської мови на російську, тобто української як такої ніколи не існувало, як і народу теж. Саме тоді набуло поширення т. зв. «язичіє» [1]. Втім, у побуті значна, якщо не більша, частина москвофілів спілкувалася польською, адже російською вони не володіли.

У 1870 р. москвофіли заснували власну політичну організацію — Руську Раду, яку називали прямою наступницею Головної Руської Ради 1848 р. та єдиним представником всіх західних українців. Після придушення царськими військами Польського повстання 1863 року, австрійський уряд надавав підтримку польським рухам, що було на руку москвофілам, які внаслідок цих подій розширили коло підтримки серед сільського населення Галичини. Відтоді образ «доброго царя» тільки закріпився за російською стороною.

Між москвофільськими освітніми осередками та аналогічними проукраїнськими структурами точилася жорстка конкуренція. На противагу «Просвіті», створеній у 1868 р., у 1876 р. було утворено «Общество им. Качковського», яке стало головним осередком москвофілів і з часом створило мережу місцевих філій і читалень по всій Галичині.  У 70-х роках ХIХ ст. галицькі села нараховували 181 народну читальню цієї організації. Знамените «краще втопитися у російському морі, ніж у польській калюжі» привабило до москвофілів навіть тих, хто скептично ставився до «російської благодаті».

Коли 1876 року вийшов Емський указ, москвофільські кола вітали заборону україномовного книгодрукування, оскільки вважали, що це піде на користь єднанню «братніх народів». Свята наївність галицьких москвофілів не забарилася розбитися об жорстку реальність подальших подій. Адже для російської влади вони були не стільки друзями і прихильниками, скільки добре оплачуваними проповідниками імперських ідей у стратегічно важливому для Росії регіоні.

Цікаво, що окрім культурно-просвітницької діяльності, москвофіли також  пропагували очищення греко-католицького обряду від латинізації. Зважаючи на те, яку роль відігравала в житті тогочасних галичан релігія, цей хід здавався безпрограшним, воно так би й було, якби в гру не вступив більш повноважний гравець. Австрійський уряд, вбачаючи у таких тенденціях небезпідставну загрозу сепаратизму, ініціював відставку митрополита Йосифа Сембратовича та найбільш активних прихильників москвофілів з керівництва греко-католицької церкви. Після інциденту з парафіянами села Гнилички, які під впливом активістів москвофільського руху оголосили про перехід до православного приходу, австрійська адміністрація провела суд над провідними москвофілами («Процес Ольги Грабар»). Це був початок подальшого державного переслідування руху москвофілів у Австро-Угорщині, який завдавав нищівного удару їхній ідеології, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» москвофільської верхівки. Авторитет москвофілів серед народу стрімко падав, криза їхньої ідеології позначилася на становищі проукраїнських народовців, які на той час дедалі більше зміцнювали свої позиції.

У 1900 році, під керівництвом Руської Ради, москвофіли об’єдналися в «Рускую Народную Партію» (РНП). Справа обернулася так, що РНП, у зв’язку зі зростанням українського народного руху, мала підтримку з боку польських партій і намісника. Також до того часу в середовищі москвофілів уже утворилося два різних напрями — «старшокурсники» і «новокурсники», що в 1909 р. фактично стало причиною розколу партії. Новокурсники стали радикальним крилом партії, на чолі з Володимиром Дудикевичем і Дмитром Марковим, обравши курс на повну національно-політичну єдність із Росією і прийняття російської літературної мови. Така позиція, а також співпраця з поляками, призвели до відходу поміркованих колег із партії до осередку українських національно-демократичних сил.

Незважаючи на занепад москвофільського руху ще з 80-х років ХІХ ст., його представники й далі намагалися проводити активну роботу. Так, у вересні 1909 р. «новокурсники» почали випуск щоденної газети «Прикарпатская Русь», яка стала їхнім головним друкованим органом. На утримання цього видання партія щорічно отримувала 14 тис рублів із казни Російської імперії. Така таємна грошова допомога була продуманою державною політикою, згідно з якою «прикарпатским русским» щороку виділялося загалом 85 тис рублів від міністерства внутрішніх справ і фінансів. Також для активістів проросійських організацій було організовано безкоштовне навчання в російських навчальних закладах. Така політика була настільки вдалою, що, попри падіння популярності москвофільських ідей, навіть до 1910 року на виборах багато галичан голосували за проросійські партії.

Критична  ситуація для симпатиків Росії настала  з початком Першої світової війни. Політична  верхівка москвофілів з перших днів конфлікту зробила відкриту заяву  про підтримку Російської імперії. 11 серпня 1914 р. в Києві було створено «Карпаторусский освободительный комитет», завданням якого було включення Галичини, Буковини і Закарпаття до складу Російської імперії. Австро-угорська сторона сприйняла цей виклик відповідно: розпочалися арешти москвофільських активістів і всіх, хто був до них близьким. Одночасно з переслідуванням москвофілів почалися репресії звичайних українців через те, що австро-угорська влада не бажала більше терпіти явно сепаратистських витівок проросійських сил. Ув’язнення та масові розстріли застосовували щодо мирного українського населення, тисячі українців потрапили до концентраційних таборів. На початку через те, що відвідували москвофільські зібрання і мали до них хоч якесь відношення. Пізніше арешти поширилися на всіх інших: були вони прихильниками москвофільства чи народництва — вже не грало великої ролі. Талергоф, Терезієнштадт, Гнав, Гмюнд, Куфштайн, Швац — ось ширший перелік концтаборів, ніж зазвичай публікують популяризатори москвофільської тематики. Найбільшим і найвідомішим із них став Талергоф. Саме там зосередилась перша хвиля ув’язнених, більш чи менш дотичних до москвофільського руху. У грудні 1914 року там перебували близько 8 000 в’язнів, у листопаді 1916-го — 2 717 (85 % українців; 76 % селян, 7 % греко-католицьких священиків). Загалом, із 1914 до 1916 рр. було зареєстровано 14 000 в’язнів. У Талергофі не було бараків аж до зими 1915 року, нестерпні умови утримання призвели до пошесті плямистого тифу та інших інфекційних захворювань, що спричинило високу смертність серед ув’язнених. Лише серед зареєстрованих було майже дві тисячі загиблих. Але тогочасні ідеологи москвофільства створили свою мозаїку подій, назвавши те, що відбулося «першим геноцидом ХХ століття». Образ мученика, який постраждав за проросійську ідею, драматичною постаттю увійшов фактично у всю тогочасну творчість москвофілів. Був створений Талергофський комітет, який протягом 1924—1932 років видав чотири випуски «Талергофського альманаху». Також проводилися Талергофські з’їзди. Навіть відкрили пам’ятник «невідомому талергофцю». Продовжують пропагувати цей культ деякі російські кола і зараз. Наприклад, у 2007 році було видано книгу спогадів в’язня Талергофа Васілія Вавріка «Геноцид карпаторусских москвофилов — замолчанная трагедия ХХ века». В ній ідеться про те, що від репресій австро-угорської влади та її помічників, українських націоналістів, постраждало 60 тисяч «карпаторосів» — «представників російського православного народу, який проживав у Прикарпатській Русі».

