Наприкiнцi минулого тижня мiнiстр Табачник здiйснив третю вiдчайдушну спробу врятувати себе i своє крiсло пiд тиском очевидних фактiв, якi засвiдчують, що вiн — один iз тих таємних покро­вителiв, котрий останнiми роками безпосередньо опiкувався скандальним псевдолiкарем Слюсарчуком.

Такий крок мiнiстра був очiкуваним, бо вiн справ­дi втрапив у халепу. Ще б пак, посадовець особисто зробив усе, аби людина, яка нi­коли не закiнчувала нiякого вищого навчального закладу, не мала жодного диплома про вищу освiту, стала “професором кафедри нейрохiрургiї”. Без пiдпису Табачника на атестатi цього не було б нiколи. Особистий пiдпис мiнiстра зробив неможливе можливим — те, що, здавалось би, не продається за жоднi грошi, сталося: аферист став “професором”. У лапках, звiсно, але з бланком справжнього документа.

А потiм Табачник пiшов ще далi. Як голова Комiтету з присудження державної премiї у галузi освiти особисто пiдписав подання Президентовi на нагородження свого спритного пiдопiчного та його безпутного водiя, Сашу Червоного, державними премiями — кожному по 150 тисяч гривень. Можна сказати, що все у цих людей iшло чудово. I, найiмо­вiрнiше, нiхто нiчого нiколи не запiдозрив би. Псевдолiкар щедро дiлився б зi своїм най­бiль­шим патроном грошима, що їх отримував вiд родичiв убитих ним жертв, високопо­ставлених друзiв-збоченцiв псевдопрофесора, якi гвалтували дiтей, студентiв, котрi ставали наркоманами. I, скидається на те, мiнiстр не гребував би такими вiддяками, бо, як засвiдчує подальший перебiг по­дiй, мораль i мiнiстр Табачник — це двi планети, якi рухаються орбiтами, що не перетинаються.

Усе це напевно вiдбувалося б, якби хтось там, на небi, стежачи за подiями цього майже двадцятирiчного i майже детективного трилера, не вжах­нувся. Нам, журналiстам “Експресу”, судилося викрити усе те, що так ретельно приховували, маскували, фальшували. За кiлька тижнiв розслi­ду­вання ми дiйшли одного з найважливiших висновкiв — Слю­сарчук дiяв не сам. За ним стояли впливовi покровителi. Ми документально довели: один iз них — мiнiстр Табачник.

Країною i свiтом уже котилася хвиля викриття найгуч­нiшої з афер, яка дiяла пiд прикриттям Мiнiстерства освiти України. I замiсть того щоб попросити у покалiчених, у родин померлих вибачення та подати у вiдставку, мiнiстр й далi вдавав, що нiчого не сталося.

А потiм Табачник неспо­дi­вано вiзьме вiдпустку i зникне. Вiн навiть не з’явився 5 груд­ня на зустрiч з євроко­мiсаром iз питань освiти Андрулла Вас­сiлiу. Це — вершина нетактовностi, бо така зустрiч була заздалегiдь внесена до плану мi­нiстра. I важлива для Ук­раїни.

Чому ж так вчинив мiнiстр Табачник? А що йому мертвi чи єврокомiсар... Рятувався сам. Бо лише одна причина могла бути поясненням усього цього: мiнiстр i його команда працюють над обгрунтуванням нової версiї, що мала кiнцево пояснити, як сталося, що україн­ське Мiнiстерство освiти зро­било з бездипломного петеуш­ника-афериста професора та лауреата держпремiї.

I ось п’ятниця, 16 грудня. Мi­нiстр Табачник дає прес-конференцiю. Звiсно, для обмеженого кола журналiстiв, оскiль­ки чи не вперше анонс прес-конференцiї не був роз­мi­ще­ний на сайтi мiнiстерства. Ви­никало враження, начебто мi­нiстр хоче, аби його думки по­чуло обмежене коло людей: наприклад, Президент, вiд котрого залежить його доля.

Однак, на нашу думку, було б дуже несправедливо, якби думки мiнiстра Табачника не почув широкий загал. Адже вони висловленi на офiцiйному заходi, а отже, можуть у подальшому мати велику цiннiсть для слiдства.

Схематично сказане Табачником зводилось до такого:

1) Слюсарчук справдi не має вищої освiти, вiн не закiнчував росiйського вузу.

2) Мiж Росiєю i Україною дiє мiждержавна угода, яка встановлює еквiвалентнiсть освiтнiх документiв обох країн пiсля процедури їх визнання. 3) Слюсарчук надав для визнання свого начебто отриманого в Росiї диплома про вищу освiту його ДУБЛIКАТ. 4) Цей дублiкат вiн отримав унаслiдок помилки працiвникiв росiйського медичного вузу. 5) Помилка сталася тому, що працiвниця архiву п. Крикун сфальсифiкувала “архiвну до­вiд­ку”, яка послужила пiд­ста­вою для видачi нею дублiката диплома. 6) Панi Крикун звiльнено з вузу ще торiк. 7) Росiйськi чиновники визнали свої помилки i щиро розкаюються. 8) Вiн, мiнiстр, доклав неабияких зусиль, щоб нарештi з’ясувати iстину в цiй скандальнiй iсторiї.

Висновок, який зробив мi­нiстр Табачник, генiальний. Цитуємо: “Росiяни визнали дев’ять своїх помилок, якi призвели до видачi ними фальшивого диплома”. Про свої огріхи мі­ністр скромно промовчав.

Упевнений, що пiсля прес-конференцiї мiнiстр Табачник, зачинившись у кабiнетi, залпом випив щонайменше 200 грамiв коньяку за те, аби цього разу всi повiрили у сказане ним.

На жаль, Дмитре Володимировичу, на жаль, хоч ви — мi­нiстр, але iстина дорожча. Хоч ми дуже добре знаємо, як ви любите Росiю, як вiрите в неї, цього разу вона вам точно не допоможе.

Ця ваша версiя, пiдкрiплена навiть листом за пiдписом першого проректора вузу пана Хабрiєва, справдi блискуча. Вiдчувається, скiльки ви вклали в неї особистої працi думки, справжньої сутi душi своєї. Та є лише один маленький, але дуже суттєвий дефект — вона неправдива. I ви нiколи не вдалися б до її озвучення, якби бодай для себе вчасно зрозумiли, що ваш пiдопiчний, пан Слюсарчук, насправдi бiльш талановитий аферист, анiж ви, мiнiстре Табачник. Вiн перевершив вас, забувши, правда, вас про це поiнформувати. Ось тому ви зробили в минулу п’ятницю таку фатальну помилку, навiть не пiдозрюючи цього. Ви викрили себе цiлковито, навiть того не збагнувши.

Тому читайте далi дуже уважно, пане мiнiстре.

Отже, пункт перший i най­важ­ливiший: працiвниця архiву п. Крикун НIКОЛИ не вида­вала “архiвної довiдки №264”, на пiдставi якої начебто було видано дублiкат диплома про вищу освiту.

Що дозволяє нам зробити такий висновок? Дуже простi, але беззастережнi факти: ця довiд­ка пiд одним i тим самим номером iснує... щонайменше в чотирьох варiантах. У рiзних справах рiзних рокiв вона фiгу­рує як єдиний i неповторний оригiнал. Нiкому, мабуть, у життi не спало б на гадку ворушити кадровi справи багатолiт­ньої давностi та зiставляти їх. Але ми це зробили. I результат вразив.

