Стиглий жовтень ніби занімів,

Хмарами фарбує небо набіло,

Літо орендує пару днів

І воно чомусь зоветься бабиним.

Але ж в нього сива борода

З павутинням на гіллі бурштиновим,

Некваплива стареча хода

І воно повинно зватись дідовим.

Осінь кричить журавлями,

Сіє туман в саду,

Журиться до нестями,

Все їй не до ладу.

Хоче вона розради,

Хоче вона тепла,

Але усе позаду,

Ніби і не жила,

Наче пора світами

Вештатись досхочу…

Осінь кричить журавлями…

Начебто я кричу…

Стиглий вечір. Мліють крони.

Осінь котить жовтий віз.

В кронах сваряться ворони,

І летять каштани вниз.

В небеса додали меду,

Сяйвом тішиться трава,

І дзвінкі велосипеди

Славень простору співа.

Айстри світяться червоним,

Гасне сонячний маяк.

Добре так. Лише ворони

Не вгомоняться ніяк.

Ранок осінній. Слизько.

Заспані мерзнуть кури.

Кіт заглянув до миски,

Мовчки пішов похмурий.

Гупає десь сокира,

Бризкає світло в шибку,

Хмарка жовтаво-сіра

Сонця ховає скибку.

У горобців інтрижка

Сварить маленьку зграю…

Світ – неповторна книжка.

Тихо дивлюсь. Читаю.

Блукає пам’ять у тумані…

А де ж та слава, що була?

Куди її поділи, пане?

Чого вона від Вас пішла?

Де Ваш палац? Де пані Ваша,

Така ж шляхетна, як і Ви?

Чом чоботи благають каші,

І бруд в копиці голови?

Де гоноровість, пиха, сила?

Де той азарт кривавих мрій?

Де загубились Ваші крила,

З якими Ви летіли в бій?..

Біжіть тепер, мов антилопа,

Просіть для себе в Бога див,

Бо зневажали надто хлопа,

І він ганьбою відплатив.

Який у жовтня бізнес-план?

Побільше золота і туги,

На ранок – затишний туман,

Під вечір – знов туман, вже вдруге.

Незвичний спокій у лісах,

Похмуре небо в сірій масці,

В очах волога, у словах,

І чай – гарячий рай у чашці.

Куди не підеш, все таке

Доречне, миле і ошатне,

Хороше, добре та п’янке,

Безцінне й зовсім безоплатне.

В подих туману

Утік виднокіл,

Колір у неба –

Землистий,

Дивиться осінь на мене

В приціл,

Скручений з жовтого

Листя.

Влучить у серце моє,

Або ні

(хтось розумів ту натуру?)

Може, блукати буде

Уві сні,

Рим розливати

Мікстуру.

Може, в мені заховалась

Вина,

Солодко й тихо

Дрімає?

Дивиться осінь на мене,

Вона

Мабуть, таємне щось

Знає.

Природа зачаровує красою,

Коли, над смутком втративши контроль,

Вірші про осінь падають росою

На жовте листя заспаних тополь.

У них, мабуть, одна небесна мати,

Яка дає розраду тисячам,

Із тих віршів букети б назбирати

Та дарувати чуйним читачам.

Трудяги дня до ранку гуркіт вщух

І тіні мовчки тішаться імлою,

Вдягнувши жовте, місячний пастух

Веде гурти зірок до водопою.

Мороз цілує ковзанки калюж,

Розтануть потім – він змайструє нові,

І тихо ходить хмарка гонорова

Над вибухом волосся диких груш.

Горить у вікнах жовтий мармелад,

Смакує небо зоряні цукерки,

Приносить вітер свіжий аромат

Та ніч в озерне дивиться люстерко.

Солодким медом лляється ліхтар,

Готують сни чергову колискову.

Осіння мить – як дамський будуар,

Красива, тиха й трішки загадкова.