В серпні 1914 року Львів був окупований російськими військами. У східній частині Галичини утворили генерал-губернаторство, на чолі якого поставили графа Георгія Бобринського, котрий заявив, що місцеве населення завжди було російським і пообіцяв насаджувати їм російську мову, закон та уклад. Разом із ним цією справою займалися й залишки москвофілів, які потрапили до Львова з російською армією. Їхніми керівниками були Володимир Дудикевич (очолив «Русский народный сонет»), Семеон Бандасюк і Юліан Яворський. Вони розпочали стрімкий наступ на самостійників та керівництво Греко-католицької церкви, це збурило місцеве населення, яке почало невдоволено ставитися до прихильників російського вектору і тих, хто їм пособляв. Тим паче, згодом стало зрозуміло, що росіяни навіть не збираються виконувати головні сподівання місцевого народу — виступати проти поляків, адже Російській імперії це було зовсім невигідно.

За  час окупації Росією Галичини москвофіли були там єдиною легітимною політичною силою, але вони не обіймали жодних вагомих посад у тодішньому уряді. Займалися суто русифікацією місцевого населення і репресіями проти українського національного руху. Ця ситуація відверто вказувала представникам москвофільства на їхнє місце в російських планах. Проводилися масові обшуки та арешти, тисячі людей було вислано до Сибіру. В 1915 році було підписано наказ, згідно з яким чоловіче населення Галичини разом із сім’ями мусило переселятися у віддалені райони Російської імперії. А оскільки люди були проти такого розвитку подій, їх виселяли силою. При цьому спалюючи цілі села та створюючи у містах табори для переселенців.

Завершилось це все на початку літа 1915 року, коли російські війська почали відступ. Відступаючи, вони брали в заручники тисячі мирних людей, серед яких велику кількість становила інтелігенція і духовенство. Багато представників москвофільського руху емігрували до Росії. Там вони в більшості розчаровувалися в ідеології москвофільства і згодом брали участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917—1920 років. Так, міф про Росію як «землю обітованну» для всіх знедолених і ображених був розвіяний остаточно.

Залишки москвофілів після поразки національно-визвольних змагань розділилися на два  політичні  табори — «праву» Галицько-Руську Народну Організацію (згодом Руська Народна Організація (РНО)) та «ліву» Партію Народної Волі. У 1918 році «Руський Виконавчий Комітет» виступив із підтримкою українців у війні з поляками. Така позиція не була узгоджена з консервативними колами москвофілів, які мали намір співпрацювати з польським урядом. Представники РНО шукали підтримки у польських урядових чільників і мали тісні контакти з російською меншиною та російськими емігрантами у Польщі. Ця течія у подальшому розділилася на дві групи — Руську Аграрну партію та Руську Селянську партію (РСП). Проурядова політика давала їм змогу до певної міри втілювати у життя свої культурно-національні, економічно-господарські та політичні плани. Консервативна частина РСП мала популярність у традиційних москвофільських повітах регіону (Зборівщина, Жовківщина, Бродівщина, Каменеччина, Турчанщина, Сяноччина, Перемишлянщина, Радехівщина, Равщина, Самбірщина, Золочівщина). Територію політичного впливу намагалися розширювати і в інших регіонах, але не всюди це вдавалося, бо в свідомості галичан імперський міф про Росію вщент розбився об справжні наміри російської сторони. Ці наміри вони не лише побачили на власні очі,  а й відчули на собі неодноразово.

Москвофіли  далі поширювали ідеї про єдність  галицького й російського народів  та проголошували своїм політичним ідеалом Російську федеративну республіку, складовою якої вони й далі планували зробити Галичину. Маючи значний досвід такої діяльності, вони вирішили зробити «хід конем» — узялися за підвищення освітньо-культурного та економічного становища населення, тому траплялися випадки, коли з ними співпрацювали навіть селяни, які  не були їхніми прихильниками. Висуваючи гасла про єдину російську літературну мову для всіх «слов’янських народів», вони популяризували її, публікуючи свої «вісники», організовуючи різні культурні заходи, гуртки і курси, викладали історію Галичини в контексті єдиного руського простору. Також фінансували студентство з метою формування нових кадрів.

Радикальна  частина «Руського Виконавчого Комітету» розійшлася в поглядах з консерваторами і влилася в ліву партію «Сельроб», яка, хоча й орієнтувалася на більшовицький режим у Радянській Росії, але офіційно дотримувалася української національної платформи. Нечисленні кооперативи, які перебували під її впливом, займалися більше політичною пропагандою, аніж економічною роботою. У Львові сельробівці контролювали товариства «Український Робітничо-Селянський Дім», «Робітничий театр», видавничу спілку «Нові шляхи» та інші.

Що  характерно, усі культурно-просвітні  товариства, створені москвофілами в період перед Другою світовою війною, до кінця 1930-х років занепадають переважно через фінансові труднощі. А припинялося фінансування москвофільських осередків одночасно з припиненням офіційної підтримки владою. Так, на початок 1940-х на Галичині фактично не залишилося жодного життєздатного москвофільського товариства чи інституту. Їхні залишки продовжували існувати ще кілька років на Закарпатті, але після того, як ці землі увійшли до СРСР, останні москвофільські осередки було ліквідовано.