Слюсарчук та його бригада, "штампуючи" довідки-підробки, навіть не завдавали собі клопоту виправити елементарні помилки.      

У першому варiантi довiдки, що з’явилась на свiт ще в далекому 2005-му, ви, пане Табачник, можете знайти дивовижнi речi. Наприклад, українську лiтеру “i” у росiйському словi “унiверситет”, слово “соцальний” замiсть “социальный” у назвi росiйського вузу. I найголовнiше, помилку в прiзвищi завархiву — “Кригун” замiсть “Крикун”. I ще з десяток граматичних помилок.

Чи могли цю так звану архiв­ну довiдку виготовити в Росiї, як це стверджують Табачник i новий обдурений ним перший проректор московського вузу п. Хабрiєв? Нi, бо в росiйському навчальному закладi нiхто не використовує клавiатури з українською розкладкою, тож лiте­ру “i” у текстi документа, який справдi готують у Росiї, вдрукувати неможливо.

По-друге, завархiву мала би бути хiба що дуже п’яною, аби пiдписати документ, де її прiз­вище так перекручено.

По-третє, завархiву вищого навчального закладу мала би бути дуже неграмотною людиною, аби допустити стiльки помилок у документi.

По-четверте, завархiву мала би бути самогубцем, якому наплювати на Кримiнальний кодекс, якби вона могла безкар­но з 2005-го по 2010-й видавати довiдку з одним вихiдним номером, але з рiзними датами, та щоразу з удосконаленим, краще вичитаним текстом.

Ми теж дуже любимо Росiю та росiян, а тому навiть не будемо продовжувати цього ана­лiзу, бо то справдi може їх образити. Бо вони таки не причетнi до фальсифiкацiї цiєї так званої архiвної довiдки. Ви, шановний мiнiстре Табачник, даремно втягнули цiлковито невинну людину панi Крикун i першого проректора пана Ха­­брiєва у цю свою нову та досконало непродуману аферу. Такi вашi дiї ображають два народи.

Але, ми розумiємо, ви пiшли на це, розраховуючи, що Слюсарчук дiяв логiчно, рацiональ­но, вiдповiдально, якщо хочете, у своїх безвiдповiдальних вчинках. Ось тут i криється ключова помилка. Ви, пане мi­нiстре, звиклi до розкошi, розманiженi улесливiстю оточення, нiколи не зможете збагнути логiки дiй iнтернатiвської дитини-сироти, здатної на все, аби пробити собi шлях у життi. I готовий вiн був це робити в будь-який спосiб i за всяку цiну.

Отже, хто тодi пiдробив ключовий документ, що став головною пiдставою для того, аби ви визнали i фальшивий диплом про вищу освiту, i фальшивий атестат професора Слюсарчука, який вiн, зрозумiло, нiколи не мiг отримати у Росiї теж? Якщо цього не зробила завархiву росiйського вузу п. Крикун, то хто?

Вiдповiдаємо: особисто Слю­сарчук i його помiчник Роман Ференц, теперiшнiй помiчник прокурора мiста Iршави. Вони це зробили в гуртожитку №14 м. Львова тодi, коли домовились зi слiдчим мiлiцiї, котрий вiв справу доведеного до суїциду студента Микити, про те, що її “закриють” пiсля восьми рокiв розслiдування. Бракувало лише документа, який дозволив би слiдчому написати в постановi про вiдмову в порушеннi кримiнальної справи заповітні слова — “за вiд­сут­нiстю в дiях Слюсарчука ознак складу злочину”. I ось цi два аферисти нашвидкуруч виготовили на своєму комп’ютерi “довiдку”, яку й хотiв слiдчий. Вони навiть виготовили для цiєї мети печатку росiйського вузу, яку потiм серед десяткiв iнших печаток у великому чорному пакетi кинуть пiд лiжко в кiм­натi на четвертому поверсi цього гуртожитку.

Вони тодi ще не думали анi про вченi ступенi, анi про звання. Вони рятували свої задницi, а тому побоялися дати цей документ, цю першу “архiвну довiдку” людинi, котра виправила б помилки.

Але слiдчий старший лейтенант Т.С. Керод, пiдполковник мiлiцiї В.О. Демчук, майор мiлiцiї В.В. Кирилюк, чиї пiд­писи стоять на вiдмовнiй постановi, вдадуть, що помилок не помiтили. “А.Т. Слюсарчук не є суб’єктом злочину, оскiльки здобув вищу медичну освiту”. Так напишуть, навiть не почер­вонiвши. Цi слiдчi, цi негiд­ники — якщо бути точними, стали першими, на кому Слюсарчук i його бригада вiдпра­цьовували свою концепцiю — “лiкар, який навчався у Мос­квi, але у зв’язку з втратою оригiналу надає дуб­лiкат свого диплома та архiвну довiдку, що пiдтверджують факт навчання у росiйському вузi”.

Коли б не вони, не було би подальших убивств, не було би насилля — у тому числi й до малих дiтей. Прокурор теж не побачив порушень. Боже, який цинiзм, яка ницiсть, яка нi­к­чемнiсть! Як цi люди можуть i далi носити погони, називатись пiсля всього мi­лiцiо­нерами, прокурорами!?

Але джина випустили з пляшки. Вашому пiдопiчному Слю­­сарчуковi, пане мiнiстре, усе сходило з рук. I наступну вер­сiю довiдки, бiльш досконалу, Слюсарчук подасть при пра­це­влаштуваннi до Iнституту но­вiтнiх технологiй iменi Чорновола. Номер довiдки — той самий.

Що змiниться? Хтось порадить забрати з довiдки рукописний текст, вiн, мовляв, мо­же допомогти шляхом почеркознавчої експертизи встановити, хто причетний до її створення.

Потiм ще один варiант до­вiдки нададуть — у наступнi мiсця працi. Вiн стане ще досконалiшим. А вже (чи лише) 2010 року цю ж “довiдку”, пiд тим самим номером i майже без помилок, iз правильним прiзвищем завархiву Слюсарчук ОСОБИСТО принесе у ВАК та мiнiстерство освіти.

Як би все те Табачник знав, вiн, звiсно, нiколи б у п’ятницю, 16 грудня, не вийшов на прес-конференцiю.

Однак вiн, бiдолашний, не вiдав про цi деталi, йому не вистачило такої ж наполегливостi, з якою вiн вибиває український дух iз навчальних програм, у простiшiй справi — перевiрцi достовiрностi документiв, що їх подають на визнання.

Усе ж можна було викрити так просто! Мiнiстерство, пiд­тверджуючи начебто здобутий у Росiї диплом Слюсарчука про вищу освiту, мало би дотриматись формальної процедури. А саме: надiслати до Москви запит i — ОФIЦIЙНИМИ КАНАЛАМИ — отримати належну вiдповiдь. Натомiсть це про­iгноровано, чиновники в телеефiрах пiдтверджують, що Слюсарчук особисто принiс документи до мiнiстерства.

Тож процедура дотримана не була. Це пiдтвердив i мiнiстр Табачник на прес-конференцiї, заявивши, що ли­ше тепер, у груднi, росiйськi колеги вперше дали пiдтвердження того, що дипломи сфальсифiкованi.

Уперше? А як тодi встановлювали достовiрнiсть диплома пiд час нострифiкацiї? Що дало пiдстави вам, пане мiнiстре, у листi до прокуратури Львiвської областi 27 травня 2010 року дослiвно написати таке: “Процедурою визнання в Українi диплома (дублiкат) ВСБ 0917142... було встановлено факт навчання Слю­сар­чука А.Т. у вищезазначеному навчальному закладi (очна форма навчання)”. I поставити пiд цiєю маячнею свiй пiдпис? I, на запит редакцiї у жовт­нi 2011 року, пiд­твер­дити, що такий лист ви справдi пiдпи­сували? Невже тi 300 тисяч доларiв, про якi в кулуарах говорять вашi колеги як про винагороду, що начебто ви отри­мали вiд Слюсарчука?

А якщо нi, то що? Ненависть до українцiв, котрих ви дозволили “лiкувати” бездипломному петеушнику?

Вiдповiдати на ці запитання теж до­ведеться. Прес-конференцiя пiд­твердила лише те, що знали на цей момент уже всi — Слюсарчук справдi не здобував вищої освiти в Росiї. Однак на сьогоднi цього вже замало. Якщо вину за появу сфальсифi­ко­ваного дублiката про вищу освiту мiнiстр ще спробував — недолуго i без­пiдставно — перекласти на росiй­ських колег, то питання про походження “росiйського” атестата професора взагалi зосталось без вiд­повiдi. А саме на пiдставi процедури визнання цього документа мiнiстр Табачник зробив з випускника Червоноградського ПТУ “українського професора” Слюсарчука.

Мiнiстр Табачник безпросвiт­но застряг у полонi несусвiт­ньої брех­нi. Це абсолютно очевидно й документально доведено.

Йому термiново слiд готувати наступну, фiнальну прес-конферен­цiю. Схематично ми допоможемо мiнiстровi накидати її тези. Ось що мiнiстр повинен сказати:

1) Я звiль­няю керiвникiв департаменту Мiнiстер­ства освiти, що допомагали менi здiйснювати цю аферу i вводити в оману громадськiсть, — Бондаренка, Нагiрного, Сулiму.  

2) Я визнаю, що хотiв використати Президента кра­їни у своїх цiлях, зробивши подання стосовно нагородження двох аферистiв держпремiєю. 3) Я винен, легалiзу­вав­ши афериста без будь-яких пiдстав на це, зробивши його “професором нейрохiрургiї”. Я винен у смертi та сльозах сотень громадян країни. Я винен у калiченнi долi дiтей. 4) Я подаю у вiдставку i прошу слiдчих довести мою вину в судi, обiцяю їм усiляко в цьому сприяти.

От що вам треба сказати, пане Табачник. Цього разу повiдомте, будь ласка, широкому загаловi точнi дату i годину своєї прес-конференцiї. Усi вже зачекались її.

Iгор ПОЧИНОК 

...Ще вчора вона була у Венецiї, сьогоднi - у Парижi, а завтра збирається в Лозанну. Анастасiя Волочкова буквально живе в лiтаку, долаючи кiлометри i часовi пояси. Наша вiдверта бесiда, до речi, вiдбулася в аеропорту. Знаменита балерина чекала свiй лiтак...

Про полiтика, помсту i несправедливiсть

- Пiсля виходу з партiї "Єдина Росiя" вам мстили?

- Так, звичайно. Я навiть не чекала, що зiткнуся з такою потужною протидiєю. З ефiрiв федеральних каналiв знiмали програми з моєю участю, перешкоджали проведенню турiв, органiзацiї благодiйних акцiй i т. д. Але я настiльки звикла у своєму життi до того, що менi ставлять пiднiжки, що сприйняла це спокiйно. Правда.

Я тiльки не могла зрозумiти - за що? За те, що я вiсiм рокiв була з тими "дiячами" разом? Так, я вирiшила, що не варто лицемiрити перед собою, перед людьми, i вийшла з партiї. То за це треба мстити? Чоловiки, котрi мають грошi, владу та можливостi, стали мстити менi - балеринi, жiнцi. Хотiлося спитати їх: а з якого переляку я комусь щось винна? Це що, "Єдина Росiя" створювала моє шоу? Це що, "Єдина Росiя" по 5-6 годин у балетному залi гарувала? Чи, можливо, вони хоча б студiю надали менi для роботи? (То радше зроблять добрi люди в Українi).

Чи, може, це "Єдина Росiя" створювала мої костюми, оплачувала хореографiв, якi ставили номери, або органiзовувала мої тури? А як тiльки завадити, то тут вони першi! Ось вони себе i викрили. Тому я не дивуюсь, що в "Єдиної Росiї" впали рейтинги. Вiдразу ж. Бо чимало людей, якi хотiли би вступити до цiєї партiї, бачили, що вiдбувалося зi мною, i розумiли, що, вступивши до "Єдиної Росiї", стануть заручниками банди. З якої потiм вийти не так просто. Знаєте, як в анекдотi: вхiд - рубль, а вихiд - два. Це правда!

Я переконана, що в Українi все ж iнша ситуацiя. Так, я знаю, що у вас теж не все так просто з полiтикою. Але все одно, менi хочеться вiрити, що такого "бєспрєдєлу" у вас не могло б бути. Я не уявляю, аби в Українi зi мною так могли повеститися.

- А рiшення давно визрiло? Все-таки ви вiсiм рокiв були в партiї...

- Так, ви знаєте, воно зрiло, зрiло, була ще надiя, що якось усе налагодиться. А потiм я побачила "бєспрєдєл" на виборах: зокрема те, що вiдбувалося в Сочi (я ж брала участь у виборчiй боротьбi за пост мера). Але "Єдина Росiя" усе вирiшила заздалегiдь! Вони за тиждень до виборiв влаштували святкування: пили шампанське - за перемогу. Причому в тому залi, де мав проходити мiй благодiйний концерт, але його в останнiй момент скасували, а всi афiшi зiрвали... Тодi я не стала виходити з партiї, подумала: та нехай уже виграють свої нечеснi вибори. А через якийсь час все ж сказала собi: "Досить!" I от цього року оголосила про свiй вихiд з "Єдиної Росiї".

- Це правда, що ви назвали партiю Путiна, перепрошую, лайном?

- Я дозволила собi нецензурнi вирази про "Єдину Росiю", оскiльки iнших слiв для них просто не знайшлося у моєму лексиконi. Але зараз я не хотiла би повторюватись... Потiм сама себе картала: навiщо я так сказала? Менi було соромно за свої слова, якi зiрвались в емоцiйному поривi. Але тепер, пiсля всiєї тiєї протидiї, яку цi "клоуни" влаштували щодо мене, заявляю: тi слова - це був комплiмент. Ось тi слова, сказанi мною на радiо "Свобода", були комплiментом цiй партiї.

- Як ви вважаєте, чому так багато людей мистецтва i спорту у Держдумi?

- От вони там i займаються клоунадою! Хтось iде, бо пообiцяли якiсь блага, хтось - бо спортивна кар'єра вже закiнчилася, робити нiчого, а так посидiти, пiдмалювати губи на засiдання Держдуми - нiби й нормально. До того ж можна потусуватись...

Я не розумiю, навiщо полiтики залучають артистiв. Все-таки Державна дума це ж не Великий театр i не концертний зал, i кожен повинен займатися своєю справою. Що виходить, у полiтикiв не вистачає власного ресурсу популярностi та вiдомостi, тож вони просять артистiв станцювати концертик (або заспiвати концертик) пiд час передвиборної кампанiї?