Імперська ідея, як засіб існування Росії, є швидше аксіомою, ніж теоремою. Хронологія подій дозволяє неозброєним оком окреслити доволі невибагливу схему, за якою перманентно обертається маховик її реалізації. Ця схема є своєрідною політичною пірамідою з відповідною ієрархією «замовник — ідеологи — виконавці — маси». Вона досить чітко простежується на прикладі феномену москвофільства. Замовником виступила Російська імперія, яка мала забезпечити фінансову опору і, мірою реалізації запланованого, — офіційну підтримку на державному рівні. Ідеологи-пропагандисти в особі Погодіна, Зубрицького та інших збирали навколо себе коло виконавців, які включали різні функціональні групи. Серед них — фанатики, які щиро приймали пропоновану їм ідею за чисту монету і несли її в маси. Сюди можна віднести й тих, хто використовував своє становище суто для потреб матеріального прибутку, звичайних простодухів, яким легко нав’язати будь-яку точку зору та інші подібні категорії. Детальніший опис схеми потребує окремого розгляду, тому, повертаючись до теми, зазначимо, що  сприйняття соціумом цієї схеми залежало вже від обставин і кмітливості замовника. Не дарма, після остаточного приєднання західних українських земель до СССР проект москвофілів згорнувся остаточно. Справді, хто ж залишає в господарстві віник, коли з’являється пилосос?

Минуло  більше століття, а засоби й умови  реалізації подібних проектів зазнали лише несуттєвих змін. Сьогодні ми маємо старого замовника, який час від часу перевдягається в ту чи ту одежу, й ті самі міфи та ілюзії, якими живиться суспільство. Міф про «доброго сусіда» — це новітня модифікація легенди про доброго царя, причому об’єктів симпатій кілька, але одиниці розраховують на власні сили. Разом із тим, світ увійшов до інформаційної епохи, потоки інформації стали всюдисущими і як ніколи доступними. Якщо в минулому столітті можна було контролювати доступ до інформації, то тепер у ній легко загубитися. Тим не менше, суспільство не бажає думати і споживає те, чим його годують, замість того, аби зробити хоча би спробу власного вибору. Українська інтелігенція, апелюючи до громади, мусить про це пам’ятати, щоб знайти правильний ключ до вирішення подібних проблем і самій не загубитися в трансформаційному морі соціально-політичних віянь.

Література  та примітки:

1. «Язичіє» — назва мови, що нею писали в ХІХ ст. москвофіли. Основою «язичія» була церковнослов’янська мова в суміші з російською, але з домішкою українізмів та полонізмів і з українською вимовою. Від 1887—1893 pp. провідні москвофільські видання перейшли на російську літературну мову.

***

Мессершмітт BF-109E

www.city-interactive

Автор: Григорій Пустовіт

Cьогодні комуністи та їхні союзники по коаліції з Партії регіонів ведуть чимало розмов про нібито співпрацю ОУН-УПА з фашистами. Ці розмови підштовхують до роздумів: а як же поводилися комуністи в той час, коли реально вимальовувалася політика стосовно фашистської Німеччини у СCСР, як будували вони свої стосунки з нацистами перед війною? Занурившись у архіви тодішніх часів, дійшов висновку, що ліпше було б для комуністів узагалі цієї теми не торкатися...

Озброївшись книжками сучасних російських істориків, які, на відміну від наших, мають доступ до архівів, а саме лєнінградця Ігоря Буніча «Операція «Гроза» та Ю.Дьякова і Т. Бушуєва «Фашистський меч кувався у СCСР», виданою у 1992 році видавництвом «Советская Россия», я зрозумів: якби не тісна співпраця між двома тоталітарними режимами, то совєтський народ загалом і українці зокрема взагалі не знали б, що таке Друга Світова війна, і дата 22 червня нічого не символізувала б. .. Наші земляки-західноукраїнці, за велінням долі опинившись у СCСР, виявили, що їх улюблений, за часів перебування при Польщі, фільм Чарлі Чапліна «Великий диктатор», у якому з'являвся двійник Гітлера в особі єврея-перукаря, в СCСР був із 1939 року заборонений. Зате у прокаті з'явилися фільми, зняті у фашистській Німеччині. Мало того, ще за часів Польщі вони мали можливість почути з німецьких радіостанцій гітлерівський марш «Майн фюрер! Майн фюрер! Майн фюрер!». Яке ж було їхнє здивування, коли совєтські солдати почали теж його виконувати, крокуючи вулицями західноукраїнських міст і сіл, тільки з іншими словами: «Все вьіше, и вьіше, и вьіше!». Якщо ж говорити про музичні уподобання совєтських комуністів узагалі, то вони часто співпадали з уподобаннями фашистів. Так, на прийомі у совєтському посольстві, організованому в листопаді 1940 року у зв'язку з візитом Молотова в Німеччину для зустрічі з Гітлером, друга людина в нацистській партії Гесс на акордеоні зіграв відому кожному солдату вермахта пісню «їх хатте айне камераде». Пісня Молотову дуже сподобалась, і після війни вона з'явилася в СCСР як «Пісня про червоного барабанщика». Взагалі, у совєтських комуністів та німецьких нацистів, хоч як дивно, було багато спільного. Наприклад, любов до свастики. У перші роки совєтської влади свастика у комуністів була дуже популярною, її використовували, де треба й не треба. Справа дійшла до того, що у листопаді 1922 року в «Известиях» нарком освіти РСФСР Луначарський видав спеціальне «Попередження», в якому категорично заборонив використовувати свастику як революційний символ. Методи боротьби у них теж співпадали. М.Бухарін, виступаючи у 1923 році з доповіддю Комінтерну на XII з'їзді РКП(б), заявив: «Характерним для методів фашистської боротьби є те, що вони більше, ніж яка-небудь інша партія, засвоїли та застосовують на практиці досвід російської революції. Якщо їх розглядати з точки зору їхніх політичних прийомів, то це повне застосування більшовицької тактики і спеціального російського більшовизму». До речі, найперший переклад гітлерівського «Майн кампф» був зроблений саме російською мовою за особистим розпорядженням Сталіна. Маршал Совєтського Союзу К.К. Рокосовський засвідчує: «Всі ми у свій час читали книжку Гітлера «Майн кампф» («Воєнно-історичний журнал», 1989 р., №4,ст.53). Спільним ворогом комуністів і нацистів було капіталістичне суспільство. Зокрема, Гітлер 24 березня 1942 року заявив: «Потрібно ліквідувати капіталістичне суспільство». Та й не забуватимемо - ідеологічним батьком Гітлера був Готфрід Федер, автор заклику до світової революції: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», підяким, до речі, виходили не лише совєтські газети, а й нацистські в Німеччині. У німецьких газетах писали про переваги колгоспної системи у СССР, про сталінську конституцію, про передовий стаханівський рух на виробництві. Найбільшими святами у фашистській Німеччині були 1 травня, коли німці під червоними прапорами йшли на демонстрацію, як, до речі, і в СССР робили, а також 8 і 9 листопада. У СССР найбільшими святами були практично ті ж самі дати... 31 жовтня 1939 року Молотов виступив із доповіддю «Про зовнішню політику Совєтського Союзу» на позачерговій 5 сесії Верховної Ради СССР. У ній він зазначив, що «не лише безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війну за «знищення гітлеризму». В ці ж дні центральна газета совєтських комуністів «Правда» повністю надрукувала промову Гітлера на зустрічі з ветеранами нацистського руху в крупному пивному залі Мюнхена на честь чергової річниці «Пивного путчу», який відбувся 8 листопада 1923 року. Так, нібито совєтським людям дуже потрібна була ця нацистська маячня. Після вибуху в пивній, де тільки-тільки виступив Гітлер і вчасно, як для нього, поїхав, Сталін передав Гітлеру близько 1,5 тисячі німецьких комуністів, які свого чау втекли до СССР. Сталін хотів переконати фюрера у своїй непричетності до замаху. А комуністи? Комуністів Сталіну ніколи не було жаль: ні своїх, ні, тим більше, німецьких. Передача їх відбулася на мосту через Буг. А 21 грудня із 61-ю річницею від дня народження Сталіна привітали Гітлер, Муссоліні та Ріббентроп. їх поздоровлення газета «Правда» та інші центральні видання розмістили першими серед безлічі привітань, у тому числі - ще декількох фашистських діячів дещо меншого рівня, але з настільки звучними іменами, що всі центральні газети СССР із текстами поздоровлень були пізніше на довгі роки поховані у спецсхови, а деякі просто вилучені та знищені. До речі, із західних лідерів Сталіна ніхто не поздоровив...