Та ви й самi бачите, на що схожi вибори. Будь-якi. Клоуни вивiшують свої портрети: "Здрастуйте, я - дядя Вася, я добрий, я ось бабусям грошi роздаю на вулицi, я ще щось вам добре зроблю, не забудьте, що через мiсяць - вибори". Усi обiцяють цiлий мiшок, а потiм... У полiтикiв усе так: їхня дiяльнiсть спрямована тiльки на процес, а за результат навряд чи хто вiзьме на себе вiдповiдальнiсть.

Про Церкву і Великий театр 

- Ви вiдомi не тiльки рiзкими висловлюваннями на адресу влади, але й Церкви...

- Так, я не приховую своєї позицiю. Я вiруюча людина, але не релiгiйна. I для мене вiра, релiгiя, Церква i полiтика — рiзнi речi. Зовсiм. Але сьогоднi в РПЦ - Росiйськiй Православнiй Церквi - на жаль, усе перезмiшалось. До речi, менi хочеться вiрити, що подiл Росiйської та Української Церков стане не розколом, а просто наведенням хоча б якоїсь святостi. Тому що в Росiйськiй Православнiй Церквi вона фактично вже перестала iснувати. Людей просто дурять!

Я вже не кажу про ту моторошну iнформацiю, яка з'являється в iнтернетi, що РПЦ пов'язана з якимось наркобiзнесом, але те, що очевидно, так це - зв'язок iз владою i тотальна корупцiя.

- Коли в Україну приїжджав Патрiарх Кирило (а вiн частий гiсть у нас), багатьох здивував годинник на його руцi за 30 тисяч євро...

- Я теж вважаю: священики повиннi жити скромно, до того ж у вiдлюдництвi й молитвах за нас. А вони сидять в ефiрах телеканалiв, хизуються, пiаряться, роз'їжджають усюди мерседесами, живуть у хоромах. Я багато разiв бувала в монастирях, вони сьогоднi крутiшi, нiж 5-зiрковi готелi! А у нас, у Росiї, дiти, розумiєте, помирають вiд голоду. Це тодi, коли золотом покривають куполи. Втiм не все те золото, що блищить. На цих реконструкцiях храмiв стiльки вкрадено грошей, що, знаєте, мама не сумуй!

- До речi, про реконструкцiї: недавно вiдкрили Великий театр. Деякi експерти кажуть, що це найбiльша фiнансова афера нинiшньої кремлiвської влади за останнi п'ять рокiв...

- Цiлком iз цим згодна. Нi для кого не секрет, що перший бюджет, який видiлили на реконструкцiю театру, повнiстю розiкрали. До такої мiри, що довелось видiляти другий. I оскiльки театр треба було термiново-термiново вiдкривати, його будували тяп-ляп, лише б швидше це все здiйснилося. Щоб замилити всiм очi: "Дивiться, ми театр вiдкрили". Вiдкрили, але яким?

Я ж прослужила у Великому п'ять рокiв i знаю, як там усе було. Колишнього розкiшного оздоблення просто немає. Покрали все! Вiд шикарних люстр у глядацькiй залi до бронзових ручок i дорогезного паркету. А лiпнину з бронзи замiнили пластмасою, приклеєною, здається, на ПВА. Сьогоднi-завтра все це вiдпаде... Справдi скандал!

А що за кулiсами: гримерки на 14 чоловiк без єдиного вiкна. I замiсть паркету - бiла плитка. Ну все так, як у психiатричнiй лiкарнi! У балетних залах - такi низькi стелi, що балерини мають шанс одержати струс мозку, коли їх пiднiматимуть хлопцi...

Про життя на валiзах

- Для вас, мабуть, борт лiтака став ледь не рiдним домом, Анастасiє?

- Так. (Усмiхається). Я от зараз лечу до Молдови, опiсля мене вже чекають в Українi: Донецьк, Харкiв, Днiпропетровськ, Львiв, Київ, Одеса... Цього мiсяця заплановано десять концертiв, а наступний вiдкривається двома великими виступами - у Петербурзi та Москвi. Опiсля я вiдразу ж лечу в тур Швейцарiєю — шiсть мiст, а по поверненнi - ще кiлька концертiв у Росiї.

Уявляєте, як це витримувати такий графiк? На щастя, у мене є друзi, котрi можуть на один-два днi висмикнути мене з цього процесу i подарувати полiт на приватному лiтаку до Венецiї чи Парижа (буквально днями я повернулася з Францiї). Це не тiльки романтика, а й можливiсть хоча б на кiлька годин, я вже не кажу на цiлий день, вимкнути телефон. (Усмiхається).

- А на кого в таких випадках залишаєте дочку Арiадну?

- Ну, звичайно, її нiхто не доглядає, i вона - як покинута дитина - валяється вдома сама. (Смiється). Богдане, безумовно, у неї є двi нянi, є бабуся - моя мама, є мiй колишнiй чоловiк Iгор, який придiляє час Арiшi, є i його мама. Тобто в нас усе гаразд. Навiть бiльше - я ж їду ненадовго, донечка навiть не встигає скучити. До того ж вона дуже зайнята людина: займається в дитячому музичному театрi, бере уроки вокалу, вчить англiйську мову, вiдвiдує мою школу танцю, де навчаються її ровесники. Арiшi справдi нiколи нудьгувати.

- П'ять рокiв тому, коли ми зустрiчалися з вами в Москвi (як зараз пам'ятаю, у кафе "Шоколадниця"), ви згадували, що у вас українськi коренi...

- Так, це правда. Обидвi мої бабусi народилися в Українi: одна - у Львовi, друга - у Запорiжжi. Та й сьогоднi безлiч моїх родичiв живуть у Києвi... Ви знаєте, українськi коренi дали менi дуже багато. Вiд батька, який був спортсменом, менi генетично передалися фiзична витривалiсть i стiйкiсть духу. Цi риси не раз допомагали, коли доводилося вiдстоювати свою честь i гiднiсть. А таких випадкiв, як ви знаєте, було чимало!

...Я досить часто буваю в Українi: засiдаю в журi, як було в "Майдан'si", знiмаюся в телешоу, проводжу благодiйнi акцiї. I можу сказати вiдверто: менi дуже багато чого у вас подобається, особливо те, що Україна стає ближчою до Європи. Навiть ваше телебачення сьогоднi бiльш, скажiмо так, добропорядне i творче, анiж росiйське. Тому я завжди з радiстю приїжджаю в Україну й дуже люблю людей, котрi живуть у цiй країнi.

- На українських телеканалах знову крутять рекламу "Снiкерсу" з вашою участю. Скажiть, одразу погодились на цi зйомки?

- "Поцiлуй мене в пачку?" (Смiється). Я спочатку вiдмовилася вiд участi в цiй рекламi, бо розумiла: нiхто не повiрить, що я, балерина, їм шоколад. Але коли менi показали сценарний план (баскетболiсти, пуанти, пачка, м'яч, ця фраза), я вiдразу ж погодилася. Зйомка проходила в Торонто, i це було супер. Знаєте, я люблю бути несподiваної, люблю дивувати. I, як на мене, це вдалося. Ой, Богдане, я повинна йти на лiтак. Уже мiй рейс...

Як ви думаєте, де живе син Микити Сергiйовича? У провiнцiї - щоправда, не росiйськiй чи українськiй, а американськiй — у мiстi Провiденс. Рiвно 20 рокiв тому Хрущов-молодший перебрався з дружиною за океан, де викладає в унiверситетi, пише iсторичнi книги (насамперед про батька) та їздить на конференцiї...

"Це мав би санкцiонувати Путiн"

- Ви, мабуть, уже знаєте, що в Запорiжжi вiдкрили недавно пам'ятник Сталiну, який торiк пiдiрвали? До такого сталiнiсти навiть у Росiї не додумались, а у нас -- будь ласка...

- Так, я бачив усе по телевiзору. На жаль, - каже в ексклюзивному iнтерв'ю "Експресу" Сергiй Хрущов. - Однак я б так емоцiйно не реагував на цю подiю. Якраз встановлення пам'ятника Сталiну свiдчить про те, що в Українi панує демократiя. Нехай з усiма негативними рисами, характерними для перехiдного перiоду (зокрема судами над опозицiєю), але демократiя! У Росiї таке справдi неможливе, бо подiбну акцiю мав би санкцiонувати Путiн. Вiн цього, звичайно ж, не зробить. Хоча, з точки зору вiдродження сталiнiзму (а не появи десь там якогось пам'ятника), Росiя, безумовно, пiшла так далеко вперед, що, мабуть, її вже нiкому не наздогнати.

I взагалi - сьогоднi в Росiї при владi значною мiрою перебувають представники ФСБ, котрi намагаються реабiлiтувати полiцiйну державу як таку. Тому чи варто дивуватись, що вони обливають брудом мого батька, а Сталiна i Берiю представляють, кажучи сучасною лексикою, ефективними менеджерами. Звичайно, це - нонсенс, але якщо вам постiйно втовкмачуватимуть такi речi, то рано чи пiзно ви в них повiрите. I я це прекрасно розумiю: сам же свого часу навчався в унiверситетi за коротким курсом ВКП(б) i вiрив, що Троцький завжди був ворогом народу, а Ленiн та Сталiн робили революцiю. У той час як Бухарiн ночами сипав скло в тiсто, з якого робили булки. (Усмiхається). Ось сьогоднi в Росiї люди живуть приблизно за такою iсторiєю. Не дай Боже, щоб це сталося i в Українi!

- Як ви коментуєте те, що кажуть i пишуть росiйськi iсторики? Наприклад, вони стверджують, що в 1937 роцi Хрущов, будучи першим секретарем Московського обкому КПРС, випрошував у Сталiна збiльшення лiмiтiв для розстрiлу "ворогiв народу"...

- У Федеральнiй Службi Безпеки є спецiальнi вiддiли, якi й вигадують подiбнi речi, а також чимало iнших. I багато хто потiм вiрить у цi фальсифiкацiї. А насправдi ж нiяких документiв, якi пiдтверджували б те, що ви кажете, немає! Такi факти виголошують без жодних посилань, просто пишуть: "У нас є вiдомостi..."

Насправдi того не могло бути. Не тому, що це суперечило характеру батька (тут ви можете зi мною сперечатись), а просто в умовах тоталiтарної держави жоден регiональний керiвник - нi Хрущов, нi Каганович, нi Косiор - нiякими репресiями керувати не мiг. Тому що державою управляв Сталiн - через НКВС. Вiн приймав його керiвникiв, яким давав чiткi вказiвки, вони складали списки — i  по Москвi, i по Українi, i по iнших регiонах. А потiм приносили їх (iнодi й не приносили) на вiзування.

Якби Хрущов чи хтось iнший мiг сам цiєю справою, так би мовити, завiдувати, напевно, Сталiн потрапив би у тi списки одним iз перших та закiнчив життя десь у "мiсцях вiддалених"...

- А правда, що Йосип Вiссарiонович споював своє оточення?

- Не те, щоб споював, а перiодично пiдпоював. З одного боку, це були такi собi жарти, а з iншого -- Сталiн сподiвався, що хтось на п'яну голову вiзьме й проговориться... Мiй батько знайшов спосiб, як давати собi раду: просто розбавляв алкоголь водою (i не тiльки вiн), потiм його, правда, викрили. Причому зробив це Берiя. "Симулянтам" добряче перепало, i їх споїли за повною програмою. Тодi Микита Сергiйович повернувся вiд Сталiна аж надранок. I це, до речi, був єдиний раз, коли я бачив батька п'яним.

- Кажуть також, що Будьонний, Ворошилов i Молотов влаштовували на таких посиденьках "танцi народiв свiту"?

- ...Будьонний справдi умiв танцювати навприсядки, Молотов був спецiалiстом, як тодi казали, у мiських танцях, а Мiкоян виконував лезгiнку. Те, що Хрущов танцював гопак, на жаль, неправда. Якби вiн умiв танцювати i мiг, напевно, танцював би. Але не мiг i не вмiв.

Зрештою, не слiд розцiнювати усе те, що вiдбувалось на дачi у Сталiна, як якесь приниження. Уявiть собi: там збирались ще не дуже старi, але й не молодi люди, з дня у день - тi ж п'ять-шiсть чоловiк, їм же було скучно, от вони i влаштовували такi розваги. Перiодично Сталiн заводив платiвку й казав присутнiм: "Давайте танцювати!" Або ж за пiанiно сiдав Жданов, щось там грав i спiвав, як кажуть, вульгарнi частiвки...

"Вишиванку вiддав у музей"

- Як у Москвi ставились до того, що Микита Сергiйович ходив у вишиванцi?

- Тодi це не вважалось чимось особливим. Деякi вишиванки вiн сам купував, деякi йому дарували. Батько справдi любив одягати такi речi: цiнував вишиванки i за зручнiсть, i за красу. До слова, одна з українських сорочок у мене збереглась: недавно я вiддав її до музею Берлiнського муру - на якийсь час.

- Хто взагалi обшивав Хрущова? Дехто стверджує, що в Микити Сергiйовича був iталiйський закрiйник...

- Нi-i-i. Одного разу, коли приїздив президент Iталiї Гронкi, його дружина поцiкавилась у Микити Сергiйовича: "Це правда, що ви шиєте в iталiйцiв?" Вiн їй сказав: "Нi, я шию тут, у Москвi, на Кутузовському проспектi". Там справдi було ательє, "кедебешне", яке обслуговувало вищих керiвникiв держави.

Причому спочатку шили досить погано, але коли в захiднiй пресi з'явились статтi з насмiшками з приводу того, як одягались радянськi керiвники (зокрема мiй батько), тi ж кравцi стали шити, очевидно, за iншими лекалами. I рiч не в тiм, що вони ранiше не вмiли. Просто за Сталiна вимагали робити напiввiйськовi френчi, от вони i розiвчились шити костюми, а потiм знову... навчились. Думаю, росiйськi євреї були аж нiяк не гiршими кравцями, нiж iталiйськi. (Усмiхається). До речi, у тому ж ательє одягалась i моя мама.

- Iсторики пiдкреслюють той факт, що Нiна Петрiвна була першою з дружин радянських лiдерiв, яка супроводжувала його пiд час вiзитiв за кордон. Це якось обговорювалось удома?

- Нi, не обговорювалось. Просто, коли країна почала вiдходити вiд сталiнiзму, наших керiвникiв стали запрошувати за кордон з дружинами. Правда, дехто i далi дотримувався ортодоксальних поглядiв (наприклад, Молотов), iншi просто не хотiли їздити на Захiд зi своєю "половиною" (скажiмо, Булганiн жив окремо вiд дружини). А коли головою Ради мiнiстрiв СРСР став Хрущов, вiн скрiзь брав i маму, i нас, дiтей. По-моєму, на Заходi це справляло дуже гарне враження, судячи з тих вiдгукiв, якi були в пресi...