Коли ж 1 вересня 1939 року гітлерівці напали на Польщу, газета «Правда» повідомила совєтським читачам, що збройний конфлікт між Німеччиною та Польщею розпочався через напад групи польських військовослужбовців на радіостанцію у прикордонному містечку Гляйвіц. Весь світ писав правду, тільки совєтські комуністи передруковували фашистську брехню, дурячи власний народ. 8 вересня 1939 року, коли 4-та танкова дивізія німців увірвалася до Варшави, Молотов відправив Ріббентропу вітальну телеграму: «Я отримав Ваше повідомлення про те, що німецькі війська увійшли у Варшаву. Будь-ласка, передайте мої поздоровлення та привітання уряду Німеччини». Після кривавого розподілу Польщі совєтські комуністи зустрічали фашистів не лише хлібом-сіллю та гучними бенкетами, а й проведенням спільних парадів. Так, у Бресті парад приймали фашистський генерал Гейнц Гудеріан і совєтський комкор, командир 25-го механізованого корпусу Кривошеїн. У Гродно парад переможців приймав майбутній герой Сталінграда Чуйков. Такі ж паради пройшли у Ковелі та Пінську. Нацистсько-комуністичним союзникам було що згадати. Наприклад, коли героїчний гарнізон Брестської фортеці під командуванням польського генерала Костянтина Плісовського відбив усі атаки Гудеріана, останній звернувся за допомогою до Кривошеїна. І совєтська важка артилерія виручила своїх фашистських союзників. Польські жовніри не здались, героїчно загинувши від совєтських снарядів та нацистських куль. А які теплі братання відбулися на мосту через Буг між совєтськими та гітлерівськими солдатами! Про це Сталін у телеграмі Гітлеру скаже: «Дружба, скріплена кров'ю». 27 вересня 1939 року в Москву прилетів Іоахім фон Ріббентроп із польського питання. Був гучний бенкет, на 22-му тості радник німецького посольства Хільгер збився з рахунку. «Я почував себе як серед своїх товаришів по партії», - зізнався пізніше розчулений Ріббентроп. Тоді ж Сталін проголосив тост: «Я знаю, як німецький народ любить свого фюрера. Тому я хочу випити за його здоров'я!». Гітлер теж пошановував Сталіна, про що свідчать його заяви: «Сталін, без сумніву, - історична особистість цілковито величезного масштабу» та «геніальний Сталін». Для порівняння, Черчілля Гітлер називав «слабовільною скотиною» і «шакалом», а Рузвельта - і «душевнохворим», і «мізерним євреєм».., Коли 13 листопада 1940 року в Берліні відбулася зустріч Молотова з Гітлером, останній вітав совєтського гостя нацистським привітанням підняттям руки. І це не дивно, адже кожен агресивний крок гітлерівців отримував щиру підтримку від комуністичного керівництва СССР. Так, Молотов вітав Ріббентропа у зв'язку із захопленням Норвегії: «Вітаю з блискучою висадкою!» А 17 червня 1940 року, в той самий день, коли розгромлена Франція запросила перемир'я, Молотов викликав до себе німецького посла Шуленбурга й висловив йому «найтепліші та найщирі привітання Совєтського уряду з приводу блискучих успіхів німецьких збройних сил». У СССР, на відміну від інших країн світу, закрили посольства окупованих Норвегії, Югославії та інших країн. У січні 1940 року було створено «Товариство дружби НКВД-СС». Коли ж делегація гестапо відвідала своїх московських колег, то подарувала їм машинку для виривання нігтів. Як діє ця машинка, вони показали на німецьких комуністах, які сиділи у Суханівці... У вересні 1939 року 36 найбільших транспортних кораблів Німеччини, у т.ч. «Бремен», «Нью-Йорк», «Швабен» та інші, переховувалися від англійського флоту в Мурманську. В Мурманськ веселити німецьких моряків прислали з Лєнінграда ансамбль російської народної пісні та танцю. Мало того, німці в Мурманськ привели трофейний корабель «Сіті оф Флінт», що викликало міжнародний скандал між СССР і США. Після цього цей пароплав відправили до німецького порту. 3 18 серпня по 1 вересня 1940 року совєтські криголами «Лєнін», «Сталін» і «Каганович» почергово й таємно провели з Мурманська до Берингової протоки німецький крейсер «Комет», щоб той вів бойові дії проти англійських торгових транспортів у Тихому океані. Дуже інтенсивно й корисно для нацистів розвивалися торгові стосунки між СССР та Німеччиною. Якщо у 1938 році совєтський експорт у Німеччину становив 53 мільйони марок, то в перші місяці після прийняття нової торговельної угоди - 800 мільйонів марок. Майже 80% всіх матеріальних засобів, які давали Німеччині можливість вести війну у 1939-1941 роках, постачались із СCСР. Із 1 січня 1940 року по 22 червня 1941 року Німеччина отримала з СCСР: .1,5 млн. тонн зерна; 1,5 млн. кубометрів лісу; 350 тис. тонн міді; 100 тис. тонн бавовни; 2,8 млн. тонн марганцю; 1,2 млн. тонн прокату; 2 млн. тонн нафтопродуктів; 42 тис. тонн хрому; 2,7 млн. тонн брухту кольорових металів... І це були поставки, які Німеччина нізвідки більше не отримувала, бо ніхто у світі з нацистами не хотів мати справи, крім, фактично, СССР. До початку війни СCСР поставив у Німеччину товарів на 1 млрд. марок більше, ніж Німеччина до СCСР - таке було сальдо торговельного балансу. Після І світової війни на Німеччину наклали певні обмеження в питаннях розбудови збройних сил, їх підготовки та оснащення. Та СССР і тут надав допомогу фашистам. Німецькі літаки «Юнкерс» проектувались і будувались у Філях та Самарі, німецькі артилерійські снаряди вироблялись у Тулі та Златоусті, виробництво німецьких бойових отруйних речовин було налагоджено у Красногвардійську, а Лєнінград надав свою науково-технічну базу для створення нових німецьких підводних човнів. Перші прототипи пікіруючого бомбардувальника Ю-87 та майбутнього «Мессершмідта» пройшли випробування саме на совєтських полігонах. У Липецьку й Воронежі проходили підготовку майбутні офіцери люфтваффе, а в Казані - танкісти. 20 тисяч майбутніх офіцерів вермахту пройшли підготовку в СCСР. Можна було б іще багато казати про дружбу і співробітництво перед війною між СССР та Німеччиною, тим більше, що про це ще буде багато написано. Адже в Росії існує засекречена так звана «Особая папка», яка по сьогодні зберігає у собі документи, які навіть зараз бояться оприлюднити. У цій папці знайшли «Секретні протоколи» пакту Молотова-Ріббентропа та наказ Політбюро (зі всіма підписами) про розстріл поляків у Катині. А в папці -100 000 одиниць зберігання. «Особую папку» дозволять розсекретити і опублікувати лише тоді, коли помруть усі, хто народився 1956 року. Такі, на жаль, правила оприлюднення подібних документів. То чи не чесніше було б для сучасних комуністів засудити ті дії своїх попередників, які сприяли становленню вермахту та фашистської Німеччини й у кінцевому результаті призвели до багатомільйонних жертв серед народів світу, зокрема, й колишнього СССР? І не шукати «пилинку» в чужому оці, маючи таку «дубину» у власному...