- А це правда, що вашi батьки офiцiйно зареєстрували шлюб лише через 41 рiк пiсля знайомства?

- Правда. Адже в той час, коли вони одружувались - у 1924 роцi, шлюбiв у РАЦСi нiхто не реєстрував. Ну й вони не реєстрували. А потiм у цьому просто не було потреби.

- Кажуть, у вас удома був цiлий зоопарк?

- Так, у Києвi. У нашому будинку жили i бiлки, i лисеня, i собаки, i кiшки. Микита Сергiйович любив тварин. Часто приносив тим же бiлкам горiхи, i вони, за звичкою, порпались у його кишенях, шукаючи щось поживне...

А мамина мама взагалi розводила цiле господарство: кроликiв, гусей, качок, цесарок. Так-от, лисеня, яке у нас жило, весь час воювало з бабусею. Воно вважало, що цi качки належать йому, а бабуня - що їй. (Усмiхається).

Оскiльки дiлянка була велика (колись вона належала київському аптекарю), там жили навiть павичi. Вони ходили територiєю, вiдкладали яйця, сидiли на деревах. Але потiм Микита Сергiйович сказав, аби вiддали птахiв до зоопарку. Мовляв, люди почнуть говорити: "Ось Хрущов павичiв порозводив", а це полiтично неправильно...

"То було великою помилкою"

- З 1991 року ви живете за океаном. За тi 20 рокiв, чого вас навчила Америка?

- Наприклад, того, що треба усмiхатись людям. Ось усi - i в Українi, i в Росiї -- ходять похмурi. Зиркають одне на одного, нiби хочуть вкусити. Коли я приїджаю в Москву, сам себе ловлю на думцi: "Стоп, стоп, не можна усмiхатись!" Бо на тебе дивитимуться як на ненормального, якщо ти ходитимеш вулицею усмiхненим.

- А босим ви в Америцi стали ходити? Це якась оздоровча методика чи...

- Я став ходити босонiж ще тодi, коли жив у Києвi. А потiм упродовж тривалого часу не мiг цього робити. Хоча б тому, що в Москвi холодно. (Усмiхається). А тут, у Провiденсi, i тепло, i мiстечко невелике. Тому я знову iз задоволенням ходжу босим — з травня по жовтень.

Однак навiть в Америцi люди звертають на мене увагу. Нi, сусiди вже звикли, а от на вулицi iнодi зупиняється машина й невiдома дама цiкавиться: "Що з вами сталося? Чи треба вам допомогти?" Iнодi телефонує в полiцiю: "Тут iз людиною щось трапилось, ходить босою!" Приїжджає полiсмен, запитує: "Вам треба чимось допомогти?" Я кажу: "Не треба!" (Усмiхається).

- Рiвно 50 рокiв - у 1961-му -- ваш батько сказав знамениту фразу, що "нинiшнє поколiння людей житиме при комунiзмi" (маючи на увазi 80-тi роки). Як ви сьогоднi її оцiнюєте?

- Звичайно, говорити щось таке було нерозумно... До того ж уже тодi, за економiчними показниками, американцi жили при комунiзмi! Так-так, тi данi, що їх закладали радянськi економiсти як прогнозованi на найближчi 20 рокiв (мовляв, "при комунiзмi" у людини буде стiльки-то того, стiльки-то того), в Америцi в 60-тi вже були реальнiстю... Тож сьогоднi можна сказати, що та фраза виявилась справдi великою помилкою мого батька!

Богдан БОНДАРЕНКО

Про Брежнєва

-- З розповiдей голови КДБ СРСР Семичастного ми знаємо, що свого часу Брежнєв хотiв влаштувати замах на мого батька. Мовляв, давай усунемо Хрущова -- влаштуємо авiакатастрофу чи отруємо, i тодi не буде головного болю, а я очолю країну без усiляких проблем. Однак Семичастний не повiвся на це, а Брежнєв, звичайно ж, не мiг офiцiйно вiддати йому такого наказу...

Про анекдоти

- Коли батьковi приносили щоденнi звiти про стан справ у країнi (i вiд ЦК, i вiд КДБ), на вiдмiну вiд Сталiна, який вимагав вихваляння, Хрущов казав: "Там, де мене хвалять, ви це залиште собi! Краще включайте у зведення те, де мене (скажемо так ввiчливо) критикують, у тiм числi й анекдоти". Тому батько i читав усiлякi анекдоти про себе, хоча й не любив їх, вважаючи виявом низької культури.

Про маму

- Моя мама, Нiна Петрiвна Кухарчук, народилась поблизу Холма. Востаннє вона була там у 1939 роцi, коли поїхала забирати батькiв. Сказала їм, що треба термiново вiд'їжджати, бо через кiлька днiв прийдуть нiмцi. Порадила передати й iншим односельцям цю звiстку. Ну вони й передали! А незабаром прибiгли хлопцi з НКВС - маму хотiли заарештувати за поширення чуток.

До речi, Хрущов свого часу виступав за те, щоб до України приєднали не тiльки Львiв, але й Холм. Однак Сталiн на це не погодився... А пiсля вiйни мама так i не побувала на малiй батькiвщинi. Хоча завжди за нею тужила! 

Як петеушник, що немає жодної вищої освiти, зумiв отримати диплом доктора медичних наук? Як людина з дипломом "швачки" Червоноградського ПТУ змогла досягнути звання "професор"? Як могли першу державну премiю дати не одному з тисяч справдi гiдних педагогiв, а авантюристовi й аферистовi?

Отi три на цей момент ще кiнцево не розкритi таємницi досi не дають спокою тисячам людей, якi слiдкують за детективною iсторiєю псевдолiкаря Слюсарчука.

Будь-яка розумна людина скаже, що таке неможливе. Теоретично — це правда. Якщо заглибитись у Порядок присудження наукових ступенiв i вчених звань, справдi легко вiднайти досить громiздку вiдповiдну процедуру. До прикладу, щоб стати професором, слiд щонайменш бути доктором наук, захистивши вiд-повiдну дисертацiю, працювати завкафедри чи проректором (ректором), мати стаж педагогiчної роботи, написати не менше як десять наукових праць, опублiкованих пiсля захисту дисертацiї, готувати кандидатiв наук.

Але є ще одна найважливiша умова, щоб отримати науковий ступiнь чи звання, людина повинна мати базову вищу освiту!

Що iз цього списку здобуткiв мав Слюсарчук станом на 17 червня 2010 року, коли мiнiстр освiти України Дмитро Табачник поставив свiй пiдпис на атестатi професора, який вручили Слюсарчуковi? Нi-чо-го! Але вiн, мiнiстр, це зробив.

Пiсля серiї резонансних публiкацiй в "Експресi" неабияк подивованi правоохороннi органи, щоб встановити iстину в цьому заплутаному питаннi, звернуться до Мiнiстерства освiти з вiдповiдним запитом. "Слiдством встановлено, що у Московському державному медичному iнститутi iменi Пирогова Слюсарчук не навчався та не отримував диплома про здобуття вищої освiти", - це цитата з подання мiлiцiї. Слiдчi услiд за журналiстами повторно встановлять, що в Слюсарчука нема вищої освiти, а його "дублiкат диплома про здобуття вищої освiти є завiдомо пiдроблений". А тому слiдчi попросять мiнiстра Табачника письмово пояснити, на якiй пiдставi Слюсарчук став "доктором медичних наук" i "професором", та надати вiдповiднi документи.

Слiдчi не помилилися адресою, оскiльки пiсля лiквiдацiї Вищої атестацiйної комiсiї уся документацiя щодо захистiв дисертацiй докторами потрапила до вiдомства Табачника, а документацiя стосовно набуття звання професора завжди тут була.

Появи мiлiцiонерiв у мiнiстерствi, видається, не чекали.

За вказiвкою рознервованого мiнiстра, один iз його заступникiв зателефонував у Мiнiстерство внутрiшнiх справ i висловив своє обурення несподiваним вiзитом львiвських правоохоронцiв до столичного освiтнього вiдомства. Треба визнати, це подiяло. Мiлiцiонерам дали вказiвку зупинити примусове вилучення документiв, натомiсть чиновники Мiносвiти пообiцяли добровiльно видати "папери" через три днi, тобто в п'ятницю.

Цей тайм-аут Табачник i його спiльники взяли неспроста. Вони розраховували, що за той час зможуть знайти вихiд iз патової ситуацiї або якось вплинути на перебiг подiй. Скажемо бiльше: нам вiдомо, що тривога у "верхах" передалась i членам низового рiвня бригади Слюсарчука. Вони почали пропрацьовувати най-рiзноманiтнiшi варiанти, щоб допомогти своїм патронам. Один iз них навiть передбачав сценарiй пiдриву примiщення редакцiї "Експресу". У буквальному сенсi цього слова. Їхнiй перший план полягав у тому, щоб домовитися з мiлiцiонерами, а "Експрес" - знищити. Вони серйозно вивчали таку можливiсть, цiкавились iншими способами за всяку цiну зупинити вихiд газети "Експрес", допоки їм популярно не пояснили, що таке зробити неможливо.

Тодi вони обрали iншу тактику захисту. Чиновники Табачника з'явились на телеекранах, щоб створити iлюзiю упевненостi мiнiстерства у своїй бездоганнiй роботi. Чиновники розповiдали, що Слюсарчук чесно отримав свої звання i ступенi, а всi його "дипломи справжнi". Це була гидка низькопробна брехня, однак у них, з їхньої точки зору, не було iншого вибору.

Коли журналiсти просили оприлюднити якiсь подробицi, вони вiдгороджувались вiд вiдповiдi фразою, що деталi повiдомити неможливо, бо, мовляв, науковi працi Слюсарчука "засекречено", а на всiх документах - гриф "таємно".

Вони грали так професiйно, що мiлiцiя вимушена була навiть подбати про те, аби отримати спецiальнi допуски до "таємних документiв", якi планувалось вилучити.

Звiсно, через три днi мiлiцiї не надали жодного документа, що були вказанi в запитi. Крiм одного - акта про те, що всi документи щодо здобуття Слюсарчуком ступенiв та звань знищено.

Чому чиновники Табачника пiшли цим шляхом? Бо вiдчули, що втрапили на слизьке. Вони зрозумiли, що земля горить пiд ногами. Вони почали поспiшати.

Поспiх - не найкращий помiчник у справi, де все треба ретельно приховати. Вони того не врахували.

Cьогоднi ми вiдхиляємо завiсу над кухнею, де створювали головнi фрагменти цiєї, без перебiльшення, найвидатнiшої афери наших днiв.    "ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ ДОКТОР"

Крок за кроком, зiставляючи й аналiзуючи документи, свiдчення, подiї, ми вiдновили картину, що дозволяє зрозумiти, як петеушник за неповнi три мiсяцi став "видатним ученим" iз вiдповiдними дипломами й атестатами.

Чиновники, котрi допомогли йому це зробити, скористались процедурою, яка має доволi цiкаву назву - "переатестацiя та нострифiкацiя". За цiєю процедурою, квалiфiкацiйнi документи державного зразка, що їх видають органи атестацiї iнших країн, можуть бути порiвнянi на еквiвалентнiсть за спецiальною процедурою. Станом на 2010 рiк, коли впроваджувалась у життя ця афера, за переатестацiю дипломiв доктора наук вiдповiдала Вища атестацiйна комiсiя. А за нострифiкацiю (визнання) атестатiв професора - атестацiйна колегiя Мiнiстерства освiти України.

Себто: не треба писати наукових праць, не треба бути ректором чи проректором, не треба мати стаж, досить лише довести, що в якiйсь країнi в тебе все це колись було. А пiдтвердження цього — твої документи "доктора" чи "професора", виданi там, у тiй "iншiй" країнi.

У Слюсарчука була лише одна можливiсть скористатися цiєю процедурою - пiдробити росiйськi документи - "росiйський диплом доктора" i "росiйський атестат професора". Слюсарчук дуже хотiв стати "професором", це дозволяло йому вийти на багату клiєнтуру, рiзко збiльшити свої доходи.

I вiн пiшов ва-банк. Тим паче, характер послуг, який вiн надавав чиновникам, якi могли втiлити його мрiю, був таким, що вiдмовити своєму "постачальниковi" у цiй примсi вони не могли.

Тут, за закритими дверима військового госпіталю, з петеушника зробили "професора".

Слюсарчук за невеликi грошi отримав потрiбнi липовi росiйськi документи. А чиновники Вищої атестацiйної комiсiї та Мiнiстерства освiти, з поруйнованими збоченнями головами, допомогли йому реалiзувати надзвичайно зухвалий план.

За перший етап його плану вiдповiдав на той момент перший заступник ВАКу Вiктор Бондаренко (вiн же - рiдний брат народного депутата Володимира Бондаренка, БЮТ). Цей перший заступник голови ВАКу — особа досить цiкава. Афера з так званою переатестацiєю тiсно пов'язана з його iменем. Як прослiдковується з документiв, саме вiн виконав усю брудну роботу, що мала створити видимiсть дотримання процедури. Вiн безпосередньо працював у тiсному контактi зi Слюсарчуком, узгоджував iз ним деталi.

Що дозволяє дiйти такого висновку? Наприклад, ось цей ключовий "документ" зi штампом "Федеральной служби по надзору в сфере образования и науки" (див. фото вгорi). Це - лист, який начебто адресований Бондаренковi з росiйського вiдомства i який має пiдтвердити, що Слюсарчук нiбито отримав у Росiї "диплом доктора" та "атестат професора".

Ось вiдеокамера випадково "схоплює" секретний документ, що лежить на столi чиновника Мiносвiти. Для уважного журналiста цього досить.

Проаналiзуймо неупереджено цей документ. По-перше, то не вiдповiдь росiйського ВАКу, як потребує процедура, а лист якоїсь малозрозумiлої "федеральної служби". По-друге, як ми встановили, телефон, вказаний у штампi цiєї "служби", останнi тридцять рокiв належить приватнiй родинi, котра проживає у Москвi. По-третє, у цьому "шедеврi" епiстолярної думки - дванадцять (!) помилок, а будь-який спецслужбiст скаже вам, що у правдивому документi спецслужби такого бути не може. I, по-четверте, звернiть увагу на напис "З оригiналом вiрно". Його начебто поставив керiвник вiддiлу українського ВАКу М.П. Петрук.