Григорій Пустовіт, голова Луцької міської організації Спілки офіцерів

P.S.То що ж вони святкують?

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG   НАРКОМ ВНУТРІШНІХ СПРАВ СРСР МИКОЛА ЄЖОВ, НА СОВІСТІ ЯКОГО — КРОВ СОТЕНЬ ТИСЯЧ ЖЕРТВ. СТАЛІНСЬКА М’ЯСОРУБКА ЗНИЩИЛА І ЙОГО

Нинішнього року виповнюється 75 літ від початку Великого терору 1937—1938-го — другої після Голодомору 1932—1933 рр. більшовицької акції в Україні, спрямованої на винищення уцілілого від Голодомору селянства, а також інтелігенції й усіх національно-патріотичних сил. Цю публікацію про Великий терор підготовлено за книжкою «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.», яку видали у 2010 році Німецький історичний інститут у Москві та Німецьке науково-дослідницьке товариство. До книги увійшло 243 документи про репресії, що надані Галузевим архівом Служби безпеки України в той час, коли її очолював до 2010 року Валентин Наливайченко, а також коментарі істориків.

ПОЧАТОК

2 липня 1937 року Йосип Сталін телеграмою повідомив народного комісара внутрішніх справ Миколу Єжова і регіональних керівників Комуністичної партії про початок великої кампанії зі знищення і ув’язнення 270 тисяч радянських громадян, переважно в Українській РСР. Розпочався Великий терор 1937 року. Сталін вимагав у п’ятиденний термін подати до Центрального комітету Комуністичної партії число осіб, які будуть розстріляні в регіонах, а також склад «трійок», які здійснюватимуть репресії.

4 липня 1937 року народний комісар внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський наказав начальникам обласних управлінь НКВС до 6 липня скласти списки осіб, які будуть розстріляні, а 7 липня доповісти йому про число осіб, визначених до страти. 10 липня І. Леплевський доповів М. Єжову, що в УРСР виявлено 23 936 осіб, до яких будуть застосовані репресії. Також він просив вказати дату, коли слід розпочати розстріли. 13 липня було визначено 45 оперативних груп НКВС, яким доручалося проведення репресій в областях (Українська РСР мала в 1937 році сім областей і Молдавську автономну республіку).