Де ж оригiнал, який нiбито надiйшов iз Росiї? А оригiналу нiколи й не було! Бо то не прос-то фальшивка. Це - фальшивка, яка потрiбна була Бондаренку. I з'явилась вона не як офiцiйна вiдповiдь на запит. Її виготовляли або безпосередньо пiдлеглi Бондаренка, або люди Слюсарчука - за iнструкцiями Бондаренка. Щоб надати хоч якоїсь значимостi цiй пiдробцi, поставили штамп "З оригiналом вiрно" та круглу печатку канцелярiї ВАКу. I Бондаренко вдав, наче цей лист справжнiй i що вiн його справдi отримував на свiй запит. Браво, видається, київський цирк програв Мiнiстерству освiти, де нинi працює Бондаренко, конкурентну боротьбу за чудового клоуна.

Що було далi? Далi все значно серйознiше. У цю аферу дiйовою особою вступає голова ВАКу пан Мачулiн. Вiн видає секретний наказ, яким органiзовує "спецiалiзовану Вчену раду для разового захисту". Або, якщо хочете, раду одноразового використання. До її складу включають дуже вiдомих осiб - справжнiх медикiв, професорiв, заслужених людей.

Ось їх список:

Голова спецiалiзованої Вченої ради - Заруцький Ярослав Леонiдович, начальник кафедри вiйськової хiрургiї Української вiйськової медичної академiї МОУ. Спецiальнiсть - нейрохiрургiя.

Заступник голови спецiалiзованої Вченої ради, доктор медичних наук, професор Єна Анатолiй Iванович, начальник кафедри органiзацiї забезпечення збройних сил Української вiйськової медичної академiї МОУ. Сьогоднi працює у СБУ.

Вчений секретар спецiалiзованої Вченої ради, доктор медичних наук Бадюк Михайло Iванович, начальник кафедри органiзацiї забезпечення збройних сил Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Склад ради:

Бiбiк Тарас Антонович, доктор медичних наук, доцент, начальник клiнiки амбулаторної допомоги Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони України.

Бiлий Володимир Якович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової хiрургiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Бойчак Михайло Петрович, доктор медичних наук, професор, начальник Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони України.

Варус Василь Iванович, доктор медичних наук, професор, начальник вiйськово-дослiдного iнституту проблем вiйсь-кової медицини Збройних сил України.

Данчина Олександр Георгiйович, доктор медичних наук, професор, начальник клiнiки нейрохiрургiї i неврологiї Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони України. Головний нейрохiрург Мiноборони України.

Кальниш Валентин Володимирович, доктор медичних наук, професор кафедри авiацiйної, морської медицини та психофiзiологiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Клiшевич Борис Антонович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової хiрургiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Лурiн Iгор Анатолiйович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової терапiї Української вiйськової медичної академiї МОУ. Спецiаль-нiсть - нейрохiрургiя.

Ярош Олександр Олександрович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової терапiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Цей наказ пiдписав Мачулiн. Вiзу поставив начальник вiддiлу технiчних наук Д.А. Пономаренко.

Ми спецiально друкуємо список осiб iз регалiями, щоб ви звернули увагу на одну особливiсть: усi люди - вiйськовi, офiцери.

Аферисти, а iншими словами назвати керiвництво тодiшнього ВАКу язик не повертається, стимульованi Слюсарчуком, просто використають усiх цих знаних людей, як кажуть, "у темну".

Iмовiрно, ще тодi, у той день, вони зрозумiли, що їх мають за нiщо, що їх принижують i використовують. Але нiхто, пiдкреслимо, нiхто з них на той момент не обурився, що їх змушують виконувати злочинний наказ - надати диплом доктора медичних наук бездипломному петеушнику.

На сайтi Мiнiстерства освiти - процедура, яку мiнiстр Табачник грубо порушив.

Тодi вони виконали цей наказ, як часто роблять вiйськовi, не ставлячи його пiд сумнiв. Сьогоднi вони почали говорити. Вони пiдтверджують, що ця подiя дiйсно вiдбулася. Хоча й розповiдають про це не дуже охоче.

Засiдання проводилось на базi Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони.

Говорить заступник голови тiєї "разової" спецiалiзованої Вченої ради, доктор медичних наук, професор Єна Анатолiй Iванович.

- 7 квiтня ви були членом спецiалiзованої Вченої ради, на якiй захищався Слюсарчук?

- А, пам'ятаю, пам'ятаю. Значить, це був не захист, а пiдтвердження документiв, котрi нiбито були ранiше захищенi в Росiї. Формально всi документи були представленi правильно. Нам наказали прибути на захист i провести його. Це було доручення одного з вiце-прем'єрiв.

- Ви можете його назвати?

- Нема сенсу. Я знаю, про кого йдеться. Думаю, i ви про це знаєте. Якщо нi, захочете й дiзнаєтеся. Ми - вiйськовi, нам сказали прибути та провести в стислi термiни захист у закритiй кiмнатi на територiї госпiталю. I все - ми прибули й розглянули. Нострифiкацiя - не захист. Це простiша процедура. Документи всi наявнi. Ми ж не мали, скажiмо так, нi можливостi, нi повноважень перевiряти цю iнформацiю через iншi органи.

Спецiалiзована Вчена рада була скликана термiново, сказано, що це розпорядження одного з вiце-прем'єрiв, названо навiть прiзвище. Що це мало вiдбуватися навiть не у нас, у вiйськовiй медичнiй академiї, а в госпiталi. Там i вiдбувся розгляд. От i все. Розгляд був формальний.

- Що вас ще здивувало на тому захистi?

- Здивувала швидкiсть захисту й жорстка детермiнацiя усiх рiшень "згори".

- А сам Слюсарчук був на захистi?

- Звичайно, був. I виступав, вiдповiдав на запитання конкретно. Питання йому задавали по сутi роботи.

- А вiн щось на тому знався?

- Я розумiю, що вiн - авантюрист, але авантюрист пiдготовлений.

- Наскiльки ця робота була таємною?

- Якщо вiдверто, її не подавали в повному варiантi. У мене i ранiше викликала сумнiв таємнiсть iнших робiт, котрi були закритi й навiть пiдозрiлiшi, нiж та. Мене вже нiчого не дивує в цiй країнi, пiсля того, що вiдбувалося. Мене це обурювало, i я не приховував свого обурення. Навiть прийняв рiшення закiнчити службу.

- А чому пiдставляли вiйськових?

- Ви розумiєте, що є спецiалiзована Вчена рада, котра займається спецiалiзованими темами. Значить, не знайшли iншої. Або хтось вiдмовився, а нас пiдставили. Тепер можна тiльки здогадуватися про мотиви, якими керувалися люди, що ухвалювали таке рiшення.

- А безпосередньо вказiвку кому дали? Головi ради?

- Мабуть, так. Не знаю. Ми - як вiйськовi - отримали завдання взяти участь у засiданнi спецiалiзованої ради. Термiново прибути, термiново розглянути. От i все, що було.

Ми також звернулись за коментарем до голови тодiшньої спецiалiзованої Вченої ради Ярослава Заруцького. Ось його безпрецедентнi свiдчення.   - Коли вас призначили головою, хто телефонував?

- Це буде некоректно щодо моїх колег. Порушення корпоративної етики. Перш нiж з'явився наказ ВАКу мене спитали, чи не погоджуся бути головою на секретному захистi. Тодi не знав, про кого саме йдеться i що за дисертацiї. Я дав згоду.

- А часто доводилось брати участь у захистах, коли робота таємна i її захищали в Росiї?

закінчення статті