21—23 липня до Києва надійшли телеграми з областей про визначення осіб, яких потрібно розстріляти: Харківська область — 2 000, Вінницька — 479, Одеська — 653, Дніпропетровська — 1 500.... У відповідь Москва визначила, що мусить бути розстріляно 10 тисяч осіб, але ця кількість (ліміт) на прохання місцевих каральних органів було збільшено до квітня 1938 року, коли ліміт на розстріл сягнув майже 120 тисяч осіб. 28 липня на нараді в НКВС УРСР було визначено, що на виконання акції буде мобілізовано 5 000 активістів НКВС в середньому на 10 днів з платою щодня по 7 рублів на кожного. Начальник відділу Матвій Герзон затвердив цей план, а відповідальний за місця ув’язнення Абрам Вольфсон повідомив, що в’язниці спроможні розмістити «за умов черговості при вилученні» 40 тисяч осіб.

30 липня М. Єжов наказав розпочати репресії 5 серпня 1937 року і закінчити за чотири місяці. У наказі йдеться мова про те, що всі «ворожі елементи підлягають негайному арешту, і після розгляду їхніх справ на трійках — розстрілові». Було категорично застережене «повне збереження у таємниці часу і місця виконання вироків». За статистикою НКВС в УРСР розстріляно в 1937 році 72 683 особи. Ще більша кількість арештованих потрапила до виправно-трудових таборів Сибіру і Крайньої Півночі.

Таємниця Великого терору ретельно охоронялася в СРСР. Але «імперії зла» не стало, і Німецький історичний інститут у Москві і Російська політична енциклопедія видали у 2010 році російською мовою двотомник «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.».

У назві наведено цитату з промови Микити Хрущова на пленумі Московського міського комітету Комуністичної партії 14 серпня 1937 року. Двотомник відкривається подякою колишньому (до березня 2010 року) керівникові Служби безпеки України Валентину Наливайченку за всебічну підтримку проекту дослідження масових репресій в Україні та надання документів з Галузевого архіву СБУ. В упорядкуванні книги, крім німецьких істориків, брали участь українські дослідники Ольга Довбня, Сергій Кокін, Ірина Смирнова і Олексій Тепляков з Росії.

У двотомнику повністю наведено 450 документів, вказано біографічні дані згаданих осіб, а також прокоментовані етапи акції.

Варто зауважити, що на сьогодні двотомник є найновішою публікацією документів і статистичних матеріалів каральних органів, що стосуються Великого терору в Українській РСР.

ЯК МОСКВА ГОТУВАЛА ТЕРОР

На місцях спочатку не збагнули масштабу Великого терору. І. Леплевський 10 липня 1937 року писав М. Єжову: «Дані про Донбас і Дніпропетровськ очевидно применшені. Відповідні вказівки цим областям зроблені». Наляканий цим попередженням, перший секретар Донецького обласного комітету Комуністичної партії Едуард Прамнієкс того ж дня телеграфував до Й. Сталіна: «Числа повідомимо через кілька днів».

Перший секретар Дніпропетровського обласного комітету партії Натан Марголін повідомив, що число призначених до «першої категорії» (так були закодовані розстріли) збільшилося в 10 разів — 2 500 осіб проти 234-х у першому списку. Після цього з місць надійшли прохання про збільшення числа осіб, яких дозволялося розстріляти, зокрема додати служителів Церкви. Остання вимога була викликана ще й тим, що всесоюзний перепис населення 1937 року засвідчив велике число віруючих — 56,7 відсотка. НКВС Української РСР наказав «розпочати рішучі дії з ліквідації церковників і прихильників сект».

10 липня 1937 року з Києва був розісланий дозвіл трійкам «розпочати працю». Це стривожило Москву. Ініціативу Києва було скасовано, Москва повинна була навчити виконавців певним правилам терору, щоб їхню діяльність не розголосили за кордоном, як це сталося у випадках під час Голодомору 1932—1933 рр. в Україні.

16 липня 1937 року в Москві відбулася конференція, де М. Єжов і його перший заступник Михайло Фріновський докладно проінструктували її учасників про ліміти розстрілів, проведення арештів, дотримання таємниці, порядок звітності. З Харкова і Вінниці надійшли прохання додати до числа репресованих ще й «учасників повстанського опору радянській владі». Москва погодилася, бо в Україні колишні повстанці складали значний відсоток населення.

Усі деталі каральної кампанії були враховані у наказі М. Єжова № 00447, спрямованому на «остаточне вирішення проблеми внутрішніх ворогів Радянського Союзу». Там зазначалися прізвища членів 64-х «трійок», які мали стати головними виконавцями репресій. «Трійки» збиралися вночі і розглядали лише списки арештованих. Жодного в’язня на засідання «трійок» не викликали, вирок не оскаржувався і виконувався негайно. Зазвичай вирок приреченим не оголошувався. Для збереження таємниці було впроваджено визначення: «10 років виправних робіт без права листування». Насправді — розстріл. Лише після 1945 року сім’ям страчених стали повідомляти, що їхній родич помер в ув’язненні від вигаданої для нього хвороби. Ця брехня стала відомою лише у 1989 році.

30 липня 1937 року наказом № 00447 М. Єжов доручив з 5 серпня розпочати акцію «з репресування колишніх куркулів, активних антирадянських елементів і кримінальників». Чорна хмара Великого терору накрила Україну.

ДРУГИЙ ЕТАП ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ: 1938 РІК

Розпочинаючи в серпні 1937 року Великий терор, так звану «куркульську операцію», Москва наказала закінчити її за чотири місяці. Але на місцях вал репресій розгорнувся з такою силою, що його не можна було зупинити у зазначений термін. Москва і не хотіла обмежувати ініціативу областей у цій кривавій гонитві, тому 31 січня 1938 року дала вказівку про продовження репресій і визначила новий ліміт: щонайменше 48 тис. осіб, засуджених до розстрілу. Термін виконання — до 15 березня.

В Україні перша половина 1938 року стала найбільш кривавим періодом Великого терору. До розстрілу було засуджено лише органами НКВС 122 274 особи і понад 73 200 осіб — до ув’язнення. Для керівництва акцією в лютому 1938 року до Києва особисто прибув народний комісар внутрішніх справ Микола Єжов. Він наказав поширити репресії з села на міське населення, а також розпочати переслідування «інших контрреволюційних елементів», тобто інтелігенції. Приводом для репресій було визначено зв’язки з закордоном, колишнє «повстанчество» і громадські міжлюдські контакти.

Першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України став Микита Хрущов, народним комісаром внутрішніх справ — Олександр Успенський. Вже 17 лютого 1938 року ліміт на розстріли в Україні було збільшено на 30 тис. осіб. Розпочалося масове знищення активної частини населення. Наприклад, у Вінницькій області від 26 березня до 10 травня 1938 року було розстріляно 3 200 осіб з 3 427-х арештованих за цей час. Особливу увагу НКВС приділяв стратам колишніх вояків петлюрівської і гетьманської армій, учасників націоналістичних організацій. Вони становили дві третини репресованих у цей період.

Загалом другий етап акції терору закінчився на два місяці пізніше, ніж передбачалося, але з областей усе ще надходили прохання дозволити подальші розстріли. М. Єжов своїм наказом підсумував акцію і різко розкритикував НКВС Української РСР, насамперед за розстріли другорядних «ворогів», тоді як «куркульсько-націоналістичні» керівники не були знищені у першу чергу. По-друге, репресії проводилися в центральних районах, а віддалені терени були охоплені менше. По третє, багатьох куркулів і націоналістів було страчено без визнання ними провини і дослідження особистих зв’язків.

У березні 1938 року репресії охопили також представників національних меншин: поляків, німців, естонців, латвійців, греків, фінів, румун, китайців, болгар, іранців, македонців, громадян СРСР та інших держав. «До 15 квітня зберегти визначений моїм наказом № 00485 позасудовий порядок розгляду справ арештованих незалежно від їхнього громадянства», — писав М. Єжов до начальників обласних управлінь НКВС УРСР.

17 квітня 1938 року М. Єжов своїм наказом полегшив дії виказувачів: «В усіх УНКВС областях організувати спеціальні приймальні, куди дозволити вхід без спеціальних перепусток усім охочим повідомити ті чи інші відомості». На виконання наказу на місцях було розроблені додаткові заходи. Начальник УНКВС у Житомирській області Лаврентій Якушев, наприклад, наказав «переглянути архівні і особові справи агентури і освідомлення, раніше відсіяні з різних причин, для визначення їхньої цінності і доцільності відновлення зв’язків з ними». НКВС шукав нових «стукачів». У книзі наведено ряд документів НКВС, які починаються зі слів: «На підставі агентурних даних...». «Стукачі» діяли скрізь. Ось кілька доносів із Житомирської області: «Дружина репресованого в селі Несолонь Ковальчук Параскевія заявляє, що усім треба їхати вглиб Росії, де жити спокійніше, бо тут усіх арештують і майно заберуть».

Учениця 4-го класу сільської школи в селі Рясне, дочка репресованого Павлова, написала гасло: «Фашистський терор, злидні та безробіття — ось доля трудящих в країні соціалізму».

«Проживаючи в селі Мала Пиля, дружина репресованого Марія Шпинь групує в своїй хаті колгоспниць і проводить серед них антирадянську агітацію».

В архіві збереглися доноси Віктора Деряжного з Макіївки на Івана Дем’яновського, який з приводу смерті Георгія Орджонікідзе сказав: «Хоча б швидше вони, сукині діти, усі поздихали». 28 січня 1938 року І. Дем’яновський був розстріляний, його майно конфісковане. У 1965 році вдова страченого Ганна Дем’яновська почала розшук свого арештованого чоловіка і отримала повідомлення з КДБ про те, що він помер в місцях позбавлення волі 14 грудня 1945 року від виразки шлунку.

17 листопада 1938 року масовий терор був загалом завершений. Уряд СРСР і Центрального комітету Комуністичної партії своєю постановою визначили, що чинним залишається лише один позасудовий орган — Особлива нарада при НКВС СРСР, що діяв до 1 вересня 1953 року. У 1939 році цей орган засудив 13 021 особу, в 1940 році — 42 912 осіб. У 1941 році Особливій нараді було дозволено засуджувати до страти і на 20 років позбавляти волі. У період 1934—1953 років Особлива нарада винесла 10 101 смертний вирок і 442 531 вирок про ув’язнення.

Щоб уникнути відповідальності за масові репресії, московські провідники провели в органах НКВС УРСР чотири закритих наради, спрямованих нібито на «відновлення соціалістичної законності». Новий нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія 26 листопада 1938 року наказав: «Забезпечити усіх оперативних працівників НКВС примірниками кримінальних кодексів». Нарешті вони почули про деяку законність...

У КАТІВНЯХ НКВС

У двотомнику документів «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.» є чимало свідчень про знущання над арештованими в катівнях НКВС. Зрозуміло, що безпосередньо про це ніяких документів не складали, але такі знущання дозволяли численні накази Москви, а після того, як новопризначені кати розпочали знищення своїх попередників, злочини останніх були включені до висунутих проти них звинувачень.

У серпні 1937 року, коли розпочався Великий терор, у 39 в’язницях Української РСР, що розраховані на 24 755 в’язнів, опинилося понад 43 тис. осіб. Народний комісар внутрішніх справ Ізраїль Леплевський докоряв своїм підлеглим, що до розстрілу засуджується лише половина арештованих, а решта йде до таборів. Йому заперечували, що для каральної акції не вдалося мобілізувати 5 000 працівників, як це передбачалося.

3 серпня 1937 року Республіканський оперативний штаб, який очолював в Києві Матвій Герзон, наказав залучати до розстрілів випускників шкіл державної безпеки і міліції, а також оголосити «партійну мобілізацію». У свою чергу, Москва наказала провести масові розстріли в місцях позбавлення волі, щоб «розвантажити» табори. До кінця 1937 року на виконання цього наказу було розстріляно 30 178 в’язнів.

Карателі забирали гроші у приречених на розстріл людей і «купували спиртні напої, які вживали під час і після проведення розстрілів», — зазначено в архівних документах.

До збільшення числа розстріляних був причетний особисто Йосип Сталін. Збереглися його власноручні резолюції на телеграмах про потребу в додаткових «лімітах» засуджених до страти. Ось лише одна — від 15 серпня 1937 року: «Т. Єжову, за збільшення ліміту до 8 тисяч. Й. Сталін».

Коли начальник управління НКВС у Чернігівській області Корнєв (насправді — Марко Капелюс) на нараді в Києві поскаржився народному комісарові внутрішніх справ СРСР М. Єжову на перевантаження в’язниць хворими і старими людьми, той відповів: «Ех, ви, чекіст! Вивезіть усіх до лісу і розстріляйте!».

Архівні документи свідчать, що слідчі НКВС «працювали» цілодобово, спали по кілька годин в кабінетах, місяцями не виходячи з них. До арештованих застосовували «засоби фізичного впливу». Слідчі мали «штатних» свідків, котрі засвідчували усі «злочини», що вигадані при допитах.

У протоколах оперативних нарад зазначено, що у Київській області «молодих людей, які прийшли в органи, вчили бити арештованих, вимагаючи визнання своєї вини». Ось ще цитати: «Приїздив з Москви заступник народного комісара Бєльський. Він усім дав чітку установку на оперативній нараді: шпигун або учасник організації — все одно буде розстріляний, так щоб узяти від нього усе — дайте йому в морду. Чому не можна?».

На станції Волноваха Південно-Донецької залізниці начальник відділу НКВС Микола Вронський «задавав тон для допитування по-звірячому і записування до протоколу те, що потрібно, а не те, що говорив звинувачений».

У Вінниці: «Вся праця йшла швидким темпом. Увечері начальнику управління НКВС доповідали про число арештованих, які зізналися. Між відділами існувало змагання. У кожному відділі з районів дзвонили і повідомляли: сьогодні 15, 20, 25 зізналися. За невелику кількість начальникам перепадало».

Наприкінці 1938 року у терорі сталася перерва. У постанові Ради народних комісарів СРСР від 17 листопада 1938 року зазначалося: «Очищення країни від диверсійних повстанських і шпигунських кадрів відіграло свою позитивну роль у забезпеченні дальших успіхів соціалістичного будівництва. Однак, не слід думати, що на цьому справу очищення СРСР від шпигунів, шкідників, терористів і диверсантів закінчено. Завдання тепер полягає в тому, щоб, продовжуючи нещадну боротьбу з усіма ворогами СРСР, вести її досконалішими і надійнішими методами».

На той час попередніх карателів змінили нові, і постанова відкривала їм шлях до подальшого винищення народу.

АРХІВИ ЗБЕРЕГЛИ ІМЕНА КАРАТЕЛІВ

У двотомнику німецьких істориків наведено 243 архівних документи, у яких зазначені посади і прізвища безпосередніх виконавців в УРСР наказів Москви про масове знищення селян, інтелігенції, представників інших верств населення. Варто назвати бодай деяких з них, щоб громадськість знала, хто скоїв цей страшний злочин. Якщо коли-небудь відбудеться суд над комуністичним режимом, ці прізвища стануть частиною конкретного звинувачення.

Після закінчення каральної акції в Україні влада арештувала за перше півріччя 1938 року 677 працівників НКВС, більшість з яких було розстріляно. На це було кілька вагомих причин. По-перше, Й. Сталін не хотів мати живих свідків злочину. На місцях теж намагалися перекласти власні провини на інших. По-друге, до влади рвалися в структурі НКВС Лаврентій Берія, в прокуратурі СРСР — Андрій Вишинський. Обидва шукали привід для знищення своїх конкурентів на владні посади.

Масові репресії в УРСР очолювали почергово народні комісари внутрішніх справ Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Олександр Успенський (усі троє розстріляні). З ними на різних посадах в УНКВС співпрацювали Микола Бачинський, Іван Бей-Беспалько, Михайло Бриль, Матвій Герзон, Емануїл Інсаров-Поляк, Андрій Ключков, Лазар Мунвез, Андрій Назаренко, Ізраїль Радзивіловський, Олександр Севульський, Михайло Степанов, Михайло Тушев, Федір Фокін, Юліан Бржезовський, Соломон Брук, Ісак Купчик, Яків Письменний.

Управління НКВС в областях очолювали Іван Корабльов (Вінниця), Григорій Коркунов (Ворошиловград, теперішній Луганськ), Соломон Мазо (Харків), Адріян Петерс, Олександр Вояков у 1938 році (Полтава), Абрам Розенбардт (Одеса), Павло Чистов (Сталіно, теперішній Донецьк), Лаврентій Якушев (Житомир), Марко Корнєв-Капелюс (Чернігів), Микола Приходько (Кам’янець-Подільський, теперішня Хмельницька область), Петро Карамишев (Миколаїв), Юхим Кривець (Дніпропетровськ), Олексій Долгушев (Київ). Прізвища катів в окремих областях теж є в двотомнику.

Окремо варто згадати безпосередніх виконавців розстрілів. Зрозуміло, що їх кількість була значною. У збірнику наведено згадки про начальника в’язниці НКВС в Києві Івана Нагорного, який брав участь у масових розстрілах, а сам загинув у 1941 році під час Другої світової війни. Олександр Шашков був комендантом НКВС Української РСР і безпосередньо виконував вироки. У 1942 році він був начальником Особливого відділу 2-ої ударної армії Андрія Власова і застрелився, аби не потрапити в полон до німців.

Яким Поясов відповідав за розстріли за вироками міжрайонної слідчої групи в Білій Церкві, за що його нагородили орденом Червоної зірки. Пізніше він працював заступником начальника управління НКВС у Миколаївській області. Подальша доля його невідома.

Упорядники збірника у передмові написали: «На сьогодні це найповніша публікація документів і статистичних матеріалів каральних органів, які висвітлюють проведення операції в Українській РСР за наказом № 00447. Більшість документів введено у науковий обіг вперше». Вони зазначили, що «саме читачеві надається право зробити висновки на підставі опублікованих документів і наведених дискусійних точок зору».

Висновок може бути лише такий: у 1937—1938 роках московські більшовики за участі своїх поплічників в Україні скоїли ще один, другий після Голодомору 1932—1933 років, геноцид українського населення, і особливо болючий саме тому, що була знищена найактивніша частина народу — його еліта.

http://www.day.kiev.ua/227765